Сарек

Розділ 15　

Шум був оглушливий, відчувався сильний запах авіаційного палива. Ми всі натягли навушники з мікрофоном, щоб мати змогу, попри гуркіт, говорити одне з одним. Гелікоптер піднявся в повітря, потім Йенні нахилила його на бік і вивела його над озером по широкій дузі. Небо на заході було чисто-блакитним, і хвилі просто під нами виблискували на сонці. Озеро простягалося далеко на північний захід, розбиваючись на безліч менших озерець. Земля мала такий вигляд, ніби її пошматували, зараз вона скидалася на розірваний поліетиленовий пакет.　

Незабаром ми знову летіли над сушею, земля підіймалася назустріч серією пологих хребтів і гір. Рослинність стала набувати жовтих і червоних відтінків. Зараз ми перетинали національний парк Падьєланта, який продовжувався на південь до великих озер. Далеко-далеко я бачила Сулітельму, величезний масив на кордоні між Швецією та Норвегією. Одразу лівобіч від нас була Акка, її льодовики виблискували на сонці. За Аккою були вершини, що були всередині самого Сарека, все ще частково приховані хмарами. По дну глибоких долин звивалися сріблясті потоки.　

Від такого краєвиду мені перехопило дух. Я за всеньке своє життя ніколи не бачила нічого прекраснішого за це.　

Крім того, я почувалася спустошеною. Я згадала неприємність у вагоні-ресторані, що сталася минулого вечора. Відтоді пройшло менше двадцяти чотирьох годин, але було відчуття, ніби сплинув тиждень. З того часу я не переставала бути одержимою Якобом чи ким там він був насправді. Я погано спала. Вранці я думала, що згадала, де я його бачила, і відтоді була повністю зосереджена на тому, щоб підтвердити свої підозри. В автобусі та на вертолітному

майданчику рівень мого стресу постійно зростав. Я думала, що знайшла докази того, що він був саме тією людиною, яку я пам’ятаю з процесу, але я помилялася.　

Мені здавалося, що з учорашнього вечора я була немовби закута в бульбашку власних думок. І тепер я ніби вирвалась із неї, немов із пастки, кліпаючи на світло та геть розгублена. Втома наздогнала мене. Я була мов повітряна кулька, яку проткнули шпилькою, але при цьому не вибухнула з тріском. Ні, енергія просто поволі витікала з мене з тихим шипінням, і я зіщулилася. Я не мала більше сил рухатися.　

Я думаю, що саме це допомогло мені належно оцінити дивовижний краєвид, що відкривався із вікна гелікоптера. Небажання щось робити було для мене надзвичайним станом. Зазвичай я у своїй голові майже завжди можу перебувати деінде, тільки не там, де справді перебуваю. Ставлю цілі, обдумую, які кроки мені потрібно зробити, щоб їх досягти. Але зараз я була повністю присутня в поточному моменті. Куди б я не дивилася, мені відкривався чарівний краєвид на світ гір. Я б хотіла провести решту свого життя, насолоджуючись цим краєвидом. Я справді вірю, що була б тоді щасливою.　

Якоб сидів попереду біля Йенні.　

— То куди ви прямуєте? — запитала вона. У неї також був норрландський акцент, але трохи м’якший, ніж у дівчини на вертолітному майданчику.　

— Спершу Альґґаваґґе, потім йдемо в напрямку до Скар’ї та на південь через долину Рапа, — повідомив Якоб.　

— Альґґаваґґе? Таж у цю пору року там забагато ведмедів.　

Ми втрьох нашорошили вуха. Потім ми з Генріком перезирнулися.　

— Я ніколи не бачив жодного, — відповів Якоб.　

— О так! Вони виходять відгодовуватися перед зимою. Матимуть поживок з усього, що знайдуть — хоч із горобини, хоч зі стокгольмських гостей. — Ми всі засміялися, включаючи саму Йенні.　

— Тоді мене вони не з’їдять, бо я, власне, з Гуддінге — сказав Якоб.　

— Ведмеді не надто перебірливі, — заперечила Йенні.　

Я усміхнулася Генріку, і він усміхнувся у відповідь, але самими губами, а очі залишалися серйозними. Йенні вказала на бокове вікно:　

— Якщо ви подивитеся вперед, ви побачите озеро Альґґаяврре. Ота от синьо-зелена пляма. Але вам доведеться веслувати, щоби перетнути його.　

Якоб обернувся й подивився на мене.　

— То чи варто було їхати сюди?　

