Сарек

Розділ 14　

З рюкзаками на плечах ми спускалися з гори. Позаду нас автобус продовжив свій шлях до гірської станції. Якоб був у гарному гуморі, розповідав про могутній масив Акка, який тепер розгортався просто перед нами на протилежному березі озера. Він нам повідомив, що колись можна було ввійти в Сарек із півночі через Акку, переправившись на човні через озеро. Але згодом Шведська туристична федерація відмовилася від послуги переправи. Сам він колись заледве завершив перехід через Сарек, також одразу піднявся на Акку.　

Генрік кивнув і видав якийсь звук на знак згоди, але здавалося, що думки його блукають деінде. Я зрозуміла, що невизначеність щодо того, що ми збираємося робити й чи полетимо на гелікоптері, чи ні, нервує його. Однак зараз я не могла цьому зарадити.　

Я нічого не сказала. Мій живіт стиснувся в твердий вузол. Я дивилася на озеро та далі. Акка мала елегантний, гідний та неприступний вигляд. Я вперше її побачила, і, на жаль, думаю, що тепер завжди пов’язуватиму це видовище з відчуттям нудоти. Моя кров була настільки переповнена гормонами стресу, що здавалася густою, в’язкою, а в голові мені стукало. Я не могла отримати задоволення від величної краси Акки.　

І в цю мить я почула гелікоптер, спочатку віддалений звук, який був вщухнув, а потім знову повернувся, цього разу гучніший. Можна було розчути, як пропелер шмагав у повітрі. Я подивилася вгору й незабаром помітила вертоліт — крихітну, але чітко помітну на синьому небі крапку. Вузол у животі затягнувся.　

З хатини вийшла дівчина в чорному. Вона жувала жуйку.

— То ви та група, що їде до Стало? — запитала вона з норрландським акцентом, широко розтягуючи слова.　

— Ми, — відповів Якоб.　

— Тоді залишайтеся тут. Ви вже зважили свої рюкзаки? — вона вказала на терези з гачком на підставці.　

— Ні, яка допустима вага?　

— По двадцять кілограмів на особу, отже, разом вісімдесят.　

Гелікоптер опускався до землі широкою дугою. Шум уже був оглушливий, гравій і пил здіймалися з того місця, де він мав приземлитися. Мілена показала на хатину й крикнула:　

— Тут є туалет?　

Дівчина кивнула й запросила її слідувати за нею. Я вирішила теж піти. Ми залишили свої рюкзаки Якобу та Генріку, і дівчина повела нас до хатини. Там вона показала на двері туалету.　

— Боюся, мені доведеться дочекатися дзвінка, перш ніж ми підемо, — сказала я Мілені. — Адже потім покриття вже не буде.　

Мілена кивнула:　

— Не біда, ми не дуже поспішаємо.　

Вона першою пішла в туалет, а я дивилася на свій телефон, відкривши список своїх останніх дзвінків. Минуло дванадцять хвилин, як я розмовляла з Аннелі. І гелікоптер уже чекав на нас — цілком готовий для вильоту. Аннелі сказала, що не витрачатиме на пошуки більше двадцяти хвилин, а це означало, що вона має потелефонувати мені не пізніше, ніж через вісім хвилин.　

Вісім хвилин. Я могла б затримати наш виліт на такий час, але тоді мені знадобилося б ще кілька хвилин, щоб обробити інформацію, яку я сподівалася дістати від Аннелі.　

Звук двигуна вщухнув, ротори сповільнилися й зупинилися. Мілена вийшла, а я зайшла в туалет. Я зробила свої справи якомога швидше, а потім просто сіла на стільчак, тримаючи телефон перед собою. Я уявила, як Якоб і Генрік кладуть наші заплічники на борт. Минуло дві хвилини. Чотири. Шість. Аннелі не телефонувала.　

«От лайно, — думала я. — Поквапся, Аннелі. Будь ласка, будь ласочка, поквапся».　

Я почула кроки за дверима, потім швидкий стукіт та голос дівчини.　

— Я перепрошую, але гелікоптер вже готовий вирушити.　

— Я йду. — Я повільно встала, відкрила кран, спокійно й методично вимила руки. Витерла їх паперовим рушником. Перевірила час. Сім хвилин, сім із половиною.　

— Гей, з вами все гаразд?　

Я відкрила двері, вийшла.　

— Так, зо мною все гаразд.　

— Знаєте, ви не єдина людина, яку їдять дрижаки перед першим польотом на гелікоптері, — посміхнулася дівчина.　

Я коротко посміхнулася їй у відповідь і повторила:　

— Усе гаразд.　

Я вийшла на вулицю. Мілена, Якоб і Генрік чекали на мене біля гелікоптера разом із пілотом, молодою жінкою в темно- синьому комбінезоні та з довгим світлим волоссям, зібраним під кепкою у хвіст. Вона теж жувала жуйку. Наших рюкзаків не було й знаку, виходить вони вже були завантажені.　

