Сарек

Розділ 21　

Ми не дійшли до долішньої частини Сарвесваґґе. Натомість ми знайшли невелике плато на підйомі гори, де отаборилися на ніч. Ми йшли ще кілька годин після того, як допили каву, і зараз вечоріло. Сонце вже не світило на нас, і м’яке осіннє тепло дня швидко змінилося холодом. Проте засніжена вершина Рійддатьякки, найближчої гори на сході, досі була окутана сонячним світлом, сяючи, як золото. Уся долина палала барвами осені.　

Мене оточувала вся ця фантастична природна краса, але я не могла нею насолоджуватися. Коли я згадую ці образи зараз, я розумію, що вони завжди будуть пов’язані з емоціями, які я відчувала в цьому поході: гнів, хвилювання, тривога, нетерпіння. Я вирішила не гарячкувати та залишитися з нашими супутниками до наступного ранку. З іншого боку, мені нетерпеливилося якомога швидше втекти від Якоба.　

Одним з аспектів, про який я не могла не думати, була моя відповідальність перед Міленою. Якщо я вважаю, що йти до Сарека з Якобом надто небезпечно, то чи не варто мені спробувати переконати свою подругу повернутися разом зо мною? Але ж, звісно, я не могла їй такого запропонувати, не розказавши, що сталося, тож Якоб аж зараз би дізнався про це. Я боялася, що могло його спровокувати, і хто міг передбачити, як він відреагує? Я також відчувала, що в Мілени було менше причин боятися Якоба, ніж у Генріка та в мене. Вона була покірною, дозволяла йому диктувати, що робити, тому я вважала, що ризик того, що він втратить самовладання чи розсудливість і зробить щось справді дурне, коли вони залишаться наодинці, був мінімальним.　

Ну й окрім того Мілена була дорослою жінкою, і саме вона воліла ігнорувати всі попереджувальні знаки, коли йшлося про Якоба, тому їй доведеться взяти відповідальність на себе.　

Ми з Генріком вибрали місце й почали ставити намет. Напередодні ввечері Якоб і Мілена почали зводити свій намет першими. Відтак ми вибрали місце достатньо далеко для того, щоб мати змогу спокійно поговорити і нас не почули. Нам хотілося трохи особистого простору після довгого насиченого дня, проведеного в компанії одне одного. Однак сьогодні ввечері Якоб зачекав, доки ми перші почнемо ставити намет, а потім вибрав своє місце поруч із нами. Намети стояли завдальшки метр один від одного. Це було майже комічно: відкривався нескінченний краєвид, у кожному напрямку не було видно жодної душі, а ці два намети були стиснуті разом на одному маленькому плато, ніби в кемпінгу на острові Еланд у середині літа.　

Генрік виявив, що всі речі в його рюкзаку досі вологі, а деякі й геть мокрі. Розкидувати їх сушитися на землі зараз, коли сонячне тепло зникло, анітрохи не мало сенсу. На нас чекала холодна ніч.　

Поставивши намет, розклавши надувні ліжка та спальні мішки, ми заповзли й полежали трохи, обнявши одне одного. Генрік пильно подивився мені в очі й запитав:　

— Щось сталося?　

Я заспокійливо похитала головою й вже збиралася відповісти, коли ми почули кроки ззовні, а потім голос Якоба.　

— Привіт, народ!　

— Привіт, — сказав Генрік, напівпідводячись. Почувся знайомий звук змійки, і Якоб просунув голову в щілину, широко посміхаючись.　

— Здається, що у вас тут затишно.　

— Так. Не можу поскаржитися.　

— Нам не дуже пощастило з кілочками, — вів далі Якоб. — Просто під землею лежить якийсь твердий камінь, тому ми не змогли їх вбити, як належить. Якщо ви почуєте, як хтось тут возиться, це буду я.　

— То чому б вам не спробувати поставити намет в іншому місці, — запропонувала я. — Подалі.　

