Андрій Химко Засвіти

Від автора

Ще з 13 століття, з часів заснування грізним Бату-ханом Золотої Орди в Приітиллі, постійне і масове знищення ордами слов’янського населення не припинялося, навпаки, посилювалось. У 15—16 століттях та й у першій половині 17-го воно стало карою божою. Про розміри його сьогодні можна лише здогадуватися. А втім, збереглися й окремі свідчення.

В рік 1482 хан Менглі-Гірей геть спустошив Київщину і погнав усю людність, що не встигла сховатися, разом із воєводою Іваном Ходкевичем та його родиною у неволю. Він же повівся отак і з Волинню та Поділлям, забравши там кількасот тисяч нещасних у неволю. В 1537 році з Галичини, Волині і того ж Поділля знову було полонено ушкалами понад п’ятнадцять тисяч бранців, а в 1575 році звідти ж було їх забрано 55 340 чоловік.

Відомий німецький історик і дипломат Зігмунд Герберштейн (1486—1566 р.), користуючись вірогідними джерелами, твердив свого часу, що лише один хан Махмуд-Гірей вивів з України у Крим живим ясиром біля восьмисот тисяч бранців. Коли врахувати, що в ясир не бралися ті з бранців, котрі не могли самостійно доправитися в Крим і підлягали знищенню, то цифри фізичного винищення нашої людності досягнуть ще жахливіших розмірів.

А це лише Махмуд накоїв стільки лиха. А скільки було їх, отих Гіреїв, а біля них калг, мурз і башів, що по кілька разів на рік ходили на Україну за живим ясиром? Тай не лише вони. Накочувалися в наш край і турецькі яничари-людолови, нерідко на чолі з самим хондкаром-султаном і заполонювали рабами-русинами східні ринки, нищили все, що не могло доправитись самохідь до ринків збуту. Диву гідна ота наша живучість на рідній землі!..

Протягом тих же століть і особливо в кінці 16-го та в першій половині 17-го до отієї кари божої з півдня додалася ще й кара божа із заходу. Загарбавши наш край, католицькі фанатики-місіонери, а найпаче польсько-литовські магнати, не щадили «хлопів»вішали, розпинали, саджали на палі, палили за непослух чи збройні виступи на вогні.

Отоді кара божа впала і на самого бога!.. Навіть небо закипіло від запаленого на землі пекла!.. Йшлося ж бо про повну полонізацію і кінцеву асиміляцію народу українського, про спішне заселення обезлюднених ясирами наших земель, про знищення хлопів-русинів не лише фізично, але й духовно! Чинили за відомою на ті часи приказкою: «Котят топлять малими» — і топили, користуючись не лише мечем, вогнем та водою, а й підкупами, посулами, провокаціями та підступами. Нищилося все, що противилося їм, ба навіть що тільки похвалялося противитись. Воістину диву гідна ота наша живучість!


...Було це так давно! І було це не у вигаданій байці, а в затуманеній давниною, обпаленій спеками, обвітреній бурями, омитій кров’ю, як дощами, і сльозами, як зливами, великій і безсмертній нашій бувальщині. Було це в дійсності, невблаганно-суворій і несказанно-ніжній, огидно-бридкій і невимовно прекрасній, до крику убогій і до безкраю багатій, жахливо під’яремній і на рідкість волелюбній!.. Було це на нашій рідній землі... На землі із Каїновою тамгою-печаттю на талані і семицвітним ореолом недолі-краси на чолі; на землі, наче биндами, повитій голубими ріками, рутвяно-буйними степами і строкато-зеленими дібровами та чарівними лісами...

Було це на землі, перев’язаній в небі веселково-зоряним діамантом Козацького Шляху, тій особливій землі, що споконвіку чарувала красою, нищилася і попелилася, зачинала і відрожувала люд під підсонням-наметом отого діаманта!.. На землі, що розстилалася велетенським, зачаклованим ще поганськими богами обширом, приколисуючи на собі то спокій і мир, спочинок і щиру приязнь, то клекіт невгасимого обуру і вогню, громове буяння помсти і німий холод смерті...

