Сарек

Розділ 22　

Генрік коротко обійняв Мілену, і вони щось прошепотіли одне одному на прощання. Я все ще була на неї люта й не збиралася з нею розмовляти, але коли вона повернулася, щоби попрощатися зо мною, я не могла це пустити позавіч.　

— До побачення, — тихо сказала я.　

Якоб був зайнятий розбиранням їхнього намету. Він ходив навколо, витягуючи кілочки, навіть не глянувши на нас. Мене це цілком влаштовувало — я більше ніколи в житті не хотіла перекинутися жодним словом із Якобом Тессіном.　

Ми з Генріком вирушили в гору. Перевал над нами був прихований хмарами й пеленами туманного дощу, я навіть не побачила початку сніжника. Моє тіло було дерев’яним і не хотіло мене слухатися. Мій заплічник із темно-зеленим водонепроникним чохлом сьогодні здався важчим, я не думаю, що мені це здавалося — все було мокре чи принаймні вогке, і разом, напевно, додавало заплічнику зайвий кілограм.　

Вранішній дрібний дощик перетворився на безперервний дощ, краплі якого стукотіли по каптурі мого анорака. Моя куртка була дуже хорошої якості, але зроблена з тканини, що пропускає повітря, тому не була стовідсотково водонепроникною. Постійний дощ, такий, як цей, мав із часом промочити її наскрізь так, що вона почне прилипати до мого одягу. І дощ був холодний. Я була у своїх тонких рукавичках, але вони не допомогли — пальці вже заклякли.　

Я все ще була зла й засмучена після суперечки з Міленою. Невже це вже був кінець нашої дружби? Я не могла пригадати, щоб ми коли-небудь раніше казали одна одній те, що наговорили сьогодні. Насправді ми ніколи не сварилися, але Якоб змінив її, вона вже не була собою. Майбутнє　покаже, чи зміни були довгостроковими, чи вони з Якобом розійдуться, і вона стане такою, як була раніше. Мені було сумно думати, що ми більше не проводитимемо час разом, але це не кінець світу.　

Коли стосунки закінчуються, ти розумієш, чи багато вони насправді важать. Тепер я бачила, що моє спілкування з Міленою здебільшого ґрунтувалося на звичці. Можливо, також мала місце ностальгія — щоразу, коли ми зустрічалися, ми певною мірою переживали наші студентські часи, у чомусь ставали такими, якими були раніше, повертаючись до простішого, безтурботнішого існування. Але скільки в нас насправді залишалося спільного?　

«Від неї залежатиме, чи будемо ми бачитися далі, чи все скінчилося», — похмуро подумала я.　

Я озирнулася й побачила, що я далеко попереду Генріка. Я зупинилася і зачекала на нього. Принаймні швидкий підйом зігрів мене. Далеко внизу крізь туман я бачила плато, де ми отаборилися. Якоб, Мілена та їхній намет зникли.　

Генрік наздогнав мене. Він уже мав виснажений вигляд і зупинився, щоби перевести подих.　

— Як ти почуваєшся? — запитала я.　

— Якось важко, — вичавив із себе він, знімаючи з плеча заплічник і плюхнувшись на камінь. — Здається, я ніяк не можу зігрітися, хоча весь упрів.　

— Витримаєш ще трохи, до сніжника? Тоді ми можемо зупинитися на каву.　

— Гаразд. Мені просто потрібно перепочити тут хвилину чи дві.　

Ми залишилися на місці під проливним дощем. Здавалося, що температура сьогодні впала. Зараз ми майже не бачили ні гір, ні долини — дощ закрив усе це завісою.　

Яке це негостинне місце.　

Тепер наш пункт призначення — перетин Сарека — змінився, а я не могла звідси швидко забратися. Немов я мала відповісти за те, що порушила якесь магічне закляття. Як　же мені хотілося повернутися в Сталолуокту, зняти туристський будиночок, відвідати сауну, поспати в ліжку, відчути тепло й сухість. Якщо достатньо швидко йти, ми могли б дістатися Сталолукти просто завтра, лише раз заночувавши в дорозі. Але я не була впевнена, що Генрік готовий до цього, мене дуже непокоїв його втомлений вигляд.　

Я дуже хотіла йти далі. Я трошки зігрілася, поки йшла, але зараз під холодним дощем від того тепла не залишилося й знаку, і я знову почала відчувати себе задерев’янілою і промерзлою до кісток. Генрік мав рацію: у таку погоду ніколи не зігрієшся, як належить. Однак різниця між рухом і сидінням або стоянням була величезною.　

