Сарек

Розділ 7　 УППСАЛА Листопад 2009　

Сьогодні вечір четверга, і в Стокгольмському земляцтві, одному з тринадцяти студентських товариств, відомих як «земляцтва» в Уппсальському університеті, мають улаштувати вечірку. Але перед тим, як у новій прибудові розпочнуться гуляння та танці, у головній будівлі, яка датується серединою дев’ятнадцятого століття, відбудеться лекція. «Четверговий доповідач» — це, серед багатьох інших, давня стокгольмська традиція. Запрошений гість промовляє доповідь, яка триває приблизно годину, після чого доповідача та невелику групу аудиторії запрошують пригоститися гороховим супом та шведським пуншем.　

Тому я розкладаю картки на довгому столі в обідній «маленькій залі», яка розташована поруч із залою, де буде проходити лекція. Насправді я відповідаю за всі домовленості, чим взагалі-то не мають займатися новаки. Однак за кілька тижнів ніхто не зголосився взяти на себе цю роль, і до мене звернувся Карл, голова земляцтва. Коли я реєструвалася, то сказала, що радо візьму участь у роботі земляцтва, тому тепер не могла відмовитися.　

Я працюю вже кілька місяців, але через цей вечір однаково нервую. Найбільшу увагу привертають, звичайно, доповідачі, відомі за межами університету, за межами Уппсали. Мені вже вдавалося запросити високопоставлену юристку, яка активно бере участь у дискусіях на соціальні теми, а також відомого директора компанії — усе завдяки зв’язкам мого батька. Також я запрошувала кількох відомих телевізійних коміків, які навчалися в нашому університеті. Але цього тижня мені не так пощастило. Цього четвергового вечора має виступити Генрік Люнґман, викладач юридичного факультету. Я знаю, що він щось на штиб університетської висхідної зірки — отримав якусь премію як найкращий викладач та написав кілька підручників із права, хоча йому ще немає тридцяти. Він і нам прочитав кілька лекцій на першому курсі, і так, він хороший викладач — кращий за більшість, але я не можу сказати, що була в захваті.　

Отже, це щось на кшталт занурення. Зате через два тижні в нас буде Кайса Берґквіст, яка виграла олімпійське золото в стрибках у висоту. Мені здається, це буде цікавіше.　

Після лекції я підстерегла Генріка й запитала, чи не хоче він бути нашим четверговим доповідачем. Його очі бігали сюди й туди, і він спочатку нічого не сказав, тож я запропонувала нам разом пообідати, щоб я могла розповісти йому про це більше. Я припускаю, що він не міг швидко придумати хорошої відмовки, тож ми пообідали з ним та з моєю новою подругою Міленою. Я запропонувала йому виступити та додала, що бути четверговим доповідачем — це одне зі свідоцтв найвищого визнання, яке хтось міг би отримати в Уппсалі, цілком порівняне зі значенням літнього доповідача на радіо. Він погодився, але без особливого ентузіазму.　

Мені він здається якимось стриманим і невловимим. Офіційним і коректним. Зазвичай важко встановити з ним зоровий контакт. Чи він гарний? Не знаю. Він має гладке, симетричне обличчя без шрамів від юнацьких прищів. Тон його шкіри злегка жовтуватий, як у того, хто легко засмагає на сонці, але вважає за краще залишатися в тіні. На його чисто поголених щоках і підборідді ледь помітна тінь темної щетини, а густе темне волосся акуратно зачесане набік. Я припускаю, що він вкладає його воском. Генрік трохи нижче за середній зріст, і його статура тяжіє до кремезної. Він вбраний у чиноси, сорочку та піджак, взутий у доксайди на товстій підошві — гарне, але традиційне вбрання, і через це він виглядає дещо нудним. Він здається старшим, ніж є.

Хоч я й не впадала в транс під час його лекцій, але розуміла, що саме тоді він має найбільш ефектний вигляд. Його голос глибокий і чоловічий, достатньо сильний, щоб його почули навіть на задніх рядах, а його тіло й обличчя, здається, оживають, коли він звертається до аудиторії. Мушу визнати, що його ентузіазм щодо свого предмету заразливий, тож я очікую, що цей вечір пройде досить добре.　

