Сарек

Розділ 16　

Ми пішли трохи далі та вийшли на величезну галявину просто біля озера, вкриту соковитою зеленою травою. Я принесла води, поки Якоб ставив піч. Вже сутеніло, але було ще відносно світло. Небо й гори на протилежному боці озера Алаяврре відбивалися на його дзеркальній поверхні догори дригом. У мене виникло запаморочливе відчуття, що сама земля — це не що інше, як тонкий диск, а озеро — тріщина, яка дозволяє бачити просто крізь нього. Небо було як під ногами, так і над головою.　

— Кажуть, що найкрасивіший краєвид у всьому Сареку відкривається з вершини Алатьякка, — сказав Якоб, махаючи рукою на гору позаду нас.　

Суп мінестроне бурхливо кипів, і я дістала з рюкзака кілька скибочок житнього хлібу та тюбик сиру зі смаком креветок.　

— Яка саме вершина? — здивувалася я. — Схоже, що їх кілька поспіль.　

— Найдальша, я думаю. — Він дістав карту. — І найвища — 1430 метри.　

— Ти ніколи там не був?　

— Ні, і цього вечора теж не вийде, якщо ми збираємося дістатися до кінця озера.　

— Скільки разів ти був у Сареку?　

— Це буде мій четвертий похід, але саме цим маршрутом я ходив лише раз.　

Він розповів мені, що коли уперше приїхав у Сарек йому було близько двадцяти п’яти — тридцяти років, і тоді він сюди дістався насамперед заради скелелазіння. Він із друзями хотів підкорити найвищі вершини Саректьякки. Вони кинули собі виклик. Минуло ще десять років, перш ніж він повернувся, і тоді знову відкрив для себе Сарек, але цього разу пішохідний: прекрасні вузькі долини, де ніколи не побачиш жодної душі, дельту в кінці долини Рапа, величних лосів навколо Ровдюрсторґета.　

— Тоді я закохався по самісінькі вуха, — сказав він.　

Думки, що роїлися в моїй голові минулого вечора, знов стали повертатися. Я думала про те, що Якобу було двадцять п’ять — тридцять років, коли він уперше приїхав сюди, потім минуло десять років, коли він повернувся, тобто тоді йому було щонайменше тридцять шість. А тепер, як він стверджує, йому тридцять вісім. А я ж його питала, коли він тут був востаннє, і він мені впевнено сказав, що понад два роки тому. Отже, щось не тримається купи.　

Але мої припущення були якимись половинчастими, ніби мої думки неслися на автопілоті. Мені не потрібно було знати, і я не ставила додаткових запитань. Якоб посміхнувся мені.　

— Тож розкажи мені про ваші походи — де ви були втрьох?　

— Хіба Мілена не казала тобі?　

— Трохи — про Кебнекайсе, наприклад.　

Ми обмінювалися спогадами про наші подорожі, порівнювали різні напрямки. Ми обоє погодилися, що в Благаммарені пригощають найкращою в шведських горах їжею.　

Нарешті прийшли Генрік і Мілена. Вони обидва мали виснажений вигляд — скинули рюкзаки і буквально впали додолу.　

— Втомилася, серденько? — запитав Якоб, обіймаючи Мілену.　

— Геть, — видихнула вона.　

— Суп готовий, — сказала я, посміхаючись Генріку. Він ліг на мокру траву, глибоко вдихнув і заплющив очі.　

— Мені просто потрібно відпочити хвилину або дві.　

Я стала біля нього на коліна й поцілувала його.　

— Звичайно. Нема куди квапитися.

Я вийняла котелок, а Якоб розлив просто з нього по мисках суп. Я сіла на камінь і почала їсти, відчуваючи певне занепокоєння через те, що Генрік має такий втомлений вигляд після чотиригодинного переходу. Щоправда, більшу частину шляху він йшов у гору, але аніяк не круту, і погода була ідеальною. Це не віщувало нічого доброго для труднощів, які могли чекати попереду в Сареку.　

І я також відчула щось інше, те, чого я так і не наважилася розповісти Мілені про Генріка. Щось, що я не дуже хотіла визнавати, тому що мені було соромно за власне роздратування. Генрік був у гіршій формі, ніж зазвичай. Я підозрювала, що він думав, що ми взагалі нікуди не поїдемо, тому що ми відклали відпуску через те, що я мала працювати, тому він не потурбувався про тренування. Протягом літа я проводила практично весь день в офісі, тому, звичайно, не могла стежити за тим, що він робив чи не робив, коли мене не було поряд. У нього була довга відпустка, сім чи вісім тижнів, і він залишився в місті, нічим особливим не займаючись, за винятком того тижня, який він провів на західному узбережжі з родиною свого брата.　