— Добре, ходімо, — сказав Якоб, коли я підійшла. Я помахала телефоном і сказала:　

— Я чекаю на дзвінок, мені ось-ось мають потелефонувати.　

Я простягла руку пілотці:　

— Вітаю, я Анна.　

— Вітаю, Пенні.　

— Я перепрошую, але мені дійсно дуже потрібно дочекатися цього дзвінка.　

— Ми вже й так запізнилися, — втрутився Якоб, — а у Йенні ще кілька рейсів. Нам потрібно летіти.　

— Я не дуже поспішаю, — запевнила його Йенні. — Ми можемо почекати п’ять хвилин.　

Я не могла приховати свого полегшення:　

— О, спасибі, я дуже вам вдячна.　

Якоб глибоко вдихнув. Він був явно розчарований, причому, як мені здалося, не так через затримку, як через те, що ми не робимо те, що він каже.　

— Ми вилітаємо за п’ять хвилин, — різко сказав він, — незалежно від того, потелефонують тобі чи ні.　

Я кивнула. Генрік нічого не сказав, але я бачила, як йому було ніЯкобо. Він знав, що я була готова змусити інших затриматися скільки знадобиться, щоб дочекатися дзвінка Аннелі.　

Я відійшла, щоб ніхто не чув деталей моєї розмови. Та й взагалі я не могла стояти на місці, ходила колами, розгойдувалася сюди і туди.　

Минали хвилини. Група біля гелікоптера не зводила з мене очей. Я вкотре перевірила час: минуло двадцять чотири хвилини, відколи я розмовляла з Аннелі. Вона вже мала подзвонити. Я розуміла, що вона могла просто сказати «двадцять хвилин» образно. Ба більше, потрапивши до архіву вона могла захопитися та забути про час. Може пройти година, перш ніж вона перетелефонує.　

Залишалася хвилина. Якоб подивився на годинник і щось сказав Йенні. Я була задалеко, щоби почути, але Йенні кивнула, потім залізла в кабіну й завела двигун.　

— Час іти, — крикнув мені Якоб, постукавши вказівним пальцем по годиннику. Я не відповіла, просто знову подивився на телефон. Чи варто мені спробувати самій потелефонувати Аннелі? Чи був сенс? Напевно, ні. Мені було важко повірити, що вона після повернення з архіву просто сидітиме у своєму кабінеті, певно, вона б мені негайно подзвонила. Але я мала щось зробити, будь-що, навіть якщо я знала, що це безнадійно, тому я потелефонувала.　

Гелікоптер набирав обертів. Шум ставав гучнішим щосекунди. Ротори почали обертатися, спочатку повільно, потім швидше й швидше. Генрік підійшов до мене.

— Ми не можемо більше чекати, Анно. Треба летіти.　

— Я не сяду на борт, поки не поговорю з Аннелі.　

— Тоді нам доведеться дозволити їм летіти без нас. Ми не можемо так поводитися.　

— Дурниці — куди їм так поспішати?! Ми запізнюємося не більше ніж на п’ятнадцять хвилин!　

— Так, але…　

— Та це просто Якоб корчить із себе велике цабе!　

Двигун тепер працював на повну. Трава навколо вертолітного майданчика була притиснута, а пил і гравій знову здійнялися вгору, накривши місце, де я стояла. До нас підійшов Якоб.　

— Що тут відбувається?　

Нам довелося кричати, щоб ми могли почути одне одного.　

— Я маю дочекатися дзвінка!　

— А ми повинні летіти! Ви двоє летите чи ні?　

— Тоді лети! — крикнула я сердито. — Просто лети собі та й край!　

Ми дивилися одне на одного, Якоб і я, тепер відверто сперечаючись.　

— Ти гадаєш, що я блефую, Якобе? Навіть не думай — я ніколи не блефую. Або чекай на мене, або лети собі. Мені байдуже до твого Сарека — він ніде не дінеться й наступного року, і ще дуже багато років.　

Якоб здавався незворушним, але я відчувала, що він не очікував, що я так легко запропоную йому летіти без нас. Мені цікаво було дізнатися, наскільки він хоче, щоб ми летіли разом із ними до Сарека.　

— Вона марно витрачає паливо, чекаючи на нас, — крикнув він, ніби не почув, що я сказала. — Нам доведеться доплатити за це!　

— У такому випадку якого біса вона заздалегідь завела двигун? — огризнулася я. — Може, хтось наказав їй це зробити?　

Я побачила в його очах і злість, і здивування — і ще щось, що важче визначити.　

— Мабуть, краще, якщо ви вирушите самі, — вставив Генрік. — Це може зайняти деякий час!　

Якоб проігнорував його. Він залишився на місці, дивлячись на мене. Я глянула у відповідь, думаючи, що йому доведеться якось відреагувати на слова Генріка, якщо він не хоче мати геть смішний вигляд. Я побачила, що Мілена залазить у гелікоптер — і в цей момент у мене задзвонив телефон.　

Це була Аннелі. Я відповіла й відійшла від Генріка та Якоба. Я чула, як Якоб сказав Генріку, що дасть мені кілька хвилин, після чого вони пішли.　

