Сарек

Розділ 18　 СТОКГОЛЬМ　 Червень 2010 року

— До речі, де мій велосипед? — каже тато, не відриваючись від своєї тарелі зі спагеті.　

Ми на нашій дачі на острові Вармдо, ми тут із п’ятниці, а зараз неділя. На початку літа були холодні вихідні, з дощем і вітром. На превелике розчарування мами, нам жодного разу не вдалося поїсти просто неба. Однак, крім цієї маленької неприємності, усі інші події перевершили наше очікування. Мій старший брат Ерік приїхав із Франції, тож мама з цієї нагоди запросила близько двадцяти гостей на вихідні біля моря: мене з Генріком, мого молодшого брата Густава з його дівчиною Нінне, а також родичів і близьких друзів.　

Але тепер нас залишилося тільки четверо — я, Ерік, мама й тато. Родичі та друзі поїхали вчора після сніданку, Густав і Нінне вдень, тому що вони збиралися на вечірку. Сьогодні вранці Генрік повернувся до Уппсали після сніданку, бо в нього була робота.　

Ми вечеряємо в просторій їдальні з панорамними вікнами, зі стінами з дерев’яними панелями, пофарбованими в білий колір, зі стільцями та столом від Карла Гансена. Батько дав мамі повну свободу щодо оформлення дачі, але вона знала, що ця свобода супроводжується неабиякою відповідальністю. Тато ніколи б не погодився на піскоструминний бетон чи будь-яку іншу новомодну ідею — він хотів відчувати під ногами справжнє дерево.　

За панорамними вікнами вітер гойдає сосни. Я бачу вхідний отвір за настилом і скелями. Сірі хвилі піняться білими гребінцями.　

Мама приготувала татову улюблену страву — спагеті карбонара зі справжньою панчеттою, тертим пармезаном і чорним перцем — саме так, як він любить. Червоне вино у великих, щедрих келихах.　

Коли мама розповіла мені про свої плани кілька тижнів тому, я відчула укол тривоги. Ерік не повертався до Стокгольма кілька років, а батька не бачив ще довше. А тепер вони мали провести разом цілі вихідні.　

Ймовірно, Ерік у нашій сім’ї найбільше потерпав від батькової темної сторони. На нього, як на старшого сина, покладали певні надії, але йому було важко вчитися в школі, він боровся як із дислексією, так і з дефіцитом уваги. Мама це розуміла й хотіла, щоб його оглянули спеціалісти, але тато рішуче сказав: «Ні. У нашій родині такого не буде». Натомість він поставив власний діагноз: «Ерік зіпсований ледацюга. Йому потрібна тверда рука, а не пестощі».　

— Еріку? Де мій велосипед? — каже тато своїм глибоким, хрипким голосом, який, здається, створений для того, щоб звертатися до сотень людей. Навіть коли він намагається говорити нормальним тоном, у нього не виходить.　

Коли десять років тому він продав свої компанії і поклав у банк півмільярда крон, то відразу купив Феррарі. Коли двигун Феррарі крутиться, він стукає нерівно, немов двигун старого мопеда. Лише після того, як автівка досягає швидкості понад сто кілометрів на годину, мотор звучить, як належить — тихе, майже красиве дзижчання.　

Голос тата схожий на звук двигуна Феррарі.　

Він піднімає погляд і фіксує його на Еріку. Татові щойно виповнилося шістдесят, його очі за окулярами налиті кров’ю і трохи сльозяться. Його колір обличчя темніший, ніж раніше, червоніший, а ніс і щоки майже фіолетові. Він додав у вазі, розстебнута біла сорочка оголює валок жиру на його шиї, а талія погладшала. Його двобортний темно- синій кардиган не може цього приховати.

Він забагато п’є. Це факт. Але його волосся досі густе й хвилясте, сріблясті нитки ледве помітні серед білявих пасм. Він ніколи не скупився на свій улюблений парфум — важкий, дорогий аромат оточує його як аура, немов його фінансовий і соціальний успіх. Тато досі сильний персонаж, людина, що є центром уваги на будь-якому зібранні. Він може захоплювати людей. Він і чарівний, і веселий, коли він у правильному гуморі.　