Коли я прала білизну, я звертала увагу, що його спортивного костюма ніколи не було в кошику. У дні, коли я працювала вдома, він знай спав, якщо тільки не читав і не розв’язував судоку. Я, як і завжди, майже щодня тренувалася в тренажерній залі біля свого офісу. У нас не було часу, щоб ходити разом на тренувальні прогулянки з важкими заплічниками, як зазвичай, а він, звісно, жодного разу не вийшов самостійно.　

Він насилу підвівся, похитуючись, підійшов до рюкзака й виколупав звідти консервну банку.　

— Гарячий суп тобі швидко поверне сили, — весело сказав Якоб. Генрік спромігся блідо посміхнутися, простягаючи банку.　

Ми їли суп. Ніхто не мав що сказати. Було пів на дев’яту, і швидко хилилося на вечір. Сутеніло та ставало прохолодніше. Сьогодні був такий сонячний вересневий день, що можна було б подумати, що зараз літо, але коли настав вечір, ця ілюзія незабаром розвіялася. Сьогодні вночі температура могла легко опуститися до позначки близько нуля. Ми були до цього готові та мали теплі спальні мішки, але перед тим, як ми знітимося в наших наметах, нам треба буде ще, наприклад, почистити зуби, намагаючись утримати зубні щітки в заклякнутих і тремтячих від холоду пальцях.　

Якоб закінчив їсти першим і налив води в кухоль, він хотів кави. Генрік швидко з’їв свій суп і запитливо глянув на Якоба.　

— Я припускаю, що ми отаборимся тут сьогодні ввечері? — Ні.　

Настала коротка тиша. Мілена мала невпевнений вигляд. Генрік глянув на мене.　

— Але вже майже темно.　

— Не зовсім, — відповів Якоб. — І твої очі скоро звикнуть. Ні, я планував, що ми підемо вздовж озера, до його дальнього кінця. Тоді ми будемо в Сареку завтра до обіду.　

Вираз обличчя Генріка був скептичним. Якоб вів далі:　

— Це дуже легкий перехід, просто прямувати вздовж берегової лінії. Півтори, максимум дві години.　

— Тоді настане непроглядна темрява.　

— Ми всі маємо налобні ліхтарі, чи не так? Хай там як, ми з Міленою маємо.　

Генрік чекав на мою відповідь, але я мовчала. Я почувалася бадьорою і відпочилою, і, чесно кажучи, мені дуже хотілося йти далі. Натомість він звернувся до Мілени.　

— Мені здається, ми двоє втомилися найбільше. Що ти думаєш?　

Мілена відповіла не відразу. Якоб витріщився на неї.　

— Я не знаю… Я не проти й отаборитися тут, і йти далі… що завгодно, — сказала вона винуватим тоном.　

— Зрозуміло.　

Генрік сподівався на підтримку, але зрозумів, що цього не станеться. Настала коротка тиша.　

— Принаймні це не в гору, — зрештою сказала я. — Якобе? Я сподіваюся, що це рівнинна місцевість?　

— О, так. Повністю рівна. І, як я вже сказав, ми йдемо вздовж берега. Це дуже просто.　

Я кивнула.　

— Раз так, я думаю, що ми повинні продовжувати в спокійному темпі, і взагалі нам краще триматися разом всією четвіркою. Адже так, Генріку?　

Знову тиша.　

— Еге ж.　

Його голос був рівним. Раптом я відчула муку сумління. Я ж могла легко стати на його бік, погодившись зупинитися тут. Можливо, я просто хотіла покарати Генріка за нехтування тренуваннями.　

— Чудово. — Якоб підійшов до Генріка й поплескав його по плечі. — Коли ми дістанемось до місця, то винагородимо себе кількома ковтками віскі — я припас Лагавулін.　

Якоб скидався на сержанта, який збирає своїх солдат, точно знаючи, як їх мотивувати. Ймовірно, саме таким він і хотів себе бачити, але Генрік не служив у війську, і до того ж він ненавидів той Лагавулін — димний односолодовий віскі, найбільш переоцінений алкогольний напій в історії людства, як він часто його називав.　

— Дякую, — сказав він, підводячись. — То йдемо?　

