Засвіти

17.

Тиха досі хата знову наповнилася пожвавленням. За столом, обідаючи, старий кобзар жартував, вставляв дотепи, розповідав різну бувальщину, та вкінці споважнів і, помовчавши, поділився:

— Був оце на Подніпров’ї... утиски такі, що горем захлинається край. Тож, може, чули, вітебські міщани забили отого уніта, Йосафата Кунцевича, за святотатство над вірою нашою... Дозволь, господине, хай запалю, бо без того не можу й оповісти доладно,— розкрив він пальцями ширіньку кисета, добуваючи тютюн.

— Та просимо, просимо, хай хоч запаху тютюнового почуємо...

— He доведи, боже, бачити таке,— продовжив дід, Перехрестившись,— одні шибениці по шляхах, бодай не бачити нікому... Був якраз у тих краях: убогість содомна. Тут рай проти них... А невдовзі по тому до Києва-Города прибув якийсь Яхія, ніби православний син Турецького Магомета, Олександр. Кажуть, син грекині Він, чи що... Так той султаненко, бачте, взявся наших Січовиків підмовляти на шляхту. Було таке чи не було, не буду брехати, але тут чи на щастя, чи, може, на біду нам позатого літа хани кримські збунтувались проти султана та десь перед Різдвом воднораз обоямо і угоду з козаками уклали проти турка.

Якусь часину гість викрешував вогню, морщився і хукав на губку, що не хотіла ніяк тліти, нарешті припалив-таки.

— Пішли ото козаки з ханенками на Царгород і такого перцю-паприки всипали Високому Порогові, що сам султан, кажуть, без підштаників три дні пересиджував десь і дивився, як димом сходить до Всевишнього його палац. А статків всіляких, гармат, шабель та пороху навезли козаки і собі, і січовій скарбниці — то й не полічити. Найпаче тих нещасних ясирників стільки звільнили, що на всі сторони довелося їх ватагами спроваджувати... І то, сказати, по отакім суксцесі, сиділи б уже, так знову ж таки, коли нема голови, то воно все прахом і покриється,— затягнувся оповідач жмутом диму, приспинившись.— А таки покриється... Напутив дідько, прости господи, козаків з Шафраном донським на Керчу оту йти, і зіпсували всю кулешу тим походом... Шагінку Гірея ледь живого в Січ привезли, бо ж кримці обізлилися проти нього, а гетьман ляський, Конецпольський, тим часом підкупив молодих Гіреїв, та на козаків і кинувся з драбантами. Заки ті там на Керчі рятували Шагінку, то той виродок Лащ тут патрав посполитих і решту козаків, аж пір’я летіло... Не кажу вже, чим воно скінчилося, бо ж чули, мабуть...— похитав він головою осудливо і затягся люлькою.— Покрилося під Куруковим поле трупами, пройти не можна було. Ще слава богу,— перехрестився він,— що заварилося те в ляхів зі шведом, то Конецпольський мусив підписати мир з козаками та йти на війну. А то було б — не доведи, боже!.. Воно і в козаків знову щось не те, бо злигалися з Гіреями, заворохобились; і Ісламку схопив той нечист, Чорний, та й продав ляхам, а ті й раді та давай за те різати реєстр. Набралося тих виписчиків, а подітись нікуди, то пішли знову на Високий Поріг... Чим те скінчиться, побачимо, але волость буриться, бунтує, а ляхи їй у супір постої збільшують, побори двоять, закривають церкви чи орендарям на відкуп дають, і горя скільки того, що ні слухати, ні бачити сил немає.

Ото таке в світі робиться, а в нас розумної голови, кажу, нема, щоб зібрала всіх та на супостатів кинула,— узявся він нарешті за кобзу.— А все через тих можних та маєтних ляхи до нас стежки підшукують...

Пройшовшись легко по струнах пальцями, кобзар чомусь довго і пильно дивився на завороженого оповіддю Іванка, що стояв увесь час перед ним, потім, припрошений Оришкою, завів думу...

Чутливий до людоловної кривди Іванко, слухаючи думу, ніби бачив перед собою оту нещасну на попелищі, що виглядала не знати звідки свою рідню. Палке серце його так застукало, що і приховати не міг співчуття до нещасних. Розчулилась і решта слухачів і отими оповідями, і отими співанками дідовими.

заспівав кобзар іншої. І хоч ця пісня була такою ж сумною, вона трохи заспокоїла і челядь, і хлопця. Він навіть уявляти почав себе на коні, таки своєму, буланому, що ніс його за здирщиками-орендарями, а поряд чомусь мчався Сірко і на вітрі маяла вбранням Софійка. Оглянувшись, як спійманий на крадіжці, хлопець почервонів, бо поряд стояла таки вона.

Якийсь час кобзар ще вовтузився коло кисета, щось роздумуючи, доки не запихкав люлькою... Помовчавши, він знову втупився в Іванка, аж тому неприємно стало, і заговорив:

— Це ж скільки вже твоєму синові? — якось раптово спитав він у Домни, аж Софійка пирснула сміхом з того.

— Не мій це..;— як удавилася Домна, геть спаленівши.

— Даремно жартуєш,— сказав згодом старий,— я ще трохи добачаю. Сама ж говорила, що покійний Паливода тобі батько, а цей хлопець як крапля води на нього подібний. Ото хіба очі не його, ніби... Ох-ох-ох, царство йому небесне. Хто знає ще краще за мене Паливоду? Скільки походів пережили разом! Добрий рубака був, пухом земля йому,— перехрестився він.— Ти, того, не приймай до серця, може, я й помилився, недобачив,— почав виправдуватись старий, заввжавши, як осоромив Домну.