Цими вихідними він, безперечно, був у правильному гуморі, і я розумію, що це було розумно з боку мами — організувати великий прийом. Це дозволило влаштувати першу за багато років зустріч тата й Еріка на острові в компанії гостей, які жили в гостьових будиночках по всій території садиби. Це дало їм можливість якнайрідше перетинатися. І тату на людях доводилося себе контролювати — і щодо того, скільки він пив, і щодо того, наскільки він був жорстоким до своїх рідних і близьких.　

Зараз мама має втомлений вигляд, що й не дивно. Вона, мабуть, була на ногах усі вихідні. їй п’ятдесят, але вона така саме струнка, як і в двадцять. її пряме волосся все ще довжиною до плечей, проте мені здається, що вона здається старою. Я ніколи раніше не відчувала цього. Щось сталося з її обличчям, шиєю, руками. На ній тонкий непоказний бавовняний светр кремового кольору, який, ймовірно, набагато дорожчий, ніж здається. Золотий ланцюжок, золоті браслети. Одного разу вона стане старою жінкою.　

Давно ми так три дні поспіль не були разом — можливо, саме в цьому й різниця. Коли ми весь час перед очима одна в одної, вона не може приховати, наскільки вона втомлена.　

Тато пильно дивиться на Еріка, чекаючи відповіді.　

— Де мій велосипед?　

Я хочу втекти, я не хочу тут бути, але, звичайно, я залишаюся на місті, моє тіло повністю заклякле.　

Що бачить тато, коли дивиться на Еріка?

Його старшому синові двадцять п’ять років. Шкіра засмагла після багатьох годин на сонці, такий колір шкіри часто можна побачити в будівельників, які проводять усе літо з голим торсом. Волосся середньої довжини, і деякий час тому він освітлив його, але зараз воно відросло і помітні темні корені, час його підстригти. Маленький кульчик в одному вусі. Толстовка з каптуром незвичайної розцвітки, як ніби вона пошита з якоїсь південноамериканської, можливо, перуанської тканини. Таку толстовку зазвичай купуєш у вуличному кіоску десь на Майорці, коли тобі двадцять і в тебе ще не багато грошей. Помаранчевий комбінезон із великою кількістю кишень. Чорні шкарпетки з дірками.　

Чи бачить тато темні кола під очима Еріка? Чи чує він, який сумний Ерік, навіть коли сміється?　

У підлітковому віці Ерік ніколи не бунтував, він просто залишав поле бою, заледве з’являлася можливість. Після закінчення середньої школи він здобував собі на прожиток тим, що працював по всій Європі інструктором із лиж і серфінгу, а останні кілька років працював у барі в Біарріці. Принаймні це офіційна версія, але ми багато годин розмовляли на вихідних, і, здається, він має кілька інших джерел заробітку, більш чи менш законних. Він часто перетинає французько-іспанський кордон, іноді їздить до Північної Африки.　

Коли Ерік приїхав у п’ятницю, я побачила, що він не доклав жодних зусиль, щоб вбратися до вечері, а вигляд мав такий самий, як і зараз. Тоді я відчула дві речі одночасно: тривогу через те, як відреагує тато, і радість, тому що я сприйняла це як знак того, що Еріку просто байдуже, що думає тато, і він нарешті вирвався з-під його впливу. Я була впевнена в тому, що найбільше у світі Ерік потребує одного — перестати дивитися на себе очима тата.　

Тепер, два дні потому я вже не зовсім впевнена, що Ерік вирвався з-під впливу. Його вбрання може означати, що йому зараз не до одягу або що він не має іншої одежі.　

— Ти позичив велосипед у п’ятницю, — каже тато, сердито дивлячись на нього. — Де він?　

— Я припускаю, що він у гаражі. Я поставив його назад.　

Тато не виказував своєї огиди і в п’ятницю, коли в нас було багато гостей, і вчора, коли залишилися лише Генрік, Густав і Нінне. Більш-менш. Я чула, як він у п’ятницю жартівливим тоном сказав своєму старому другові, що коли у тебе велика родина, то в кожному поколінні завжди є паршива вівця, і це стосується навіть Валленберґів. Насправді все залежить від розміру сім’ї. У великій родині такі паршиві вівці зазвичай помітніші, тоді як у звичайній маленькій сім’ї на них не зважають.　

