Сарек

Ридання. 　

— Чи можете ви відповісти на ще кілька запитань?　

Ридання. Мовчання. 　

— Мілено?　

— Так.　

— Тож Анна вбила Якоба?　

— Так.　

— І що сталося далі?　

Мовчання. 　

— Ми знову вирушили.　

— Ви з Анною?　

— Щось на кшталт цього. Я не наважувалася…　

— Вона вам погрожувала?　

Мовчання. 　

— Не безпосередньо. Але вона… Я була в шоці після того, як вона вбила Якоба.　

— Звичайно.　

— І вона шпирнула мене ножем.　

— Так.　

— Тож я злякалася. По-справжньому була налякана. Вона була психопаткою.　

— Але потім ви розійшлися — це очевидно, тому що Анну знайшли позавчора біля Наммасжа. А ми знайшли вас сьогодні майже за десять кілометрів звідти. У наметі.　

— Через деякий час ми зробили привал, і я відчула, що заснула. Коли я прокинулася, Анна робила мені серцево-легеневу реанімацію, чи як це називається.　

— Штучне дихання з рота в рот.　

— Саме це.　

Мовчання. 　

— Я зрозуміла, що вона подумала, що я мертва. Вона спробувала перевірити мій пульс, і я вирішила продовжувати прикидатися мертвою.　

— Вона не знайшла ваш пульс?　

— Ні.　

— Гм.　

— Зрештою вона здалася і пішла.　

— А ви залишилися там, де були?　

— Так. Я була надто втомлена. Я не мала уявлення, де я була й куди йти. Тож я поставила намет і вклалася спати.　

— І тоді ми знайшли вас через два дні. Слухайте, я хотів би повернутися і поговорити ще трохи про Генріка, який стрибнув із хребта.　

— Гаразд.　

— Ви вірите, що він вчинив самогубство?　

— Так.　

— Справа в тому, Мілено, що я сиджу тут і думаю про закономірність, яку я бачу в усьому цьому.　

Мовчання.　

— О?　

— Ви кажете, що Якоб не намагався втопити Анну в річці тієї ночі — він намагався її врятувати.　

— Я не можу точно сказати — мене там не було.　

— Ні, але ви вірите тому, що вам сказав Якоб.　

— Так.　

— І ви кажете, що не через Якоба Генрік впав.　

— Не через нього.　

— Але ви стояли неподалік і визнаєте, що Якоб торкався Генріка, і все ж ви абсолютно впевнені, що він не штовхав Генріка.　

— Так.　

— Я хочу сказати, що в усіх цих ситуаціях ви брали бік Якоба і вірили тому, що він вам казав. І мені цікаво, чи може він на вас сильно вплинути. З того, що ви й Анна розповіли, Якоб здається досить домінантною та інтенсивною особистістю.　

— Таж ні.　

— Якщо це й так, то це не дивно. Ви в Сареку були в дуже вразливому становищі, фактично віддані йому на милість,

що б він не вирішив зробити. Це можна порівняти із ситуацією із заручниками — ваше виживання залежало від однієї людини. Цілком нормально за таких обставин погоджуватися з тим, як ця людина сприймає та описує події. Це не обов’язково свідоме рішення, це те, що ви робите інтуїтивно, так би мовити, щоб вижити.　

— Ні.　

— Тому я хотів би попросити вас переглянути те, що ми обговорювали. Чи є можливість по-іншому трактувати те, що сталося?　

— Я знаю, що є. Я впевнена, що в Анни є своя версія.　

— Але що ви думаєте?　

— Я думаю, що… Анна побачила те, що їй потрібно було побачити, щоб вона могла жити далі.　

— Що ви маєте на увазі?　

Мовчання.　

— Вона не могла прийняти, що Генрік був у депресії.　

— Не могла?　

— І коли він наклав на себе руки, він був другою дуже близькою їй людиною, яка це зробила.　

— Гм.　

— Я знаю, що вона відчувала себе винною, коли її брат укоротив собі віку. Дуже винною. У цілому це занадто для неї. Напевно, це було б занадто майже для будь-кого.　

— Атож.　

— їй потрібно було когось звинувачувати, і Якоб ідеально підходив для цього. Вона обирає деякі з його менш позитивних якостей і у своїй голові посилює їх, наскільки може… потім вона додає до цього портрету інші речі, які вона нафантазувала або, можливо, помічала у своєму батькові. І раптом Якоб виявляється психопатом. Він убив Генріка, а Анна бореться за своє життя.　