Я кивнула й втомлено посміхнулася. Він посміхнувся у відповідь і підняв великий палець. Генрік дивився у вікно, він не міг відвести очей від засніжених вершин Сарека. Я відчула, що хочу бути ближче до нього, тож поклала свою руку на його, і він повернувся, щоби поглянути на мене. У його очах була любов і ніжність, і я ласкаво погладила його щоку.　

Політ до Сталолуокти зайняв близько двадцяти хвилин. Сталолуокта була саамським поселенням біля озера Вірігауре, прикритим довгою горою вздовж берегової лінії. Там була й гірська станція. Йенні повільно опустила гелікоптер і приземлилася на маленькому майданчику біля води. Виходячи, ми подякували їй за фантастичний політ, а вона побажала нам удачі в нашому поході до Сарека. Взяли заплічники й вирушили на гірську станцію. Земля була м’яка, вкрита вересом і мохом.　

Зараз була друга тридцять пополудні. З самого ранку ми так і не поїли, тому вирішили запастися провізією в кіоску Парфи, а потім пообідати на вокзалі.　

Кіоск — невелика дерев’яна будівля — був розташований серед саамських осель і скидався на стару ковбасну лавку. Він був закритий, але коли ми підійшли, з одного з будинків вийшов привітний чоловік і відімкнув двері.　

Я ніколи не бачила стільки речей, одночасно напханих у такий маленький простір. Кожний квадратний сантиметр стін, підлоги та стелі був використаний для демонстрації всього, що може знадобитися для гірського походу. Консерви, порошкоподібні супи, ліофілізовані страви, солодощі та закуски, туалетний папір, рідина для миття посуду, скраплений нафтовий газ, місцеві сувеніри та продукти, як-от в’язані рукавички та копчений гірський голець, м’ясо північного оленя у вакуумній упаковці по тисячі крон за кілограм. Ми купили те, що могло стати в знадобі сьогодні на обід і на решту тижня, подякували й пішли далі з нашими заплічниками, що помітно поважчали.　

Кухня гірської станції була простою, з газовими плитами та великими сталевими відрами, наповненими водою. Ми розігріли фрикадельки у вершковому соусі, зварили макарони й сіли в їдальні з чудовим краєвидом на озеро.　

Коли ми поїли, Якоб розклав свою карту на столі й показав нам маршрут. Насамперед, на нас чекали кілька кілометрів досить крутого підйому до південного боку гори, відомої як Стуер-Діддер, потім ми мали зійти з доріжки та кривуляти між озерами, рухаючись до Алаяврре, озера, яке ми бачили з гелікоптера. На нас чекав довгий перший день, ми мали перед собою перехід довжиною близько двадцяти кілометрів, але ж ми хотіли потрапити в Сарек якомога швидше, еге ж?　

Ми були ситими, щасливими та зігрітими, почувалися сильними та бажали йти далі. Нам здавалося, що Якоб запропонував чудовий план.　

Я заплатила за користування кухнею, і ми всі скористалися можливістю відвідати вуличний виходок. На нас чекав тиждень дуже примітивних зручностей, і я підозрювала, що за кілька днів ми з любов’ю будемо думати про ці смердючі дерев’яні хатини, як про вершину цивілізації.　

Накинули на плечі рюкзаки й вирушили. Траса йшла повз церкву, побудовану в стилі традиційного саамського житла,　а потім почався підйом. Якоб вів перед, а решта слідували за ним. За кілька хвилин я зупинилася й озирнулася. Ми вже піднялися на схил гори, станція та саамське поселення лежали під нами між темно-синіми водами Вірігауре та горою, відомою як Унна-Діддер. її м’які контури були вбрані у відтінки гірчично-жовтого та іржаво-червоного кольорів із зеленими вкрапленнями. За озером я побачила білу зубчасту лінію вершин. Це було приголомшливо.　

Я зрозуміла, що ми абсолютно випадково застали вересневе різнобарв’я, яким славляться гори Лапландії. Дістала телефон, сфотографувала. Сонце все ще стояло високо в небі, було відчуття, яке буває у сонячний жовтневий день у Стокгольмі — приємно тепло. Я поставила заплічник на землю, зняла анорак і продовжила йти в самому светрі. Лагідний легіт обдував моє обличчя та горло.　

Мілена помітила, що я зупинилася, і почекала, поки я її наздожену.　

— Хіба це не дивовижно? — попитала вона.　

— Абсолютно дивовижно. Я хочу фотографувати й фотографувати.　