Карл з’являється, коли я розкладаю останні картки.　

— Привіт, Анно, ти маєш фантастичний вигляд, — каже він, поклавши руку на моє голе плече. Ми цілуємо повітря біля щік, цьом-цьом-цьом, як то роблять у Франції. І я знаю, що він має рацію. Я вбрана у вузьку чорну сукню без рукавів, довжиною трохи вище коліна. Чорні панчохи, чорні туфлі на підборах. Сережки зі справжніми перлами. Моє довге світле волосся зібране у хвіст. Я почуваюся ексклюзивною, жіночною та чудовою. Сьогодні ввечері на мене дивитимуться чоловіки.　

Так само, як зараз дивиться Карл. Він високий, світловолосий і мускулистий, трохи схожий на молодого Дольфа Лундґрена. Він убраний у добре скроєний темний костюм та білу сорочку з недбало розстебнутими верхніми ґудзиками. Як голова земляцтва Карл має власний офіс. На кожній вечірці він виголошує кумедну промову. Він буде економістом. Я знаю багато дівчат, які хотіли б лягти з ним у ліжко.　

— Як справи з розсадкою?　

— Думаю, що дуже добре. Ти тут, навпроти мене, а Лайла поруч.　

Лайла — жінка років шістдесяти, професорка політології. У земляцтві вона інспекторка, відповідальна за моніторинг його діяльності.　

— Ідеально. Це означає, що ми з тобою можемо під столом торкатися колінками.　

— Саме так, — кажу я з посмішкою, хоча, звісно, ця думка ніколи не приходила мені в голову.　

— Ніколи не забуду кадетський бал у військовій академії Карлберґа — дві жінки під столом торкалися моїх ніг одночасно протягом усього обіду.　

Карл дивиться мені в очі, очікуючи, що я буду вражена.　

— Оце так насичений вечір!　

— Дуже! У мене литки мало не судомили!　

Я люб’язно сміюся, викладаючи останню картку. Я могла посадити Генріка поруч із Лайлою, а себе — поруч із Карлом, але я цього не зробила. Генрік сидітиме поруч зо мною, і мені через це чомусь приємно.　

Він приходить за пів години до початку доповіді. Я разом з одним із помічників клубу займаюся налаштуванням комп’ютера, проектора та екрана. Деякі члени аудиторії вже почали займати свої місця. Інтерес до доповіді Генріка, здається, виявляється більшим, ніж я очікувала.　

— Добрий вечір, — каже Генрік позаду мене, і я обертаюся.　

— Привіт, ласкаво просимо! — тепло відповідаю я. Він трохи незграбно простягає руку, але я коротко його обіймаю. Він одягнений у темний костюм, через приглушене освітлення не можу сказати, сірий чи блакитний. У нього в нагрудній кишені шовкова хустка, і він дуже добре пахне.　

Я припускала, що він з’явиться у своєму звичайному лекційному вбранні: брюках чинос і твідовому піджаку, і я рада, що він доклав зусиль, щоб одягнутися стильно.　

— Як вам ведеться?　

— Добре.　

— Може, протестуємо вашу презентацію?　

— Звісно. — Він виймає з внутрішньої кишені USB-флешку й простягає асистенту, який вставляє її в комп’ютер. Зображення Генрікової презентації з’являються на екрані, і йому дають маленький пульт дистанційного керування, за допомогою якого він керує програмою.　

— Дуже високі технології — я не звик до такого.

— Робимо все можливе, — кажу я з усмішкою, і Генрік усміхається у відповідь.　

Коли ми закінчили тестувати обладнання, я запитала, чи хоче він чогось випити. Він каже, що випив би пива. Тож я веду його до бару, і по дорозі ми проходимо повз залу, де після доповіді відбудеться врочистий обід. Імпульсно зупиняюся.　

— Ем… у нас гороховий суп на обід.　

— Чудово.　

— Я посадила вас поруч зо мною, але якщо ви бажаєте, я можу посадити вас біля нашої інспекторки Лайли Вестерберг.　

— Ні, ні, цілком добре.　

— Ви впевнені?　

— Авжеж, якщо тільки ви не хочете пересісти?　

— Ні, я хочу сидіти поруч із вами.　

