Сарек

Розділ 26　

«Ось іде людина, голодна і холодна, але все ж вона перемогла».　

Це одна з пісень Еверта Таубе про Фрітьофа Андерссона. Я співала її на студентських вечірках в Уппсалі, і досі пам’ятаю цей рядок. Я його згадала, коли ми з Генріком спускалися вниз. І долина лежала перед нами, і навколишні гори були загублені в крижаному дощовому тумані.　

Людина, яка була голодна й холодна.　

Я ніколи не думала про те, що це насправді означає: бути холодним і голодним більше не є реальною загрозою в нашій частині світу, але це було не так давно. Боротьба з холодом і голодом була битвою на життя і смерть протягом тисячоліть, аж до порівняно недавнього часу. Немов учора. І тут же знаходиться парочка ідіотів, які добровільно залишають безпечне місце й вкотре піддаються впливу сил природи.　

Наші пращури подумали б, що ми геть втратили глузд.　

Перші кілька годин було добре. Ми йшли м’якими трав’янистими пагорбами. Можливо, Генрік мав йти першим, тому що він був значно більше втомленим, ніж я, і мені потрібно було пристосувати свій темп до його, але навіть така звичайна ходьба вимагала постійних рішень щодо маршруту, оскільки ми не йшли певною стежкою. Ми проходили повз невеликі струмочки, а потім раптом місцевість ставала вологою, і нам доводилося стрибати з однієї купини трави на іншу, поки ми не досягали твердої землі. Генрік був надто виснажений, щоб підняти голову й вибрати найкращий шлях, тож я йшла першою, дотримуючись дуже скромного темпу, а він ішов позаду, загублений у власному світі.　

Поступово гори височіли дедалі вище обабіч від нас, ми могли просто розгледіти їх крізь хмари. Я намагалася переконати себе, що ми не загубили карту, ми точно знали, куди йшли, Якоб не обнімав мене, ми з Міленою не сварилися — яким би було моє враження від цього походу за таких обставин? Фантастичним. Краєвид був чудовим, пелена дощу тільки робила його більш містичним і захоплюючим. Червоні й жовті відтінки осені не яскравіли так, як би вони яскравіли на сонці, але деякі кущі зблизька здавалися майже освітленими зсередини.　

Сарвешйахкка — річка в середині долини прорізала собі шлях у скелі, і тепер ми йшли каньйоном глибиною близько п’яти метрів. Він був приблизно метр завширшки, можливо, трохи більше, і я зрозуміла, що це місце, де ми могли б порівняно легко перетнути струмок — якщо вистачить сміливості ризикнути перестрибнути. Земля була вкрита хмизом, а не травою, і ми йшли вузькими звивистими оленячими стежками крізь кущі. Снігу не залишилося, він був змитий постійним дощем. Ми брели по багнюці. Я шукала сліди від чобіт, але не могла їх побачити. Напевно, Мілена та Якоб проходили цим шляхом, але могли обрати й іншу з тисячі подібних стежок. Багнюка чіплялася за наші черевики, уповільнюючи наш рух, і була спокуса ступати по каменях чи оголених коренях, що стирчали над землею. Проте через дощ вони були слизькими, як мило. Я чула, як позаду Генрік кілька разів спіткнувся і мало не впав.　

Ми продовжували йти, хлюпаючи й шпортаючись. Я ще більше сповільнилася, але однаково довелося чекати Генріка. Ми зупинилися, закип’ятили воду і поїли фруктового супу, але не перестали тремтіти, поки не вирушили знову. Цього разу я пустила Генріка першим. Праворуч над нами височіла гора, її вершина губилася в тумані, але повільно ми наближалися до її масивної скелі.　

Приблизно за годину я знайшла поросле травою плато біля струмка, яке було достатньо великим для нашого намету. Неподалік був схил, який ставав дедалі крутішим, аж поки не перетворився на голу перпендикулярну скелю. Було важко сказати, на добре це чи на зле.　

Я запропонувала тут і зупинитися на ночівлю. Генрік кивнув, надто втомлений, щоб говорити. Ми разом поставили намет та надули ліжка. Ми зняли мокрий, смердючий одяг і заповзли в спальні мішки, поки що менш смердючі, але досі холодні, і наша постільна білизна теж була вологою. Я залишила на собі кофту з мериносової вовни й поліаміду, це дещо допомогло, але я тремтіла ще досить довго. Сам спальник був далеко не сухим, скрізь пройшла волога. Зрештою дощ переміг.　

Генрік майже відразу заснув, але я не була такою втомленою, я хотіла тепла, а не відпочинку. Зрештою я перестала тремтіти. Мені все ще було холодно, озноб пробігав по моїй шкірі, коли я крутилася і вертілася. Він припинявся лише тоді, коли я лежала геть нерухомо. Я потягнулася в спальнику, зняла шкарпетки, затиснула одну ступню в долоні. Лід у льоді. Я вщипнула шкіру під великим пальцем ноги й нічого не відчула. Ніби я вщипнула шматок м’яса, який вийняли з морозильної камери й залишили на кілька годин розморожуватися.　

Я не зігрілася, просто мені було трішечки менш холодно. І я зрозуміла, що все тепло, яке ми матимемо в Сареку — це тепло нашого власного тіла, і ще ми могли виробляти трішки тепла, готуючи та споживаючи гарячу їжу, і що нам доведеться зберігати це тепло тіла, як стародавні люди зберігали перший вогонь у своїх печерах. Анічого не має пропасти даремно.　

Яке це негостинне місце.　

Ми повечеряли в наметі, спершись на надувні ліжка. Пізніше ми швидко вибігли на вулицю, щоб сходити в туалет і почистити зуби. Спускалися сутінки, світ втрачав свої кольори, все було таким самим темно-сірим, як небо над нами,　а дощ продовжував іти. Величезна груба скеля здіймалася на невеликій відстані, незворушена нашою присутністю. Насправді це було й не на добре, і не на зле. Це просто не хвилювало. Це було очевидно, але мені було незатишно. Чи жили б ми, чи померли б біля її ніг, як безглузда жертва, горі це було байдуже. Вона мала намір залишитися тут ще кілька мільйонів років мовчазною і незмінною.　

Я прокидалася кілька разів протягом ночі, все ближче до ранку. Здавалося, що дощ ущух, потім став сильнішим, а потім знову вщух. Генрік хропів поруч зі мною, і це було добре — йому потрібен був безперервний нічний сон більше, ніж мені. Кожного разу, коли я прокидалася, мені ставало трохи холодніше. Холод був схожий на військо, що повертає втрачені землі.　

Почало світати. Я перевірила час: сьома п’ятнадцять. Мені було надто холодно, щоб знову заснути, тому я виповзла надвір, намагаючись не заважати Генріку. Я встала й витягнула свої задерев’янілі кінцівки. Вчорашню крижану зливу змінив м’який дощик, який здавався майже приємним у порівнянні з нею. Небо було блідішого відтінку сірого. Гора все ще була там, і вперше я могла просто розрізнити її конічну вершину.　

Я дістала свій водонепроникний одяг і котелок і спустилася до струмка, щоб набрати води. Я прагнула відчуття ситості, тепла в животі від великої порції каші. Ми залишили пічку в безпеці під навісом. Я дістала її і поставила на те місце, де готувала їжу вчора ввечері. Я вийняла сірники із захисного поліетиленового пакета й повернула кран на газовому балоні.　

Я нічого не почула.　

Я ще трохи повернула кран.　

Чому не він не шипить?　

Я ще трохи повернула кран.　

Все ще нічого.　

Балон був порожній.