Засвіти

53.

Невгамовним пошумом хвиль набігає на скелясті береги море й розбивається об круті фіорди графства Фландрії і герцогства Брабанту. Легкі вітерці благодатного Гольфстріму, що приносять сюди зимою аж від Флоріди і Мексіки добродійне тепло, остуджують тепер потравневу спечність вільгістю, п’янять духмяностями лісової глиці і ароматами різноквіття. Неподалік від отих крутоприпіднятих бережних химер-зазубрин рівною папломою стеляться багатобарвні долини, насипані, за тутешніми повір’ями, чарівницею скальдів Гефйоль, яка в шанобливу пам’ять нащадкам, невтомно трудячись довгий вік, наносила сюди пеленою землі, вислала та розрівняла її, ба навіть засіяла зелом. Не виповісти словами, скільки прекрасного і чарівного створила отут природа, як оздобили і уславили легендами отой її труд люди, хоча ті ж люди і знищили в легковажності не менше...

Дивні діла твої, боже. А так, вельми дивні!

Десь аж у Гурджистані цар Леван Другий Дідіані, задушивши опівночі царя Гурію, підтриманий і під’юджений султаном Ібрагімом, наповнює глибокі ненаситні фурджіни своїх воїв багатствами братніх йому Кахетії та Імеретії, грабуючи, гвалтуючи, палячи все на своєму путі... Десь стогне Карталея і Тифліс під тяжкою п’ятою хижого чужинця Рустем-хана. А з Києва на весь край великий: Полтавщину і Слобожанщину, Чернігівщину і Смоленщину, Полісся і Подільщину, Покуття і Брацлавщину, Волинщину і Степи, не минаючи Січі і Донщини, рознеслася по вересневому Новому році нагла звістка про смерть митрополита Київського і Галицького Петра Могили, захисника віри православної, оборонця краю від захланства магометан та католикосів, апостола всіляких наук, реставратора святої Софії і лаври Печерської, осмутою лягла на лиця і душі людські, та так і лишила осиротілий православний люд в чорному непоправному горі.

Десь по світах багато чого діється, а з лаври Печорської, не відаючи про смерть їхнього пастиря, бредуть схимниками-прочанами в Єрусалим похилий старець-чернець Аввакум з іноком-поводатарем Аврамком. Останній за порадою того ж Петра Могили і по цілуванні хреста в нього мусить, відвідавши корсту божу, прийняти іслам, вивчити все про нього, відвідати святий камінь у Мецці і повернутися в рідну обитель Печерську, де написати тлумачення віри Магометової... І мине довгих тридцять літ, поки по митарствах і паломництві повернеться колись малий Авраам до рідних пенатів і тридцять довгих літ буде, яко заточник отой, в голоді й холоді писати все про віру Магометову... І напише коло каганця і свічки все про неї, і вмре, поставивши останню крапку в своїй книзі... І лише згодом-згодом знайдуться щасливі протосингели, що надрукують оту пам’ятку як пам’ятник Авраамові Печерському!..

І майже водночас єзуїтський місіонер Мартин Мартиніуш із Польщі навперехрест отим обом мандрував до прадавніх Хін, щоб, пробувши отам у скруті і злигоднях кілька кращих літ життя, вивчити хінську мову і, повернувшись на батьківщину, написати «Історію Хінів»!.. І напише!..

Десь одночасно правляться на замилених конях посли від Таймураза Першого і Олександра Третього за обіцяною поміччю збройною до царя московського Олексія; бовтаються у розбурханому морі коло Аксая по путі до Азова на фелюгах щойно призначені діздар і санджак з майном і гаремами від Високого Порога разом з поводатарем, московським купцем Касанчі-агою. Десь аги, чауші, бани, беглер-беї і сонми інших під виклики: «Інч алла!.. (Хай славиться аллах!..)» — забирають по балканських санджаках останні статки трудового хрещеного люду для багатих алафів-оброків Високого Порога і його вершителя хондкара чи вішають, стинають голови, обрізають носи і вуха тим, хто посмів палити тютюн, наслідуючи колишні заходи перського шаха Аббаса Великого...

