Сарек

Розділ 38 УППСАЛА　 Жовтень 2009 року　

Це перший справді вологий, холодний осінній день, відколи я в серпні приїхала до Уппсали. Тепле літо протривало кілька днів до вересня, а відтоді погода була ясною, але дедалі холоднішою. Дощ, що почався вчора ввечері, сьогодні вранці перетворився на зливу. Дерева почали втрачати своє жовте листя, і воно липне до розмоклих тротуарів. Небо темно-сіре, і я думаю, що сьогодні буде один із тих днів, коли не розпогоджується.　

Зазвичай на лекції, що проходять на факультеті економіки я їжджу на велосипеді. До Норбі досить далеко, але чудовими осінніми днями це було приємно. Сьогодні ж я вперше сідаю в автобус. Я вдягнена в яскраво-жовтий плащ. Мені сподобався в магазині колір, але щоразу, коли я одягаю цей плащ, відчуваю себе трохи ніЯкобо, наче він привертає до мене забагато уваги. Можливо, це лише моя уява.　

В автобусі тепло, на вікнах конденсат через пасажирів, вдягнених в непромокальний одяг. Відчуваю запах вологої вовни та обігрівачів. До центру дещо далеко, і ще є вільні місця. Коли автобус від’їжджає від зупинки, я сідаю біля вікна й дістаю підручник із конституційного права. Сьогодні буде лекція про фундаментальне право на свободу слова. Я знаходжу потрібний розділ і починаю швидко читати.　

Лекцію читатиме молодий доктор наук Генрік Люнґман — я чула про нього ще до того, як ми вперше зустрілися. Ходили чутки, що лекції деяких старших співробітників були такими нудними, що аж зупинялися годинники, але заняття в Генріка Люнґмана не можна було пропустити.

Його попередня лекція про законодавче врегулювання свободи преси була просто блискучою.　

Щоправда, коли він піднявся на кафедру перед сотнею студентів-юристів, що набилися до аудиторії-амфітеатру, я була розчарована. Невже то справді той самий Генрік Люнґман, про якого так багато говорили? Йому було лише двадцять сім, але вигляд він мав старший. Гаразд, я була на деякій відстані, але звідти легко могла припустити, що він середнього віку. Обличчя викладача було нічим не примітним, і вираз був якимсь закритим, майже нудьгуючим, коли він відкрив свій портфель і дістав ноутбук. Але потім він почав говорити. Риси обличчя ожили, а захоплення предметом поступово змусило лице засяяти. Голос був глибоким, мелодійним і красивим. Він рухався по підлозі з впевненістю та легкістю, і тепер здавався молодшим за свій вік. У тому, як він говорив, які слова вживав — багата, жива мова, фразеологія — в усьому цьому просвічувала майже дитяча радість. У нього був сухий, глузливий гумор, який міг змусити всю аудиторію вибухнути сміхом.　

Генрік — один з авторів підручника, який я читаю в автобусі. Я з нетерпінням чекаю сьогоднішньої лекції.　

Автобус зупиняється на зупинці в Еріксберзі, і в нього сідає ще кілька пасажирів. Зараз він заповнюється, люди стоять у центральному проході, але місце біля мене ще вільне. Я поглинена книгою і не піднімаю очей, коли хтось сідає поруч зі мною. Упівока я смутно розрізняю пару темних штанів і чую, як людина струшує краплі зі своєї парасольки. Автобус зрушує і продовжує рух до центру міста. Тепло, запах вовни та читання викликали в мене легку нудоту, і я дивлюся вгору в надії, що це мине. Я крадькома кидаю швидкий погляд на свого сусіда.　

Це ж він, чи не так? Це Генрік Люнґман!　

Так, я думаю, що він. Але він напіввідвернувся від мене, тому я не можу бути цілком впевненою. Я не хочу витріщатися, але думаю, що це Генрік.　

А я сиджу тут із його розгорнутою книгою на колінах. Напевно, він це побачив, коли сів. Невже тому він відвернувся — тому що не хоче бути втягнутим у розмову з незнайомою людиною?　