Через кілька хвилин ми вже були в дорозі, усі з налобними ліхтариками. Ми не хотіли вмикати їх, поки не настане непроглядна темрява, щоби без потреби не псувати нічні краєвиди. Ми ще розрізняли чорні контури гір на темно- синьому небі, а позаду, на заході, виднілися світліші смуги.　

Берег уздовж ватерлінії був не більше метра завширшки, але він справді був рівний і дуже приємний після такої тривалої ходьби вгору протягом дня. Дрібні хвилі лагідно　плескали берег. Я поставила собі за мету не обганяти Генріка. Якоб явно хотів рухатися швидше, але Мілена трималася нашого темпу, і врешті він теж зупинився й почекав нас. Спочатку Генрік йшов мовчки, але коли він зрозумів, що це справді легкий перехід, і що я пильнувала, щоб усі йшли саме в його темпі, він підбадьорився.　

Згодом темрява стала майже густою, і ми ввімкнули налобні ліхтарики. Я уявила, який би ми мали вигляд, якщо б нас хто побачив зі схилу гори кілька сотень метрів завдальшки: чотири промені світла коливаються сюди і туди, перш ніж їх поглине чорна ніч. Я уявила себе водолазом, що йде по дні океану. Це була пригода, але водночас затишна пригода. Я відчувала, ніби можу йти так усю ніч. До мене повернулася легка ейфорія.　

Все було саме так, як має бути на нашому гірському відпочинку. З нами була нова людина, яку не знали ні Генрік, ні я, але її присутність жодним чином не вплинула на наші стосунки. Щойно ми почали йти, усе ввійшло в норму, і я мала віддати за це належне Якобу. Відтоді, як ми вирушили в похід, Якоб здавався надзвичайно сприйнятливим і розслабленим. Він явно був у своїй стихії.　

З наближенням до кінця озера рельєф погіршувався. Пісок зник, і стежити за краєм води вже було неможливо. Дрібний гравій перетворився на гальку, потім на більші камені, і раптом ми пробиралися крізь нерівний ландшафт, осяяний місячним світлом. Було складно прокласти маршрут, коли при світлі налобних ліхтариків було видно тільки те, що коїться просто під ногами. Стало зрозуміло, що Якоб надурив нас і щодо того, наскільки легким буде наш перехід, і щодо того, скільки часу він займе. Якщо, звісно, він сам не забув про це з моменту свого останнього перебування тут.　

Була майже північ, коли ми досягли своєї мети й змогли отаборитися. Здавалося, від Алаяврре піднімався вологий холод, і тепер, коли ми зупинилися, ми всі його відчули.

Через темряву та кам’янисту землю знадобився деякий час, щоб знайти відповідне місце для табору. Генрік і Мілена були надто втомлені, щоб допомагати, тож ми з Якобом самі взялися за пошуки. Зрештою ми знайшли непоганий майданчик, де було достатньо місця для обох наметів, якщо їх поставити досить близько один до одного.　

Ми покликали інших. Генрік був геть виснажений та тремтів так, що аж зуби цокотіли. Ніхто з нас не прохопився ані словом, коли ми ставили намет, накачували надувні ліжка та розгортали спальні мішки. Генрік почистив зуби просто біля намету, а потім негайно заліз у свій спальний мішок. Я теж була смертельно втомлена, але аніяк не збиралася лягати спати в одязі, у якому пітніла цілий день і який тепер холодив мою шкіру. Я понишпорила у своєму рюкзаку, дістала чисту суху білизну, рушник і несесер із туалетним начинням та полізла через скелі й каміння до самого краю води.　

Я зняла нижню білизну і вийшла босоніж у крижане озеро. Окропила своє тіло, склала ківшиком долоні й вимила обличчя та шию. Я витерлася й одягнулася, насолоджуючись відчуттям чистих сухих шкарпеток на ногах.　

Коли я повернулася, Якоб і Мілена вже пішли спати. Звук змійки, коли я відкрила наш намет, прорізав тишу, мов ніж. Я порачкувала всередину, забралася в спальник. Генрік міцно спав.　

Я пам’ятала ці звуки та запахи з раннього дитинства, коли ми з братами спали в наметі в саду: брезент, що м’яко тріпоче від кожного подуву вітру, міцна стійка. Моє тіло боліло, але боліло приємно, і тепер воно могло відпочити. Мені було тепло і сухо. Я відпустила думки й незабаром поринула в глибокий сон.　