Десь мудрі світу в котрий уже раз беруться розгадати ассірійський напис: «Мене, Текель, Фарес — підраховано, зважено, поділено!» — на стіні царського палацу, написаний невідомою рукою каменяра-трудівника, а жадібні і неутолимі отак же в котрий раз беруться віднайти дочасно золоті скарби Соломона, заховані в країні Офір і привезені туди на тридцяти фірах. Десь утікають з неволі на двадцяти турецьких розшивах-каторгах виснажені, голі й голодні сімсот бранців, звільнених торішньою їхньою одноясирницею, відчайдушною козачкою Марусею із Богуслава... Бовтаються довго, марудно і вперто, і таки щасливо доправляються до рідних хат, щоб назавжди лишити в народній пам’яті думу про нечувану мужність і самовідданий героїзм української Жанни д’Арк...

Десь радощі, достатки, задоволення, мир, а недалеко від Умані і обох Черкас коронний стражник Самійло Лащ, вирізавши до пня тридцять тисяч міщан і викотців, під нічними загравами догораючого міста гвалтує цілим військом десятки «щасливих» вибранок...

Десь осиротіло стоять на казково багатому острові Готланді, присвоєному нещодавно Швецією, чотириста кам’яних пірамід, ждучи свого визволення. Десь співаються казкові саги про відчайдушний героїзм лісних і морських Гезів, а в Жечі Посполитій, доведений до відчаю обмеженнями його влади захланними магнатами король Владислав, на радість резидента Венеціанської республіки синьйора Анані, мріє про сатисфакцію, заславши на схилі літ сватів до славнозвісної тоді Марії Гонзаги...

Десь сукновальні Фландрії денно і нощно виготовляють чарівне, неперевершене по якості сукно, а на більшій половині Європи плачуть вдови з дітьми, бо вже двадцять дев’ять літ точиться безперервна бойня й забирає їхніх синів, чоловіків і батьків на війну між віденським і мадрідським дворами з півдня і коаліцією Франції, Німеччини і Швеції — з півночі.

Скільки людей покладено на важіль високодвірських алтарів за цей час! Скільки мрій і надій народилося і вмерло, не здійснившись!.. І треба ніби небагато вже — а треба! — бо ці довгі літа не принесли жодній стороні перемоги, бо ліпші стратеги Європи шукали бодай яких шляхів для благопристойного для них і їхніх королів замирення і не знаходили.

Отоді й згадали сильні світу цього про Україну і звитяжні воєнні суксцеси козаків, а згадавши, звеліли послам-легатам попрошкувати до них давнім, ще Еріхом Лясотою протореним шляхом... Не поминули вони, ясна річ, і Владислава Четвертого, заклопотаного одруженням з Гонзагою... Набиваючи собі ціну, той торгувався і гадав, гадав і торгувався, доки таки знайшов щасливе для себе подвійне виправдання: перед магнатами — про спішну висилку небезпечних козаків подалі з України, а перед лицарями-козаками — про поміч протестантській Півночі і її народам, що не забудуть їхніх лицарських звитяг, як не забудуть їх і королята-магнати.

Поварившись у козацькому казані, що клекотав, як на пекельному вогні, січові привідці, хоч і здогадувалися про підступи польської корони, вирішили все ж попробувати щастя, бо як інакше злютуєш козацьке військо, де навчиш і озброїш його належно, нарешті, набудеш собі сильних прибічників, як не в Європі?.. Чей же, козаки не завойовувати йдуть край, а звільняти від гніту чужинців. Чи не найбільше наполягав на участі у війні на європейських обширах отой сотник чигиринський Богдан-Зіновій Хмельницький, що виявився ще й кумом колишньому осавулі, а теперішньому наказному гетьманові в Черкасах Іванові Барабашу...