— О, тоді ми дійшли згоди. — Генрік знов усміхається мені, його обличчя наповнене життям і теплом, на відміну від того, яким воно було під час нашого обіду кілька тижнів тому. Прямуємо до бару.　

Чому я зупинилася й запитала його? Адже він не міг сказати «так, я хотів би пересісти», не здаючись нечемним. І я точно не хотіла сидіти поруч із Карлом. Іноді я сама себе не розумію.　

Через двадцять хвилин зала переповнена, і гул розмов майже оглушливий. Звуки відбиваються від дзеркал у дерев’яних рамах і портретів колишніх інспекторів, розбиваються на осколки. Ми з Генріком у першому ряду. Сьома година. У мене в животі метелики, я вся в очікуванні й водночас дуже нервую, хоча виступати треба не мені. Я кладу руку на руку Генріка.　

— Можемо починати?　

— Якщо бажаєте.　

Я виходжу на сцену, плескаю в долоні й прошу тиші.

— Добрий вечір, вітаємо всіх.　

Шум швидко вщухає. Хтось кашляє, лунає скрип стільця, що відсувається.　

— Ласкаво просимо до Стокгольмського земляцтва. Цього вечора я маю велику честь представити одного з найпопулярніших доповідачів Уппсальського університету, — тут я ловлю погляд Генріка й усміхаюся, — наймолодшого викладача факультету права. Пані та панове, Генрік Люнґман!　

Зала вибухає оглушливими оваціями, я йду зі сцени й на неї енергійно виходить Генрік. Він сяє, піднімає руки в обеззброюючому жесті.　

— Який вступ! Звичайно, для мене неймовірна честь бути тут. Усеньке життя, із самого дитинства я мріяв бути четверговим доповідачем у Стокгольмському земляцтві.　

Чутно вигуки, оплески, свист. Лестощі спрацьовують, навіть якщо вони висловлені з явною часткою іронії.　

Генрік піднімає руку й заходиться загинати пальці.　

— Я також мріяв стати пожежником і виграти в Ґрона Лунд найбільшу в світі плитку шоколаду. Що ж, одна мрія з трьох здійснилася — це непогано…　

Сміх, вигуки схвалення. Він на сцені тридцять секунд, і вже тримає публіку, як стендап-комік.　

Цього вечора Генрік перевершив самого себе. Він розповідає про те, як у Швеції розвивався Закон про свободу преси, наводячи багато кумедних прикладів, зокрема сатиру вісімнадцятого століття. Ми дізнаємося, що тодішні письменники не відважувалися критикувати Густава III. Він говорить близько сорока п’яти хвилин, менше, ніж більшість наших четвергових гостей, що залишає його аудиторію трохи незадоволеною. Люди хочуть почути більше. Потім відбувається тривала сесія запитань і відповідей, під час якої він вступає в діалог зі значною кількістю осіб. Генрік ерудований і кмітливий, має дивовижну здатність нестандартного мислення та годний прекрасно самовиражатися. Його розум і язик　перебувають у повній гармонії. Водночас він має вигляд людини, якій щиро цікаві питання, що їх ставлять глядачі.　

Він найкращий оратор, який у нас коли-небудь був за останні часи. Я можу трохи розслабитися — вечір вдався. У мене виникає смутна невизначена фантазія, що ми з ним у згоді. Я створила йому гарний настрій, заспокоїла. Це переді мною він хизується: подивіться, який я маю хист!　

О восьмій п’ятнадцять він завершує виступ. Я поспішаю на сцену, дарую йому грандіозний букет квітів, ми коротко обіймаємося, я ініціюю нові оплески. Гучні вітання помітно швидко стихають, заглушені шкрябанням сотні стільців. Усі поспішають до барів, які щойно відкрилися.　

Через пів години ми сидимо в обідній залі. П’ємо холодне пиво і їмо гарячий гороховий суп, за столом панує весела й невимушена атмосфера. Промова Генріка стала ідеальним початком вечора, і тепер ми всі можемо з нетерпінням чекати напоїв, танців, вечірки і, можливо, чогось іншого. Але я стережуся, щоб не витягувати ноги до Карла.　