Сон — найкращий відпочинок у поході.　

Саме про це я подумала перед тим, як заснути.　

Наступного ранку боги погоди все ще були з нами. Світило сонце, повітря було чистим і прохолодним. Роса виблискувала на траві й камінні. Попри те, що я лягла спати останньою, встала я першою. Я добре спала всю ніч. Місцями моє тіло було трохи закляклим, але в іншому почувалася добре.　

Я набрала води з озера, розпалила піч і почала готувати на сніданок кашу із сушеними чорницями. Коли я розклала житній хліб із різними пастами, в іншому наметі почулося ворушіння. За мить виповзла Мілена, потягнулася й позіхнула.　

— Доброго ранку, — сказала я. — Ти добре спала?　

— Не дуже. Ми не змогли поставити намет на рівну землю. Я прокидалася разів вісім через те, що притискалася обличчям до брезенту. Господи, моя спина задерев’яніла.　

Незабаром вийшов Якоб, також потягнувшись і позіхаючи. Мілена обійняла його, але Якоб нічого не сказав, він, ймовірно, не прокинувся як слід. Проте, здавалося, він був у гарному гуморі — щоразу, коли наші погляди зустрічалися, він усміхався.　

Наші голоси розбудили Генріка, який виліз навкарачки, а потім із деякими труднощами підвівся. Я простягнула руки для ранкових обіймів. Він підійшов і без особливого ентузіазму обняв мене за плечі.　

— Як ти спав?　

— Добре, — відповів він беззвучно, маже самими губами.　

Під час сніданку Генрік, як і Якоб, був неговірким, але його аура була зовсім іншою, ніж аура Якоба. У ньому не було відчуття миру й гармонії, він ніби про щось думав, і його думки були деінде. Він подеколи міг бути таким, зануреним у похмурий самоаналіз. Я знала, що немає сенсу питати, що в нього на думці — він не сказав би мені. Зазвичай за кілька годин його обличчя світлішало, тож я не надто хвилювалася. Проте не можна було заперечувати, що саме з цією його стороною я прагнула боротися, можливо, тому, що такий Генрік був для мене надто чужим. Звичайно, інколи й у мене може бути поганий настрій, я можу дуже злитися й кричати, але це скоро минає, і я знову продовжую жити. Я не бачу сенсу роздумувати над тим, що сталося. Гаразд, ти можеш пошкодувати, ти можеш проаналізувати ситуацію і подумати, що мала діяти інакше, але потім ти залишаєш це позаду і йдеш далі.　

У мене також було відчуття, що на душі Генріку ставало дедалі гірше. Чи був він таким депресивним десять років тому, коли ми зустрілися? Ні. Тенденція, безсумнівно, спостерігалася із самого початку, але не так відверто.　

А може, він не міг позбутися роздратування через наше вчорашнє рішення продовжити перехід, хоча сам він сказав, що хоче отаборитися на ніч. Це був негласний, але чіткий принцип наших переходів: той, хто найбільше втомився, вирішував, яку відстань ми маємо проходити. Ми вчора пішли проти цього принципу. З іншого боку, коли ми йшли берегом, він мав досить веселий вигляд.　

Можливо, він просто погано спав.　

Ми майже закінчили снідати.　

— Як ти почуваєшся, Генріку? — запитала Мілена.　

Він знизав плечима:　

— Добре.　

— Сподіваюся, ти ще не втомився? — пожартував Якоб.　

— Ні.　

— Мені здавалося, що ти казав, що багато ходив у гори?　

— Саме так, — відповіла я, поклавши долоню на руку Генріка. — Генрік вряди-годи любить трохи поскаржитися, але насправді він міцний, як підошва старого черевика. — Мій тон був жартівливим, але з виразу обличчя Генріка я відразу побачила, що мій жарт йому не сподобався. Якоб цього не помітив — або ж помітив і не зважив.　

— Я не знаю, яка саме буває підошва черевика, але вона точно стара й міцна, — сказав він зі сміхом. Він подивився на мене, прагнучи мого схвалення, щоб я пристала на його бік проти Генріка. Раптом мені стало дуже некомфортно.　

— Якобе… — дорікнула Мілена.　

— Перепрошую. Я жартую — вибачте. З тобою все гаразд, Генріку?　

— Так, — відповів Генрік тим самим беззвучним голосом. Я встала.　

— Мені здається, час збиратися й вирушати.　