— Ні, тут гарно й рівно, тож я думаю, що ми залишимося на місці, — весело сказав Якоб. — Я пропоную повечеряти через пів години чи близько того, ви як?　

— Чудово, — сказав Генрік, позіхаючи.　

— Домовилися. — Якоб відійшов і застебнув змійку позаду. Ми чули, як він почав бавитися кілками. Судячи з шуму, проблема була виключно з нашого боку. Здавалося, ніби Якоб весь час був просто за стінкою нашого намету. Ми з Генріком перезирнулися. Я бачила, що поведінка Якоба викликала в Генріка підозри, які неминуче зміцнили його відчуття, що між нами під час переходу щось мало статися.　

— Я розповім тобі завтра, — прошепотіла я. — Все добре. Не думай про це більше. — Я поцілувала його, але він не відповів. І здавався ще стурбованішим.　

Настала черга Мілени та Якоба готувати їжу, і трохи пізніше Мілена покликала нас, щоби повідомити, що вечеря готова. Вона розігріла курячий суп, куди додала трохи вермішелі для калорійності. Це вийшло смачно, ще й на десерт Якоб поділився плиткою шоколаду. Однак невимушеної атмосфери, як під час обіду, вже не було. Ні Генрік, ні я не хотіли розмовляти, і Мілена теж мовчала, дивуючись, що з нами не так. Якоб був єдиним, хто говорив, балакаючи з вимушеною втіхою. Я не могла не захоплюватися його наполегливістю — ще до того, як Генрік і Мілена наздогнали нас, він поклав собі зберегти вигляд весельчака, і вперто дотримувався цього рішення. На жаль, його поведінка мала дедалі дивніший вигляд, оскільки всі ми були дуже пригнічені.　

Згодом Мілена не витримала такої атмосфери. Вона запропонувала нам пограти в МІГ — так звану «Мобільну інтелектуальну гру». Ця гра містила питання та відповіді і була дещо схожа на Trivial Pursuit, але з колодою карт. Колись у походах ми так грали чи не щовечора, і, безперечно, вона　сподівалася, що це покращить настрій мені та Генріку. Мені це підходило. Проте сама я втомилася й не мала бажання залишатися в компанії Якоба довше, ніж потрібно. Я також побачила можливість підготувати ґрунт до своєї історії про хворобу, яку я збиралася розповісти наступного ранку.　

— Ви, будь ласка, продовжуйте, але без мене. Я втомилася і почуваюся не надто добре.　

Мілена була стурбована:　

— Ти недужаєш?　

— Не знаю — можливо. Я почуваюся скутою.　

Якоб пильно подивився на мене, але нічого не сказав. Можливо, він здогадувався, до чого я веду. Я провадила далі:　

— Я піду вже спати, побачимо, як я почуватимуся вранці. На добраніч.　

— На добраніч, — відповіла Мілена.　

Я нахилилася й поцілувала Генріка, а потім пішла до намету.　

— На добраніч, сподіваюся, тобі скоро стане краще, — сказав Якоб. Я собі йшла.　

— Ви обоє недужі, чи не так? — спитала Мілена.　

— Ні, зо мною все гаразд, — відповів Генрік.　

— Я не знаю, що це за лайно, — у голосі Якоба звучала роздратованість. — Це щось на штиб «Уно» чи як?　

Я зрозуміла, що то Мілена дістала свої картки.　

— Ні, це питання й відповіді. Ти скоро все зрозумієш — це дуже просто.　

— Я краще принесу віскі.　

