Сарек

Розділ 37

Цього ясного холодного РАНКУ ми спускаємося з гори до річки Рапа, хитаючись. Це буде чудовий день. Красивий і нещадний, як і сам Сарек.　

У мене сильно болить голова. Ймовірно, струс мозку. Моє горло досі стискається, коли я ковтаю, болить, як відкрита рана. Моя шкіра потерта, проколота, розірвана в сотні різних місць. У мене вивих плеча й зламана рука. Кістка тріснула десь біля ліктя.　

Але я жива. Я не думала, що вцілію.　

Мілена, хитаючись, плентається позаду мене. Вона не так сильно поранена, як я, але в неї неприємний поріз на шиї.　

Зрештою Мілена вирішила, на чий бік пристати. Господи, невже вона вирішила…　

Все почорніло перед моїми очима, деякий час я була непритомна. Коли я отямилася, вага Якоба вже не тиснула на мене. Я сіла й побачила, як він непорушно лежить на землі неподалік.　

З його голови стирчала якась дивна палиця.　

Все було розмитим, мені було важко сфокусуватися. Я із зусиллям підвелася на ноги й зробила кілька кроків до тіла.　

Те, що стирчало з голови Якоба, було древком.　

Льодоруб.　

І Мілена не просто один раз його вдарила. Насправді половина голови Якоба перетворилася на мішанину з мозку, крові, волосся та фрагментів кісток. Його обличчя було неушкодженим, на ньому застиг якийсь химерний миролюбний вираз. Ніби екран, що приховує за собою хаос.　

Мілена тинялася крихітними-крихітними колами, не в змозі встояти на місці. Усе її тіло тремтіло. Я підійшла до неї, спробувала обійняти, але вона знай вислизала, наче її життя залежало від постійного руху. З рани на її шиї текла кров, і я змусила її притиснути її рукою, поки принесла перев’язувальний матеріал і хірургічну стрічку. Вона дозволила мені перев’язати рану, але й далі нестримно тремтіла.　

Я не хотіла залишатися в цьому місці ані на хвилину довше, ніж потрібно. Очевидно, я розуміла, що Якоб мертвий, але маленька частинка мене — не така вже й маленька, насправді — ледве наважувалася відвести очі від його тіла. Я боялася, що він підніметься, незважаючи ні на що, і нападе на мене ще раз, а мозок витікатиме з його черепа.　

Треба було зібрати все необхідне і йти звідси. Якнайшвидше.　

Насамперед я мала перевдягатись у свіжий одяг. Моя куртка, штани та нижня білизна були пошматовані. Я попросила Мілену допомогти мені, і це конкретне завдання ніби повернуло її до реальності. Вона відкрила мій заплічник, дістала необхідні речі, розшнурувала черевики й зняла їх разом зі штанами.　

Я не надто допомагала одягати себе. Через зламану руку особливо важко було перевдягати мою верхню частину тіла, але Мілена обережно та зосереджено зуміла вдягнути мене в спідню білизну, штани, кофту й щільну куртку. Вона також допомогла мені із шапкою. Я вдячно посміхнулася їй, і вона відповіла мені тьмяною посмішкою.　

Моя голова досі була охоплена тим, що здавалося нескінченним вибухом.　

Ми зібрали намет, мій і Генріка. Знову від мене не було великої користі. Я лише давала вказівки, а Мілена їх виконувала. Я дістала з рюкзака все, що не було абсолютно необхідним, тому що мені треба було його нести на одненькому здоровому плечі. Мілена розібрала піч Якоба й поклала її у свій рюкзак.　

Ми ходили сюди і туди через наш табір, збираючи воєдино наші шматочки, я не хотіла дивитися безпосередньо на Якоба, але постійно тримала його у видноколі. Я хотіла бути певною, що він не рухається.　

Нарешті ми були готові йти. Ми залишили намет, труп і льодоруб.　

Ми спускаємося з гори, хитаючись. Йдемо ми зараз по траві, а далі переплутаний підлісок, і дивна вузлувата береза з гіллям, схожим на руки, покручені артритом. Сонце світить із безхмарного неба, але зовсім не гріє. У повітрі панує осінній холод.　

Я почала тремтіти. Ось воно. Крім головного болю та болю в горлі, я тепер відчуваю тупий біль у плечі та зламаній руці, біль, який неминуче зростатиме й переросте в нестерпне крещендо.　

Ми зупиняємося, і я дістаю поліетиленовий пакет із ліками. Я наповнюю свій кухоль водою з маленького струмка і розчиняю в ній дві знеболювальні таблетки аспірину. Я також про всяк випадок приймаю ібупрофен. Я не знаю, чи буде ця комбінація більш чи менш ефективною, або ж я ризикую пошкодити нирки чи щось інше, але мені байдуже. Я погоджуся на незначне пошкодження нирок, якщо таблетки зможуть запобігти цунамі болю, який, як я вже відчуваю, мчить до мене.　