Голоси тут теж лунають від стін, обшитих дерев’яними панелями, і через це тут доволі гучно. Я сиджу дуже близько до Генріка, а коли ми розмовляємо, нам доводиться нахилятися ще ближче, щоби почути, що ми говоримо одне одному.　

— Ви ніколи не виступали в стендапі? — запитую я.　

— Ні, не виступав.　

— Гаразд… то, можливо, ви читали книгу про те, як працюють стендап-коміки?　

— Ні, а я мав?　

— Звісно, ні, позаяк ви й самі знаєте як це робиться.　

— Ну, дякую. Мабуть, я сприйму це як комплімент.　

— Таж будь ласка, сприйміть, інакше я розлючуся. Будьмо здорові.　

— Будьмо здорові, Анно.　

Я підіймаю своє пиво, він піднімає своє, і ми цокаємося.

— Ви виступали просто фантастично.　

— Дякую, я радий, що зміг вас потішити.　

Генрік дивиться на мене з іншим блиском в очах, і я відчуваю задоволення, ніби ми маємо певне взаємне почуття. Звичайно, що ні, але Генрік змушує мене відчувати це.　

Можливо, я вже трохи під чаркою. Не сильно, лише трішки напідпитку. Генрік теж. Можливо.　

Карл тягнеться через стіл, бажаючи цокнутися пивом із зіркою вечора.　

— Будьмо здорові, Генріку! Блискуча промова!　

Лайла теж приєднується, піднімаючи келих:　

— Так, це було дуже, дуже добре. Ви ніколи не думали займатися політологією?　

Усі сміються, ми проголошуємо ще один тост і випиваємо.　

— Те, як ви почали, — веде далі Карл, — перелічуючи свої три життєві цілі дитинства, було дуже кумедно. Коли я агітував за те, щоб мене обрали головою земляцтва, я також виступив із промовою, де розповів про свої дитячі мрії. Йшлося про те, як я, мій молодший брат та інші діти по сусідству гралися в політику. Я завжди наполягав на тому, щоби бути прем’єр-міністром. Я не можу сказати, що той виступ був шедевром риторики, але мене обрали.　

Карл трохи піднімає плечі й усміхається, скромність написана на його обличчі. Він переводить погляд із Генріка на мене, готовий погрітися в променях нашого захоплення.　

— Конкуренція була не дуже жорстокою, — каже Лайла, відсьорбнувши пива. Нас із Генріком смішить її коментар, і Карл спершу губиться, а потім розуміє, що в нього немає іншого вибору, як приєднатися до нас зі сміхом.　

— Ні, ви маєте рацію — я припускаю, що земляцтву довелося задовольнитися тим, що запропоновано, — каже він.　

Лайла плескає його по руці.　

— Вибач, Карле. Ти робиш чудову роботу.　

Карл повертається до Генріка.　

— Чи думали ви колись про те, щоб стати адвокатом?　

— Боже, на мене просто сиплються пропозиції щодо зміни кар’єри — у когось є ручка та папір? — Генрік гладить себе по кишенях, удаючи, що шукає свій нотатник. Я сміюся й кладу руку йому на руку.　

— Я щойно запитала його, чи пробував він колись свої сили в стендапі, — пояснюю я Карлу та Лейлі.　

Карл киває.　

— Я думаю, що ваші риторичні здібності принесуть вам неабиякий успіх у суді. І це ж добре оплачується. Моя тітка — партнерка Маннхеймер Свартлінг — так вона заробила цілий статок. У них із чоловіком є другий дім, вілла за межами Жуан-ле-Пена, на Рив’єрі. Я часто тусуюся там влітку.　

Він робить ще одну паузу, щоб ми могли показати, наскільки ми вражені.　

— Ну, можливо, мені варто трохи подумати, — усміхається Генрік.　

— Професори також заробляють непогані гроші, — зазначає Лайла. — І Генрік стане професором за кілька років, тому я не думаю, що тобі потрібно турбуватися про його фінанси, Карле.　