Я взяла свій рушник і несесер із туалетним начинням і попрямувала до струмка, що дзюрчав на схилі гори неподалік. Це не був бурхливий потік, що врізався в скелі, але він мав пристойну глибину, а вода була прозорою та крижаною. Я зняла чоботи й шкарпетки, вимила ноги, і холод знову стиснув мої щиколотки, як лещата. Потім я зняла светр і бризнула водою на обличчя та під пахви, від чого відчуття стали набагато свіжішими і яскравішими. Я дивилася на Сарвесаґґе, чистячи зуби. Тепер, коли я була далеко від наметів та інших людей, я могла оцінити велич природи. Ця приголомшливо красива долина була тут тисячі років, в усі пори року, у будь-яку погоду. Іноді якась людина проходила повз і насолоджувалася видовищем, але долина й далі була тут і була майже така сама, як і тоді, коли мене й на світі не було. Ця думка викликала в мене дивне відчуття спокою.　

Я повернулася до намету, залізла всередину й застібнула змійку. Я довго вмощувалася в своєму спальному мішку, потім лягла, прислухаючись до голосів інших, що грали в МІГ.　

— Як звали жінку, яка танцювала з бананами й отримала звання кавалера ордена Почесного легіону за внесок у французький рух опору?　

— Еее… Джозефін Бейкер.　

— Молодець! Генрік знає більше, ніж будь-хто.　

— Скільки я отримав раніше? П’ять балів?　

— Так.　

— Моя черга прочитати запитання. Ти будеш кидати?　

— Що?　

— Тобі потрібно кинути кубик, Якобе.　

— Ясно.　

— Червоний або синій. І шанс на МІГ.　

— Я візьму синій. Але я не розумію іншого — який шанс на МІГ?　

— Якщо ти даси правильну відповідь, то маєш поставити галочку цього кольору. Перемагає той, хто першим збере всі кольори.　

— Гаразд. Читай.　

— Скільки всього ліній довготи: 24, 180 чи 360?　

— Скільки ліній довготи?　

— Так. 24, 180 або 360.　

— Е-е. Звідки я, трясця, маю знати? Мені доведеться припустити.　

— Назви один із трьох варіантів.　

— Раз так, я скажу… Господи, це важко… 24.　

— Вибачай, але це неправильно. 360.　

— Триста шістдесят бісових ліній?　

— Саме так.　

— Я б ніколи про це не здогадався. Це важко.　

— Твоя черга кидати.　

Я почула хрипкий звук і припустила, що то хруснув суглоб Якоба.　

— Хтось хоче віскі?　

— Так, дякую.　

— Ні, дякую.　

— Кохана, якщо ми збираємося бути разом, тобі доведеться навчитися цінувати чудовий димний віскі. Спробуй.　

— Тоді лише краплю.　

Голоси змішувалися, коли я задрімала. Я почувалася втомленою, спокійною і задоволеною своїм рішенням перервати вранці похід. Останнє, що я почула, були слова Генріка:　

— Спека. Бікрам-йога практикується в приміщенні, яке опалюється майже до сорока градусів.　

Я здригнулася й сіла. Моє серце билося, і спочатку я не знала, де я, але незабаром розуміння повернулося: похід, намет, інші грають у МІГ надворі.　

На секунду я подумала, що мені сниться сон, але потім я почула голоси, переважно говорив Якоб, — гучно й агресивно.　

— Я просив твоєї допомоги? Просив?　

— Ні, вибач. — Тон Мілени був покірним, захисним.　

— Ні, я, трясця твоєї матері, не просив.　

— Вибач, Якобе. Я просто… мені це здалося несправедливим, тобі випадало п’ять дуже складних запитань поспіль.　

Якоб її перебив:　

— Стули пельку! Заткнися, на хрін!　

— Мені шкода. Ти…　

— Припини ставитися до мене, як до довбаної дитини!　

Раптом я прокинулася. Я затамувала подих і прислухалася, усі мої органи чуття були в повній готовності. Якоб розмовляв так, наче ось-ось втратить контроль над собою. Коли Генрік заговорив, його тон теж здавався захисним, майже наляканим, як і в Мілени. Було зрозуміло, що він, як міг, намагався виправити ситуацію.　