Ерік стояв лише за метр і все чув, але не відреагував.　

Тато здатний говорити й гірші речі. Набагато, набагато гірші. І зараз він збирається їх казати — ми всі це відчуваємо. Він придушував свій гнів і розчарування всі вихідні, але цього вечора вдома лише ми, немає нікого зі сторонніх, які б могли його побачити чи почути. Він багато п’є вже кілька днів поспіль, він і сьогодні вже спорожнив великий келих червоного вина, знову наповнив його й знову майже спорожнив, і небавом вся чорнота всередині нього повинна вийти назовні. 　

Ми знічуємося навколо столу. Ця сцена надто знайома. Таке враження, ніби ми йшли до цього моменту із самої п’ятниці. Ми приїхали на дачу вільними людьми — Ерік і я. Такими особистостями, якими ми вирішили бути. Вільний інструктор із серфінгу, вільна студентка юридичного факультету. Але через сорок вісім годин ми сидимо тут і граємо свої старі ролі. Син, дочка, брат, сестра. Наш маленький світ, де тато має абсолютну владу.　

— Ні, він не в гаражі, — каже він.　

— Але я повернув його туди, — тихо каже Ерік. — Чесно, тату, так і було. — Він розмовляє так, наче йому знову чотирнадцять.　

— Цей велосипед коштував 75 000 крон.　

Останніми роками тато віддав перевагу велоспорту. Зайве говорити, що він купив найкращу модель, велосипед такий легкий, що його не можна використовувати в жодних змаганнях. Одного разу я бачила, як він вирушав у велосипедному спорядженні — блискучий спандекс некрасиво обтягував його живіт, а знизу стирчали дві тонкі ніжки. Металеві шипи на його велосипедних кросівках цокотіли по асфальті. Доповнювали цю картину шолом і окуляри райдужних відтінків.　

Тоді я мало не розреготалася.　

Але тато любить цей велосипед, він для нього значить майже стільки ж, скільки Феррарі, а тепер він зник.　

— Я не знаю, що ще сказати… — бурмоче Ерік.　

— Ти його нишком продав?　

— Яне, будь ласка. — Мама намагається втрутитися.　

— Що? — Батько звертає на неї свій налитий кров’ю погляд. — Хіба мені не дозволено поставити просте запитання? Йому просто потрібно відповісти так чи ні.　

— Але мені здається, що я бачила, як він ставив велосипед у гараж у п’ятницю.　

— Тобі здається? — зневажливо каже тато.　

Мені важко дихати, серце калатає. Мені потрібно захистити брата, прийти йому на допомогу. Але я не можу й словом прохопитися.　

«Тобі вже не тринадцять! — думаю я. — Ти ж, трясця, доросла! Опануй себе!»　

Тато знову зосереджується на Еріку:　

— Відповідай на питання. Ти продав мій велосипед?　

— Ні, звичайно.　

— І як я можу в цьому бути впевненим, Еріку? Як я можу в цьому бути впевненим? — Він підвищує голос, гроза ось-ось розірветься. — Ти маєш вигляд наркомана, ти розмовляєш, як наркоман. Ти вже був крав у нас гроші, тож як я, трясця твоїй матері, маю вірити будь-якому твоєму слову!　

Він зараз реве, його голос увійшов у свої права, для цього той голос і створений, щоб кричати й хвалитися своєю силою.　

Мама знову намагається:　

— Яне, будь ласка.　

— Ти думаєш, я не знаю, що ти заплатила за його квиток, щоб він міг дістатися сюди?　

— Тату, заспокойся, — нарешті здобуваюся я на слово.　

— Це все твоя вина! — кричить він на маму. — Це твоя бісова вина! Його ніколи не змушували зіткнутися з наслідками своїх рішень! Ще до того, як він навчився ходити він зрозумів, що може ні про що не хвилюватися — зрештою все вийде на добре. Ти нікчемна тупа лахудра!　