— Привіт, Аннелі, дякую, що перетелефонувала мені.　

— Вітаю. Я знайшла кілька випадків, які відповідають твоєму описові.　

Друге вухо я закрила рукою, щоб краще чути. Тепер вона розмовляла, яка звичайно — спокійно та компетентно. Я відчула суміш надії та напруги.　

— Дивовижно.　

— Я тебе погано чую.　

— Вибачте, тут торохтить гелікоптер. — Я відійшла ще далі, обхопивши мікрофон рукою, щоб зменшити шум. Озирнулася й побачила, що Якоб саме піднімався на борт.　

— Тож є справа, яку було завершено 18 травня 2015 року, суддею був Бенґт, домашнє насильство, злочинцем був Джиммі Тойвонен, ідентифікаційний номер 870519-2737, засуджений до вісімнадцяти місяців.　

— Вибач, ти сказала 870519?　

— Так. 870519-2737.　

Виходить, він народився в 1987 році, тож зараз цьому Джиммі має бути тридцять два роки. Занадто молодий, щоби бути нашим Якобом.　

— Добре… А другий випадок?　

— Справу завершено 23 травня, домашнє насильство, Кент Стефан Йернруд, 761010-4139, засуджений до двох років і шести місяців.　

— 761010?　

— Так, і далі 4139.　

Раптом я відчула дивний смак у роті, як буває коли ти голодний і уявляєш собі те, що дуже, дуже хотів би з’їсти. Це був майже смак крові.　

Народився в 1976 році, тож Кенту Стефану Єрнруду зараз виповнилося сорок три роки. Прізвище Срнруд само собою було якимось дивним. Що ж, якщо це дійсно Якоб, то він не перший злочинець, який кількаразово міняв прізвище. ЛарсІнге Андерссон. Ларс-Інге Свартенбрандт. Ларс Ферм. Ларс Патрік Карландер. Той самий злочинець, чотири різні імені.　

А цього хлопця звали Стефан. Так само, як Стефана Якоба Йоханссона.　

Все сходилося. Це мав бути він.　

Я попросила Аннелі повторити ім’я за літерами. Записала ім’я та ідентифікаційний номер у електронний нотатник у телефоні.　

— Щиро дякую, Аннелі, ти зробила мені величезну послугу.　

— Без проблем. — Її тон був цілком нейтральним, коли вона завершила розмову. Генрік підійшов і стояв біля мене. Він кинув на мене запитливий погляд.　

— Це він, — сказала я. — Я в цьому впевнена.　

Генрік кивнув із серйозним виразом обличчя.　

— Тоді його теж звали Якоб Тессін?　

— Ні, Кент Стефан Срнруд.　

Генрік на мить замислився.　

— Гаразд. То я піду й скажу їм, що ми не їдемо?　

— Так, я поки просто пошукаю його в Ґуґлі.　

— Мені зачекати?　

— Ні, це певно має бути він. Ти йди.　

Але Генрік не рухався.　

— Краще, якщо я потягну час хвилину-дві. Якщо це він, тобі потрібно побалакати з Міленою.　

У цей момент Мілена вилізла з гелікоптера й попрямувала до нас, її волосся розвіялося навколо голови. Безсумнівно, Якоб думав, що знов пробувати нас переконати власноміць буде нижче його гідності. Я ввела ім’я в пошуковий рядок і натиснула на значок лупи. Результати з’явилися миттєво. У Флемінгсберзі жив Кент Стефан Єрнруд, йому було сорок три роки, але не було ані номера телефону, ані іншої цікавої інформації. Інші результати не мали до нього жодного стосунку. Здавалося, він був єдиною людиною в Швеції на прізвище Срнруд. Я натиснула на вкладку «зображення» та знайшла кілька фотографій Кента Єркера Нільссона, а також велику кількість фотографій кількох різних чоловіків на ім’я Стефан Єрн, але жодного зображення Кента Стефана Єрнруда.　

Важко було зробити якісь висновки. Якби Якоб змінив своє ім’я на Кент Стефан Срнруд, то його колишнє ім’я мало б бути десь у базі даних.　

Мілена підійшла до нас, запитала, як справи. Я ледве підвела очі від телефону. Генрік відповів від мого імені, сказав їй, що ми, ймовірно, не зможемо полетіти.　

— Це через роботу, — пояснив він. — На жаль, Анні доводиться закінчити певну справу.　

Мілена кивнула, але залишилася на місці — мабуть, вона хотіла почути це від мене.　

Натомість я спробувала пошукати у фейсбуці й таки знайшла збіг. Кент Стефан Срнруд все ж досі існував — принаймні у фейсбуці. Я натиснула на його світлину в профілі — на ній був зображений гірський пейзаж.　

Мілена звела брови.　

— Анно? То нам летіти?　

Я натиснула кнопку «світлини», й екран заповнився фотографіями однієї людини в різних середовищах і контекстах.　

Я впізнала цього чоловіка. Але то був не Якоб Тессін.