Якоб теж підвівся. Мілена зголосилася помити посуд, а ми з Генріком підійшли до намету, дістали спальні мішки та надувні ліжка й почали все складати. Я взяла його за руку й тихо сказала:　

— Вибач, це був дурний жарт. Добре, Генріку?　

— Гм.　

— Пробач мені?　

— Звісно.　

Ми мовчки закінчили пакування. Я знала, що все далеко не гаразд, але сподівалася, що він почуватиметься краще, коли ми вирушимо.　

Незабаром ми всі були готові. Ми були біля підніжжя гори, відомої як Нуортап-Ріссаварре, і вирішили піднятися трохи вище, щоб уникнути найгірших скель. Ми обігнули гору з південного боку. Сонце піднімалося дедалі вище, і з кожною хвилиною ставало тепліше. Сарек поступово розкривався перед нашими очима, ще величніший, ніж раніше. Гора спускалася до озера Альґґаяврре серією терас і хребтів. Вода мала майже нереальний синьо-зелений відтінок. За озером Альґаваґґе простягався до середини Сарека, вузької U-подібної долини з крутими скелями обабіч. На півдні одна за одною шикувалися вершини, вони нагадали мені велетенських корів, які стояли, опустивши голови в ясла та пили досхочу. Як далеко було озеро? Як далеко була найдальша гора? Далека-далека дорога, але не можна було судити, яка далека, бо окомір втрачався перед лицем усієї цієї пишноти.

Потойбіч озера, недалеко від гори, я побачила невелику будівлю. Якоб пояснив, що це була каплиця, в якій богослужіння відбувалося в середині літа лише раз на рік. Я не релігійна, але зрозуміла, що це має бути дуже особливий досвід. Природа змушувала навіть таких, як я, відчувати себе в цьому місці скромними та побожними.　

Ми з Якобом пішли довгим хребтом униз до південного боку озера, і незабаром зіткнулися з нашим першим справжнім випробуванням: пройти вбрід через річку Алеп-Сарвесьякка. Нам треба було це зробити, щоб ми могли йти далі вздовж південного берега озера Альгаяврре. Це була відносно широка річка, і течія була сильною. Де-не-де над поверхнею стирчали камені, але неможливо було визначити глибину в середині потоку. З того місця, де ми стояли, не здавалося, що ми зможемо пройти тут убрід.　

Ми чекали на Генріка та Мілену, які через певний час підійшли. Вони були занурені в розмову, але замовкли, підійшовши ближче. Генрік спітнів, його волосся прилипло до чола. Вони з Міленою сіли відпочити, а я передала їм торбинку із горіхами та родзинками.　

— Води більше, ніж я очікував, — сказав Якоб. — Тож ми підемо доліріч — зазвичай легше перейти вбрід там, де річка впадає в озеро.　

Ми рушили, переступаючи від однієї купини трави до іншої. У деяких місцях ґрунт був дуже заболочений, і ми хлюпали по місцині, що скидалася на рисове поле. Проте Якоб мав рацію: там, де річка впадала в Альґґаяврре, вона розділялася на невелику дельту з кількома рукавами та берегами, покритими гравієм. Над поверхнею виднілося багато каменів, що свідчило про те, що тут мілкіше. Проте течія була сильна, і оцінити глибину центрального русла було важко. Потік був таким гучним, що нам довелося підвищити голос, щоб почути одне одного.　

Якоб зняв чоботи й шкарпетки й одягнув пару легких кросівок.　

— Я піду перший на розвідку, — сказав він, відстібаючи ремінці, що кріпили на талії та грудях його рюкзак. — Розстебніть усі лямки — якщо ви впадете, вам доведеться скинути рюкзак, інакше ви можете застрягти під водою, що дуже небезпечно. Не намагайтеся переходити через скелі, йдіть по дну річки, навіть якщо буде глибоко. — Він дістав із рюкзака пару телескопічних жердин і подивився на мене й Генріка.　

— Ви взяли жердини? — Ми похитали головами.　

— Гаразд, тоді я позичу вам наші. Я спочатку переберуся, а потім перекину їх назад. Пам’ятайте, що в річці завжди повинні бути три точки опори. Нога, нога й жердина або жердина, жердина й нога. У жодному разі не піднімайте ногу й жердину одночасно. Зрозуміли?　

— Так, — сказала я.　

Генрік кивнув і глитнув із похмурим виразом обличчя.　

— Гаразд, я пішов. — Якоб зав’язав шнурки, повісив черевики на рюкзак, тоді ввійшов у воду.　