— Припини, тату! — з відчаєм у голосі кричить Ерік, і майже в ту ж секунду татова рука вилітає, ніби він вдаряє бекхендом у тенісі. Він б’є Еріка поперек рота.　

— Яааане! — кричить мама.　

Я шокована, паралізована, не можу дихати, намагаюся говорити, але слів немає.　

Ерік торкається своєї губи, на його пальцях кров. Він робить рух, щоби підвестися, але тато хапає його за руку, змушуючи знову сісти.　

— Ти, трясця, залишайся на місці! Це мій дім, тут діють мої правила! Вечеряємо, сидимо за столом, поки всі не доїдять!　

Ерік поступається, він залишається сидіти. Йому двадцять п’ять років, але він не наважується виходити з-за столу, поки тато не дозволить. Він витирає рот серветкою, його нижня губа починає тремтіти, він намагається панувати над собою, але його обличчя зморщується, і незабаром ми чуємо звук, який може бути зітханням, але ми знаємо, що це не так.　

Тато з'їдає ще одну виделку спагеті. Він нібито здивовано дивиться на Еріка, який намагається їсти свою пасту.　

— Ти що, плачеш?　

Він нахиляється вперед, уважно вдивляється в Еріка, ніби справді не вірить своїм очам. Звичайно, це все гра, це частина приниження.　

— Ісусе, — зітхає він. — Витирає рот, відкидається на спинку стільця. Мама простягає долоню й бере Еріка за руку, у неї теж сльози на очах. Тато ловить мій погляд, йому стає весело.　

— Хто ці люди? — недовірливо каже він, показуючи на маму й Еріка. — Чи справді ми з ними родичі? Звідки вони?　

І я знаю, що маю сказати. Я дійсно намагаюся, але мій язик відмовляється співпрацювати зі мною. Я сиджу мовчки, напружена та пряма, як ручка мітли. Моє тіло застрягло в дещо згорбленому положенні, ніби готове захищатися. Я відкриваю рота, але слова знову не виходять назовні.　

Мені знову тринадцять років, я татова дочка й не хочу, щоб він спрямував свій гнів на мене.　

Я абсолютно зневажаю себе в той момент. Але я мовчу.　

Через кілька годин ми з Еріком залишаємося самі на кухні. Миємо вручну фужери, звільняємо посудомийну машину, наповнюємо її знову. Ми можемо чути віддалений звук татового хропіння, що доноситься зі спальні. Мама вирушила на довгу прогулянку. Можливо, просто зараз вона розмовляє телефоном з кимось зі своїх старих друзів, з тими, хто завжди був поруч із нею. Можливо, вона відкривається їм. Можливо, їй кажуть, що вона повинна покинути чоловіка, і, можливо, цього разу вона послухає. Я все одно сподіваюся на це.　

Коли ми закінчуємо, я йду пакувати свої речі, бо готуюсь повернутися до Уппсали. Я надто розлючена на тата, щоби попрощатися з ним, і не маю наміру чекати, поки з прогулянки повернеться мама. Чесно кажучи, я хочу втекти якнайшвидше. Опинитися подалі від моєї зради Еріка.　

Моя сім’я робить мене гіршою людиною. Я хочу повернутися до свого звичайного життя, до звичайної себе.　

Ерік проводжає мене. Вітер виє у верхів’ях сосен, вони гойдаються сюди і туди так сильно, що, здається, ладні впасти. З моря несе холодну солону мрячку. Я ставлю свою валізу, розкриваю руки й міцно обіймаю Еріка. Ми довго стискаємо одне одного. Я не хочу його відпускати, ніби мої обійми можуть зробити його щасливим, подарувати йому хороше життя.　

Він відпускає мене першим.　

До побачення, сестричко, — каже він. Він усміхається, але очі сумні й стомлені.　До побачення, Еріку, бувай. — Я беру свою валізу й рушаю на крутий пагорб до головної дороги. Автобусна зупинка розташована за кілька сотень метрів завдальшки.　

На пів дорозі вгору я повертаюся й бачу, як він дивиться на море.　

Іду далі до автобусної зупинки.　

Більше мені ніколи не судилося побачити Еріка.