І опинилися одного перед червневого ранку, ніби з водної піни виринули, десятьма малими полками кондотьєрів відбірні козацькі курені на березі Фландрії... Так-так, Фландрії!.. Недалеко від Кале, Тіонвіля, Гревельна, Ланса, Бетюна, Лілля і «ключа від морів» — Дюнкерка... Засмучені поневоленням фламандці й не знали тоді, що оці «козакен», які зі своїми привідцями разом сплять, їдять і жартують, звільнять їх від тугих, Аррарською і Утрехтською уніями скручених обіймів каталонців і кастільців, помітно вплинувши на подальшу долю цілого європейського півсвіту... Не вірили, бо начулися про них, як про дикунів, які нікого не хочуть знати над собою і живуть лише розбоями і пограбуваннями...

Після невсипного клопотання де Брежі, котрий навіть покозачився, побувавши на Січі, дюка Конде та маршала Тюрена знайшлося для козаків доста і відбірних осідланих коней, без яких козак уже й не козак, і білих каптанів, панцирів, шоломів, мисюрок, оміднених блискучих кирас і острогів, ба навіть важких палашів та довгих міцних списів, заборол та щитів. Ще вдосвіта звелися над козацькими суєтними шеренгами і малинові та золотаво-срібні корогви, подаровані їм Рудольфом та Зягмундом-Августом... Не пожалкувала й Франція своїх штандартів козакам. Тільки з добутими в боях шаблями та своїми штудерними пістолями запорожці не розлучалися навіть тут... П’єр Шевальє, що висадився на берег слідом за козаками із отакими ж загонами відбірного польського війська, диву давався, завваживши увагу дюка Конде і особливо де Брежі до запорожців — вона була незрівнянно більшою, аніж до його жолнєжів...

Як тільки спорожнилися після двотижневого бовтання в морі і відійшли від берегів у досвітній туман бриги, галери, шхуни, барки, корвети з калевринами на носах та легкі релі із валонами-стерничими, так і зашумувало та загуло, що прибій отой, козацтво... Дотепи і реготи розбудили мовчазне досі прибережжя, а вже коли, заморивши наспіх щедрим сніданком з гальбами-пінтами бургундського вина черв’яка, вони ошатилися в оті убори та ронди і облюбували собі коней, налякані фламандці, хай і про себе, все ж не вірили, що оці «цигани» прийшли сюди на війну із «левами Кастілії», а не для розваги.

— ...То як воно, Гераську, отут тобі? — питався якийсь з гурту удосвіта.

— Не кажи, Шмульку, бо голому й на сіні мулько,— махнув рукою той, підтягуючи пробно попругу.

— Чи вони, Вакуло, вландри оці — фризьці?..

— Фландри?.. Фризьці, як ми ото ляхи!..

— Ти, Мусію, не лякай щуки морем, а бідного — горем,— заступався за товариша сусіда, приміряючи завеликі на нього поножі.— Герасько триматиметься купи і отамана, бо знає, що сніп без перевесла — солома.

— Пху ти, нечиста... ми в оцьому тумані — як вівці в кошарі! — скаржився обурливо котрийсь.

— З овець, свате, і кожух, і свита, і губа сита... А туман марниця, розсіється, поки нам на ярмарку,— розсудливо заспокоював того сусіда.

— Та тобі — що?.. Хоч варила — не варила, аби добре говорила,— огризається сват.

завів хтось упівголоса пісню.

— Ану, ворушись, чоловіче,— третій півень кукуріче! — підганяв котрийсь із ватажків підлеглого, проходячи мимо.

— З нашими, ватамане, козами на торг вспіється ще,— огризнувся жартом той.

А біля намета, відокремившись, давненько вже розмовляють Богдан Хміль і Іван Сірко.

— ...І Несторко Мрозовецький, і той же Іван Барабані,— вів сповільнено Хміль,— і навіть перекопський намісник Ісламка суть одним ликом шиті. Та від того народ не вмре, як заодно стоятиме... Та ж Валахія чи й Молдавія, наповнені, як напхані, тепер викотцями і з Подніпров’я, і з Дону, і з Таврії, Сяну, ба навіть з Польщі та Московії, даючи дані і терплячи всілякі побори, не вмерли ж досі.