— Мушу вам повідомити, що ми дослідили кілька питань.　

Мовчання.　

— Перш за все, ми перевірили Стефана Якоба Йоханссона в базі даних судимостей. Він не має запису. Його ім’я ніде не фігурує.　

Мовчання.　

— А база даних підозрюваних правопорушників?　

— Той самий результат.　

Мовчання.　

— А як щодо Якоба Тессіна?　

— Немає людини з таким іменем — просто він вирішив так себе називати. Він не фігурує в жодній базі даних.　

Мовчання.　

— Як довго людина залишається в базі даних підозрюваних?　

— Це залежить від ступеня підозри.　

— Можливо, це було так давно, що його ім’я видалили.　

— Хоча справа, з якої ви пам’ятали Якоба, дійшла до суду, і злочинця було засуджено — за вашими словами.　

— Так, але я сказала вам, що помилилася. Це було не так, як я думала. Тому я не можу точно сказати, через яку справу я його запам’ятала.　

— Авжеж…　

— Це може… Я маю на увазі, що це було кілька років тому, тож, можливо, я пам’ятаю його зі справи, де його не було засуджено.　

— Розумію.　

— Тож це нічого не доводить і не спростовує.　

— Ні. Ми також дослідили життя, принаймні до певної міри. Серед іншого його трудову книжку. Виявилося, що протягом короткого проміжку часу, я думаю, це було десь чотири місяці, він працював у закладі під назвою Клаттерверкет — тренажерному залі для скелелазіння на Телефонплан у Стокгольмі. Переважно на ресепшені. П’ять років тому. Мовчання.　

— Ви знаєте той заклад — Клаттерверкет?　

— Так.　

— Так. І мені стало цікаво, тому що я знав, що ви також любите скелелазіння. Тому я перевірив, чи знають вони, хто ви, і вони знають. Ви багато років відвідуєте їхній зал.　

Мовчання.　

— Це означає, що ви, можливо, впізнали Якоба саме звідти. Зі стійки реєстрації в Клаттерверкет. А не із зали суду.　

Мовчання.　

— Що ви думаєте, Анно?　

— Я не маю що сказати з цього приводу. Це може бути правдою, а може й ні.　

— Гаразд.　

— Однаково це не важливо. Мені здалося, що я впізнала Якоба з часів, коли була нотаріусом, але, можливо, я помилялася. Це жодним чином не впливає на решту моїх заяв.　

— Ні.　

— І я трохи здивована, що ви доклали стільки зусиль до такої несуттєвої деталі.　

— Мені просто здалося, що це цікаво.　

— Я це розумію.　

— І ви ж самі сказали днями, що вважаєте, що я повинен його перевірити.　

— Якби він мав судимість, так. Незалежно від того, чи відвідую я певний спортивний зал для скелелазіння чи ні.　

— Я можу вас запевнити, що знадобилося дуже мало часу, щоб це з’ясувати.　

Мовчання.　

— Ми також виявили, що на початку червня 2010 року — фактично з третього по одинадцяте — вас госпіталізували　до психіатричного відділення невідкладної допомоги в лікарні Святого Ґорана в Стокгольмі.　

Мовчання.　

— Згідно з медичною картою вашої госпіталізації, ви буйно поводилися в домі своїх батьків і погрожували своєму батькові кухонним ножем.　

Мовчання.　

— У записах також зазначено: «Пацієнтка нічого не пам’ятає про цю ймовірну подію». Ви маєте якісь коментарі з цього приводу?　

— Ні.　

— Ні?　

— І я не розумію, чому це зараз може бути цікаво. Це було дев’ять років тому.　

Мовчання.　

— Ми також перевірили льодоруб, яким убили Якоба, на наявність відбитків пальців. Ми знайшли лише ваші відбитки та відбитки Якоба.　

Мовчання.　

— Це означає, що ми маємо обґрунтовані підстави підозрювати вас у вбивстві або ненавмисному вбивстві Стефана Якоба Йоганссона. Ви розумієте, у чому вас звинувачують?　

Мовчання.　

— Ви хочете щось сказати про те, що ваші відбитки пальців були знайдені на льодорубі, яким убили Стефана Якоба Йоханссона?　

Мовчання.　

— Анно? Вам є що сказати?　

— Я хочу адвоката.　

— Ми організуємо це для вас.　

— І я хочу зателефонувати. Яну Самуельссону.　

— Я боюся, що це неможливо, але, очевидно, ми зв’яжемося з вашим адвокатом.　

Мовчання. Ридання.　

— Я хочу поговорити з татом.