Я думаю про те, що, мабуть, треба згорнути книжку й відкласти її, але тоді він зрозуміє, що я його впізнала й вважаю ситуацію незручною. Це може здатися навіть неприємним. Тому я сиджу з розгорнутою книжкою та дивлюсь уперед, побоюючись знову почуватися слабкою, нерішучою. І чоловік поряд зі мною повертається так, що також дивиться вперед, я знову скоса дивлюся на нього, це точно Генрік Люнґман. Він кидає на мене швидкий погляд із сором’язливою усмішкою. Я посміхаюсь у відповідь.　

— Це хороша книга, — кажу я після, здається, дуже довгої хвилини. Я мала стільки часу на роздуми — і невже це справді найкраще, що я могла придумати сказати? «Це хороша книга». Моє обличчя горить від збентеження. Він мовчить, здається, тисячу років. Цікаво, чи він дійсно відповість.　

— Дякую, — каже він нарешті. Ще одна тривала пауза. Здається, Генріку так само важко придумати щось дотепне.　

— Ми їдемо на одну лекцію?　

І ось ми починаємо балакати — про жахливу погоду, про автобус і про те, де ми живемо. Генрік щойно переїхав до Уппсали зі Стокгольма та має квартиру в Еріксберзі. Я кажу йому, що я родом із Норрчепінга й живу в Норбі в подружжя пенсіонерів. Дощ усе ще ллє, коли ми виходимо в Слоттсбакені, щоби пересісти на інший автобус, і Генрік пропонує мені захист під своєю парасолькою. Я кажу «ні», тому що вдягнена в плащ, але ціную цей жест. Коли ми швидко дістаємося кафедри й розходимося, я кажу, що з нетерпінням чекаю лекції, попередня була чудова. Генрік сяє, і тепер він знову здається молодшим за свій вік.　

Я сідаю біля своєї нової подруги Анни, чекаю на появу Генріка й збуджено тараторю. Я кажу їй, що познайомилася з ним в автобусі й майже всю дорогу ми балакали. Здається, вона не особливо зацікавлена чи вражена.　

Під час реєстрації ми з Анною опинилися поруч, і відтоді досить багато часу проводимо разом. Ми в одній групі, тож разом готуємося до семінарів. З Анною весело спілкуватися, вона завжди позитивна та енергійна. Це моя перша справжня подруга в Уппсалі.　

Дощ невпинно йде кілька днів, і я щоранку сідаю в автобус. Мої лекції проходять у величезних аудиторіях на цокольному поверсі.　

Я часто зустрічаю в автобусі Генріка. Таке відчуття, ніби ми вже подружилися, я вже не думаю про те, що він викладач, а я студентка. Ми обидва новаки в Уппсалі — це робить нас рівними й дає нам багато тем для розмов. Постійний пронизливий вітер, що несеться з навколишніх рівнин. У якому студентському земляцтві найкращі кава та тістечка по неділях. Як зорієнтуватися в Кароліна Редівіва — престижній університетській бібліотеці.　

Я розповідаю йому про те, як виросла в Норрчепінгу з батьками, які втекли від балканського конфлікту, і що завжди вважала самозрозумілим, що на моїй новій батьківщині я скористаюся можливістю здобути вищу освіту.　

Генрік розповідає мені, що знає про неприязнь до нього з боку деяких старших колег, вони вважають, що він вискочка, якому все подали на срібному блюді, і він якимось дивним чином отримав ступінь доктора. Я втішаю його запевненням, що студентам байдуже, про кого що говорять. І бачу, що йому приємно це чути, хоча він і вдає, що приховує це.　

Одного ранку я не пересіла на інший автобус, як зазвичай у Слоттсбакені. Я пояснюю Генріку, що буду готувати семінар зі своєю групою на новому юридичному факультеті. Це правда, але до нашої зустрічі залишилося дві години. Просто я почала планувати мої поїздки автобусом так, щоб у мене була можливість побачити Генріка.　

Іншого дня ми розмовляємо про пам’ятки Уппсали, які ще не бачили. Я не була в соборі, а Генрік був. А на вихідних знову збирається туди на концерт. Королівський академічний оркестр і університетський хор — Алльманна занген — виконають Реквієм Моцарта. Він робить паузу, вагається, а потім запитує, чи не хочу я піти з ним. Я здивована й у захваті, і швидко кажу, що дуже хотіла б.　