— Е-е-е, не кажіть, пане Хмелю,— заперечував йому Сірко.— Одна біда — давать данину та терпіти побори від турецьких посіпак, а інша — віддавати, як казали, крім поборів, ще й рідну мову, звичаї, волю і душу... Бо ж оті перекидці і озвичаєні по-ляськи, і озвичаюються потроху вже...

— Коли з цього боку дивитися, то, далебі, так. Заборона молитися по-своєму, співати свої думи, пісні, шанувати свої свята і свої уподобання рідні, натомість приймаючи все чуже від Польщі, це не руку чи ногу відрубати в поспільства нашого, а замінити серце в нього... Завваж, замінити волелюбне, нескорне серце на рабське й покірне!.. Це злочин і того, що неволить, і того, що дозволяє себе неволити, перед світом і богом,— затягнувся Хміль люлькою.— І ляхи в цім злочині набагато злочинніші для нас і небезпечніші, ніж турки.

— Сказати це комусь із чужинців, не повірять і, певно, подивуються.

— Можливо. Але нічого в тому дивного немає,— після чималої мовчанки ствердив Хміль.— Мовою і звичаями султанщина від нас далека, вірою — також, а, побувши б без отого, як мовиш, озвичаєння ляського, може, опірилися б трохи та згуртувалися, усім миром розуміючи, що то таки чужинці! Найліпшим доказом для моїх міркувань є згадані тобою викотці. Чому вони, по-твоєму, викочуються саме в Молдову і Валахію? Тому, що гірше там, чи тому, що ліпше? Отож-бо. Мусимо прихилити до себе оцих наймачів, показати, що ми і не цигани, і не ляхи, ми — людська окремішність. А ще не чужатися, хоч би для ока, їх, а ріднитися, щоб перехитрити, і в цьому сенс найбільший, брате,— полишив він раптом спантеличеного Сірка в розгубі.

«Хто його второпає,— роздумував той у самотині,— короля ніби аж хвалить чи співчуває, Оссолінського зацним паном іменує, з татарами хотів би в побратимстві побути... Навіть з татарами?.. Аж страшно подумати!.. Оце — горіх!..»

— Ах, ти, нехтемова душа!.. Я тебе хвицну, окаянний!— чує Сірко, як лається якийсь козак невдалік.

— Що, вдарив? — питає того товариш.

— Та вдарити не вдарив, але налякав, навіжений!..

— Не знаєш істини ти...— розмірковує товариш.— Кажуть же, обходь коня попереду, а отамана — позаду...

— Бог не видасть, Маркіяне, свиня не з’їсть! — відповідає жартом Маркіянові.

А в Сірка своє на мислі. Пригадує, як дивилися на нього козаки й старшини, коли посланці пригнали коней з Дону, як заздрили, коли уздріли побратимового Шайтана — коня для нього, Івана Сірка!.. «Писанка — не огир!..» — аж клекоче в ньому радість за отой дарунок Разин. «Щасти тобі, брате, отой задум здійснити!.. Родичайся з яїками, астраханцями, терцями, кубанцями, трактуй з калмиками про поміч нам, а ми, дасть бог, звідси не голіруч вернемо!.. А тоді... Тоді й без татар обійдемося, і без бакшиша султанові, пане Богдане, одоліємо королят!..» — аж зітхає він від уяви. І тут же чомусь пригадалася стара кошовичка Катерина, її хата, яку наче вчора ще бачив, і казка старої: про дівчину-пташку, калічку кривеньку, що слугувала стареньким, доки вони не вислідили її в образі дівчини і не полетіла вона від них, і про голубку-горличку, що «не їсть і не п’є, та все на крутую гору плакати йде!..» в журбі за своїм голубком...

Аж зітхнув козак. Далеч яка ж між ним і Мерефою тепер!..

Ще не розсіявся як слід густий туман, як запорожці, виладнувані окремими полками по дванадцять воїв у кожній шерензі, прискіпливо провірялися у раптово запалій тиші їхніми ватажками і незаперечливо виконували всі вказівки. Та ось те скінчилося, і вони, звільнені, знову весело загомоніли, ожвавлено і зацікавлено загули коло коней, бомбард, камнеметів, гаківниць і таранів...

