Сарек

Розділ 28

Гаразд, — сказав Якоб, попиваючи каву. — Вам потрібно якомога швидше вибратися із Сарека, тому ми змінимо маршрут.　

Це було наступного ранку. Наразі дощ повністю припинився, але небо досі було затягнуте хмарами й дув прохолодний вітерець. Якоб, Мілена і я сиділи на каменях навколо плити, доїдаючи сніданок. Генрік усе ще був у наметі. Мілена позичила йому свій сухий спальний мішок, незважаючи на наші протести, і він також позичив у Якоба термобілизну, яка була завелика. Насправді їх передав не Якоб, а Мілена. Я впевнена, що це була не його ідея. Загалом він був небагатослівним і кислим.　

Краєвид був чудовий. Ми добре просунулися в гору й могли побачити Сарвешйахкку, що впадає в річку Рапа, приблизно за десять кілометрів далеко під нами. Я добре уявляла, де стояла минулого дня, коли побачила Мілену на іншому березі річки. З усіх боків над нами височіли вражаючі гори.　

Вчора було важко дістатися до цього місця, але коли Мілена обережно запропонувала нам зупинитися й поставити намети, Якоб рішуче похитав головою.　

Є найгарніше місце для табору в усьому Сареку. Саме і туди я йду. А ви як хочете.　

Він потопав, а ми потопали за ним.　

Я була в досить хорошій формі, якщо чесно. Коли ми перетнули річку, Мілена розігріла суп для мене та Генріка, що покращило як температуру тіла, так і настрій. Ми досі тремтіли, якщо стояли на місці, але суп розморозив нас зсередини. Полегшення від того, що нас врятували — адже це було саме так — також дало нам приплив енергії.

Мілена пояснила, що вони з Якобом зупинилися на день, щоб піднятися на Найте, гору в Сарвесваґґе. З її опису я зрозуміла, що ми отаборилися біля підніжжя тієї самої гори. Напередодні Якобу довелося витратити багато часу на пошуки місця, де можна було б перетнути річку Рапа вбрід.　

— Він уже був дуже роздратований, коли я вас побачила, — тихо зізналася Мілена, коли ми знову вирушили в дорогу. — Тому що ми відставали від графіка. Ось чому він трохи… ну, знаєш.　

Якоб ішов сам, значно попереду нас.　

— Звичайно, усе гаразд, — відповіла я.　

Генрік уже відстав від мене та Мілени, попри те, що я пообіцяла собі, що буду йти останньою. Я відволіклася, коли розмовляла з Міленою, і за короткий час ми випередили його на двадцять метрів. Ми зупинилися й чекали. Генрік дивився в землю мертвими очима й просто хитався, ніби навіть не помітив нас. Мілена стурбовано глянула на мене. Я зустріла її погляд, але нічого не сказала. Я підійшла й обережно поклала руку на плече Генріка.　

— Незабаром ми знову зробимо привал.　

Немає відповіді.　

Сутінки почали стрімко спускатися, перш ніж ми досягли місця для табору, коли піднялися від річки до невеликого плато з дивовижним краєвидом. Ми з Міленою переклали частину вмісту рюкзака Генріка в свої, щоб йому легше було йти, але він досі був на межі зневіри. Нам довелося продовжувати зупинятися. Мілена гукнула Якоба, попросивши його зачекати нас.　

— Що? — крикнув він у відповідь із кількох сотень метрів вище на горі. Мілена знову крикнула, цього разу голосніше:　

— Я думаю, що нам варто отаборитися на ніч!　

— Тут? Як нам це зробити?　

Якоб повернувся і продовжив свій шлях. Він мав цілковиту рацію — намет поставити тут було неможливо, дуже круто.　

Я запропонувала зробити останній привал, приготувати гарячий фруктовий суп, перш ніж ми приступимо до останнього переходу. Зараз це не могло бути далеко, ми б не змогли йти в цілковитій темряві. Проте, коли я це сказала, я зрозуміла, що газовий балон був у Якоба.　

— Було б добре, якби й у нас був газовий балон, — сказала я. — Ми могли б зупинятися і їсти щось гаряче, коли нам це потрібно.　

Мілена кивнула й пробурмотіла щось невиразне.　

Ми випили води, з’їли трохи горіхів і продовжували мандрувати травою, осипами та низькорослими чагарниками. На деякий час я поклала руку на рюкзак Генріка й допомагала, підштовхуючи його. Раптом він обернувся, очі його були, як дві висохлі криниці.　

— Не треба, — сказав він рівним беззвучним голосом, потім повернувся й продовжив йти.　

