Сарек

Розділ З　

— Зараз запізно над цим думати, — сказав Генрік, вичавлюючи в миску сік лайма для заправки. — Виїжджаємо за тиждень.　

Це був вечір п’ятниці, і пройшло кілька годин після моєї зустрічі з Міленою. Ми з Генріком чекали гостей та готували вечерю на кухні. Через тривалу обідню перерву мені довелося працювати допізна, і я щойно повернулася додому, але, на щастя, Генрік почав приготування без мене. Йому подобалося готувати, а перспектива товариських посиденьок, здавалося, дала йому приплив необхідної енергії. Він вже кілька тижнів як вийшов із відпустки та повернувся на роботу в Уппсалі, але досі не міг позбутися млявості і якоїсь постійної понурості й у своєму настрої, і в зовнішньому вигляді.　

Але зараз у духовці запікалася сьомга на соляній подушці, у чавунній сковороді кипіла молода картопля з кропом, а в холодильнику вже стояв десерт — креманки з панакотою та миска чорниць, заправлених соком лайма й цукром мусковадо. Я нарізала коріандр до тріскового севіче. Дві пляшки Сансерре стояли на столі уже відкорковані, а ще кілька чекали свого часу у винному холодильнику.　

Я сказала Генріку, що в Мілени з’явився новий хлопець, і запитала, чи може він поїхати з нами в гори. Я вдень багато думала про це й схилялася до того, щоб дозволити Якобу поїхати з нами.　

— Цілком запізно, — погодилася я, — але вони тільки зараз зібралися, тому вона не згадала про це раніше. — Я поклала листя коріандру в чашу й подрібнила їх.　

Генрік не відповів; у його мовчанні було щось задумливе. Він кинув кілька горошин рожевого перцю в електронний млин і притрусив заправку.

Коли ми вирішили жити разом, то продали свої квартири та купили ці чотирикімнатні апартаменти площею 120 квадратних метрів, незвичайні тим, що в них не робили ремонт понад двадцять п’ять років. Ми привели все до ладу. Переважно ремонтом керувала я, але мої повноваження не розповсюджувалися на кухню, де розпоряджався Генрік. Ми намагалися зберегти якомога більше первісного шарму: обшивку панелями, ліпнину на стелі, стару дерев’яну підлогу. А потім цю оболонку ми наповнили меблями із сучасним скандинавським дизайном. Не дуже оригінальним, але привабливим, функційним і не надто особистісним, на випадок, якщо ми захочемо через кілька років продати цю квартиру та купити собі будинок.　

Ми знесли стіну, щоб збільшити кухню та створити простору обідню зону. Духовка, холодильник, морозильна камера, мікрохвильова піч, еспресо-машина, кухонний комбайн — все було стильне та високотехнологічне. Однією з речей, що Генріку найбільше подобалися в кулінарії, була можливість купувати різні гаджети. Він використовував термометр, щоби переконатися, що яйця варяться рівно при шістдесяти трьох градусах. Йому подобалося готувати крем-брюле з використанням неймовірно великого газового пальника, професійного інструменту, яким, як він бачив, орудують шеф-кухарі в модному концептуальному ресторані. Він міг регулювати температуру духовки з будь-якого місця в квартирі просто з мобільного телефону, тим часом як через інший застосунок він водночас керував музикою, що лунала з крихітних прихованих динаміків. Одного разу я порахувала: тільки на одній кухні було аж чотири різні цифрові дисплеї, що показували точний час.　

Річ не в тому, що мені погано ведеться в нашій квартирі, але іноді я замислювалася, чи не тому мене так тягне на природу, у гори, що я хочу втекти від цифрових панелей, кнопок і меню, писку гаджетів і монотонного дзижчання маленьких електромоторів. Я маю повернутися до чогось споконвічного, до того, що завжди було й завжди буде. Якимсь дивним чином уявлення себе маленькою й нікчемною надає мені відчуття глибокого спокою.　

Гори не думають про вас. Вони нічого у вас не питають.　

Генріку явно не було що додати, але я провадила далі.　

— Я просто думаю, що незручно відмовляти.　

— Чому?　

— Бо Мілена ніколи не заперечувала, щоб ти їхав із нами.　

— Це інше.　

— Чому це?　

— Тому що вона мене знає. Насправді вона мене знала навіть ще до того, як я познайомився з тобою. А хто той новий хлопець ми поняття зеленого не маємо.　

Звісно, я пристала на думку Генріка. Протягом багатьох років ми втрьох багато подорожували, дотримуючись усталених традицій, кожен у наших подорожах виконував свою роль. Це був один із небагатьох періодів протягом року, коли я почувалася повністю розслабленою. Не відчувала ніякого тиску, не прагнула чогось досягти. Дозволити комусь незнайомому поїхати разом із нами, навіть якщо він був дуже гарною людиною, означало б, що ніхто з нас не зможе розслабитися так, як зазвичай. А якщо він виявиться дивним або неприємним чоловіком, то наш тиждень у горах взагалі може стати дуже важким випробуванням. Утім я зауважила:　

— Адже вона погодилася, коли ми захотіли перенести поїздку з липня на вересень.　

— Коли ти захотіла перенести поїздку.　

— Добре-добре. Як забажаєш. Просто мені здається, що наша відмова буде дещо негарною. Вона ж ніколи раніше не просила нікого взяти з собою. Та й, мабуть, їй би дуже хотілося з ним поїхати. І навіть якщо він не найкращий хлопець у світі, ми, звичайно, зможемо потерпіти його тиждень. Заради Мілени.　

Генрік знову не сказав ані слова. Він зосередився на перемішуванні заправки. Я нарізала свіжу тріску акуратними маленькими шматочками й зрештою подивилася на нього.　

— Тобі так не здається? Генріку?　

— Гаразд, — зрештою сказав він. Його голос звучав втомлено.　

Я глянула на годинник на мікрохвильовці. Зовсім скоро мали бути наші гості. Плита подала звуковий сигнал, ніби щоб ми зрозуміли, що картопля готова. Генрік зсунув каструлю з конфорки, і та помаранчево світилася над керамічною плитою.　

Ніхто з нас більше не прохопився ні словом, аж поки через кілька хвилин не подзвонили у двері. Було відчуття, ніби гості, які прийшли, рятували нас одне від одного.