— Слухай, Якобе, чому б тобі не кинути ще раз і не відповісти на нове запитання. Просто забудемо про це.　

Якоб пустив його слова позавіч.　

— Я міг би вгадати відповідь, але ти позбавила мене цієї можливості, — кричав він Мілені. — Ти задоволена? Ти задоволена?　

— Ні.　

Генрік спробував ще раз, він явно нервував, підшукуючи потрібні слова.　

— Що, якщо ми… Чому б нам не припустити, що ти відповів правильно… І будемо продовжувати.　

— Про що ти кажеш? Я не відповів правильно, я, трясця, геть не встиг відповісти!　

— Ну, так, але…　

— Тож чому ми маємо вважати, що я правильно відповів, коли я геть не відповів? Га, Генріку?　

Я почула, як Генрік глибоко вдихнув.　

— Я не знаю, я просто…　

— Ми все одно продовжимо? Я можу… — то Мілена наважилася на слово, але марно.　

— Коли ви обоє продовжуєте говорити одне поперед другим, я, трясця, не можу втямити, що ви кажете. Я поставив Генріку запитання. Я хотів би почути його відповідь без твого коментаря, Мілено. Чи не могла б ти потримати язик на припоні три секунди? Як ти думаєш, тобі стане сил з цим впоратися?　

Мілена мовчала. Якоб щось пробурмотів, але я не могла цього розібрати.　

«Тупа лахудра?» Він справді це сказав?　

Мені більше несила була це слухати. Я розстібнула застібку й виповзла із намету. Відколи я лягла спати, вже дещо стемніло, але ще було не геть темно. Якоб знову звернув увагу на Генріка.　

— Чому я маю отримати бал, якщо я навіть не відповів на запитання?　

— Не знаю. Пропоную просто забути про це.　

— Ти не знаєш? Але це саме ти запропонував!　

Я підійшла до них. Моє серце шалено калатало, але я намагалася, щоб мій голос звучав максимально нейтрально й розслаблено:　

— Що у вас тут відбувається?　

Мілена та Генрік подивилися на мене. Я не помилилася, вони дійсно почувалися незручно. Якоб пустив мене позавіч і продовжував дивитися на Генріка. Його очі були дикими — я навіть не була впевнена, що він мене почув.　

— Дещо вийшло з-під контролю, — сказала Мілена.　

— Здається, я сказав тобі взяти язик на гаплик?　

Я відчула приплив люті:　

— Годі, Якобе, заспокойся.　

Тільки зараз він зауважив мою присутність. Він перевів на мене погляд, показав на мене вказівним пальцем.　

— Тобі до цього зась. Вертайся до свого намету.　

— Вертатися до намету? Ти думаєш, що можеш вказувати, що мені робити? Ти геть стерся з розуму?　

Спочатку я прагнула розрядити ситуацію, але зараз я була розлючена й не могла зупинитися. Якоб підвівся на ноги.　

— Тобі до цього зась! — повторив він.　

Мілена теж підвелася:　

— Якобе.　

— Заспокойся, — несподівано твердо сказав Генрік. Раптом все сталося дуже швидко. Якоб зробив кілька швидких кроків до Генріка, коли той підводився. Генрік втратив　

рівновагу, коли Якоб сильно штовхнув його. Він впав горілиць, і наступної секунди Якоб стояв над ним, кричачи йому в обличчя:　

— ВІДПОВІДАЙ НА БІСОВЕ ПИТАННЯ! Я ПОСТАВІВ ТОБІ ПРОСТЕ ЗАПИТАННЯ — ДАЙ МЕНІ ВІДПОВІДЬ!　

— Якобе! — Мілена була в розпачі. Я схопила Якоба за руку й відтягнула його від Генріка, а Мілена стала між двома чоловіками. Якоб зірвався з місця й пішов геть, важко дихаючи й видаючи дивні звуки. Він зник у темряві. Генрік насилу підвівся, він був ошелешеним і переляканим.　