Нарешті Генрік насилу підвівся на ноги, взяв заплічник, і ми рушили. Я пропустила його вперед і зрівнялася з його темпом. Ми майже не розмовляли — дощ і підйом вплинули на наш настрій.　

Ми йшли пів години. Сорок п’ять хвилин. Годину. Трав’янисті схили змінювалися підступними скелями. Генрік послизнувся і ледь втримався на ногах. Краю сніжника ще не було й знаку.　

Він зупинився, зробив довгий вдих.　

— Я потребую привалу.　

— Я думала, ми збираємося дійти до початку снігового поля?　

— Я втомився. Ми йшли годину. — Він говорив рішуче, майже роздратовано. Зняв рюкзак.　

— Тепер сніжник має бути геть близько, — наважилася сказати я впевненим тоном. — Мабуть, ми не бачимо його через той хребет.　

— Я думаю, нам варто поглянути на карту, — пробурмотів Генрік. Він зняв водонепроникний чохол і почав порпатися в рюкзаку, звідки небавом дістав плиту.　

— Добре, але ми не можемо збочити, бо весь час йдемо за цим струмком. Він був лівобіч від нас усю дорогу, коли ми йшли вниз, тому ми не можемо заблукати.　

— Навіть якщо так, — сказав він, не дивлячись на мене, та став збирати піч.　

Акуратно складена карта лежала в нагрудній кишені мого анорака. Я дивилася на неї протягом останньої години вже кілька разів. Тож вийняла її і демонстративно простягнула Генріку.　

— Дякую. Можеш піти й принести води?　

— Чому б нам просто не перекусити енергетичним батончиком? Нам однаково скоро доведеться зупинитися на обід.　

— Ні, я хочу випити гарячого напою. — Він узяв кавник і пішов у напрямку струмка, що дзюрчав неподалік. Його пасивно-агресивний докір спрацював — я поспішила за ним.　

— Дай мені — я піду.　

Він без жодного слова простягнув мені кавник і повернувся до плити.　

Я опустила котелок у крижану воду. Вчора я відчула від цього шок, але сьогодні моя рука вже була така холодна, що я ледве на це реагувала. Я приєдналася до Генріка й поставила котелок на кільце плити, і незабаром Генрік висипав розчинну каву просто в киплячу воду. Ми наповнили кухлі й сіли на камінь. Я обхопила кухоль обома руками, ніби це було пташеня, яке потребує захисту. Мої змерзлі пальці почали відігріватися.　

Ми мовчки пили каву — Генрік мав рацію: нам потрібно було зігрітися зсередини. Я почувалася трохи веселіше.　

— Мені здається, що дощ вщухає, — сказала я. Мені видавалося, що небо над нами посвітлішало. Генрік не відповів. Він сидів мовчки, попиваючи каву й тупо дивлячись на котелок. Через деякий час він сказав:　

— Про що ви з Міленою говорили сьогодні вранці?　

— Про що ми говорили?　

— Так.　

— Але ти знаєш. Я запитала її, чи хоче вона повернутися з нами.　

— З боку здавалося, наче ви сперечалися. — Він кинув на мене швидкий погляд, а потім знову звернув увагу на котелок.　

— Я б не сказала, що аж сперечалися, але вона намагалася применшити ту галабурду, що сталася вчора. Гаразд, я була роздратована.　

— Що ти маєш на увазі під применшенням?　

— Ну, вона стверджувала, що Якоб тебе не штовхав. Наприклад.　

Я сподівалася, що Генрік мене підтримає — зітхне, застогне або пробурмотить щось на кшталт «неймовірно». Все що завгодно. Я очікувала його підтримки, але замість цього він знову замовк. Він зробив ще один ковток кави й втупився в простір. Тож я вела далі:　

— Не тільки це. Мене взагалі вразило її ставлення. Вона сказала, що я часто втрачаю самовладання, коли ми граємо в ігри — ніби це можна порівняти з тим гармидером, який зчинив Якоб! Я маю на увазі, що я, звісно, можу поводитися, як заплішена дурепа, але я ніколи нікого не називала «тупою лахудрою» і нікого не била.　

Генрік нахмурився, подивився на мене.　

— Тупа лахудра? Коли він це сказав?　

— Він це пробурмотів перед тим, як я вийшла з намету.　

— Я такого не чув.　

— То ти хочеш сказати, що це можна порівняти? Невже я коли-небудь поводилася так, як він вчора?　

— Ні, звичайно, ні.　

— Я думала, що ми з тобою погодилися, що все це було дуже неприємно.　

— Так, погодилися.　

