Сарек

Розділ 17　

Ми ПРОДОВЖИЛИ похід вздовж південного берега Альґґаяврре. Зарості низькорослої верби простягалися досить далеко від урізу води й до схилу гори, а в багатьох місцях були заввишки з людський зріст. У щільній рослинності подекуди виднілися прогалини, імовірно, зроблені північними оленями, але переважно кущі звивалися тут і там і перетиналися корінням і гілками. Було таке відчуття, ніби ми пробиваємося крізь живопліт товщиною кілька метрів, який росте на крутому схилі гори. Де-не-де в гору врізався вузький струмок, і нам довелося кілька метрів спускатися, щоб потім піднятися іншим боком. Сарек, здавалося, прагнув захистити свої таємниці.　

Приблизно за годину кущі порідшали, і ми змогли пришвидшитися. Альґґаваґґе відкрився перед нами, немов гігантський шматок ринви. Удалині ми могли побачити вражаючий лик Гаррабакта, що майже перпендикулярно простягався в небо. Дев’ятсот метрів від дна долини до вершини.　

Дійшовши до входу в Нійдаріегваґґе, вузької долини, що спускалася з гори правобіч від нас, ми зробили привал, щоб з’їсти по енергетичному батончику й наповнити свої пляшки джерельною водою. Попереду був найкрутіший підйом.　

Ми з Якобом, як завжди, вели перед. Незабаром у мене прискорився пульс, але ми підтримували стабільний темп.　

За пів години я зупинилася й подивилася на долину. Я бачила навскоси Альґґаваґґе, аж до засніжених вершин потойбіч. Генрік і Мілена вже відстали далеко позаду, але ні — Якоб, ні я не хотіли на них чекати. Наші тіла були розігріті, і ми знайшли темп, який нам підходив. Генрік із Міленою могли просто наздогнати нас пізніше.　

— Мілена розповідала, що ви з нею познайомилися онлайн, — сказала я, коли ми знову вирушили в дорогу.　

— Авжеж. — Здавалося, Якоб не бажав обговорювати це питання, але я вела далі.　

— Я разом із Генріком майже десять років, тому анічогісінько про таке не знаю. Ну, я знайомилася в Інтернеті, коли мені було близько двадцяти років, але нічого серйозного.　

— Я… у мене було багато подруг, багато стосунків, — зізнався Якоб. — Я часто знайомився з кимось у барі, а ще багато жінок у мене з’являлося завдяки скелелазінню чи іншому хобі.　

— Гм. Але кажуть, що зараз саме спеціальні застосунки в телефоні є найпоширенішим способом знайомства.　

— Можливо — не знаю. Я просто відчув, що хочу спробувати щось нове, знайти серйозніші стосунки, тож вирішив спробувати.　

— І вийшло на добре.　

— Мілена — найкраща дівчина.　

Було щось у тому, як він це сказав, як це прозвучало — трохи поблажливо. «Найкраща дівчина» — так може сказати хлопець про дівчину після того, як її кине. Дівчину, яку він любить і поважає, але в яку не закоханий.　

— Саме так. Кращої не знайдеш.　

— Нам треба буде подивитися, куди це нас приведе. У чомусь ми надто різні.　

— Добре бути різними. Доповнювати одне одного, а не конкурувати.　

— Може бути. Певним чином.　

— А чи ти був колись був одружений? Маєш дітей?　

— Ой, леле, ні. Ні, ні!　

— Як? Невже в тебе немає трьох дітей у Гельсинборзі, яким ти маєш платити аліменти? — пожартувала я — Наскільки я знаю, ні, — усміхнувся Якоб. — Хоча я колись отримував позов у справі про встановлення батьківства — ДНК-тест, усе таке. Але це виявилася не моя дитина.　

— Але могла бути твоєю?　

— Звичайно, так. — Вираз його обличчя тепер був серйознішим. — Але я б не… Я маю на увазі, якщо я знайду належну жінку, то я готовий заспокоїтися. Очевидно. З правильною жінкою я хочу дітей, будинок і собаку. Увесь пакет.　