Невдовзі ми почули Якоба, який гукав із напівтемряви над нами, і коли останнє вечірнє світло згасло, ми поставили намети й заснули без сновидінь.　

Отже, наступного ранку ми пили каву біля плити. Якоб глибоко вдихнув, готовий пояснити новий маршрут. Він мав рацію — нам потрібно було якомога швидше вибратися із Сарека. Питання полягало в тому, який варіант буде найкращим, враховуючи, наскільки Генрік був виснажений.　

— Ми будемо переходити через цю гору, — почав Якоб, показуючи через плече. Понад Скаркі, вниз у Баставаґґе, а потім до Суорви.　

Я підвела очі. Над плато місцевість знову швидко стала крутішою. Трава й кущі поступилися місцем кам’янистому ґрунту, скелям і снігу. Далі був хребет, а за ним те, що я вважала Скаркі — зубчасті, засніжені вершини, що зникали в хмарах.　

Я похитала головою.　

— Генрік не здатний подолати гори.　

Намет був лише за кілька метрів, і я розмовляла тихо, щоб не розбудити Генріка. Йому потрібно було якомога більше спати.　

Якоб спочатку нічого не сказав. Він дивився на свою чашку, і його застиглий вираз сказав мені все, що мені потрібно було знати. Я ніби могла прочитати його думки, слово в слово.　

«Це ваша довбана вина. Ви збиралися йти самі, але ви не змогли. І ви й далі створюєте проблеми. Ти нікчемна тупа лахудра».　

Після довгої паузи він продовжив:　

— Ми заощадимо принаймні день, вибравши цей маршрут.　

— Але це передбачає сходження, — сказала я, киваючи в бік вершин. Це не… Ні.　

— Це не скелелазіння. Я так підіймався кілька разів. Це не складно.　

— Вибач, але Генрік занадто слабкий. — Я подивилася на Мілену. — Ти його бачила — як ти думаєш, він годний перебратися через гору?　

Вона вагалася, тоді Якоб підняв голову й утупився в неї очима.　

— Я…, — почала вона, а потім замовкла.　

— Мілено? Серйозно? — я витріщилася на неї, і Якоб втрутився.　

— Ми піднялися вчора ввечері на чотириста метрів. Йому це вдалося, хоча ви обоє вже пройшли чималу відстань.　

Я подивилася на нього.　

— Але якщо ми йдемо через гору, це має бути висота набагато більше чотирьохсот метрів, чи не так?　

— Ми зробимо, як я кажу, — різко сказав Якоб. — В його очах були гнів і хвилювання, я знову побачила цю ображену дитину. Його бажання до мене перетворилося на повну протилежність. Це була та сама енергія, але негатив замість позитиву. А може, бажання все ще було, поряд із гнівом і презирством. Хай там як, він, здавалося, був тривожно близький до того, щоб знову вибухнути, як це було під час гри в МІГ. Я відповіла спокійним тоном:　

— Гаразд. Але мені цікаво, який маршрут ти планував спочатку?　

— Це не має жодної ваги.　

— Я це розумію, але… про що ти думав?　

Якоб не відповів.　

— Ми збиралися йти долиною Рапи аж до… Як називалося це місце? — запитала Мілена.　

— Актсе, — зрештою виплюнув Якоб.　

— Можна я погляну на карту? — мило поспиталася я. — Я почувалася покірною шістнадцятирічною дівчинкою.　

— Від Актсе до Сальто тридцять кілометрів, — сказав Якоб. Принаймні ще день.　

— Добре, але чи можеш ти показати мені на карті, як ти плануєш йти натомість?　

Повільно й неохоче він дістав карту й розклав її.　

— Ми тут. Та річка — Алеп Вассіяґаш. Отже, ми піднімаємося сюди, через хребет… і спускаємося у Баставаґґе. Тоді сюди, до Суорви.　

Маршрут, який Якоб намітив пальцем, безумовно, здавався найкоротшим шляхом до Суорви, це було майже по прямій. Але це означало, що нам доведеться перейти через Скаркі, гірський масив із вершинами понад тисячу вісімсот метрів, перетинати льодовики та йти хребтом, який мав такий вигляд, ніби мав обабіч обриви.　

Це було значно складніше завдання, ніж усе, що він описував, коли ми сиділи у вагоні-ресторані поїзда. І він хотів, щоб ми взялися за це зараз, коли Генріку вже було дуже погано.　

І чому Якоб раптом так захотів змінити маршрут заради нас? Він був злий, тому що ми пішли, повернулися та створили ще більше проблем йому та Мілені. Він знав, що ми цілком залежимо від нього та його доброї волі, і все ж

був готовий змінити свої плани, бо це було для нас найкраще.　

