Сарек

Розділ 24　

— ГЕЕЕНРШКУ!!!　

Не знаю, скільки разів я кричала, але в мене почало боліти горло. І не було жодного звуку у відповідь. Я була сама й стояла в сніговій бурі.　

Цунамі паніки мало не збило мене з ніг, але воно поступово почало відступати. Я стала поступово опановувати себе.　

Спочатку саме лише усвідомлення того, що я насправді можу померти, призвело до того, що я не витримала. Коли я звикла до цієї думки, зрозум іла, що це реалістичний результат цієї пригоди, то я також зрозуміла, що цей результат аж ніяк не неминучий.　

Я трохи постояла, дозволивши своєму пульсу сповільнитися. Витерла сніжинки з голови, підняла каптур і зав’язала шнурівку, залишивши відкритим лише обличчя.　

Я контролювала своє дихання, а це означало, що мій мозок знову почав працювати.　

Мені все ще залишалося визначити, наскільки добре чи погано все може закінчитися.　

Найважчим було перше рішення: чи маю я залишити Генріка в біді й рятуватися сама? Або я маю спробувати його знайти?　

Навіть коли я формулювала це запитання, я знала відповідь. Було б немислимо залишити Генріка самого на горі.　

Що, звісно, позбавило мене можливості спростити власний порятунок, тому що я ні секунди не сумнівалася, що впораюся, якщо розвернусь і спущуся назад сама. Коли буря вщухне, а я розраховувала, що це станеться досить скоро, мені, скоріше за все, не надто важко буде знайти дорогу до Сталолуокти. Якщо ж буря триватиме, я могла б продовжити шлях до Сарвесваґґе, наздогнати там Мілену та Якоба та йти разом із ними через Сарек, згідно з нашим початковим планом. Це був не найкращий варіант, але він був досяжний.　

Однак, якщо б я продовжувала йти на гору, я ризикувала значно більше. За нинішніх погодних умов шанси знайти Генріка були невеликі. З іншого боку, саме в Генріка був намет. Мені ж проводити ніч просто неба без захисту під час снігової бурі було небезпечно.　

Водночас я не була надто впевнена, що йому стане духу чи сил пережити ніч самостійно. Навіть просто встановити намет, коли дув такий сильний вітер, було складно.　

Тож я прийняла рішення: продовжуватиму пошуки Генріка ще кілька годин, поки не почне сутеніти. Якщо я не знайду його до того часу, я мала спуститися в долину, де має бути на кілька градусів тепліше, і, як я сподівалася, не було снігу. Я б знайшла захищене місце під скелястим виступом або чимось подібним. Це була б не найкраща ніч, яку я коли-небудь переживала, але я мала бути в безпеці.　

Але де мені тепер йти шукати Генріка? У якому напрямку?　

Поки що я стежила за нашими слідами, які ми залишили вдень. Мої свіжіші відбитки досі було видно позаду мене, хоча погода намагалася їх стерти. Вони утворювали слабку, але помітну лінію, та потім губилися.　

Я, звичайно, повинна далі йти в гору по прямій чітко за тією лінією слідів.　

Але як це зробити? Я не могла собі дозволити збитися на манівці.　

Тож я вирішила піти задом наперед, щоби переконатися, що всі мої сліди йдуть по одній лінії.　

Я зрозуміла, що це також допомогло б позначити шлях спуску в долину, який, як я сподівалася, скоро знадобився б мені та Генріку. Можливо, мені навіть варто було ліпити великі сніжки через рівні проміжки, такі, як для снігової баби. Але знову ж таки, це забере забагато часу та енергії. Швидшим і простішим рішенням було 6 час від часу повертатися, щоб наступати в свої сліди, робити їх свіжішими та глибшими. Це принаймні не відволікало б мене від правильного напрямку.　

Я позадкувала на гору. Розробка найрозумнішого й найраціональнішого плану дій за цих обставин справила на мене заспокійливий вплив. У мене був план, і він допомагав стримувати паніку.　

