Сарек

Розділ 33

— Якобе?　

Голос Мілени наляканий, майже благаючий.　

«Ти жива, — думаю я. — Дякувати Богу».　

Якоб деякий час залишається нерухомим, потім розчаровано зітхає, встає з матраца й виповзає назовні. Його рухи вже не повільні й обережні, а надмірно гучні й шалені. Він роздратований.　

«Ох, Мілена. Дякувати Богу».　

Якоб застібає намет за собою одним довгим агресивним рухом.　

— Що? — кидається він на Мілену. Йому якось вдається кричати й шепотіти водночас. Він виривається надвір, підводиться на ноги, і я чую приглушену розмову.　

— Мені просто було цікаво, де ти…　

Якоб агресивно перебиває її:　

— Я шукав запальничку!　

Шукав запальничку. Так, звичайно.　

Вони йдуть, мабуть, тому, що не хочуть мене будити. Я не чую, що вони говорять, але інтонації безпомилкові: у Якоба сердита й владна, у Мілени оборонна й благальна.　

Я роблю глибокий вдих, потім видих.　

Безпосередня небезпека минула. Мені поки не доведеться боротися за своє життя. А Мілена жива, що значно покращує мої шанси. Я повинна докласти всю свою енергію, щоб залучити її на свій бік. Ми повинні скласти союз. І вона має бути насторожі, як і я.　

Я закриваю ніж і відкладаю його, потім змінюю думку, дістаю його й знову відкриваю лезо. Відтепер він має бути завжди готовим до використання. Якщо мені доведеться

боротися за своє життя, я не хочу втрачати цінні секунди, відкриваючи його. Я кладу його назад у кишеню.　

Моє коліно дуже болить. Я розстібаю штани, протягаю в спальнику руку й мацаю його. Травма погана, але здається не дуже серйозною. Кінчики моїх пальців вологі, але не більше того. Кровотеча зупинилася.　

Я виповзаю надвір і встаю. У правому коліні відчувається колючий біль, але я на ногах. Я одягаю свою тверду куртку й застібаю її.　

Над Сареком опускаються сутінки, десь через пів години поночіє. Ми високо на схилі гори. Далеко внизу річка Рапа тече в нижню місцину. Здалеку чую, як шумить поток.　

Якоб і Мілена сидять неподалік і готують їжу. Крізь сутінки ясно бачу блакитне полум’я печі. Мілена помічає мене.　

— Анно! — вона встає і підходить. — Як ти почуваєшся?　

Підходячи ближче, я бачу, яка вона стурбована, втомлена й нещасна, розгублена. Звісно, смерть Генріка, мабуть, стала й для неї жахливим шоком. Плюс усвідомлення того, що її хлопець — психопат. Що і вона, і я в смертельній небезпеці.　

Напевно, вона вже це зрозуміла?　

Вона обіймає мене, обіймає і починає мовчки плакати. Я теж обіймаю її, але не кажу ні слова. Якоб спостерігає за нами.　

«Я не випускаю з очей вас обох. Не забувайте про це».　

Ми досить довго стоїмо, тримаючись одна за одну, нічого не говоримо, нічого не потрібно говорити. Вірніше, говорити потрібно багато, але зараз не слушний час. Мілена плаче.　

Ми їмо при світлі наших ліхтарів. Зараз майже зовсім темно. Ніхто не має що сказати. Зрештою я ставлю питання, яке мене хвилювало вже деякий час.　

— Як я спустилася?　

Якоб і Мілена дивляться одне на одного, але не відповідають. Вони мають вигляд трохи збентежений.　

— Пам’ятаю, як я впала, коли бігла. На хребті. Тоді все потемніло перед очима. Я прокинулася в наметі.　

Якоб пильно дивиться на свою тарілку, розсовує їжу, робить ще один ковток, але однаково не каже ні слова. Його обличчя закрите. Відповідає Мілена.　

— Ти знову втекла.　

— Що ти маєш на увазі?　

— Ти отямилася через деякий час, і ми допомогли тобі підвестися. Але потім ти знову побігла.　

— Я знову побігла?　

— Так.　

— Як далеко я відбігла?　

— До верху. На плато. А потім, коли ти спробувала злізти з цього боку, ти знову впала.　

Мілена дивиться на Якоба, і я відчуваю, що в цій історії щось не так. Вона веде далі:　

— Ти була у відключці. Ми тебе донесли, потім поставили намет.　