Один зі стільців потойбіч стола відсувається. Геннінґ, наш офіційний заспівувач, підводиться на ноги. Йому лише двадцять, він гарний, як принц із казки. Зачесане темне хвилясте волосся, чисті риси обличчя, троянди на щоках, які досі видно, попри засмагу. Великі блакитні очі. І співає як бог — і в хорі земляцтва, і в рок-групі, яка часто грає на студентських заходах. Він прочищає горло й починає говорити, схиляючи голову до кожного, кого згадує:　

— Шановна пані інспекторко, вельмишановний доповідач Генріку Люнґмане, пане голове та вся інша дрібнота пузата… — Така несподівана зміна формального тону багатьох змушує розсміятися. Геннінґ дарує мені свою херувимську посмішку, а потім веде далі: — Цього вечора маємо довгий список застільних пісень, тож нам краще почати просто зараз. Інакше я почну сильно нервувати. Почнемо з «Колись я думав, що піддамся». Ви зо мною?　

Він починає співати, і ми всі приєднуємося до нього. Чудовий голос Геннінґа лунає над усіма нами, а ми каркаємо, як можемо.　

Протягом решти обіду ми з Генріком розмовляємо майже виключно одне з одним. Розмова тече легко. Ми балакаємо про право, Уппсалу, наші захоплення. Кажу йому, що люблю гори — взимку на лижах, влітку походи. Генрік каже, що кілька разів катався на лижах, але не пробував ходити в походи. Я згадала, що обговорювала зі своєю подругою Міленою, з якою Генрік нещодавно познайомився, ідею провести наступного літа тиждень в Абіско — тож можливо, він захоче приєднатися до нас? Я напівжартую, і відповідь Генріка так само легковажна. Він дійсно зобов’язаний це зробити, каже він, адже гірські походи є практично частиною національної навчальної програми.　

Весь час із задоволенням відчуваю, що ми в центрі зібрання, що всі на нас дивляться, цікавляться нами. Коли Генрік відволікається, щоб трохи побалакати з Лайлою, і Карл, і Геннінґ намагаються перехопити мій погляд. Я люблю увагу.　

Раптом Генрік відхиляється назад і заглядає під стіл. Карл червоніє і сідає пряміше.　

— Вибачте, — бурмоче він.　

Я кусаю нижню губу, щоб не посміхнутися.　

І ми з Генріком продовжуємо говорити — про наше походження, наших батьків, братів і сестер. Я розповідаю йому про Еріка та Густава, моїх улюблених старшого та молодшого брата. Більшу частину свого дитинства та юності я з них мички микала. Генрік сміється, каже, що, мабуть, їм непереливки були з такою сестрою.　

Я хотіла б сказати йому, що він геть не схожий на мого батька, і що це добре. Але я беру язик на гаплик. Це було б занадто інтимно.　

Обід закінчився, і більшість людей уже вийшли з-за столу. Раптово лунає гуркіт, який, здається, потрясає будівлю до самого фундаменту. Це запрацював нічний клуб. Карл підходить, повертається до Генріка.　

— Ви не проти, якщо я ненадовго позичу Анну?　

— Як на мене, то будь ласка, але, можливо, вам варто запитати її.　

— Анно? Чи можу я тебе запросити? — Карл простягає руку, і я киваю, підводячись.　

— Повернуся за мить, — кажу я Генріку.　

— Я йду до бару, — відповідає він. — Вам щось принести?　

— Джин із тоніком, будь ласка, — вигукую я перед тим, як Карл витягує мене геть із маленької кімнати, тягне за собою вниз по сходах на танцювальний майданчик, який уже заповнений. Бетонна конструкція нової частини будівлі схожа на одну величезну звукову коробку, від важкого басового ритму здається, що ніби луна йде від самісіньких стін.　

І мені це подобається. Карл дивиться на мене з дурною усмішкою на обличчі, у нього немає почуття ритму, і він ніби марширує на місці, а не танцює, але біс із ним, я трохи напита й відчуваю басові вібрації всеньким своїм тілом, це майже як друге серцебиття. Я піднімаю руки над головою, дозволяю моїм стегнам хитатися з боку в бік, заплющую очі.　

«Боже, як це чудово», — думаю я.　

Після кількох треків я кричу на вухо Карлу, що маю обов’язки господині, тож покидаю його й вирушаю на пошуки Генріка. Я знаходжу його в барі, він обертається з джин- тоніком у кожній руці, і його обличчя світиться, коли він бачить мене. Ми п’ємо напої, знаходимо два місця за столиком, де якісь хлопці, які чули його доповідь, засипають його компліментами. Він ввічливо спілкується з ними, але дбає про те, щоб я теж була залучена до розмови.　