Щось тут не сходилося. Щось точно було не так.　

Я пильно дивилася на карту, мій розум прискорювався.　

Я обережно, невпевнено сказала:　

— Я просто думаю… В Актсе є туристський будиночок. І телефон екстреної допомоги, згідно з картою.　

— Це вже недостовірні дані, його прибрали, — різко сказав Якоб, сердито дивлячись на мене. Кожне заперечення йому треба було миттєво гасити, як сяючі жаринки в сухій траві. — Один є, але в Скар’ї.　

— Ну, ми ще можемо туди дійти, щоб мати дах над головою. І звернутися до Гірської служби порятунку.　

Якоб прибрав здивованого вигляду, потім його обличчя розпливлося в усмішці, ніби він ледве вірив своїм вухам. Ніби він не усвідомлював, наскільки я дурна. Він звернувся до Мілени.　

— Хто ця жінка? Де вона набралася цього лайна?　

Футбол мене особливо не цікавить, але одного разу мої колеги потягли мене після роботи в спорт-бар. Був суботній вечір наприкінці травня, фінал Ліги чемпіонів. Грав Роналду, і щоразу, коли він не був згодним із рішенням арбітра, він широко посміхався і хитав головою, ніби кажучи, що це так смішно, що всім просто потрібно сміятися.　

Якоб демонстрував ту саму посмішку зараз. Вона мала театральний та абсолютно фальшивий вигляд, така собі техніка придушення на елементарному рівні, але діяла ефективно. Він повернувся до мене.　

— Люба, гірські рятувальники не приїдуть забрати когось лише тому, що він трохи втомився.　

«Зберігай спокій, Анно, — кажу я собі. — Не потрапляй у його пастку».　

— Генрік не трохи втомився, він виснажений.　

— Абсолютно немає шансів, що вони приїдуть, якщо в нас буде дах над головою в Актсе.　

— Добре, тоді, можливо, ми можемо забронювати гелікоптер. Ми заплатимо.　

— Ні.　

— Чому ні?　

— Тому що всі вони задіяні на випасі північних оленів.　

— Але ми днями прилетіли в Сталолуокту на гелікоптері.　

— Так, тому що я його забронював заздалегідь.　

— То ти серйозно кажеш мені, що якщо я зателефоную і скажу: «Я заплачу вам десять тисяч крон, якщо ви прилетите до Актсе та заберете нас», вони цього не зроблять?　

— Як ти збираєшся їм зателефонувати?　

— Як я їм зателефоную?　

— Так.　

— Добре. Ти маєш телефон…　

Якоб не дав мені закінчити.　

— Це трекер, я вже казав тобі тисячу разів, це не телефон екстреної допомоги. Ти не можеш використовувати його для дзвінків!　

— Але ти, звичайно, можеш надіслати повід…　

Він знову перебив, підвищив голос, широко розплющивши очі.　

— Цього не станеться! Якого біса ти не розумієш? Я тут встановлюю правила!　

І ось вона, червона лінія. Я підштовхувала до неї Якоба, поки він не закінчив висувати свої безглузді заперечення, змусила його відкрити карти. Йшлося не про те, що було 6 найкращим для нас із Генріком, а про силу.　

Можливо, не було сенсу сперечатися з ним, але принаймні я показала Мілені, яким картковим будиночком є логіка міркувань Якоба. У мене було відчуття, що може бути важливо залучити її на свій бік.　

Моє серце калатало, я відчувала агресію Якоба, як гарячий подих на своїй шкірі. Приховане насильство було схоже на сильний зустрічний вітер, який мав намір змусити мене змінити напрямок. Він легко міг підняти кулак, за секунду я могла сидіти тут із розбитою губою чи розбитим носом. Продовжувати було безглуздо, але я не мала наміру поступатися. Я намагалася говорити спокійно.　

— Чи можу я сфотографувати карту?　

— Чому ти хочеш сфотографувати карту?　

— Тому що я вважаю, що добре мати резервну копію. Це єдина мапа, яку ми маємо.　

— Але це моя карта. Вона не зникне.　

— У чому, — сказала я, дивлячись у його дикі очі, — у чому проблема, якщо я сфотографую карту?　

Я глянула на Мілену, яка дещо насторожено спостерігала за Якобом. Я не думаю, що вона усвідомлювала, наскільки ця дискусія насправді мала стосунок до неї. Це було схоже на судову справу, де Мілена була суддею, на яку намагалися вплинути обидві сторони. Поки Якоб мав її підтримку, він міг використовувати свою владу через неї. Йому було простіше — йому не доводилося застосовувати погрози чи насильство, щоб домогтися свого.　