Чим ближче до неділі, тим більше нервую. Моє спілкування з Генріком в автобусі почалося через збіг обставин — можливо, через це між нами така невимушена легкість? Ми більше невипадково бачимося в автобусі майже кожного ранку, можливо, і Генрік шукає тих зустрічей, але принаймні поки що ми могли вдавати, що це так. Питання в тому, чи можемо ми бути однаково розслабленими, якщо зустрінемося на заході, що нагадує побачення?　

Мені не потрібно було хвилюватися. Я заспокоююся, заледве ми входимо через вражаючі двері собору. Мені подобаються високі склепінчасті стелі, особливий запах дерев’яних меблів, збірників гімнів і свічок, приглушене освітлення, церемоніальна атмосфера. Одного погляду на Генріка достатньо, щоб зрозуміти, що він відчуває те саме. Нам не потрібно багато говорити, ми обидва вважаємо, що це чудово, і раді, що маємо з ким розділити цю подію.　

Лави поступово заповнюються, і ми з Генріком змушені підсунутися ближче одне до одного. Музиканти та хористи займають свої місця попереду. Я обережно нахиляюся до нього, показую на однокурсницю, яку помітила серед сопрано. Він її не впізнає і пошепки питає, як її звати. Я відчуваю його стриманий чоловічий аромат, відчуваю тепло його тіла.　

Коли розмова стихає і лунають дзвінки, змушую себе не тягнутися до Генрікової руки.　

Оркестр і хор починають виступ. Це велично й гідно, скорботно й красиво. Музика поза часом, як собор, у якому ми сидимо. Є розрада в усвідомленні того, що люди сиділи на цих лавах і слухали Реквієм Моцарта задовго до мого народження й продовжуватимуть це робити ще довго після моєї смерті.　

Після концерту ми п’ємо пиво та їмо підсмажені сендвічі в земляцтві Содерманланд-Нерікес, а потім йдемо університетським парком до автобусної зупинки. Я кажу Генріку, що збираюся за кілька тижнів піти на концерт Мелісси Горн, що відбудеться в новому концертному залі. Вона нещодавно випустила новий альбом, і зараз у неї тур. Я без упину слухаю той альбом відколи він вийшов — уже цілий місяць.　

Генрік не знає, хто така Мелісса Горн. Я пояснюю, що це шведська співачка. Генрік не знає, що таке автор-виконавець. Я запитую, чи чув він про інструмент під назвою «гітара». Він хмуриться, шукає в пам’яті, каже, що, мабуть, чув про таке. Це якийсь зігнутий латунний інструмент? Я сміюся з того факту, що він не знає, хто така Мелісса Горн, він майже нічого не знає про поп-музику загалом і радий, коли над ним сміються. Я навіть не нервую, коли запитую, чи хоче він піти зі мною на концерт. Він посміхається і каже, що перевірить свій щоденник, але це вже звучить круто. Обмінюємося номерами мобільних.　

Коли йому час виходити з автобуса, ми обіймаємо одне одного просто на сидіннях.　

— Я дуже радий, що ти прийшла, — каже він своїм глибоким теплим голосом.　

— Я дуже рада, що ти запросив мене, — відповідаю я з посмішкою, довго дивлячись на нього, коли він встає і прямує до дверей.　

Повернувшись додому у свою нудну, трохи затхлу кімнату, я знімаю жакет і капелюх і споглядаю своє відображення в дзеркалі. Я не можу перестати посміхатися. Я збираюся піти на концерт Мелісси Горн, і Генрік, мабуть, піде зі мною, і під час концерту я, можливо, наберуся сміливості взяти його за руку, або, можливо, він стоятиме позаду мене серед моря людей і раптом обійме мене, а після концерту запитає, чи не хочу я зайти до нього на чашку чаю, і вечір закінчиться тим, що ми сидітимемо на дивані в його затишній вітальні й цілуватимемо одне одного. Я навіть можу уявити його диван — він шкіряний і досить гидкий.　

Я не можу перестати думати про Генріка… він мені дуже подобається. І я думаю, що я йому теж подобаюся.