У барі надто людно, тому ми повертаємося до маленької обідньої зали, де рівень шуму більш стерпний. Ми вже збиралися сісти, коли підійшов Геннінґ і подякував Генріку за фантастичну промову. А потім спитав — чи може він ненадовго позичити Анну? Він не гає часу, його рука вже лежить між моїми лопатками. Я роблю ковток свого джин- тоніка, і простягаю його Генріку.　

— Потримай. І нікуди не йди.　

— Зрозумів. — Генрік посміхається, але я не посміхаюся у відповідь. Натомість я дивлюся на нього, щоби показати, що я серйозно — він не повинен нікуди йти. Це теж комплімент, чи не так?　

На танцполі зараз не так багато людей, і Геннінґ користується нагодою, щоби поспілкуватися зо мною. Це нелегко при складному танцювальному ритмі, але він достатньо впевнений у собі, щоби пустити позавіч таку незначну деталь. Я маю лише смутне уявлення про те, як танцювати джиттербаґ, це скидається на те, як ми стрибали на уроці фізкультури в початковій школі. Але мені стає розуму рушати за Геннінґом, який достоту знає, що робити. Він притягує мене до себе, відпускає, обертає навколо, знову притягує, але цього разу по-іншому, обіймаючи мене руками.　

— Ти йдеш за мною назирці, немов тінь, — каже він мені на вухо. Я відчуваю його губи на своїй шкірі.　

Ми веселимося. Геннінґ спокусливий, елегантний і чудово пахне. Навряд чи дивно, що він має репутацію записного серцеїда в Стокгольмському земляцтві. Я в принципі нічого не маю проти сексу на одну ніч, але з Геннінґом? Ні, красненько дякую. Плітки розпочнуться ще до того, як він зніме запонки. Я не можу дочекатися, щоби повернутися до Генріка.　

Він сидить за столом у маленькій залі з двома дівчатами. Здається, вони заглиблені в розмову. Мій напій стоїть на столі перед ним. Генрік виглядає дуже радісним, коли мене бачить, і відразу встає, щоби принести мені стілець, але я притримую його руку, я можу зробити це сама. Я сідаю потойбіч від нього й двох його нових шанувальниць. Я радісно їх вітаю, беру свій джин-тонік і роблю добрячий ковток.　

— Ми говорили, наскільки фантастичною була ця доповідь, — повідомляє мені найближча до Генріка дівчина. Хвилясте руде волосся, стрижене під паж, обрамляє миле гарне обличчя. її спідниця задерлася на стегнах.　

«Скажи йому те, чого він ще не чув тисячу разів цього вечора. І стягни до біса свою спідницю, щоб усі побачили твої трусики», — роздратовано думаю я.　

— Та невже? — кажу я вголос. — Ви також вивчаєте право? Мені здається, я вас десь бачила.　

Так, вони також вивчають право. Тож вони не можуть бути зовсім нетямущими, і все ж вони, здається, не бачать, що вони на заваді, і повинні залишити мене та Генріка в спокої. До тієї з рудим волоссям, здається, особливо повільно все доходить, позаяк вона балакає так, ніби знає мого Генріка багато років. Зрештою я хапаю його за руку й підводжуся.　

— Гайда танцювати.　

Я тягну, доки він не підіймається на ноги, й волочу його на танцпол, перш ніж він встигає протестувати. Я ні на секунду не відпускаю його руку, поки ми не опиняємося посеред оглушливого моря шуму. Він рухається обережно й трохи скуто. Зрозуміло, що танцювальний майданчик не його природна стихія, але принаймні я знову маю його коло себе.　

Я спостерігаю, як його обличчя змінюється з жовтого на синє, червоне, зелене, потім світлова петля починається знову. Його очі прикуті до мене, наповнені теплом і п’яною відданістю. Я вирішую, що він таки гарний. Насправді я вважаю привабливим не риси обличчя, а його вираз, тому я доходжу висновку, що мене приваблює його душа.　

Через певний час він кладе свою теплу руку на моє оголене плече й нахиляється вперед.

— Думаю, мені час додому.　