Він довго дивився на мене, а потім сказав:　

— Це не проблема. Я казав, що це проблема?　

— Ні, це чудово. — Я простягла руку до карти.　

— Я не сказав, що ти можеш взяти карту, я сказав, що ти можеш її сфотографувати.　

— То я не можу віднести її в намет за три метри й сфотографувати?　

— Ні, не можеш.　

Я посміхнулася й спробувала зловити погляд Мілени, але вона була зосереджена на мапі.　

— Чому?　

— Ви вже були досить необережні та втратили одну карту.　

— Мабуть, краще сфотографувати її тут, — тихо сказала Мілена. — Я можу потримати її. — Вона уникала дивитися на мене.　

Вона була на моєму боці чи Якоба? Вона, звичайно, підтримувала його відмову позичити мені карту, навіть на одну хвилину. З іншого боку, можливо, вона просто хотіла переконатися, що в мене буде гарне фото.　

І, можливо, вона також інстинктивно усвідомила, що наше життя може залежати від існування копії карти.　

Тож я підійшла до намету й заходилася порпатися в заплічнику в пошуках телефону. Генрік прокидався, потягувався й позіхав. Я почула шелест нейлонового спальника, коли він перевернувся. Я відкрила змійку й зазирнула. Він подивився на мене втомленими, опухлими очима.　

— Привіт, ти добре спав?　

Він кивнув.　

— Мені трохи краще, — сказав він і знову позіхнув.　

— Готовий сніданок — каша.　

— Що там із картою? Про що ви всі говорите?　

— Я просто збираюся зробити фото.　

Я вийняла телефон із водонепроникної сумки, увімкнула його й побачила, як засвітився дисплей.　

Якоб міцно тримав карту обіруч, поки я фотографувала. Мілена допомагала, тримаючи кути рівно, попри пориви вітру.　

— Дякую, — сказала я, сфотографувавши мапу з обох боків. Якоб мовчки дивився на мене, складаючи її та ховаючи до нагрудної кишені. З презирством. Підозрою.　

— Генрік прокинувся? — запитала Мілена.　

— Він уже йде.　

— Можливо, нам слід підігріти воду, — сказала вона, піднімаючи кришку кавника. Звідти піднялися кілька завитків пари.　

Якоб не погодився:　

— Ото вигадала! Ми не можемо дозволити собі витрачати газ.　

Я глибоко вдихнула, зібравшись на силі. Треба це вирішити раз і назавжди.　

— Насправді нам потрібно поговорити про газ.　

Зараз на мене дивилися і Якоб, і Мілена. Якоб із відкритою ворожістю, Мілена з певною настороженістю. Вони чекали, поки я поведу далі.　

— Річ у тому… що Генрік ніяк не зможе перебратися через гору, тому ми підемо самі. Знову.　

— Але… — почала Мілена, потім глибоко зітхнула.　

— Я знаю, можливо, це звучить дивно, і сама б я цього не хотіла. Однак це… — я показала на вершини, що височіли над нами. — Це просто не варіант. Не для людини в його стані. Вибачте — про це годі й говорити.　

Очі Якоба були прикуті до землі між його стопами, лікті спиралися на коліна, одна рука була стиснута в кулак, інша несамовито потирала тильну частину кулака кінчиками пальців. Гнів дав йому енергію, яка мала знайти вихід. Все його тіло мало напружений вигляд, ніби він присідав, готовий кинутися.　

— Отже, справа з газовими балонами… — вела далі я.　

Моє дихання було трохи нерівним, я знала, що те, що я збираюся сказати, буде погано сприйнято, хоча я не знала, наскільки погано. Тиск у грудях, слова застрягли в горлі.　

Нумо, до біса. Тобі вже не тринадцять.　

— Ми взяли із собою два балони, але коли ми з Генріком залишилися самі, я змогла знайти лише один. І він закінчилося. Це означає, що ви, мабуть, взяли інший балон.　

Якоб витріщився на мене.　

— Ти з’їхала зі свого довбаного глузду?　

— Якобе, — наважилася Мілена.　

Зберігай спокій. Дихай. Тримай рівний голос.　

— На мою думку, мало статися таке. Першого вечора ми готували їжу, використовуючи мій балон, а потім, я думаю, ти, мабуть… — я не встигла закінчити речення. Якоб скочив на ноги, він кинув кухоль на землю, усе його тіло, здавалося, було залучене в цій рух. Кухоль з усієї сили вдарився об камінь, рикошетом злетів у повітря й приземлився через п’ять метрів.　

