Сарек

Розділ 20

Ми віч-на-віч із Якобом, унизу перед нами долина, повз біжить струмок. Над нами сніжник. Ні знаку Генріка та Мілени.　

Я думала повернутися, піти їм назустріч — думка залишитися наодинці з Якобом була майже нестерпною. Однак якби я це зробила, Генрік і Мілена відразу б зрозуміли, що щось трапилося. Мені довелося б відповідати на їхні запитання, а я воліла вдавати, що все нормально. Якоб не обійняв мене, не намагався поцілувати мене в шию і не витратив пів години на те, щоби переконати мене бути разом.　

Зрештою він здався. Відійшов, сів на камінь і дивився на долину. Він повернувся до мене спиною, тож я могла потайки спостерігати за ним. Він мав такий вигляд, ніби щойно отримав новину, яка перевернула весь його світ. Йому було важко зрозуміти, що я не відчуваю до нього те саме, що він відчуває до мене.　

Я не боялася його — принаймні тоді. Лише потім мені спало на думку, що він міг завдати мені фізичного насильства. Чому я не передбачила цього з самого початку? Правда, це могло здатися геть дивним з його боку, враховуючи, що Генрік і Мілена могли з’явитися будь-якої миті, але ж на той час я вже знала, що Якоб має шпака в голові. Як я могла бути впевненою, що моя відмова не спровокує його нападу?　

Невдовзі стало зрозуміло, що я не можу бути в цьому впевненою.　

То був жахливий момент, коли йому стало ясно, що він помилявся щодо моїх почуттів до нього. Поранена дитина, яку я бачила раніше, раптом знову повернулася. На його обличчі був написаний сором, ненависть до себе та відчуття незначущості. Він знав, що стратив, і виглядав геть розгубленим. Я не могла не пов’язати цей його вигляд із тим, що він розповідав мені про своє дитинство. Він ніби знову став вразливою, беззахисною шестирічною дитиною.　

Він відвернувся, пішов і сів на камінь. Можливо, саме тому він і повернувся до мене спиною, не хотів, щоб я бачила його обличчя. Він трохи побув там, а я дивилася на нього, вряди-годи поглядаючи на сніжник.　

Господи, ну чому вони йдуть так повільно? Звичайно, вони повинні бути тут небавом!　

Але вони не йшли.　

Поступово я змирилася з думкою, що ми з Якобом застрягнемо тут надовго, він сидітиме на камені, а я стоятиму біля струмка, виглядаючи Генріка та Мілену. Мені стало спокійніше. Це ще можна було витерпіти.　

Але потім він підвівся, глибоко зітхнув і повільно підійшов до мене. Його очі були прикуті до землі, він однією рукою потирав підборіддя та кутики рота. Пораненої дитини вже не було видно. Він відновив контроль над своїми рисами обличчя й тепер був закритим, твердим. Інстинктивно я напружила тіло, відчула, як калатає серце. Він зупинився поодаль.　

— Нам не потрібно про це згадувати, чи не так? — Його голос був грубим.　

— Ні. Просто забудьмо про це.　

Деякий час ми мовчали, але я зрозуміла, що він ще не закінчив. Він шукав потрібні слова. Зрештою глибоко вдихнув.　

— Є одна річ, якої я не розумію. І я хотів би отримати пояснення.　

— Я не думаю, що це має сенс, Якобе. Це нічого не змінить.　

— Ти фліртувала зо мною у вагоні-ресторані позавчора ввечері. Чому?　

Я спочатку не відповіла — балачки б ані до чого не привели, тому я спробувала відмовчатися. Звичайно, його це не влаштувало.　

— То чому ти фліртувала зо мною?　

— Таж я не фліртувала. Вибач, якщо тобі довелося сприйняти це саме так, але я насправді не фліртувала.　

— Фліртувала.　

— Ні.　

Я подивилася на сніжник.　

«Де ви там в біса повзете», — подумала я.　

— Ти перевіряла, що я відчуваю до тебе.　

— Абсолютно немає сенсу про це говорити.　