— До речі, ти розв’язала проблему по роботі?　

— Ой, так. Я мала відповісти «так» чи «ні» перед тим, як поїду.　

Ми продовжували балакати про нашу роботу, про нових колег і спільних знайомих, які переїхали. Спочатку ми просто теревенили, але поступово розмова стала більш особистою. Уперше після того, як ми покинули Стокгольм, ми залишилися на самоті, і незабаром зв’язок між нами вкотре відновився. Цей зв’язок з’явився в Уппсалі десять років тому, і завжди було легко його поновити, навіть якщо ми не спілкувалися місяцями.　

Я стримувалася, намагаючись не розпитувати про Якоба. Якби вона хотіла поговорити про нього, вона могла зробити це з власної ініціативи. І я вже не відчувала, що мені важливо копатися в його минулому. Поміркувавши про всі мої розслідування, всі ті телефонні дзвінки та пошуки в Ґуґлі я вирішила, що все ж перегнула палицю. Я більше не боялася Якоба й не цікавилася ним. Просто зараз я йшла й милувалася чудовим краєвидом, ми з Міленою знову були хорошими подругами, розмовляли одна з одною, як завжди. Усе інше не мало жодної ваги.　

Стежка привела нас вниз у вузький яр, порослий березово-вербовим хмизом, а потім піднімалася на інший бік. Був такий крутосхил, що нам довелося хапатися за гілки, щоби підтягнутися. На щастя, не було дощу, тому що тоді по багнистій трасі було б дуже важко пройти. Це був лише короткий прохід, тож коли ми досягли наступного хребта, перед нами відкрився краєвид на гору Стуер-Діддер та маленькі озера біля її підніжжя.　

Якоб і Генрік йшли приблизно за сто метрів попереду нас. Мені стало цікаво, про що вони говорять. Можливо, вони йшли мовчки. Я пам’ятала, як то було під час наших попередніх походів: перші кілька днів ми з Міленою спілкувалися практично безугаву, а Генрік часто йшов сам, трохи попереду чи позаду нас. З кожним днем ми говорили дедалі менше — не тому, що ми втомилися одна від одної, а тому, що найважливіше вже було сказано, і коли ви проводите разом кожну годину неспання, відчуття того, що мовчати незручно, швидко зникає…　

Ми почали обговорювати Генріка. Мілена хвилювалася:　

— Він не схожий на себе. Він має втомлений вигляд.　

Чи варто їй розповідати, що він ціле літо майже не виходив із квартири? Що пустив коріння в диван перед телевізором? Ні, це було б зрадництвом. Я чесно відповіла, що він зараз дуже розчарований роботою.　

— Це пов’язано з тим,’ що він ніколи не балотувався на посаду професора. Це його гнітить. Він очікував, що це станеться багато років тому, а зараз відчуває, ніби впустив нагоду.　

— Йому обов’язково ставати професором саме в Уппсалі? Чи не може він подати заявку на посаду деінде?　

— Я припускаю, що може… хоч там як, він взагалі вперше говорить про те, щоб щось змінити в своїй роботі.　

— Залишити університет? — здивовано спитала Мілена.　

— Я не думаю, що він серйозно каже про це, проте він усе життя був в університетському середовищі. Він ніколи не пробував іншу роботу.　

Мілена була здивована.　

— Але чим би він займався? Офісною роботою?　

— Я насправді не знаю. Як я вже сказала, я не думаю, що він серйозно.　

Очевидно, Мілена хвилювалася з цього приводу більше, ніж я. На мить я подумала запитати, чи подобається Якобу його робота, але не зробила цього.　

Ми йшли вже кілька годин, і моє тіло призвичаїлося. Спочатку заплічник завжди здається важким і незручним, тіло має новий центр ваги, а коліна щокроку трохи підгинаються, тому що ти боїшся втратити рівновагу. Черевики можуть здаватися жорсткими, може відчуватися напруга м’язів на задній частині стегна. Але поступово ти зігріваєшся, невеликі судоми зникають, все тіло працює, приємно прискорюється пульс, ендорфіни аж шиплять у крові, ти відчуваєш легку ейфорію.　

Раптом Якоб та Генрік зникли з нашого виднокола. Ми зійшли з траси й закривуляли між озерами. Земля підіймалася й опускалася, пересічена маленькими хребтами з калюжами, провалами й густим підліском між ними. Тут було легко втратити широкий огляд. Ми з Міленою зупинилися, щоб обговорити, куди маємо йти, аж тут трохи попереду вигулькнув Якоб і помахав нам рукою. Ми вирушили в його бік.　