Є щось у тому, як вона розповідає цю історію. Вона продовжує дивитися на Якоба, ніби шукаючи його схвалення. Ніби хоче сказати: «Я правильно все кажу? Я кажу саме те, про що ми домовилися, чи не так?»　

Ніби проказує домашнє завдання, яке вивчила напам’ять.　

Що вони приховують? Що насправді сталося в той час, що перетворився на прогалину в моїй пам’яті? Я продовжую їсти мовчки, гарячково намагаючись придумати можливі сценарії.　

Можливо, Якоб намагався вбити мене теж, і Мілені вдалося його зупинити. Зараз вона зосереджується на тому, щоб зберегти його спокій, продемонструвати покірність, розрядити його агресію. Можливо, вона вигадує цю історію, а це означає, що вона знає, наскільки небезпечний Якоб, і що вона розуміє важливість того, щоб він відчував себе в безпеці.　

Однак я відчуваю, що цей сценарій також не відповідає дійсності. Є фрагменти інформації, які не підходять один до　одного, хоча я не можу зрозуміти, які саме. Вони ховаються на краю моєї свідомості, але коли я тягнуся до них, вони вислизають.　

Можливо, я просто надто втомилася, щоб розгадати головокрутку.　

Ми досить довго сидімо мовчки, зосереджуючись на їжі, аж тут Якоб відкашлявся. Він готується говорити, а я уважно слухаю. Після короткої паузи він вимовляє чотири слова:　

— Я намагався його врятувати.　

Ці слова висять у повітрі, і я знаю, що з кожною секундою вони стають переконливішивими, брехню Якоба буде дедалі важче відрізнити від правди. Але зараз із мого боку було б великою тактичною помилкою вказати, що він бреше, зіткнутися з ним обличчям до того, як я поговорю з Міленою. Ми повинні укласти союз, вдарити по Якобу, коли він цього найменше очікує.　

Тому я нічого не кажу. Тепер я знаю: це те, що Якоб представить як свою правду.　

«Я намагався його врятувати».　

І Мілена, і я знаємо, що сталося, але якщо ми будемо чути це повідомлення знову і знову, «я намагався його врятувати», то, можливо, з часом ми почнемо сумніватися у свідченнях наших власних очей. Почнемо думати, чи не можна по-іншому трактувати побачене? Закрадається невизначеність.　

Один із знаків влади, як куля та скіпетр, це здатність стирати межу між правдою та брехнею.　

Мілена починає тихо плакати й вимикає налобний ліхтарик. З якоїсь невідомої причини я теж вимикаю свій. Невиразний жест солідарності, мабуть. Згасає остання смужка світла в небі над горами на заході.　

Зараз майже непроглядна темрява. Лише налобний ліхтарик Якоба посилає свій промінь у темряву. Холод підкрадається до нас, немов голодний вовк ходить по краях нашого табору.　

— Мілено, ти не можеш мені допомогти? — кажу я. — Я подряпала коліно, але мені погано видно.　

Я прихилилася до скелі неподалік від того місця, де ми сиділи. Я закатала праву штанину. Збоку на коліні є рана та неприємні садна. Мілена присідає переді мною і при світлі налобного ліхтарика відрізає від рулону з марлевими пов’язками одну смужку. Я розриваю антибактеріальну серветку й очищаю рану і шкіру навколо неї. Пече, але це не так вже й погано. Мілена знімає папір із пов’язки, я випрямляю ногу, і вона притискає пов’язку на місце. Поки вона тре великими пальцями липкі частини, я дивлюся на Якоба. Він вимкнув свій ліхтар. Мені здається, я можу розрізнити його силует, але я не впевнена. Він підкрався ближче, щоб під покровом темряви спостерігати за нами?　

Мілена дивиться на мене з млявою усмішкою.　

— Ось так.　

— Дякую.　

Вона опускає мою штанину й встає на ноги. Я трохи вагаюся — а що, якщо Якоб зараз несподівано вискочить, чи встигну я сказати? Я беру її руки у свої, дивлюся їй глибоко в очі й шепочу:　

— Мілено… Треба триматися разом. Він хоче нас убити.　

Вона дивиться на мене, її очі широко розплющені. Вона має наляканий вигляд. Насправді наляканий.