— І ти використовувала кожну нагоду, щоби переконати мене, що ми з тобою зможемо всьому дати раду самостійно, без Генріка та Мілени.　

— Справді-бо, Якобе… — Мені було важко зрозуміти, наскільки спотвореним було його сприйняття реальності.　

— Більшість часу ми йшли самі — майже весь день учора й весь день сьогодні. Принаймні переважно.　

— Так, тому що ми швидше ходимо — хіба ти не розумієш? Як ти думаєш, це означає, що я з тобою фліртую? Це ж просто…　

— Ти посилаєш мені певні сигнали, Анно.　

— Коли Генрік, Мілена і я йдемо втрьох, я завжди йду попереду. Я хочу швидко йти, та й по всьому. Чому ти цього не розумієш?　

— І сьогодні ти змусила мене розповісти тобі купу всього, чим я не поділився навіть із Міленою.　

Я зітхнула. Я хотіла гідно йому відповісти, але стрималася, бо зрозуміла, що все, що я скажу, просто піділлє оливи у вогонь і призведе до абсурдніших звинувачень.　

Тож я мовчала.　

— Я ж був подумав, що тобі було цікаво краще узнати, що я за людина, а ти просто хотіла розкопати мою брудну білизну.　

Я й далі мовчала.　

— Як ти гадаєш, мені було приємно все це пригадувати? — Краєм ока я бачила, що Якоб пильно дивиться на мене, але не мала наміру відповідати.　

Він підійшов ближче.　

— Як ти гадаєш?　

— Це марна трата часу, — сказала я якомога спокійніше, не дивлячись на нього. — Я більше не хочу про це говорити.　

Якоб зробив ще один крок до мене.　

— Тоді я повинен припустити, що відповідь «так», оскільки ти не заперечуєш мені. Ти фліртувала зо мною та гралася з моїми почуттями.　

Я знову вирішила не відповідати.　

— Хіба не так?　

Він зробив ще кілька кроків, був уже зовсім близько від мене, я відчувала його подих. Я залишалася абсолютно нерухомою, але не тому, що мене паралізувало. Кожен м’яз у моєму тілі був напружений, я точно знала, де мій центр ваги, і була готова, якщо знадобиться, дати йому гідну відсіч. Я брала уроки самооборони. Спершу я б вчепилася йому в очі. Я більше-менше уявляла, що це буде за відчуття — ніби встромив палець у стиглий помідор черрі, проткнув шкірку, і звідки вихлюпнеться рідина. Моє серце забилося ще сильніше, а в роті пересохло.　

— Агов? — Якоб клацнув пальцями прямо перед моїм обличчям, і я вибухнула. Я відкинула його руку, витріщившись на нього й крикнула:　

— Катай звідси! Не чіпай мене!　

— Я не… — запротестував він, але я перервала його.　

— Тримайся подалі від мене, інакше я піду назустріч Генріку та Мілені, і коли вони запитають, чому, я достотно розповім їм, що сталося! Це твій останній шанс — забирайся геть!　

Якоб зробив крок назад і вдав, що засміявся. Це було неприродне дрібне пирхання, таке фальшиве, що він навряд чи міг очікувати, що я повірю, що то сміх. Однак це нічого не важило. Він просто хотів пригнітити мене, підкреслити той факт, що він був радий спровокувати моє обурення.　

Маска зникла. Якоб показав, ким він був насправді.

— Чому ти така недобра, Анно? Ми просто трохи побалакаємо, еге ж, Анно?　

Я не відступалася й спокійнішим тоном сказала:　

— Я тебе попереджаю. Якщо ти хочеш, щоб це залишилося між нами, не підходь до мене.　

Тепер я стояла спиною до сніжника й побачила, як Якоб зиркнув через моє плече. Я обернулася й нарешті побачила їх — дві постаті вдалині, що чітко виділялися на фоні синього неба. Генрік і Мілена. Я махнула їм рукою, здавалося, вони мене не побачили, але я відчула величезну полегшу. Якоб, зі свого боку, раптом став здаватися набагато менш впевненим у собі. Я не могла не позбиткуватися з нього.　