Через кілька сотень метрів я зупинилася й погукала Генріка. Досі немає відповіді. Я пройшлася назад своїми слідами, щоб поглибити їх, розвернулася й знов повернулася й продовжила крокувати, задкуючи.　

Мені здавалося, що я, ймовірно, рухалася приблизно в тому ж темпі, який ми з Генріком підтримували, коли були разом. Мій стрімголовий біг по снігу тривав недовго — заледве п’ять хвилин, що могло б відповідати п’ятнадцяти- двадцяти хвилинам ходьби за моєї поточної швидкості. Тому я маю бути від сорока п’яти хвилин до години завдальшки від Генріка.　

Годі було дивуватися, що він ще не міг мене чути.　

Я зупинилася й крикнула знову, хоча й не мала надії отримати відповідь. Важливо було дотримуватися плану — мого рятівного жилета, моєї вакцини проти паніки. Я не хотіла, щоб моя кров знову закипіла.　

Я випила води, рушила далі. Рівні, ритмічні, цілеспрямовані кроки, мої очі твердо сфокусовані на тому, щоб лінія моїх слідів була прямою.　

Я згадала стару телепрограму під назвою «Лінус на лінії». У ній розлючений маленький чоловічок яро жестикулював та корчив грмаси тому, хто його намалював. Здається, я бачила кілька випусків на ютубі.　

Я була «Анною на лінії», хоча сама малювала власну лінію на снігу. Крім того, я була спокійною і зосередженою. «Анна на лінії» не може стати телевізійним шоу — це просто жінка, що йде рівномірним кроком задом наперед, що вряди-годи зупиняється, щоб крикнути «Генрік», повертається своїми слідами, повертається і повертається, знов повертається і продовжує задкувати.　

Знову.　

Можливо, мені це лише видавалося, але мені дійсно здалося, що хуртовина трохи вщухає. Я знала, що сніг у Сареку у вересні був можливий, але ніколи не чула, щоб сніг йшов днями поспіль, як посеред зими.　

Я вперто дотримувалася свого плану, мій голос ставав дедалі хрипкішим від крику, а литки починали боліти. Перевірила час: я йшла пів години.　

Снігопад, безперечно, тепер послабився. Мені здавалося, що я зможу бачити свої сліди трохи далі.　

Я продовжувала. П’ятнадцять хвилин, двадцять.　

«Ти не зможеш, — виникала подеколи зрадницька думка. — Ти ніколи не знайдеш Генріка».　

Через годину я зупинилася, випила води, відкашлялася і закричала якомога голосніше:　

— ГЕЕНРПКУ! ГЕЕЕНРШКУ! — волала я на сніжинки, що падали на землю.　

— ГЕЕЕНРШКУ!　

Знов жодного відлуння, знов відчуття перебування в кімнаті зі стінами, оббитими ватою. Ні луни, ні відповіді.　

Якби він усе ще був там, де я його залишила, і якби я пішла в правильному напрямку, що я мала зробити, оскільки я точно дотримувалася ПЛАНУ, він мав би зараз почути мене.　

Але, можливо, ПЛАН не спрацював. Можливо, це був поганий ПЛАН.　

«Ти не зможеш, — думала я. — Ти ніколи не знайдеш Генріка».　

Сумнів з’явився зараз, як перше лоскотання в горлі перед серйозною застудою. Відчуття спокою, як і паніка, було хвилею, що розбилася об берег та спала.　

Я зрозуміла, що є речі, які я могла не врахувати. Можливо, я йшла не в такому темпі, у якому ми з Генріком йшли раніше. Насправді, можливо, я маю йти ще зо тридцять хвилин, перш ніж хоч наближуся до нього. Я глибоко вдихнула, знову зосередилася.　

Із планом усе гаразд. Це хороший план. Найгірше, що можна зробити, коли маєш хороший план, це зарано від нього відмовитися.　