— З тобою все гаразд? — запитала Мілена.　

— Зо мною все гаразд. — Він був явно приголомшений, але, здавалося, не поранився.　

Мілена не могла стримати сліз:　

— Мені шкода. Мені дуже шкода.　

— Не ти маєш вибачатися, — сказала я. — То він божевільний.　

Мілена пішла геть від намету, але не в тому напрямку, що й Якоб.　

Ми з Генріком деякий час сиділи біля нашого намету, наводячи лад у думках. Мілени та Генріка не було й знаку. Через деякий час усе тіло Генріка почало тремтіти — він тремтів, наче страждав від приниження. Я запропонувала зайти всередину й забратися в спальники, щоб він зігрівся, але він хотів поговорити.　

Я розповіла йому про те, що сталося раніше — мовчати про це зараз не було сенсу. Він слухав і хитав головою, потім повторив слова, які я сказала Мілені.　

— Він божевільний. Він божевільний.　

Я обняла його, потерла йому спину, щоб зігріти. Він досі тремтів.　

— Ми повинні вернутися додому, — сказала я.　

Генрік одразу кивнув:　

— Авжеж.　

Отож було прийнято рішення. І більше нам не було що сказати одне одному.　

Ми зайшли всередину й забралися в наші спальні мішки, але не застебнули їх, а підкотилися одне до одного й обійнялися. Я не могла не хвилюватися: що, якби Якоб кинувся вночі до намету й почав орудувати своїм льодорубом? Я пригадала, що Томас Квік зізнався у вбивстві двох голландських туристів десь у вісімдесятих, розповідаючи, що вбив їх саме так, хоча згодом його зізнання виявилося фальшивим.　

Я почула кроки ззовні й негайно підвелася на лікоть, мої нерви були натягнуті. Генрік звів брови, але не мав вигляд наляканого. Здавалося, там були і Якоб, і Мілена.　

— Гей! — Голос Якоба був глухим і рівним, тихішим, ніж зазвичай. — Ви не спите?　

Ми з Генріком перезирнулися:　

— Ні.　

Якоб прочистив горло.　

— Я перепрошую. За те, що відбулося раніше. — Він зробив досить довгу паузу, щоб хтось із нас сказав йому, що все гаразд, але ми лежали тихо, як миші. Зрештою він продовжив: — Я не витримав. Мені не слід було пити стільки віскі. Вибачте.　

Тиша. Я уявила, як вони стоять у темряві й чекають на нашу відповідь. Я була абсолютно впевнена, що то Мілена вмовила його вибачитися. Приглушений голос, стриманість свідчили, що це була не його ідея. Можливо, вона все-таки мала на нього якийсь вплив, а може, він зрозумів, що вибачення — це єдиний спосіб не дати нам втекти найближчим же ранком.　

Однаково ми нічого не сказали. Порив вітру підхопив брезент намету. Ми чули, як хтось переминається з ноги на ногу.　

— Усе гаразд, — нарешті сказала я, але з мого тону ясно можна було зрозуміти, що я так не думаю.　

— На добраніч, — сказала Мілена втомлено й засмучено. Я не могла не пожаліти її. Вона була такою хорошою подругою — вона заслуговувала набагато кращого, ніж це.　

— Так, гарних снів, — відповіла я дещо тепліше.　

Через кілька хвилин ми почули, як вони залазять у свій намет. Ми з Генріком перезирнулися, і я мовчки похитала головою, перш ніж застібнути спальний мішок. Незабаром я провалилася в неспокійний сон.　

Мене розбудили звуки з іншого намету. Спочатку я не могла втямити, що це було, але потім я зрозуміла, що це була Мілена, яка ридала й скиглила. Я також чула ритмічні стукіт, шелест брезенту, стогін і рохкання.　

Вони займалися сексом.　

Я сіла й прислухалася. Генрік спав.　