— Може й ти помахаєш ручкою, Якобе? Інакше вони можуть подумати, що щось не так.　

— Я теж тебе попереджаю, — сказав він. — Ти маєш одну версію того, що сталося, я іншу.　

— Іншу версію?　

— Мою версію. Мою правду. Ти ж не знаєш, кому вони повірять.　

— Твою правду? Що це в біса означає?　

— Саме те, що я кажу.　

— Ти збираєшся вигадати чортову купу брехні? Можливо, скажеш, що це я накинулася на тебе?　

— Мені не потрібно брехати. Я просто скажу, як є. Ти фліртувала зо мною відтоді, як ми зустрілися на вокзалі в Стокгольмі, я не розумів, що ти в біса робиш, тому що я маю дівчину Мілену, яку я дуже люблю, а ти заручена.　

Генрік і Мілена наближалися рівномірним кроком, вони вже були на середині сніжника.　

— Де ж пак, Якобе. Мілена та Генрік увесь час були з нами. Вони знатимуть, що те, що ти кажеш — суцільна брехня.　

— Правильно — вони там були. У вагоні-ресторані. Вони бачили й чули, як ти поводишся.　

З боку Якоба це була відчайдушна спроба встановити якийсь баланс страху, але я на це не повелася. Гаразд, можливо, позаминулого вечора я й була із ним занадто приязною, але це було для того, щоб заспокоїти його, повернути йому гарний настрій. Генрік і Мілена робили приблизно те саме. Якоб не мав що протиставити моїй погрозі розповісти Мілені про те, що сталося. Саме у мене на руках були всі карти, і він це знав.　

— То як ти думаєш, Якобе, кому ж вони повірять? Мені, яку вони обоє знають понад десять років, чи тобі, з яким Мілена зустрічається заледве місяць?　

— Мілена повірить мені, — сказав він із переконанням, яке звучало абсолютно фальшиво. — Я її хлопець, вона закохана в мене, у мене є те, що їй потрібно.　

— Ні, ти не маєш нічого, що потрібно Мілені. Анічогісінько. Ти остання людина, яка їй потрібна.　

Якоб усміхнувся й помахав Генріку й Мілені. Я обернулася й побачила, що вони вже близько, лише пару сотень метрів. Ми стояли пліч-о-пліч, чекаючи на них.　

— Ти не знаєш її, — сказав Якоб, не дивлячись на мене. Я теж на нього не дивилася. Мілена зупинилася, і Генрік пішов попереду. Можливо, вона збиралася сфотографуватися. — Наскільки ви з нею взагалі близькі?　

— Я знаю її значно краще за тебе, Якобе.　

— Вона повірить мені й зробить усе, що я скажу. Побачиш. — Голос його звучав нервово, хоч Якоб і намагався розмовляти впевнено.　

Я посміхнулася й покликала Генріка:　

— Привіт!　

— Привіт, — стомлено відповів він. Ми обійняли одне одного й обмінялися короткими поцілунками. Шия й потилиця Генріка були мокрими від поту.　

— Довгенько ж ви йшли, — сказала я.　

— Ох, це було нелегко. Ми зробили привал та відпочивали цілу вічність.　

Якоб пішов назустріч Мілені, розкривши своїй дівчині обійми. Він міцно притулив її до себе:　

— Важко тобі було, серденько?　

Вони поцілувалися пристрасніше, ніж ми з Генріком.　

— Та трошки, — видихнула вона.　

— Ви довго чекали? — запитав мене Генрік.　

— Я не знаю напевно, можливо, з годину. — Я намагалася, щоб мій тон залишався максимально нейтральним. — Я приготую каву.　

Якоб досі обіймав Мілену і дивився на неї згори вниз із теплом і любов’ю. Якоб, який нещодавно витратив чимало часу, намагаючись переконати мене, що ми споріднені душі, які повинні провести решту життя разом.　

Я зневажала його. Насправді я навіть думаю, що я ненавиділа його в той момент.