— Серйозно? — Тепер він почав відкриватися, і я не хотіла переривати.　

— Я такий — за що б я не брався, я це виконую на всі сто. Немає золотої середини. Якщо лізу на скелю, то на найвищу. Якщо я подорожую, то я поїду на край довбаного світу. Я хочу отримати все.　

— Зрозуміло.　

— І якщо я будую сім’ю, то я будую сім’ю. Я буду поруч із моїми найріднішими до кінця мого життя. Мої діти матимуть зовсім інше виховання, ніж я.　

Якоб говорив так, наче брав участь у телевізійному реаліті-шоу. Раптом мені захотілося, щоб Генрік чув усе це. Я знала, що ми би потай обмінялися поглядом і подумали б те саме: «Ти граєш на публіку, Якобе».　

— То що робить хороший батько? — запитала я.　

Він відповів не відразу. Кілька секунд я чула лише наше дихання, скрип наших рюкзаків, удар наших черевиків об землю. Він не хотів відкриватися мені більше? Я влізла в занадто особисте?　

— По правді, я не знаю, — сказав він нарешті. — Мій батько пішов ще до мого народження.　

— Який жах.　

— У моєї мами було дуже багато хлопців, і деякі були досить непоганими, але стосунки ніколи не тривали довго. Вони не могли з нею ужитися, тому зникали.　

— Розумію.　

— Тож вона вихлюпувала на мене весь свій розпач.

— Звучить жорстко, — сказала я якомога співчутливіше.　

— Вона була психічно хвора. Я зрозумів це, коли був зовсім маленьким — вона просто була не такою, якими мають бути люди. Я знаю, що провів деякий час у прийомних батьків, коли мені було сім чи вісім років. Я припускаю, що тривогу забила школа.　

— Але ж твоїй матері вдалося тебе повернути?　

— Авжеж. Це було ніби американські гірки — іноді їй вдавалося зібрати себе докупи. Але вона була… на додачу до всього вона була патологічною накопичувачкою. Тож удома були старі газети та скрізь нагромаджені купи всякого лайна. Від кімнати до кімнати тягнулися ніби вузькі коридори. Я ніколи не запрошував до себе друзів. Ніколи. За всі дев’ять років у школі. Найбільше я боявся, що вона дізнається, що в школі плануються батьківські збори й прийде на них. Одного разу вона отримала листа від мого вчителя з проханням підійти до нього, але я сказав їй, що зустріч відкладено, бо вчитель захворів на грип. На щастя, вона мені повірила.　

Коли Якоб говорив, його самовпевненості ніде не було видно. Голос його звучав сумно, і я не могла не переживати за маленького хлопчика, який соромився своєї психічно хворої матері.　

— Це, мабуть, було жахливо.　

— Так, це було важко.　

— Хіба не було когось дорослого, до якого можна було б звернутися?　

— У молодшій школі в мене був хороший вчитель — Тоні. Він знав дещо з того, що відбувається, але не все. Інколи я гуляв із ним і його сім’єю на вихідних — ми ходили на риболовлю і ще кудись. Це булі фантастичні відчуття. І він знову залучив соціальні служби. Принаймні я потім думав, що то був він. Але мама зібрала себе докупи, навела лад у квартирі. Я думаю, вони й не думали, що є про що ще хвилюватися.　

— Боже, Якобе…　

— Я пам’ятаю, що коли мені було близько шести років, я дуже розсердився через щось і сказав «хер». Моя мама затягнула мене у ванну кімнату й хлюпнула мені в рот «Туалетного Каченя». Потім вона намагалася засунути мені в рота йоржик для унітаза, щоби почистити язик, але йоржик не влазив, тож вона просто почала бити мене.　

— Це звучить жахливо.　

Якоб криво посміхнувся.　

— Іноді це було досить божевільно.　

Деякий час ми йшли мовчки, потім я запитала:　

— Ти досі спілкуєшся з нею?　