— Чорт, а холодно… до цього ніколи не звикнеш, — поскаржився він.　

Якоб був у кросівках на-босоніж. Він швидко перетнув перші вузькі рукави річки, спритно перестрибуючи з одного гравійного берега на інший та використовуючи для опори свої жердини. У якийсь момент він став на камінь, потім повернувся і крикнув нам з усмішкою:　

— Я просто хотів показати вам, чого не слід робити!　

Він продовжував йти, поки не дійшов до головного русла. Воно було чотири-п’ять метрів завширшки, а в середині нього над поверхнею не було видно жодного каміння — небезпечний знак.　

Спокійно й методично Якоб поступом виходив у вируючу течію. Він пильнував, дотримувався власних порад і завжди мав принаймні три точки опори. Вода спершу напливала на його кросівки, потім дісталася до половини литок, потім дійшла аж до колін, навколо його ніг утворювалися вири, які виривалися на поверхню. Повільно, відпочиваючи секунду-дві після кожного кроку, він пробрався до середини. Вода тепер була навколо його стегон. Позаяк Якоб був дуже високий, я зрозуміла, що нам усім вода буде доходити майже до талії.　

Ще кілька кроків, і він подолав найгіршу ділянку й знов опинився в мілких водах. Розвернувся й кинув свої жердини на гравійний берег із нашого боку глибокого русла, а потім пішов убрід далі. Від твердої землі його відділяло ще кілька рукавів річки, але вони здавалися безпечними, і він, очевидно, вирішив почекати нас біля основного русла. Він склав долоні біля рота й крикнув:　

— Іди, Мілено!　

Вона мала наляканий вигляд, але без труднощів дісталася до глибокого русла. Потім вона мертво зупинилася, втупилася в бурхливу воду, кілька разів глибоко вдихнула.　

— Нумо, Мілено, ти можеш це зробити! Гайда! — закричав Якоб.　

Вона нерішуче почала поступцем просуватися вперед. Я бачила, як течія тягне її за ноги. Вона була вже по коліна у воді, і мужність покинула її. Вона подивилася на Якоба й безсило розвела руками.　

— Ти можеш це зробити, Мілено, просто продовжуй!　

— Я не можу! — Її голос здавався дуже засмученим. — Течія надто сильна, мої ноги постійно зісковзують!　

Якоб робив усе можливе, щоб заспокоїти її.　

— Все буде добре. Використовуй вагу свого тіла, відштовхуйся ногою проти течії.　

Вона кілька разів спробувала, піднявши одну ногу й спробувавши просунутися вперед, але сила води налякала її.　

— Я не можу… — Якоб без жердин зайшов назад. Він похитнувся, але втримав рівновагу. Незабаром він уже стояв прямо посередині, а крижана вода кружляла навколо його стегон. Він простягав одну руку до Мілени. Вона все одно вагалася.　

— Давай руку, чорти тебе забирай! — зрештою крикнув Якоб. — Тут холодно!　

Мілена ще раз глибоко вдихнула, потім ступила вперед і схопила його руку. Вода піднялася їй до талії, і вона скрикнула. Якусь мить вони стояли нерухомо, потім нога за ногою перейшли на інший бік.　

Коли Мілена нарешті дісталася гравійного берега, вона відчула величезну полегшу. її обличчя розпливлося в широкій посмішці, потім вони з Якобом обійнялися, поцілувалися й щось сказали одне одному.　

Я теж перевзулася в кросівки, і оскільки Генрік усе ще був зайнятий розшнуровуванням своїх черевиків, вирішила піти наступною.　

Господи, як же холодно.　

Вода з льодовика хлюпалася об мої ноги, і Якоб мав цілковиту рацію — неможливо було звикнути до такого шоку від холоду. Коли купаєшся навесні в холодному морі, незабаром організм звикає, і можна навіть трохи поплавати. Відчуття на певному рівні стабілізуються. Але пройти через гірський потік — це геть інше. Відчуття холоду, замість того, щоб зменшитися, через кілька секунд перетворюється на чистий біль. Цей біль проникає аж у кістковий мозок. Незабаром після цього тіло починає застигати й німіти. Холод починає скидатися на замалий костюм, він стягує і напружує всюди тіло, унеможливлює нормальне пересування.　

