Сарек

Розділ 13　

Дорога кривуляла вздовж озера над дамбою. Тепер вона стала набагато вужчою, а асфальт на ній був потрісканим і нерівним. Автобус знизив швидкість — якби назустріч виїхала машина, комусь довелося б дати задній хід. Праворуч від нас стрімко піднімався схил гори. Невеликі вершини, вкриті деревами, йшли одна за одною, і ландшафт радше нагадував південний Китай чи В’єтнам, ніж Норрланд. На іншому березі озера, за кілька кілометрів, ми могли бачити перші високі гори Сарека, їхні сніжні вершини губилися серед хмар.　

— Залиш це, — сказав Генрік, беручи мене за руку. — Я ж бачу, яка ти засмучена. Ми просто повернемося та й по всьому.　

Я вирвала руку.　

— Таж ні, — прошипіла я. Я не мала наміру здаватися, доки не буде вичерпано кожну можливість, кожну бісову можливість. Я підвелася, підійшла до Якоба та Мілени й глибоко вдихнула.　

— Якобе… У мене немає покриття мережі, але я маю певну проблему на роботі, яку маю розв’язати просто зараз. Чи не можу я позичити твій супутниковий телефон?　

— Це не супутниковий телефон, це супутниковий трекер.　

— Гаразд, і що?　

— Його не можна використовувати для здійснення дзвінків, з нього можна тільки надсилати повідомлення — та й то лише певним заздалегідь узгодженим контактам.　

Моє серце впало.　

— Я зрозуміла. І ніхто з вас не має покриття?　

— Ні, — відповіла Мілена. — Це щось термінове?　

— Боюся що так. Я повинна принаймні спробувати додзвонитися.

— Я думав, ти у відпустці, — сказав Якоб помітно прохолоднішим тоном.　

— Саме так, але іноді виникають речі, з якими однаково доводиться мати справу.　

Мілена виглядала стурбованою:　

— Мені шкода, але з покриттям тут можуть бути проблеми.　

Я кивнула:　

— Добре, принаймні я це знатиму, — я повернулася, збираючись піти на своє місце.　

— У Рітсемі є вежа, — раптом сказав Якоб. — Там буде покриття, але гелікоптер чекатиме на нас, тому не розмовляй надто довго.　

— Таж звісно! Це просто фантастична новина. Чудово.　

Я повернулася до Генріка. Моя надія скидалася на крихітне тендітне полум’я, яке мерехтіло під шквалистим вітром, але воно досі не згасло.　

— У Рітсемі є вежа, — тихо сказала я Генріку. — Можливо, у мене все вийде.　

Він нічого не відповів. Він просто мав упокорений вигляд.　

Я намагалася підрахувати, скільки матиму часу. На жаль, радіус дії кожної вежі тут, безсумнівно, був обмежений, зважаючи на те, як звивалася й повертала дорога, врізаючись у схил гори. Імовірно, коли ми під’їдемо ближче до Рітсема, знову буде покриття — можливо, десь за п’ятнадцять хвилин до нашого прибуття. Якщо Якоб казав правду й гелікоптер дійсно чекав би на нас, то, можливо, нам знадобилося би близько п’яти хвилин, щоб укласти багаж і піднятися на борт. Коли ми опинимося в повітрі, ми втратимо покриття десь ще через п’ять хвилин. Хоч би мені пощастило.　

Це буде дуже, дуже складно.　

Але все, що я могла зробити, це просто чекати. Приблизно щохвилини я перевіряла риски: щоразу нуль із чотирьох.　

Хмарний покрив уже розсіявся, і деякий час дорога була залита сонцем. Розширене озеро під нами виблискувало між відблисками хмар, що ковзали його поверхнею.

Якоб пробирався до проходу. Він зупинився й нахилився прямо наді мною, показуючи на гори за озером.　

— То Апар, а далі Саректякка.　

— Дивовижно, — пробурмотів Генрік. Небо над Сареком також прояснилося, і ми побачили вражаюче високі зубчасті хребти між дрейфуючими хмарами. Якоб обперся на сидіння попереду, все ще схилившись наді мною.　

— Ми можемо вирушити із Суорви, через дамбу. Так швидше можна дістатися середини Сарека, але спочатку маршрут дуже нудний, до того ж, навколо забагато людей.　

— Скільки часу до Рітсема? — запитала я.　

Якоб усміхнувся:　

— Ця твоя «робота» здається дуже важливою.　

— Саме так.　

— Від цього залежить чиєсь життя?　

«Цілком можливо, довбаний ти домашній аб’юзер», — подумала я.　

— Можливо, що й ні, — сказала я вголос.　

— Дивіться туди, — Якоб махнув рукою в бік гір. — Це один із найкращих краєвидів у світі. Скористайтеся нагодою, щоб насолодитися ним.　

Я не прохопилася ані словом, але подивилася у вікно. І так, це був фантастичний краєвид, але яке це зараз мало значення? Я схилялася до пропозиції Генріка. Можливо, нам варто повернутися, з Міленою чи без неї.　

— То ти знаєш, скільки ще часу до Рітсема? — знову запитала я.　

— Ні, — відповів Якоб. — Можливо, з пів години. Дивись, ось попереду Акка — вона просто навпроти Рітсема, тож ми не так далеко.　

Я знову поглянула на свій телефон. У мене була одна риска. У мене була одна риска! Одна із чотирьох, слабке покриття, але все одно покриття. Можливо, гра ще не закінчилася. У мене прискорився пульс, я натиснула останній набраний номер і приклала телефон до вуха.　