Так, вони займалися сексом, але це радше нагадувало зґвалтування. Звуки, які видавала Мілена, були приглушені, наче Якоб затиснув їй рот рукою. І це були звуки болю, а не задоволення. Вона кричала й верещала через його руку, благаючи й ридаючи. Якоб, здавалося, поводився дедалі жорстокіше.　

«Ти довбане чудовисько», — подумала я.　

Я розбудила Генріка. Здавалося, він теж перебував у якомусь режимі підсвідомого захисту, тому що відразу сів, озирнувся довкола й хрипко прошепотів:　

— Що? Щось не так?　

— Слухай, — прошепотіла я у відповідь.　

Ми обоє сиділи, затамувавши подих. Я все ще чула, як Якоб рохкає і стогне, але ридання Мілени зменшилося до ледь чутного стогону. Генрік кинув на мене запитливий погляд.　

— Почекай.　

Небавом у сусідньому наметі все вщухло.　

— До того, як я розбудила тебе… Були такі звуки, наче вона плакала й кричала, але він їй затискав рота.　

Ми ще деякий час слухали. Після короткої тиші ми почули шелест тканини, блискавка відкрилася, хтось вийшов із намету й пішов геть. Я не була впевнена, але подумала, що це пішов Якоб.　

— Мілено? — гукнула я тихим голосом. Ніхто не відповів.　

Я спробувала ще раз, цього разу трохи голосніше:　

— Мілено?　

— Так? — Здавалося, вона говорила здалеку. її голос здавався дивно розсіяним.　

— Усе гаразд?　

— Так. Усе добре.　

— Ти впевнена?　

— Авжеж. На добраніч.　

Коли я прокинулась, по наметі обережно стукали маленькі краплі дощу. Мені було тепло й сухо в спальному мішку, але відкритим обличчям я відчувала вологе й холодне повітря. Уже світало. Генрік ще спав. Я переживала через те, як він провів ніч. Його білизна та спальний мішок мабуть ще не висохли належним чином після того, як він упав у річку.　

Я вилізла надвір. Небо було захмарене, сірий ковпак, який тиснув на нас у Галліварі, повернувся, вершини гір, що оточували нас, були приховані хмарами. Йшов дощ, і температура впала на кілька градусів. Я затремтіла й полізла назад у намет, щоб дістати водонепроникний одяг. Наші черевики та заплічники були в палатці та були захищені від дощу, але вогкість поповзла по землі, і все здавалося вологим.　

З одного боку, я почувалася спокійною, а з іншого — турбувалася. Питання про те, чи варто нам їхати в гори з Якобом, не давало мені спокою відтоді, як Мілена вперше це запропонувала, і тепер воно розв’язано раз і назавжди. Генрік і я збиралися повернутися. Це було на добре.　

Мене непокоїла Мілена. Поки я лежала й обдумувала все вночі, я дійшла висновку, що зобов’язана спробувати

переконати її піти з нами. Проте я не була впевнена, що мені це вдасться.　

Я розбудила Генріка своїм порпанням у заплічнику — почула, як він заворочався.　

— Доброго ранку, — тихо сказала я. — Як ти спав?　

— Не дуже добре. Дощ?　

— Так. Я приготую сніданок, а потім поговорю з Міленою, щойно вона прокинеться.　

— Гаразд.　

Я пішла й принесла води, потім ми поставили піч і почали мовчки готувати сніданок. Невдовзі синє вогняне кільце печі заспокійливо зашипіло.　

Коли світить сонце, у горах легко готувати їсти. Можна розкласти продукти просто на землі або на простирадлі, і все буде відразу доступно, готувати можна швидко.　

Коли йде дощ, намагаєшся якомога більше триматися під навісом. Доводиться стояти на колінах у наметі, порпаючись у заплічнику, і той порядок, який ти весь похід намагалася підтримувати в рюкзаку, зникає за лічені секунди. А ще ж і холод. Щойно ти скинеш рукавички, щоб дістати сірник із коробки, пальці миттєво дерев’яніють.　