Тож я продовжувала йти, задкувала ще десять хвилин, мої очі були прикуті до слідів, які я залишала. Я так сильно зосередилася, що спочатку не помітила вузьку темну лінію, яка йшла паралельно моїм слідам, за кілька метрів праворуч. Вона була шість чи сім метрів завдовжки, можливо, двадцять сантиметрів у найширшому місці, звужуючись з обох кінців, як ніж для філе лосося. Вона була вкрита свіжим снігом, але я бачила, що за рельєфом вона глибша, ніж все, що її оточувало.　

Я відразу зрозуміла, що це, але я все ж підійшла, щоб уважно роздивитися.　

Так, це була тріщина. Гї намітало снігом, тому я не бачила дна, але вона мала бути досить глибокою.　

Я обернулася та подивилася вгору, і в мене відвисла щелепа.　

Приблизно за п’ятнадцять метрів попереду на ландшафті була глибока тріщина, що перетинала мій маршрут навскоси. Завширшки вона була кілька метрів, а завдовжки — від одного кінця до іншого — щонайменше п’ятдесят метрів.　

Я обережно підійшла до краю й подивилася вниз, утримуючи центр ваги на нозі, що стояла позаду. Бірюзовий блиск льоду частково приховувався свіжим снігом і зникав у темряві. Тріщина була викривлена, і я не бачила дна. Можливо, я змогла би, якби нахилилася вперед, але вирішила цього не робити.　

Я побачила достатньо.　

Завглибшки вона мала бути не менше тридцяти метрів. Якби я, задкуючи, зробила в неї крок, то, ймовірно, і поняття зеленого не мала про те, що відбувається, доки моє тіло б не розірвало далеко внизу на частини на нерівному льоді. Якби я, попри все пережила це падіння, я б не мала жодного шансу вибратися з тріщини своїми силами.　

Від усвідомлення того, наскільки я була близька до смерті, моє серце калатало.　

Яке це негостинне місце.　

Мабуть, я опинилася далі на горі, ніж думала. Можливо, я насправді йшла швидше, ніж тоді, коли ми з Генріком йшли вперед. Або мій фантастичний ПЛАН пошуку правильного маршруту, мій геніальний МЕТОД, був хибним.　

Можливо, я все-таки не трималася прямої лінії.　

Я відійшла на кілька метрів від тріщини, але її бірюзовий морок ніби просочувався через край, роблячи світло темнішим.　

Я перевірила час, ще було зарано для сутінків. Хмарний покрив, мабуть, згустився, набувши темнішого сірого відтінку.　

Але було відчуття, ніби сутеніло.　

Звичайно, я могла обійти тріщину й продовжити прямувати вгору, але в мене було відчуття, що я вже зайшла надто далеко. Мені потрібно було повернутися вниз. Я могла час від часу збочувати, щоб шукати Генріка, але це була підступна місцевість. Як я могла бути впевненою, що під свіжим снігом не ховається ще одна тріщина, яка чекає на те, щоб мене поглинути?　

Я почула дивний звук, майже схожий на плач. Можливо, цей звук видавав лід, що рухається. Я нічогісінько не знала про те, як утворюються такі тріщини, можливо, раптові падіння температури восени викликають напругу в льоду й спричиняють їх?　

Ось знову.　

Ааа.　

Маленьке полум’я звуку, яке спалахнуло, лише щоб його загасили вітер і сніг. Ааанн…　

Я завмерла, затамувавши подих. Лагідний стукіт сніжинок на моєму каптурі заважав мені, я смикнула за шнур і відсунула каптур. Широко відкрила рота, ніби це могло допомогти. Я інстинктивно повернула голову до вітру.　

Я довго слухала, затамувавши подих, доки мої груди не почали боліти, а м’язи в горлі не почали працювати, щоб отримати трохи повітря. Я відпустила й видихнула, потім наповнила легені свіжим повітрям одним глибоким вдихом, а потім я почула це знову.　

Аааааа!　

— ГЕЕНРПКУ! — заволала я.　

— Аааннооо!