— З’явилося покриття? — запитав Якоб.　

Я кивнула, сподіваючись, що він зрозуміє, що я воліла б побути на самоті, коли маю важливу робочу розмову. Але він не рухався.　

— Ми не поїдемо аж до гірської станції, — провадив він далі. — Я поговорив із водієм, і він висадить нас просто на вертолітному майданчику.　

Генрік кивнув. Я демонстративно затулила рукою вільне вухо. Якоб подивився на мене згори вниз, але залишився на місці.　

Я страшенно ненавиділа його в той момент.　

«Іди геть, довбаний ідіоте, — думала я, — Катай звідсіля!»　

— Аннелі Петтерссон.　

— Алло, це знову Анна, Анна Самуельсон. — Я підвелася й проштовхнулася повз Якоба, який перегороджував мені прохід. Пійшла до задньої частини автобуса, намагаючись відійти від нього подалі, і тоді він, здавалося, нарешті щось зрозумів. Якоб пішов на своє місце поряд із Міленою, але я однаково не повернулася на своє — я була надто схвильована, щоб сидіти. Натомість я заходилася ходити сюди і туди проходом.　

— Так, привіт.　

— Вибач, зв’язок перервався. Не знаю, скільки ти встигла почути, але мені справді потрібна допомога. — Я знову пояснила, що намагалася з’ясувати особу чоловіка, засудженого за напад на свою партнерку в справі про домашнє насильство навесні 2015 року.　

Тиша.　

«О, будь ласка, не зникай знову», — подумала я.　

Аж тут я почула, як Аннелі відкашлялася.　

— Думаю, що я можу тобі допомогти в цьому.　

У ту секунду я всім серцем закохалася в її сухий рівний голос. Я ще мала шанс.　

— Щиро дякую, це було б фантастично! Але проблема в тому, що це терміново — дійсно терміново.　

— Гаразд… Я можу спробувати дізнатися про це завтра до обіду.　

Я працювала в суді, і я знала, що це вважається високою швидкістю. Дуже щедра пропозиція. Але для мене то було однаково задовго.　

— Вибач, — відповіла я, змушуючи себе просити про неможливе. — Мені потрібна ця інформація набагато раніше — протягом пів години.　

Голос Аннелі став ще сухішим.　

— Півгодини? Це неможливо.　

— Я розумію, що не маю права про це просити, але….　

Аннелі мене перебила:　

— Я повинна підготувати повістку, яку мають надіслати сьогодні вдень, тому я зараз не маю часу тобі допомогти.　

Голос її звучав дуже твердо, вона давала зрозуміти, що те, що вона сказала не підлягало обговоренню. Якби тільки Еллен досі працювала там… вона б вже бігцем бігла до архіву. Однак я однаково не була готова здаватися. Приглушено, але дуже нервово я випалила:　

— Звісно, я все розумію, і за звичайних обставин я б ніколи не попросила про щось подібне, але моя найкраща подруга просто зараз їде за кордон зі своїм новим хлопцем, а я, здається, впізнала його. — Я чула відчай у своєму голосі. — Я майже впевнена, що то саме він був засуджений у цій справі. Саме так. Це насправді може бути питанням життя і смерті.　

Найкраща подруга, виїзд за кордон, новий хлопець… Я змінила деякі деталі, щоби пришвидшити пояснення, але головна суть була та сама. Аннелі зітхнула.　

— Так, але… — Я почула слабку нотку вагання. Голос вже був не таким твердим. Можливо, я ще маю надію. — Ти ж знаєш, що за кілька місяців через суд проходять багато справ, тож знадобиться чимало часу, щоби перевірити їх усі.　

— Бенґт був суддею у тій справі, Бенґт Акерберґ, тому тобі потрібно було б зосередитися лише на його справах і лише на тих, що стосуються домашнього насильства, і лише на квітневих та травневих.　

Мовчання.　

— Аннелі? Я тебе благаю.　

— Добре, я піду й подивлюся, — різко сказала вона. Жінка була явно роздратована. — Але попереджаю, що не витрачатиму на це більше двадцяти хвилин.　

— О, дякую, дякую, Аннелі, цього стане.　

— Одразу виберу те, що знайду, — перебила вона мене. — І то я вважаю, що роблю тобі велику послугу.　

— Я знаю. Дуже дякую. Ти перетелефонуєш мені?　

— Перетелефоную. — Вона закінчила розмову. Генрік запитливо подивився на мене, і я глибоко вдихнула.　

— Вона пообіцяла перевірити.　

— І що це означає?　

— Це означає, що вона піде в архів і подивиться, що вона зможе знайти. А ти думав що?　

— Але що ти збираєшся робити з цією інформацією?　

— Ну, якщо це Якоб, то ми просто не підемо в гори. Та й по всьому.　

— А якщо це не Якоб, тоді ми підемо?　

Я не відповіла.　

— Тобі доведеться прийняти рішення за дуже короткий час, тож краще подумай про це заздалегідь, — тихо порадив Генрік, глянувши в бік Якоба й Мілени. — Мою думку ти вже знаєш.　

Перш ніж я встигла відповісти, автобус почав гальмувати. З іншого боку дороги ґрунтова доріжка вела вниз до води та відкритої трав’яної ділянки з невеликою хатиною. У мене в животі все опустилося.　

Ні, ще не зараз.　

Гучномовець затріщав, і водій оголосив:　

— Вертолітний майданчик, пані та панове.　

Настав час виходити з автобуса.