Ніхто з нас не голодний. Я знаю, що ми повинні щось з’їсти, зігрітися, особливо я, але ми надто втомилися, щоб зараз поставити плиту. Пізніше.　

Я дістаю енергетичний батончик і пропоную половину Мілені, але вона не хоче, бурмоче, що їй погано. Потім нахиляється вперед і блює в траву — з неї не виходить нічого, крім в’язких, прозорих ниток слизу. Мабуть, вона кілька разів спорожнювала свій шлунок, а я не бачила — можливо, коли я відключилася біля табору, після того, як вона зарубала Якоба.　

Мілена дійсно має виснажений вигляд. Я змушую її випити трохи води, потім вона лягає на спину й заплющує　очі. Нам варто було би пройти трохи далі, а потім зробити довший привал, але я сідаю — це має такий привабливий вигляд. Мілена, здається, відразу заснула. Я знімаю з плеча рюкзак.　

Я знаю, що не варто лежати. Існує реальний ризик, що я теж засну, а ми повинні пройти певну відстань. Я зовсім не маю наміру лежати.　

Можливо, я могла би полежати, не заплющуючи очей. Це був би гарний компроміс, і я обіцяю собі, що точно не заплющу очі.　

Я обережно опускаюся на траву. Кожен рух, кожен незначний удар по моїй руці й плечі, коли я лежу на спині, — суцільна агонія, як спалахи блискавки з грозових хмар болю.　

Але зрештою я влаштувалася, дивлячись у чисте блакитне небо. Я роблю глибокий вдих, але обережно — не хочу ні на міліметр рухати рукою чи плечем. Я навіть не можу подумати про те, як я збираюся знову встати. Наразі біль трохи вщухнув, головний біль слабшає. Мені дуже холодно, але це добре — це означає, що я маю менше шансів заснути. Я лежу непорушно.　

Тепер усе, що мені потрібно зробити, це переконатися, що я не заплющую очі. Цього не можна допустити.　

Коли я прокидаюся, вже полудень. Бліде осіннє сонце на небі вже в іншому місці, ніж було тоді, коли я заснула. Я тремчу.　

Я збираюся з думками та концентруюся з першої секунди. Я намагаюся швидко сісти, але моя зламана рука протестує, і я з протяжним стогоном опускаюся назад. Принаймні можу підняти голову, озирнутися. Мілена, здається, не ворушилася.　

Добре. Мій пульс сповільнюється. Можливо, те, що ми спали кілька годин, не так уже й погано, враховуючи ніч, яку ми обидві провели. А напередодні…　

Генрік мертвий.　

Протягом останніх дванадцяти годин я була так зосереджена на власному виживанні, що могла утриматися від цієї думки, але тепер це усвідомлення вражає мене з повною силою. Генрік, мій наречений і найкращий друг протягом майже десяти років, загинув.　

Шок майже такий же приголомшливий, як коли він упав із гори.　

Генрік, убитий Якобом.　

Я починаю плакати, бо мені холодно, у мене дуже болить рука, а Генрік мертвий, я голосно й нестримно ридаю. Я відчуваю себе абсолютно покинутою і беззахисною. Раптом для мене це все занадто.　

Я завжди казала, що погано жаліти себе — або зроби щось із ситуацією, або визнай, що вона є такою, якою є. Але зараз мені шкода себе, і я вважаю, що заслуговую цього.　

Я деякий час лежала й схлипувала, поки мені не спало на думку, що Мілена може мене почути. Як і раніше у випадку з Генріком, я знаю, що від мене залежить, щоб ми з Міленою вибралися звідси живими, тому я збираю себе докупи. Я не хочу, щоб вона бачила, як я втрачаю віру. Я знову піднімаю голову, дивлюся на неї. Вона досі не ворухнулася, вона має майже неживий вигяд.　

Я завжди була сильною, активною, оптимістичною у наших стосунках, і ця роль досі притаманна мені. Ніби це існує незалежно від мене й змушує мене бути такою.　

Можливо, це просто марнославство, але якщо так, то марнославство може допомогти нам пройти через усе це. Повільно, обережно я сідаю й повертаюся обличчям до подруги.　

— Мілено?　

Жодної реакції.　

Тепер я хвилююся. Я перекочуюсь на коліна й думаю порачкувати до неї, але розумію, що тоді я маю волочити свою зламану руку по землі. Від болю я б, мабуть, знепритомніла. Тож на тремтячих, невпевнених ногах я встаю й хитаюся до неї.　

— Мілено?　

Вона дуже бліда. Пов’язка збоку її шиї червона й розмокла, а один куток з’їхав. Гї шия теж червона, а трава під головою мокра й темна.　

— Мілено!　

Я опускаюся біля неї на коліна, піднімаю пов’язку. Рана відкрита, але вже не кровоточить. Я поклала руку на її біле, як крейда, чоло. Воно дуже холодне.　

— Мілено! Мілено!　