Було це на землі, яка кликала багатством своїм близьких і далеких сусідів, і вони лізли, плазували й рачкували до неї, терзали й нищили, падаючи на люд її карою божою, плюндруючи красу її, чи кралися хижими шакалами й вовками в овечій шкурі, підробляючись руном під мирних ягнят або оперіннямпід співучих птахів, вдаючи щирих уболівальників і співчутливців народові нашому!.. Хай згине навіки й пам’ять про них, мерзенних на священній землі дідів нашихМатеризні!..

Було це на землі, що стократ згорала і стільки ж оживала, що витерпіла, як великомучениця, пекельні часи злодіянь, перенесла огидь наруг і витончених знущань, накопичену на протязі віків захланцями-нелюдами підступність... На землі, що дала народним оборонцям своїм безсмертну одвагу і любов, безприкладну самовідданість, вартий захоплення труд і пісенну щедрість, дивогідну незаздрісність і щиру приязнь людську...

Було це давно, і було це недавно. Бо що значать для вічності якісь чотири чи п’ять віків?.. І хоч багато прекрасного й ганебного давно вже зітліло у горнилі часу, зникло з людської пам’яті, перевернувши саме поняття честі й гідності горілиць, та чимало й лишилося недоторканим на втіху чи на горе й каяття людське дотепер. Адже на землі оцій рідко який народ так вперто і так довго боровся за свою священну волю і самоутвердження після спопеління, рідко хто поклав стільки життів, сили, звитяг, надбань, крові, сліз і мук за життя. Тому і лише тому життя народу нашогоце подиву гідна боротьба, суцвіття поразок і злетів, зневіри й надії в ім’я вільного, нікому не підвладного життя.

...Сущі і ненароджені, вчуйтеся, наблизьтеся до глибокої джерельної краси людей своєї землі, прислухайтеся і придивіться до нихзвитяжців і творців, випийте крапельку радості і горя із дзбанка їхньої історії, пізнайте, прочуйте і збагніть оту невгасиму синівну любов, не всім навіть у мріях досяжну, і якщо вам дано природою умінь прочути це, то крапелька отого еліксиру осяде в тайник душі вашої прекрасним самоцвітом-споминком про зразок теплоти і безкорисливості, щирості і щедрості, не всіма знаної людської самопожертви.

Було це давно-давно, як ще жили прапрадіди наші, що і перед лицем смерті не боялися казати про свою любов до рідного краю і його людей, що нікому й ніколи не заздрили і ні на кого й ні на що не зазіхали, жили як герої і навіть не здогадувалися про свою лицарську велич супротиву гнобленню. І що більше отих лицарів вороги-захланці коронували і величали ганьбою, що більше драконячих голів і рогів навішували на них замість ореолу, то знакомитішими, величнішими тираноборцями були вони для рідного краю і свого люду!.. Хай святиться в прийдешніх віках їхнє ім’я, хай буде їхня жертовна благородна сила і воля прикладом і нині, і прісно, і навіки-віків!..

...Підіймався, вставав народ на боротьбу із зайдами, йшов на смерті, щоб жити, наче в легенді, і попереду в нього завжди були ватажки-стратеги, ті, що не знали докорів сумління, бо цілком і повністю віддали себе священній боротьбі за волю народу, за незалежність краю. Серед них особливе місце належить і кошовому Запорозької Січі, полковникові часів визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького Іванові Дмитровичу Сірку. Крім Азовського сидіння, боїв за Фландрію, де Сірко брав помітну і впливову участь, п’ятдесят чотири походи здійснив він на ворогів народу нашого, надто в борні з татарськими та турецькими людоловами, і в абсолютній більшості з них не мав поразок. Про нього й піде мова в романах «Засвіти», «Між орлами і півмісяцем», «Під Савур-могилою».

Загрузка...