А в наспіх поставленому на горбі наметі, куди пішли зразу ж по перевірці козацькі колонелі-ватажки, при товстих ярих свічках у дорогих шандалях їх чекала вже спішна воєнна рада з конфідентами французького двору, досвідченими маршалами: де Брежі, Сентерро і Тюреном. Це вони, оці маршали, за довгі роки не подужавши ворожих армій, дивилися тепер на запалених вітрами диких степовиків, як на богів, що манною упали з неба з допомогою молитов самого короля, дюка Конде, радника де Брежі, і навіть помічника де Брежі — отого ж П’єра Шевальє та кардинала Мазаріні... Не тому, що вже аж так вірили в їхню звитягу, а тому, що мали тепер можливість послатися на них на випадок поразки, що вважалася неминучою: дивіться, мовляв, не лише ми, і славнозвісні «козаки» не могли взяти.

Козацькі ватажки ще замешкливо розсідалися по застелених килимками лавицях, а їхній товмач Михай Ханенко франкською мовою уже повільно репрезентував господарям кожного, і названий робив поштивий уклін: «Богдан-Зіновій Хміль...— шеф-колонель, Ярослав Вешняк — радник гетьмана Барабаша... Потій Солтенко... Трохим Топига... Лаврін Вовченко... Максим Нестеренко... Мина Джулай... Антін Ганджа... Отар Шангірей... Прокіп Шумейко... Іван Сірко».

Маршали уважно вслуховувалися в імена названих, безцеремонно в лорнети роздивлялися і міряли статуру кожного, струшуючи білими буклями париків, робили витончено-шанобливі поклони в їхній бік, поки, нарешті, завчено не подякували за репрезент товмачеві... Якийсь мент у наметі панувала мовчанка, присутні аналізували перше враження, поки не заговорив, ковтаючи скоромовкою слова, наче спішив на пожежу, маршал Сентерро. Почавши із становища ворожих та своїх військ на підступах до Кале і їхнього розташування на зробленій наспіх П’єром Шевальє карті, що видалася надзвичайно дивною для січовиків, він поволі заглибився у середину і початки цієї війни, доки порівнювально не перескочив поволі до давнини і не застряв у її нетрях, що аж Ярослав Вешняк та Ханенко змушені були його виручати на велике здивування Шевальє і Тюрена.

Чого лише не згадувалося велемовним і заслуженим маршалом! І війни легендарних галлів з бриттами, і наступи норманнів та готів, і Пунічну, подібну оцій, війну, і бої за Карфаген. Не забув пом’янути і стратегів: Македонського, Цезаря, Суллу, найяснішого Людовіка, кардинала Мазаріні, принца Конде, герцога Бойоні, Антуана де Грамона, герцога і маршала Ніколь Вільруа, молодого Жан-Батіста Кольбера, Філіппа і маркіза Лейда... Відмітив він і заслуги П’єра Шевальє, вказавши на зразкову скромність останнього... Помітивши, що його оповідь справляє певне враження на присутніх, він глибокодумно помовчав, поправив буклі парика і знову поліз у Столітню війну.

Присутні, як зговорившись, вдавали, що вони все зрозуміли і тому ошелешені і знаннями маршала, і вмінням подати оті знання навіть їм, чужинцям. Правда, один з них, отой Богдан-Зіновій, таки не втримався і порушив німу придушеність питанням, та ще латинською мовою, що зовсім спантеличило маршала.

Шеф-колонель, похваливши за надзвичайну освіченість маршала, попросив того розповісти дещо ширше про бої при Азенкурі, бо він, шеф-колонель, досі знав, що при отому злощасному Азенкурі був не лише король, але й усе королівство Франції в полоні.

Зачувши те, маршал Сентерро засовався, стріпнув головою, ніби відкидав оті завадливі буклі парика, подивився довгим поглядом на шеф-колонеля і, посміхнувшись, ніби той сказав йому якусь неймовірну приємність, розвів руками, припрошуючи до розмови ще свого сподвижника Тюрена.