— Серйозно?! ТИ З’ЇХАЛА ЗІ СВОГО ДОВБАНОГО ГЛУЗДУ?　

Він кричав на весь голос, зробив пару кроків до мене, нависаючи наді мною, як гори позаду, майже два метри пульсуючої крові, адреналіну та м’язів, які хотіли битися, розчавлювати.　

І мені стало страшно.　

Це була суто інстинктивна реакція. Я замовкла, зіщулилася від очікуваного удару, тремтячи, як маленький кролик.　

Мілена теж підвелася, смикаючи Якоба за руку.　

— Якобе, — благала вона. — Якобе, заспокойся.　

— Якого біса — вона каже, що я вкрав її довбаний газовий балон!　

— Ні, я не мала на увазі…　

— Це цілковите собаче лайно! Я привіз із собою три балони, і вони в мене досі є!　

— Це правда, Анно, — швидко додала Мілена. — Ми привезли три балони. Ми не взяли жодного вашого.　

— Цілковите собаче лайно, — повторив Якоб. Він був надто схвильований, щоб стояти на місці — рухав ногами на місці вгору-вниз. — Цілковите собаче лайно.　

Пролунав звук змійки — то Генрік, рачкуючи, виповз із намету. Він неспокійно переводив погляд то на Якоба, то на мене, то на Мілену.　

— Що відбувається?　

— Запитай свою довбану дівчину! — голос Якоба був грубим, тремтів від люті.　

— Ми говоримо про газовий балон, — сказала я.　

— Але перед цим щось про перехід через гору?　

— Так, Якоб хоче змінити маршрут.　

— Заради вашого добра! — виплюнув Якоб. — Заради вашого довбаного добра!　

Мілена погладила його руку, але промовчала.　

— Таж я можу піти іншим шляхом, якщо потрібно, — сказав Генрік. — Я думаю, що відтепер ми повинні триматися разом.　

«Господи, Генріку, — благала я про себе, — ти не поняття зеленого не маєш, у що влізаєш. Просто стули пельку».　

Його слова вибили землю з-під мене. Чи він теж ладен поступитися Якобу без бою? Чи мені доведеться вести цю битву геть самій?　

— Генріку, — почала я настільки спокійно, наскільки могла. — Йти через гору — негарна ідея.　

— Це найшвидший вихід із Сарека, — сказав Якоб. Він говорив швидко, уривисто. — І вам двом потрібно якнайшвидше забратися звідси. — Він зиркнув на мене. — Так, і тобі теж — ти втрачаєш свій довбаний глузд.　

— Чому йти через гору — негарна ідея? — запитав мене Генрік.　

— Тому що це надто важко. Для тебе.　

Якусь мить він мовчав.　

— Сьогодні я почуваюся краще.　

— Справді, Генріку, це важко.　

— Таж я згоден. Я добре виспався, і я…　

— Ми говоримо про висоту тисячу двісті метрів, Генріку. Учора ти був такий втомлений, що ледве міг говорити.　

— У нас не було гарячої їжі. До вечора.　

— Нам доведеться йти уздовж хребта з крутим схилом обабіч, перетинати льодовик… ти пам’ятаєш, що сталося днями? Коли ми збиралися рушати по сніжниках?　

Я витріщилася на нього, і зрештою він тихо відповів:　

— Це був унікальний збіг обставин.　

Я пояснила іншим:　

— У нього була панічна атака. Довелося повернути назад. Ось чому ми тут.　

Вираз обличчя Генріка було боляче бачити. Він здавався втомленим і упокореним, але насамперед скривдженим, тому що я, очевидно, звинувачувала його в ситуації, у якій ми зараз опинилися. Боляче не тому, що я брехала, а тому, що я казала правду.　

Я почувалася, ніби зраджую Генріка, витрушуючи його брудну білизну перед Якобом і Міленою, але я мала спробувати змусити його зрозуміти, чому ми не можемо піти маршрутом через гори. Через мить він похитав головою та сказав іншим:　

— Я й далі думаю, що ми повинні триматися разом.　

«Віднині так і буде, Генріку? — роздратовано подумала я. — Ти прийматимеш бік Якоба, а не мій? Гаразд, принаймні я знатиму. Ну ходімо».　

Якоб заспокоївся. Несподівана підтримка Генріка охолодила його гнів, дозволивши йому відновити рівновагу.　

— Звичайно, ви двоє вільні робити саме так, як хочете, — сказав він досить люб’язним тоном. — Але газові балони залишаються зі мною. А ми вирушаємо за тридцять хвилин.