Я кладу пальці на неушкоджену сторону її шиї, щоби перевірити пульс. На мить мені здається, що я відчуваю слабкий ритм, і починаю серцево-легеневу реанімацію, я нахиляюся над нею, ніби хочу поцілунком повернути її до життя, вдуваю повітря їй в рот.　

— Прокинься, Мілено! Будь ласка… Прокинься!　

Жодної реакції. Вона залишається в тому самому положенні, бліда, холодна й недосяжна. Повторюю процедуру кілька разів, але безрезультатно. Знову перевіряю пульс, але цього разу нічого не відчуваю. Я пробую її зап’ястя, відчайдушно рухаю кінчиками пальців, шукаючи найменшого руху, найменшої вібрації.　

нічого.　

Я намагаюся стиснути грудну клітку, кладу свою здорову руку на її грудну клітку й вагою свого тіла натискаю вниз. Але за цим немає сили, мені заважає зламана рука. Це не що інше, як марне зусилля, і моє плече кричить на знак протесту.　

Ти не можеш залишити мене, Мілено.　

Я знову пробую дихати з рота в рот. Потім давити на грудну клітку.　

У Сареку сутеніє, і я не знаю, як довго я намагалася оживити Мілену, але знаю, що поки я не втратила надії, вона в якомусь сенсі жива. Коли я здамся, тоді Мілена помре. Тоді дороги назад не буде, тоді ми більше ніколи не будемо　надсилати одна одній текстові повідомлення, ніколи не збиратимемося на обід, щоб спланувати літній похід у гори, ніколи не зустрінемося на центральному вокзалі Стокгольма, щоб сісти на потяг, прямуючи назустріч нашим пригодам. Ніколи не ділитимемо каструлю супу мінестроне з макаронами біля підніжжя величної гори. Ніколи не сміятимемося разом над деякими коментарями Генріка, розуміючи обидві, наскільки він насправді одержимий гаджетами.　

У цей момент Мілена, моя чудова подруга, стане частиною мого минулого. І це нестерпно.　

Ти не можеш залишити мене.　

Зрештою я вичерпала зусилля. Кілька годин я стояла біля неї на колінах, намагаючись вдувати в неї життя, але тепер я перекочуюся на свої сідниці — із значними труднощами. У мене йде обертом голова, я закриваю очі й глибоко вдихаю. Здається, я зараз знепритомнію, але запаморочення проходить.　

Я розплющую очі й дивлюся поверх Сарека. Долина Рапи лежить у тіні піді мною, але деякі вершини потойбіч досі освітлені вечірнім сонцем, їхні засніжені схили сяють, як золото.　

Красива й безжальна.　

Я беру Мілену за руку, вона холодна, як лід, але однаково здається, ніби ми переживаємо це разом. Останній момент дружби. Вона здається такою спокійною, лежачи там.　

— Мілено, — починаю я, але мій голос зривається. Я стискаю її руку, намагаюся стримати ридання. Мине деякий час, перш ніж я зможу повести далі.　

— Я мушу покинути тебе зараз — я йду за допомогою. Але я повернуся. Я обіцяю, що повернуся. Тому ти не можеш померти. Пообіцяй мені, що ти продовжуватимеш боротися.　

Останній акт самообману, щоб я могла впоратися з тим, що залишила її саму. Іноді інстинкт самозбереження йде дивним шляхом.　

Лише зараз у мене виникає думка: трекер Якоба, телефон екстреної допомоги. Чому ми не взяли його з собою?　

Як безглуздо.　

Я могла залишитися тут, викликати допомогу.　

Ми хотіли якомога швидше втекти від мертвого тіла Якоба, від його розтрощеного черепа. Ми не зупинилися, щоби подумати. Ми забули трекер.　

Я думаю повернутися, щоб забрати його, але… ні. Тоді я мала б йти вгору, а мені потрібно зберегти сили. Чи зможу я навіть знайти дорогу у своєму розгубленому стані? Крім того, існує абсолютно ірраціональний страх.　

А що, якщо довбаний виродок ще живий　

Ні, я не хочу цього робити.　

Краще прямувати до річки й слідувати нею на схід, у бік Актсе.　

Щоби просто надягнути рюкзак мені потрібна вічність. І коли мені це вдалося, я розумію, що потрібно було прийняти більше знеболювальних. Мені так сильно боліло плече, рука та ще сотня місць, що я сумнівалася, чи зможу я ними користуватися в поході. Однак, коли ефект ліків починає зникати, я розумію, що тепер вони справді перестали діти. Моя голова от-от вибухне. Щоразу, коли я доторкаюся до зламаної руки, я відчуваю, ніби мої коліна ось-ось підкосяться.　

Я не можу зняти рюкзак, щоб знайти свої таблетки — я б застрягла тут ще на годину. Можливо, назавжди. Мені треба йти.　

Останній погляд на Мілену, а потім я, хитаючись, йду до річки Рапа.　

ДВОМА ДНЯМИ РАНІШЕ