— Ти знай казав, що він божевільний.　

— Я не захищаю Якоба…　

— О, Мілена сказала те ж саме, але ви його саме захищаєте — обоє.　

Генрік раптом спалахнув.　

— Тож той факт, що я сказав, що не чув, як Якоб сказав ці брудні слова, означає, що я захищаю його? Ти це хочеш сказати?　

Я зітхнула:　

— Я не знаю, чому ми сперечаємося про цього ідіота. — Мені не хотілося продовжувати суперечку.　

— У тебе завжди виходить на одне, Анно. Ти влізаєш у щось, і якщо я не згоден із тобою до останньої дрібниці, це для тебе означає, що я проти тебе, і ти просто правиш своєї, поки я не погоджуся. Ти занадто перебільшено інтерпретуєш мої слова або навіть неправильно інтерпретуєш, і ти стаєш такою… такою до біса агресивною.　

Генрік був злий і засмучений. Він підвищив голос, і його щоки почервоніли. Сила його реакції мене здивувала.　

— Добре-добре. Вибач.　

— Я ненавиджу, коли ти так поводишся.　

Нас досі поливав крижаний дощ, ми були мокрі та холодні, і до того, як матимемо дах над головою, нам залишилося пройти не менше сорока кілометрів. А тепер ми ще почали сваритися.　

Яке це негостинне місце.　

Генрік не сказав, що ненавидить мене, але він ненавидів принаймні один аспект моєї поведінки, а моя поведінка була частиною того, ким я є, тому він ненавидів частину мене. Сильні слова. Він ніколи раніше нічого подібного не говорив.　

Ми деякий час мовчали, потім Генрік глибоко вдихнув і продовжив:　

— Річ у тім… Перервати похід було абсолютно правильно. Те, що сталося вчора, було абсолютно неприпустимим. Тож ми фактично з тобою на одному боці, але… — Він зітхнув.　

— Але що?　

— Нічого. То таке… Але насправді він мене не чіпав — Мілена мала слушність… загалом це нічого не важить, він накинувся на мене дуже погрозливо, ніби збирався вдарити　мене кулаком, але, мабуть, не встиг, бо я спіткнувся і впав. Якби ні, то, можливо, він би дійсно вдарив мене. Саме так… тож насправді не важить.　

Я повільно кивнула. Дощ падав у мій кухоль, охолоджуючи й розбавляючи каву, але я все одно зробила ще один ковток.　

Мій гнів не був гарячим і палаючим, він був крижаним, як дощ.　

— Що особисто ти маєш на увазі під словами «що сталося вчора»? — запитала я.　

— Сварку вчора ввечері.　

— І все? Адже вчора також сталося те, що Якоб приставав до мене.　

— Я знаю, і це жахливо.　

— Ось чому я ставлюся до нього дещо інакше, ніж ти.　

— Анно, я розумію, що Якоб хворий на голову. Він навіть може бути психопатом. Я розумію це. — Голос Генріка став м’якшим, і він дивився мені у вічі, коли говорив. Він почав шкодувати про свою позицію.　

— Я можу розповісти тобі дещо з того, що він сказав, коли чіплявся до мене.　

— Мені шкода, що я щойно накинувся на тебе. Ти маєш повне право злитися. Пробач мені. — Він майже благав.　

— Він сказав, що ми з ним належимо одне одному, тому що ми привабливіші, ніж ви з Міленою. Більш вродливі й підтягнуті.　

Настала тиша, поки те, що я сказала, доходило до Генріка. Його плечі згорбилися від дощу та того, що я йому сказала. Він похитав головою:　

— Він божевільний, — тихо сказав він.　

— Тепер ти розумієш, що я маю на увазі?　

— Так. Авжеж.　

Ми запакували піч. Мій гнів розвіявся, і я спробувала сказати кілька підбадьорливих фраз. Генрік кивав і видавав звуки згоди, але він здавався розсіяним. Ми знову вирушили.

Цього разу, і тільки цього разу, я мала рацію щодо хребта та сніжника. За пів години ми побачили сніг, а через п’ятнадцять хвилин дійшли до нього. Місцевість стала рівнішою, йти було легше. Ми зупинилися, щоб наповнити свої пляшки водою, і я посміхнулася Генріку.　

— Хіба ж я не казала тобі, що сніжник не може бути далеко? Чи ж не казала?　

Він кинув мені мляву посмішку:　

— Можливо, й казала.　

Я підійшла ближче, обійняла його й поцілувала:　

— Ти знаєш, що я завжди маю рацію, коханий.　

— Угу.　