— Мені теж.　

Я кажу це не замислюючись. Виходимо з танцполу, проходимо залу й хол, сходами спускаємося у фоє. Тут тихіше й прохолодніше. Від музики у вухах дзвенить. До гардеробу коротка черга, ми мовчки чекаємо.　

— У мене таке відчуття, ніби я напівоглух, — каже Генрік через деякий час із кривою посмішкою, затуляючи одне вухо.　

— Еге.　

Чому я сказала, що теж іду додому? Він може подумати, що я настирлива причепа. Здається, його очі бігали сюди й туди, коли я це сказала? Шкода, але зараз я не можу змінити свою думку — це виглядало б дивно.　

Я чую позаду знайомий голос, це одна з наших дівчат, що разом із подругою стала в чергу. Вона має репутацію однієї з найбільших пліткарок у всьому Стокгольмському земляцтві, ходячий шпигунський центр — з тією ключовою різницею, що вона видає більше інформації, ніж приймає.　

І ось ми просто перед нею, Генрік і я, дивимося на стіну й вдаємо, що нас не існує. Як двоє цуценят, яких заскочили на капостях. Від хвилювання в мене аж голова свербить, але я не смію підняти руку.　

«Всі говоритимуть про нас, — думаю я в розпачі, — Лайно, лайно, лайно».　

Через кілька хвилин, що здаються нам вічністю, ми отримуємо свої пальта й тікаємо в ніч. Місто огортає пронизливий осінній туман, жовтуваті вуличні ліхтарі — не що інше, як розмиті плями в темряві. Над нами, на вершині Дроттнінґґатан проглядає величний контур Кароліни Редівіва, університетської бібліотеки, цього вражаючого колоса, побудованого у 19 столітті. Таке відчуття, ніби ми потрапили просто на стару картину.　

— Куди ви зараз? — запитує Генрік.　

— Я живу на Студентваґен.　

— Я вас проведу.　

— А де ви живете?　

— Еріксберґ.　

— Усе гаразд, не треба мене проводжати.　

— Це не проблема, мені не важко.　

Ми вирушили на гору. Мені подобається відчувати холод нічного повітря на моєму обличчі. Мені вже краще, я навіть не знаю, чому я так нервувала в черзі до гардеробу.　

— Ви дістали її номер?　

— Прошу? Чий номер?　

— Тієї рудої, яка вважала вашу промову такою фантастичною.　

— Дуже смішно. Ні, не дістав.　

— Ах, як шкода.　

— Це… — Генрік вагається, намагаючись підібрати потрібні слова. — До викладача, який має стосунки зі студенткою, ставляться несхвально.　

— Справді?　

Деякий час ми йдемо мовчки, а потім він каже:　

— Вам теж не бракувало уваги.　

— Гм.　

— Карл терся об мої ноги під столом. Я гадаю, що він трохи промазав. — Ми обоє сміємося.　

— Карл… як би це мовити, найбільше закоханий у самого себе.　

— Заспівувач теж був вами зацікавлений, щоб не сказати інакше.　

— Геннінґ?　

— Так. Він схожий на учасника «Бекстріт бойз».　

— «Бекстріт бойз»? Серйозно, це єдина хлоп’яча група, яка спадає вам на думку?　

— Вибачте.　

— Його дідусь, можливо, був учасником «Бекстріт бойз», — кажу я, злегка потискуючи його руку, щоби пом’якшити жарт, а також тому, що хочу доторкнутися до нього.　

Він проводить мене до мого будинку на Студентваґені. Ми зупиняємося.　

— Тут я живу, — кажу я. Він обіймає мене, і я теж обхоплюю його руками.　

— Я провів чудовий вечір, — каже він.　

— І я.　

Ми довго так стоїмо, м’яко розгойдуючись вперед-назад. Чи буде продовження, і хто візьме ініціативу?　

— Бажаєте чашку чаю? — питаю я нарешті. Генрік зітхає, хвилину справляє мовчанку.　

— Це було б чудово, але можна я зайду наступного разу?　

— Звичайно.　

Він відхиляється назад, дивиться мені глибоко в очі.　

— Скоро побачимося. Ви неймовірні.　

Він пестить мою щоку й посміхається, а потім іде в ніч.