Мабуть, ми наробили достатньо гамору, щоб розбудити когось в іншому наметі — я почула ворушіння.　

«Хоч би Мілена прокинулася першою!» — подумала я.　

Я чула, як хтось порпався в рюкзаку. Хтось натягнув чоботи. Розстебнув змійку.　

— Боже, як холодно, — сказала Мілена, виходячи, стискаючи водонепроникний одяг. Я з полегшенням кивнула, побачивши її.　

— Ми готуємо кашу на всіх. Але… мені потрібно з тобою поговорити.　

Вона виглядала збентеженою, але пішла за мною до маленького струмка. Зважаючи на поведінку Якоба минулого дня, я розуміла, що він не залишить нас наодинці, коли прокинеться. Мені довелося швидко й чітко донести свою точку зору.　

Мені також спало на думку, що дзюрчання струмка допоможе заглушити наші голоси.　

Перш ніж Мілена встигла натягнути анорак, я помітила червоні плями навколо її шиї.　

Вони були схожі на сліди удушення.　

«Ти довбане чудовисько», — знов подумала я.　

— Річ у тому, — повела я, коли зупинилася й обернулася. Мілена теж зупинилася з настороженим виразом обличчя. Звичайно, вона зрозуміла, що те, що я збиралася сказати, мало стосунок до вчорашньої сварки.　

— Ми з Генріком вирішили перервати похід. Ми збираємося повернутися до Сталолуокти. — Мілена дивилася на Сарвесваґґе, долину, яка вчора простягалася на багато кілометрів перед нами. Тепер вона зникла в сірій імлі мряки. Вона стояла мовчки, дозволяючи моїм словам проникнути в середину її свідомості. Я бачила, що вона не очікувала цього. Зрештою вона просто сказала:　

— Ясно. — її голос звучав тонко, крихко, сумно.　

— Нас не тішить перспектива й далі проводити час із Якобом. Після того бешкету, який він улаштував вчора ввечері.　

— Але… — тепер у її голосі прозвучала запитальна нотка.　

— Після того, як він напав на Генріка. І він жахливо поводився з тобою.　

— Так, але. — Мілена замовкла, шукаючи потрібні слова. — Я маю на увазі, що саме так усе й було, але ж він вибачився.　

— Мілено, він вдарив Генріка.　

Вона дивилася в землю. «Що в біса відбувається?», — питала себе я.　

— Мілено?　

— Я не виправдовую те, що зробив Якоб, але… Я просто…　

— Що?　

— Наскільки я могла бачити, він насправді не торкався Генріка. Так, він розізлився й підійшов…　

Я вибухнула люттю і не дала їй договорити:　

— Таж він штовхнув його. Якоб штовхнув Генріка!　

— Я думаю, ти просто не побачила, що Генрік сам спіткнувся й впав на спину, але, можливо, це насправді не має анінайменшої ваги.　

Я знову обірвала її — просто не втрималася.　

— Мілено, Якоб штовхнув Генріка. Ось що сталося. Він вдався до фізичного насильства. Я здивована, що ви захищаєш його.　

— Я не захищаю, але… Робіть, що завгодно. — Вона глибоко вдихнула, і ми трохи постояли мовчки. Ми обидві були мокрі та змерзлі, голодні, бо ще не поснідали, а тепер ще й посперечалися. Чому ми вирушили в Сарек? Чому ми не дотримувалися свого початкового плану й не поїхали втрьох — лише я, Мілена та Генрік, не поїхали в Абіско, де ходили б від одного туристського будиночка до іншого, як ми ходили багато років?　

— Ми з Генріком хочемо, щоб ти пішла з нами.　

— Ні, я залишусь із Якобом, — миттєво відповіла Мілена. її голос трохи тремтів, ніби в неї були сльози на краєчку, але я бачила, що вона була радше сердита, ніж засмучена. Раніше я дуже рідко бачила, як вона сердиться, але зараз не можна було помилитися щодо її почуттів.　