— Давай пройдемо ще годину, поки не почнемо спускатися, а потім зупинимося на обід.　

Генрік кивнув, але, здавалося, неохоче зустрів мій погляд. Він був захеканий і червоний від напруги.　

— Відтак, коли ми пройдемо вершину, нам буде легко спуститися в Альґґаваґґе. Ми дістанемося до Падьєланти, а чи ти знаєш, що в Падьєланті?　

— Ні.　

— Сталолуокта. А в Сталолуокті є і лежаки, і печі, і сауна на дровах. Я взяла обличчя Генріка в долоні й міцно поцілувала його просто в губи.　

Ми рушили по снігу, Генрік попереду, а я позаду. Просуватися було дедалі складніше, оскільки щокроку ми занурювалися дедалі глибше в сніг приблизно на сантиметр. І видимість теж швидко погіршилася: дощ майже припинився, але натомість нас огорнув пронизливий туман, а може, низькі хмари, які ще більше розмивали контури навколишнього світу.　

Мовчки ми повільно рухалися вгору. Навряд чи хтось із нас проронив слово протягом пів години. Єдиними звуками було наше дихання та хрускіт наших кроків по снігу. Я зосередилася на майбутньому дні, намагалася спланувати наші привали, передбачити, де ми можемо бути в той чи той час,　розробляла стратегії та хитрощі, щоби підтримати настрій Генріка. Уранці я смутно сподівалася, що ми зможемо вже сьогодні дійти до Падьєланти, але, враховуючи стан, у якому перебував Генрік, я подумала, що нам, мабуть, варто отаборитися на дальньому кінці Алґґаяврре, на кордоні між Сареком і Падьєлантою. Навіть це було б для нього справжнім випробуванням на витривалість. Я починала змирятися з думкою, що ми можемо не встигнути дійти до Сталолуокти лише з однією ночівлею — нам може знадобитися дві.　

«Ти не такий, як колись, Генріку, — думала я, — П’ять років тому ти б ніколи не нехтував тренуваннями».　

Я поняття зеленого не мала, про що він думав, поки ми рухалися.　

Я очікувала, що коли ми наблизимося до вершини, снігове поле зійде на плато, але цього не сталося, хоча ми йшли в гору годину. Якщо так, це…　

Ні, це неможливо.　

Ніхто з нас не прохопився ні словом.　

Насправді здавалося, що місцевість ставала навіть крутішою.　

Але це було неможливо.　

Мабуть, мені це здавалося.　

Або це було насправді?　

Учора, йдучи навспак, я йшла поряд із Якобом. Можливо, я була настільки вражена його обіймами, що не помітила мінливого пейзажу?　

Ні.　

Інцидент із Якобом стався на краю сніжника. Ми з Генріком годину йшли по снігу. Навіть трохи довше.　

Тепер ми повинні бути на вершині, тож рельєф має бути плоским або навіть спускатися.　

Але я чітко бачила, що натомість підйом ставав дедалі крутішим. Мені не могло це здатися.　

У мене перевернулося все в животі, і, хоча я вже й так змерзла, все одно відчула, як мене пробирає холод.　

Чи могли ми збитися на манівці? Але як?　

«Зберися, Анно, — думала я, — Тобі потрібно зберігати спокій. Ти не маєш хвилювати Генріка без потреби».　

Генрік завмер, важко дихаючи. Він показав на скелю навскоси ліворуч від нас.　

— Що це?　

Метрів за сто далі я побачила темніший контур на снігу, смугу в білому сніговому морі, напівприховану туманом.　

— Я не знаю, — сказала я, але в мене виникла жахлива підозра щодо того, що це може бути. Я проминула Генріка, підійшла ближче до темної плями, почула, як Генрік слідує за мною. Контур ставав чіткішим із кожним нашим кроком.　

Тепер я бачила, що колір був блакитно-зеленим.　

Це була тріщина — глибока тріщина в льодовику.　

Ми точно помилилися.　

Учорашній сніжник не був льодовиком. Такої тріщини в ньому просто не могло бути.　

Генрік наздогнав мене, ще захеканіший.　

— Це тріщина? — запитав він. Я радше відчула, ніж побачила, як він дивиться на мене.　

— Нам потрібно перевірити карту, — сказала я, намагаючись говорити спокійно й зібрано.　

— Таж звісно.　

Настала коротка пауза. Генрік переминався з ноги на ногу, дістав пляшку з водою, випив. Він дивився на тріщину, ніби чекав, що я щось зроблю.　

— Ти даси мені карту? — спитала я.　

Він подивився на мене порожніми очима.