Сарек

Розділ 36

Я ПРЯМУЮ ВБІК ВІД РІЧКИ під кутом дев’яносто градусів. Хитаюся на хистких ногах, така виснажена, що ледве можу їх підняти. Це була важка ніч. Однак те саме стосується і Якоба. Він також не може бути в найкращій формі — навіть якщо він живий.　

Лише через кілька хвилин я бачу за кілька сотень метрів намети, які туляться у світанковому світлі. Вони стоять так близько, ніби чіпляються один за одного, щоб захиститися від нещадної гори. Ні Якоба, ні Мілени немає.　

Я йду, а потім ховаюся за великим каменем. Кілька разів глибоко вдихаю, намагаюся зосередитися на думках. Роздумую над різними альтернативами, щоб знати, що робити залежно від того, що станеться, коли я дійду до наметів. Будь-яке вагання може коштувати мені життя.　

Гаразд. Ну ж бо, зроби це.　

Підкрадаюся до наметів. Чи варто мені спробувати розбудити Мілену, залучити її на свій бік? У якому вона наметі?　

А якщо Якоб прокинеться?　

Якоб в одному з наметів?　

Надто багато варіантів. Я починаю знову, намагаючись конкретизувати різні сценарії.　

Підкрадаюся до наметів. Мені потрібно знайти свої речі. Де мій заплічник?　

Я вдивляюся в бік скелі. Я не бачу свого рюкзака з місця, де я стою. Вони перенесли його в один із наметів? Якщо так, то який?　

Я смутно пам’ятаю, як ми з Міленою лежали в одному наметі, перш ніж я виповзла в туалет. Знову ж таки, інший намет схожий на наш із Генріком.　

То де мій заплічник?　

А де Якоб?　

Збери себе докупи, Анно. Фокусуйся.　

Я пробую ще раз.　

Підкрадаюся до наметів.　

Підкрадаюся до наметів.　

Підкрадаюся до наметів.　

Я не можу йти далі, це неможливо, я дуже втомилася, білі цятки танцюють перед моїми очима, хоча я спираюся на скелю, і я починаю мовчки плакати, бо знаю, що мені кінець. Я просто більше не можу.　

Підкрадаюся до наметів. Це весь мій план. І, звичайно, цього мало, Якоб кинеться на мене і вб’є мене, але це добре. Я більше не можу.　

Я хлюпаю, витираю сльози зі щік тильною стороною долоні, розумію, що щось тримаю, і це щось — ніж. Я забула про нього. Я так міцно його тримаю, що не думаю, що зможу послабити хватку, навіть якщо спробую.　

Вирушаю до наметів. Страх перемагає мою втому, хоча б трохи, хоча б на час. Розумію, що залишилася крихітна кількість адреналіну, який ще можна вичавити в мою кров. Мої коліна не такі слабкі. Метр за метром я наближаюся до наметів, пильно придивляючись до них, стежачи за найменшим рухом. Я прислухаюся до найменшого звуку, але не бачу й не чую жодних ознак життя.　

Або Мілена та Якоб сплять, або їх немає.　

Я прямую до намету, який, як мені здається, належить мені та Генріку. Зупиняюся перед закритими дверцятами, ніж піднятий, готовий до удару. Моє серце калатає, я дихаю відкритим ротом. Я не бачу жодних ознак того, що хтось лежить усередині намету, жодних опуклостей із боків.　

Нахиляюся вперед, уважно прислухаюся. Тиша. Хіба я не повинна чути дихання?　

Здається, ніби нікого немає.　

Повільно обходжу намет — ззаду теж жодних опуклостей. Я нахиляюся, прикладаю вухо до тканини, але однаково нічого не чую.　

Повертаюся до дверцят. Вони щільно закриті, змійка затягнута вниз. Я маю відкрити її, щоби перевірити, чи там мій заплічник. Я знаю, що зробити це безшумно майже неможливо, але немає вибору — я повинна спробувати.　

Я більш-менш переконана, що намет порожній, але якщо я помиляюся, уже за тридцять секунд можу опинитися в смертельній бійці з Якобом.　

Я беру бігунок тією ж рукою, у якій тримаю ніж. Якось мені це вдається зробити, утримуючи рукоятку. Починаю повільно тягнути, але краї застібаються знову, вони недостатньо натягнуті, щоб я могла розстібнути їх однією рукою. Другою рукою доведеться спробувати притримати низ.　

Тихо, обережно я опускаюся на коліна, і моя права колінна чашечка приземлюється на гострий маленький камінь.　

— Ааааа… лайно…　

Я не можу придушити стогін, коли біль злітає вгору по нозі й викликає запаморочення, я мало не падаю набік, але тримаю рівновагу. Якщо хтось є всередині намету, він уже прокинувся. Це означає, що я тепер можу наважитися. Здоровою рукою пересуваю непотрібну руку до нижнього краю дверцят та вставляю тканину між великим і вказівним пальцями. Не зважаючи на те, чує мене хтось чи ні, я відкриваю змійку одним довгим рухом.　