— Але…　

— І я думаю, що ти робиш із мухи слона щодо того, що сталося вчора. — Тепер вона говорила швидко, слова вилітали з її рота, немов автоматна черга. — Якоб втратив самовладання, коли ми грали в гру — до речі, так само, як і ти багато разів. Коли ми з тобою грали в карти або Trivial Pursuit — багато-багато разів. І Якоб вибачився — а я не пам’ятаю, щоб ти коли-небудь при цьому вибачалася.　

— Почекай. — Це все, що я встигла сказати перед тим, як Мілена продовжила.　

— Він повівся, як повний бевзь, але він вибачився. І він не штовхав Генріка. Він насправді не штовхав.　

— Гаразд. — Я намагалася зібратися з думками, потягнути час. Те, що Мілена наполягала на тому, що Якоб не штовхнув Генріка, мене розлютило. Вони, мабуть, обговорювали це вдвох вчора ввечері, Якоб, певно, все заперечував, змушуючи Мілену сумніватися в тому, що вона бачила на власні очі, схиляючи її на свій бік. Однак суперечки про це просто зараз ні до чого не приведуть. Я глибоко вдихнула, намагаючись зберігати спокій.　

Настав час викласти всі свої карти на стіл.　

Краєм ока я побачила, як Якоб виповзає з намету. Мій пульс прискорився, а в животі все перевернулося.　

— Це ще не все, — сказала я.　

— Та ну?　

— Я не знаю, чи ти помітила атмосферу ніЯкобості, коли ви з Генріком учора наздогнали нас із Якобом.　

— Та начебто ні, — Мілена мала геть спантеличений вигляд.　

Біля намету Якоб підвівся й одягнув анорак. За його поставою було видно, що йому холодно. Він побачив, як Генрік готує сніданок, і хоча я була за тридцять метрів від нього, я могла точно зрозуміти, яка саме думка миттєво спалахнула в нього в голові. Де Мілена та Анна? Його тіло напружилося, він озирнувся. Йому знадобилася лише секунда, щоби помітити нас.　

Він нагадав мені собаку, німецьку вівчарку — очі вперті в певну точку, вуха нашорошені, тіло нерухоме.　

Мені бракувало часу.　

Мілена стояла спиною до наметів і не бачила Якоба. Я глибоко вдихнула.　

— Він залицявся до мене. Якоб залицявся до мене. — Мілена не прохопилася ані словом. Вона дивилася в землю.　

Якоб почав швидко крокувати до нас.　

— Ти знаєш, я б ніколи не вигадала щось подібне, Мілено. Ти знаєш мене досить довго.　

— Добрий ранок! — весело вигукнув Якоб. Мілена обернулася й подивилася на нього, але нічого не сказала.　

— І я чула, як ви возилися в наметі вчора ввечері, як ти плакала, — тихо продовжувала я. Я вже не мала часу й перейшла на швидкий шепіт. — Я бачу сліди на твоїй шиї. Будь ласка, прошу тебе, ходімо з нами.　

Мілена витріщилася на мене з таким виразом, який мені було важко зрозуміти. У її очах був і гнів, і смуток, і ще щось, чого я не могла точно визначити. Невже це було презирство?　

За секунду Якоб був біля нас.　

— Привіт, люба. — Він обійняв її за плечі й поцілував, точніше притиснувся до неї губами. Вона жодним чином не відповіла на ці ласкаві жести. Проте він не прибрав руку, а навпаки став сильніше притискати Мілену до себе. Мені він подарував фальшиву посмішку.　

— Добре спала, Анно?　

— Авжеж.　

Запала тиша, а потім Мілена сказала:　

— Генрік і Анна не йдуть з нами далі.　

Вона розвернулася й пішла назад до наметів, залишивши Якоба та мене дивитись одне на одного.