Я дійшла до головного каналу й узяла жердини Якоба. Відрегулювала довжину, а потім увійшла у воду. Я вже трохи втратила чутливість у ногах. Тож зосередилася на тому, щоби правильно розташувати центр ваги, перш ніж рухатися знову, щоб мати можливість просуватися вперед. Якби я стала на камінь і підвернула щиколотку, це був би кінець — я б напевно поплила за водою горілиць. Вода кружляла навколо моїх стегон, і я зрозуміла, чому Мілена так вагалася. Течія була потужна, смикала мене за ноги, хотіла повалити. Дедалі глибше й глибше… Я тепер обома ногами й обома жердинами стояла в руслі й думала, чи наважусь я колись знову підняти ногу? Якоб і Мілена уважно спостерігали за мною, і Якоб зробив кілька кроків уперед, готовий підійти й допомогти мені теж.　

О ні, ці відчуття ніхто не зрозуміє.　

Я глибоко вдихнула, трохи зігнула коліна й напружила м’язи. Три рішучих кроки — і я стояла в мілкіших водах. Я зробила це. Останній крок на гравійний берег був дитячою грою. Якоб і Мілена усміхалися й аплодували.　

— Чудово, Анно!　

Якоб підняв руку, щоб дати мені п’ять, і я не змогла стриматися, щоб не посміхнутися й не відповісти. Мілена теж поставила мені долоню, але її увага вже була зосереджена на Генріку. Він щойно взувся в запасні кросівки й тримав по одному черевику в кожній руці.　

— Ти можеш це зробити, Генріку! — вигукнула Мілена.　

— Зв’яжи свої чоботи разом і повісь їх на заплічник! — закричав Якоб.　

Але Генрік не прислухався до поради Якоба — він навіть не підвів очей. Він повільно й обережно рушив річкою.　

— Добре йдеш, любий! — крикнула йому я.　

Він дійшов до головного русла. Якоб підняв свої жердини, які я кинула додолу. Він пішов у воду й кинув їх у бік Генріка.　

— Кидай мені свої чоботи!　

Цього разу Генрік послухав і зробив, як казав Якоб. Черевики злетіли в повітрі й приземлилися на гравійний берег, де ми стояли. Тоді він почав йти вбрід, рівномірно й невпевнено, як і всі ми.　

Не доходячи до середини, він зупинився на місці. Він здавався дуже невпевненим у собі, дивився то вгору, то вниз за течією, ніби шукав легшого шляху, якого ніхто з нас не знайшов. Звичайно, не було жодного.　

І з його пози, і з виразу обличчя я бачила, що він наляканий. Його руки так міцно стискали жердини, що кісточки пальців побіліли. Мілена, яка знала його майже так само добре, як я, теж це бачила.　

— Я думаю, тобі доведеться йому допомогти, — тихо сказала вона Якобу.　

— Зачекай — я йду! — Якоб почав рухатися до Генріка. Я була майже впевнена, що Генрік, мабуть, бачив його краєм ока, хоча й не підводив очей. Приниження через потребу прийняти допомогу від Якоба було занадто сильним, тож замість того, щоб чекати, Генрік зробив довгий крок вперед, потім ще й ще, і я не знаю, чи він став на хиткий камінь, чи просто течія була надто сильною, але він втратив рівновагу й впав.　

Мілена закричала, а я кинулася в річку.　

На кілька секунд Генрік і його рюкзак зникли під поверхнею. Він напівпідвівся, роззявивши рота від шоку від крижаної води, але течія знову підхопила його, і він повалився назад. За лічені секунди його віднесло метрів на десять-п’ятнадцять доліріч. Він зумів знайти опору й спробував підвестися, але знову впав. На щастя, зараз він був у мілких водах, і його не змило далі.　

Я якнайшвидше підійшла до нього й схопила його однією рукою за комір, а другою — за заплічник. Я тягнула й штовхала, поки ми разом не вилізли на гравійний берег. Генрік досі стискав жердини Якоба в долонях, немов у тисках. Я дозволила йому приблизно хвилину зводити дух, а потім потягнула за собою через вузькі рукави до безпечного іншого боку. Ми це зробили.　

Генрік скинув із плеча свій мокрий рюкзак і впав на траву. Він скинув кросівки, ліг навзнак й заходився знімати штани. Мілена допомагала, смикаючи за гачі. Я була зайнята власним роздяганням — я теж промокла до нитки.　

Слава Богу, сонце світило з усе ще безхмарного неба. Принаймні ми мали час знову зігрітися та висохнути. Якби погода була гіршою, ми могли б так і не просохнути до кінця тижня.　