— Вона померла. Певно, що я не кладу квіти на її могилу. Коли я відчуваю, що занепадаю духом, я…　

— Що?　

— Я впевнений, що це звучить безглуздо, але я вважаю, що в мене все добре в житті, незважаючи на моє дитинство. І я нікому нічого не винен.　

— Я розумію.　

— Ой, мене слухати — не переслухати, — сказав він вибачливо. — Тепер ти знаєш про мене набагато більше, ніж знає Мілена.　

— Справді? Я не хотіла допитуватися.　

— Усе добре — навпаки, мені приємно зняти цей тягар із грудей. Я можу з тобою поговорити. — Він кинув на мене довгий, пильний погляд, і я кивнула й посміхнулася, але відчула себе трохи незручно. Він звів розмову на надто особисті речі. Я хотіла дізнатися про нього більше, але не очікувала, що він вдаватиметься аж у такі подробиці.　

— То як проходило твоє виховання? Я припускаю, що ти народилася зі срібною ложкою в роті?　

Я почала розповідати йому про своє дитинство в Стоксунді. Було добре змінити тему розмови, відійти від раптової близькості, яка виникла між нами. Було також невиразне бажання поділитися деякими своїми важкими спогадами в обмін на опис Якобом його жахливого дитинства.　

— Зовні все було добре, фінансово і так далі. Мій батько заснував компанії, потім продав їх і заробив статок, тож коли я була дитиною, він переважно займався тим, що був членом правління. І другом колишніх політиків, голів компаній і так далі. Моя мама за освітою викладачка мистецтва, але вона сиділа вдома й вела господарство.　

— Угу.　

— Я думаю, що немає жодної біди в тому, щоби бути домогосподаркою — узагалі в родині можна розподіляти обов’язки, як заманеться, якщо обидві сторони з цим погоджуються.　

— Звісно.　

— Але мій батько за характером волів домінувати, тому я майже впевнена, що в моєї матері не було вибору. Вона не наважилася піти проти нього — ніхто з нас не наважився. Вся родина була постійно напружена, намагаючись весь час розуміти, що в нього на думці. «Чудово, у нього гарний настрій — ми можемо розслабитися цього вечора». Але якщо хтось із нас припускався найменшої помилки або якщо ми, наприклад, не цілком розуміли, що він від нас хотів, він ставав розлюченим. Або бувало, що щось траплялося в нього на роботі, і він зривався на нас. Часто ми не мали зеленого поняття, чому саме. І завжди було ще гірше, коли він випивав.　

— Схоже, вам було дуже важко.　

— Так, він дійсно знав, як зробити нам боляче, коли був у поганому гуморі. Він не зупинявся, доки хтось із нас не був повністю розчавленим. Він міг доконувати маму через те, що їжа була недостатньо смачною або тому, що вона набрала вагу, або тому, що вона недостатньо рішуче розмовляла з прибиральником — через будь-що. Він продовжував і продовжував, поки вона не починала плакати.　

Одна лише розмова про мого батька викликала в моїх грудях давні горе й гнів. Якоб мовчав, чекаючи, що я поведу далі.　

— А якщо хтось із нас скаржився, це було вдвічі гірше. Треба було просто тримати язика на припоні, терпіти. Але щоразу, коли до нас приходили гості, він був неймовірно чарівним і щедрим — усі його любили. «Якби ви всі тільки знали», — часто думала я.　

— Чи був він жорстоким?　

— Так. Він давав нам ляпанці, або, коли ми були маленькими, міг хапати нас за руку, тягнути через вітальню — такі речі. Та я не дуже потерпала — братам було набагато гірше.　

Коли ми продовжували підніматися, запанувала коротка тиша. Зрештою Якоб запитав:　

— Яка зараз твоя сімейна ситуація? Ви всі збираєтеся разом на Різдво?　

— Е… ні, — сказала я, вагаючись.　

«Скільки я йому можу про це розповісти? Я взагалі можу йому про це розповісти?» — подумала я.