Простір між дверцятами порожній.　

Внутрішні дверцята відкриті, і я бачу, що всередині нікого немає.　

Мій заплічник з усім необхідним, щоб вижити на самоті, має бути в іншому наметі.　

У ту ж мить я чую звук змійки з іншого намету.　

«Якоб йде за тобою», — думаю я.　

З відчайдушним вибухом енергії намагаюся підвестися, якраз вчасно, щоби побачити, як вибирається Мілена. Вона встає і дивиться на мене дикими й наляканими очима.　

О, дякувати Богу, це Мілена　

Я хитаюся до неї.　

— Де Якоб? — шиплю я, але вона не відповідає, вона досі має вигляд остовпілий.　

— Він намагався мене вбити, — веду далі я, намагаючись, щоб мій голос звучав спокійно та врівноважено, але це важко, бо я схвильована й задихана. — Він не повернувся? Ти не знаєш, він мертвий?　

Мілена досі дивиться на мене й на ніж у моїй руці. Вона повільно хитає головою.　

— Послухай мене, Мілено. — Я роблю глибокий вдих, щоб говорити чіткіше, але не думаю, що в мене це виходить особливо добре. — Якоб вночі намагався вбити мене, ми з тобою повинні триматися разом, інакше в нас не буде шансу, розумієш? Нам потрібно триматися разом, якщо він повернеться, але насамперед нам потрібно зібрати все необхідне й втекти звідси так само швидко, як ми…　

Я замовкаю.　

Тому що зараз я чую шум із намету.　

Здається, що то кабан чи ведмідь пробирається так незграбно й несамовито, що весь намет тремтить, ледь не розвалиться. Через секунду Якоб виповзає з отвору, зігнувшись, одним плечем він чіпляється за намет та, випрямляючись, тягне його за собою, але просто струсає, а потім на повній швидкості наближається до мене. Усе це одним рухом, за секунди.　

Якоб — двометровий, кілограмів зі сто завважки, кидається на мене з наміром убити.　

Я піднімаю ніж, і коли Якоб кидається на мене, я встромляю ніж йому в бік на рівні грудей. Він сходу насаджується на всю довжину леза.　

Ми перекидаємося, і я приземляюся, його важке тіло лежить на мені, непотрібна рука відхилилася назад і опинилася піді мною, і я чую чіткий звук.　

тріск　

коли рука ламається, як суха гілка, я опинилася в пастці під Якобом, і мені здається, ніби мої груди цілком розчавлені　немає повітря　

не можу дихати　

від моїх ребер залишилися лише осколки, мені вдається витягнути ножа з грудей Якоба та вдарити його ззаду в шию, але удар надто слабкий, чи, можливо, його м’язи занадто жорсткі й сильні, лезо зісковзує і в мене нічого не виходить.　

Боже, дай повітря

повітря　

Мілена стоїть над нами, намагаючись відтягнути Якоба від мене, але він занадто важкий, занадто сильний, я роблю ще одну спробу ножем…　

не можу цього зробити, занадто слабка　

…так само безуспішно, але, мабуть, принаймні боляче, тому що він піднімає руку на потилицю і повертається вбік, і якось я відштовхую його від себе　

нарешті повітря　

Я перекочуюся і наповнюю легені, сильно кашляю, ставлю одну ногу на землю, щоби підвестися…　

треба тікати звідси　

…але тут я відчуваю хватку Якоба навколо моєї щиколотки, він смикає мою ногу, я падаю долілиць, і ніж вилітає з моєї руки　

Ні-ні-ні　

— Допоможи мені, — видихаю я, дивлячись на Мілену. — Допоможи мені.　

І тепер Якоб знову наді мною, важкий, сильний і скривавлений. Він хапає мене за волосся і б’є головою об землю — раз, два, три. Мій череп розривається від болю, і я більше нічого не бачу, все червоне, жовте й пульсує, але я відчуваю, як він перевертає мене так, що я лежу на спині, потім він осідлав мене. Його великі руки знаходять моє горло. Зір повертається, і я догори дриґом бачу Мілену, вона дивиться на мене, паралізована від страху.　

— Допоможи мені, — шепочу я знову, а потім Якоб міцніше стискає руки.　

І далі стискає. Щодуху.　

Річ не тільки в тому, що я не можу дихати.　

Я чую хрускіт і тріск у шиї.　

Я думаю, що він щось зламав.　

Він дивиться на мене згори вниз, його обличчя яскраво- червоне, вени на передпліччях роздуті. Моя здорова рука безрезультатно дряпає його руки, намагається перехопити чи принаймні вставити палець, щоби послабити залізну хватку, але марно. Так само марно, як би я спробувала голіруч відкрити замок.　

У його очах бачу намір вбити мене. Це навіть не ненависть, ненависть була б людським почуттям, ні, це щось тваринне, первісне.　

«Усе, Анно, — читаю я в його очах. — Тепер ти помреш».