— Тобі слід було зачекати — адже я йшов тобі на допомогу, — сказав Якоб.　

Генрік не відповів.　

— Можеш поки взяти щось із мого одягу, — сказала я, також не звертаючи уваги на Якоба.　

Генрік кивнув.　

— Ти не розв’язав лямки рюкзака? — не вгамовувався Якоб.　

— Ні, — коротко сказав Генрік, перш ніж повернутися до мене. — Гадаю, нам зараз варто пообідати — можливо, за цей час наш одяг просохне.　

Але Якоб вів далі:　

— Це могло закінчитися дуже, дуже погано. Що, якби ти зламав ногу або вдарився головою? Можливо, нам довелося б навіть перервати похід. Так не можна було робити.　

— Ну, цього ж не сталося. — Генрік підвівся.　

— Може, ти міг би позичити йому якийсь одяг? — спитала Мілена в Якоба, який у відповідь мовчки відвів погляд.　

Генрік перебрав свій рюкзак і швидко з’ясував, що єдині сухі речі, які він мав, — це черевики, які він кинув Якобу. Якби він мав новіший заплічник, можливо, усе було б не так погано, але його рюкзак прослугував йому багато років. Найгіршим було те, що не включався телефон. Щоправда, у Сареку однаково не було покриття, але Генрік планував фотографувати та фільмувати. Він також купив цифрову мапу парку, яку завантажив у телефон. Тепер нею не можна було користуватися.　

Я знову відчула укол роздратування. Я ж нагадувала йому про те, щоб він поклав телефон у водонепроникну сумку — я навіть дала йому спеціальну сумку для цієї мети, але він, звичайно, забув.　

Мілена вийняла плиту й заходилася готувати обід. Обідати довелося раніше, ніж планував Якоб, але після ранкових випробувань нам усім потрібна була гаряча їжа. Ми　обрали сублімовані страви. Якоб не протестував, але вигляд мав не дуже задоволений.　

Ми з Генріком розклали мокрий одяг на каменях і низькорослих кущах. Я перебралася в свій сухий одяг, а Генрік спробував надіти одну з моїх плетених жилеток, але вона була затісною і мала на ньому досить кумедний вигляд. Навіть Якоб не міг стримати посмішки. Він позичив Генріку одну зі своїх жилеток, яка, навпаки, виявилася завеликою.　

Поки ми обідали, напруга та поганий настрій поступово спадали. Якоб пожартував, що Генрік, мабуть, дуже охайний від природи, оскільки він вирішив прийняти ванну просто перед обідом. Ми всі засміялися, включаючи Генріка.　

Після цього ми лягли на траву відпочити. Була середина дня, сонце приємно пригрівало. Дивна мошка дзижчала в повітрі наді мною, немов чорні крапки металися туди-сюди на блакитному небі, але вони мене не турбували.　

Якоб сперся на один лікоть:　

— Ви не проти, якщо я на щось зверну вашу увагу?　

— На що? — сонно посипиталася Мілена. Вона лежала на животі із заплющеними очима, спершись щокою на одну РУКУ-　

— Пані та панове, ми зараз у Сареку.　

Ми дали собі час, щоб усвідомити те, що він сказав. Тоді я сказала трохи стурбованим тоном:　

— Я не впевнена, що тут аж так добре… Думаю, все-таки нам слід було поїхати в Абіско.　

Якобу знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, що я жартую. Коли я перехопила його погляд і усміхнулася, він якусь мить мав розгублений вигляд, майже скривджений, як дитина, яку обманули. Мілена прийшла йому на допомогу.　

— Так, правильно, — сказала вона з широкою усмішкою.　

Я сіла й вказала на Альґаваґґе, вражаючу U-подібну долину, що лежала попереду.　

— Я думаю, що вона має вигляд якийсь плаский і нудний.

Якоб розслабився, зрозумівши, що я кепкую:　

— Я припускаю, що деякі люди просто надто вибагливі.　

Я встала й підійшла до плити. Проходячи повз нього, я швидко поплескала його по плечі:　

— Просто жартую — твоя долина має цілком нормальний вигляд.　

Коли він поглянув на мене, я побачила, що до його карих очей повернувся блиск.　

— Вип’ємо кави перед дорогою? — спитала я, дістаючи кавник.　

Наш в’їзд у Сарек був насичений подіями, але я була упевнена, що відтепер усе буде краще.