Якоб із Генріком знайшли поблизу одного з озер захищене місце, оточене з трьох сторін скелями. Генрік уже повертався від берега, наповнивши кавник. Якоб запалив піч, і незабаром вода закипіла. Ми налили розчинну каву просто　в котелок й перемішали, потім Якоб розлив усім гарячий напій, а я вийняла із заплічника свою пляшку сухого молока. У нас не було ані фруктів, ані тістечок до кави, але Генрік дістав пакетик із арахісом та родзинками. Земля була відносно суха, тому я сіла просто на мох і верес. Відкинулася на камінь і відсьорбнула кави. Я почувалася спокійною, але сповненою життя, насолоджувалась спокоєм цього місця, блакитним небом, сонячним світлом.　

Інші балакали про те, яка кава найкраща — еспресо, фільтрована чи сублімована. Якоб зізнався, що насправді любить розчинну каву. Він ніколи не розумів популярності еспресо. Мілена та Генрік пообіцяли нікому про не розповідати.　

Приблизно за пів години ми витерли наші кухлі грудками моху й небавом знову вирушили в дорогу. У мене в руці була карта, і я бачила, що ми йшли узбіччям гори Унна-Ліемак. Вона лежала поруч зі Стуер-Ліемак. Гм, Унна і Стуер — так само, як гори Унна-Діддер і Стуер-Діддер. Цікаво, чи може це означати «мала» і «велика»? Стуер-Ліемак була приблизно на сто метрів вища, тож така здогадка могла бути правильною. Висота обох гір була близько тисячі метрів, і я подумала, що їм не пощастило опинитися тут, недалеко від Сарека, де неподалік були величезні Акка та Сулітельма. Майже в будь-якому іншому місці Швеції їх вважали б величезними горами, але тут вони мали не більший вигляд ніж пагорби.　

Спочатку ми вчотирьох йшли разом, але метр за метром ми з Якобом відійшли від Генріка та Мілени. Ми вперто рухалися вгору. Я не втомилася, хоч і відчувала рівномірний ритм свого пульсу. Місцевість мала вигляд геть не такий, якою вона здавалася з карти. Я уявляла широку долину, що тягнеться до озера Алаяврре, але натомість ми постійно піднімалися. Ми підійшли до невеликого струмка, першого, який нам зустрівся, і змогли його перетнути, буквально навіть не замочивши ніг. Я наповнила свою пляшку водою. Можливо, чутки про складні переходи в Сареку були перебільшені. Дійшовши до огорожі навколо оленячого вольєру, ми зупинилися й почекали на Генріка та Мілену. Було зрозуміло, що підйом уже почав на нас впливати, особливо на Генріка. Він був червоним, спітнілим та засапаним.　

— З тобою все гаразд? — запитала я його. — Може зробимо привал?　

— Не треба, зо мною все гаразд, — хрипко відповів він між видихами. — Ми однаково скоро зупинимося на вечерю, авжеж?　

— Нам ще доведеться йти близько години, — твердо заявив Якоб. — Тоді ми зможемо дістатися до Алаяврре. Там нагорі фантастично.　

Він підняв огорожу оленячого вольєру, ми зняли рюкзаки й просунули їх під огорожею на інший бік, а потім пролізли самі. Якоб ліз останнім. Він дістав кілька енергетичних батончиків і розділив їх між нами, а потім ми знову вирушили.　

Сонце вже сідало, світло падало під кутом на ландшафт. Повітря швидко ставало прохолоднішим, і я знову одягнула анорак.　

Зрештою ми змогли побачити західну частину Алаяврре, а з наступного хребта ми дивилися на все озеро. У дальньому кінці менша гора заступала шлях, але за нею здіймалися засніжені вершини, і ось він: Сарек. Від того, що ці дивовижні гори були поруч, у мене з’явилися метелики в животі.　

— Саме туди ми й прямуємо, — сказав Якоб, нахиляючись до мене ближче й показуючи пальцем. — Дальній кінець озера.　

— Сьогодні? Але вже вечір.　

— Так, але звідси дуже легко туди дістатися. Проста прогулянка берегом.　

Я глянула через плече. Генрік і Мілена далеко відстали, їх не було й знаку. Відчула легкий укол неспокою. Я була наодинці з Якобом Тессіном. Але відчуття зникло так само швидко, як і з’явилося.