За вікном майнула чиясь постать і виручила Домну.

— А вискочи-но, Івасю, та проси гостя в двір! Біжи й ти, Софійко! — знайшлася вона, виглянувши у вікно.

Івась доволі швидко пізнав гостя.

— З Січі! Дядько Корній,— гордовито і таємниче шепнув Софійці.— До тітки їздить,— подивився він багатозначно на подругу.

— Ну, що шепчетесь? — спинився коло дітей гість.— А «добридень» поснідали, чи що? — нахилився він і, пізнавши в хлопчикові Івася, подивувався.— Ти ж чому оце тут?

— Ми переїхали сюди...

— Сам чи, може, й з тіткою Домною?..

— Авжеж, з тіткою...

— Так-так... А я, бач, забувся,— завовтузився, стишивши голос, козак.— Ось зараз... гостинця,— висипав він у невміло розставлені-пригорщі медяники.— Споживайте здорові! Це січові... То, кажеш, у хаті з кобзарем тітка?..

— Егеж, у хаті... і вас просили вони до господи...

— І пані господиня вдома?

— Мати лягли спочити щойно, то я їх розбуджу,— зраділа нагоді Софійка.

— Не треба, горличко, не треба... Ми й з тіткою,— помітив він Домну на порозі,— по-го-во-ри-мо-о...

— Прошу, заходь... Та вибач, що не вийшла назустріч... гість там у мене.

— О, і дід Самусь тут? А я чую, кобзар та кобзар, о воно гора з горою не сходиться! — почоломкав Корній кобзаря.— І ти тут живеш тепер? — повернув він погляд на Домну.— Істинно, незнані шляхи твої, господи. Ми ж, діду, на тому тижні, чей же, на брацлавській ярмарці чи в Яссах, здається, здибувалися,— дивувався Корній.

— Та, може, козаче, і здибувалися... призабув уже...— посміхнувся кобзар.— Підвезли мене донці, богу дякувати, з поташем до Змієва, а звідтам на своїх доїхав сюди...

— А я,— споважнів козак,— до полковника Дмитра Гуні направлений, та... по путі згадав, що батько Кривошапка наказували до його двору завернути, поклін сім’ї передати, то й заїхав... Казав ще, щоб якогось Сірка на Січ готували. То я, мабуть, щось не теє, бо Іванко говорить, що то його пса так кличуть...

— Ну, то ви тут той... а я, підкріпившись, піду вже з богом,— підвівся старий, перекидаючи каблучку з кобзи через плече.

— Дякуємо, що побавили та розважили,— зичливо сказала старому Домна.— Так уже ладно ви граєте, що й слів нема... Заходьте, коли буватимете поблизу та охота буде... Ми раді вам завжди.

— Зайду, зайду неодмінно колись, як живий буду... А тепер таки бувайте. Подякуйте пані Мотрі за хліб і сіль...

— Це про Іванка так кажуть,— повернулася, випровадивши старого, в хату Домна.— Спершу ніби жартома Сірко та Сірко, а тепер...

— Сірко — то й Сірко! Не ім’я людину красить,— виручив її гість.— Та й нам це не вадить, бо на Січі ще не такі прізвиська є. А ти ж як тут? — мимохіть зітхнув він і, глянувши на оцікавлених його мовою дітей, перевів на інше.— Все, як бачиш, в дорозі. То гінцем по паланках та слободах вештаюсь, то накази, супліки чи універсали розвожу, то й викуплених бранців супроводжую чи послам усяким з Січі по містах товаришую... А недавно до гетьмана навідувався, а від нього у Варшаву послали. Весною бував аж у Бахчисараї і Чорногорії... То й зваж...

Гість заходив по хаті, оглянув світлицю, мисник, образи, мовчки подивився на Домну:

— Отак і колую по землі, як блудна зірка. Тільки сюди, правда, не дуже радо заїжджати, не через те, що не бажаю, а через те, що не хочу... Можуть сказати, що я сякий або такий і, мовляв, куди прешся, коли стежки нема...

Діти слухали уважно козакову мову, але чогось второпати зі сказаного ним так і не змогли.

— Сходіть, Іванку з Софійкою, та поможіть Сабрі полотно зібрати, а то нерано вже! — наказала Домна їм і, помовчавши, доки вони нехотя вийшли, промовила:

— Гріх було б, Корнію, забувати добрих людей... Своєї думки я не відберу, хоч стосунки в нас зайшли такі, що й щось ясніше подумати тяжко. До того ж тебе і знайти нелегко, коли б що до чого,— ніби пожартувала вона,— бо, сам же кажеш, все колуєш по світу...

— Та як же без того? — обурився Корній і тут же спохопився.— То правда, що я в дорозі, але коли б що, то й дома знають, де я, і на Січі відають...

Особливо втішився цього разу козак тим, що Домна випроводила дітвору, осмикнула Іванка, коли той став приставати до нього змірятися їздою на коні: «Дядько втомлений, а ти... — зауважила вона.— Дай посидіти та поговорити нам як слід...»

І зовсім зрадів він по щирій її розмові за столом, явно затягнувши тим гостину. Як не була приємна Домні розмова з гостем, йому вона була все-таки приємнішою. Якже, і вислухала чемно, і провести не відмовилась.

Діти по-своєму зрозуміли зустріч тітки з козаком, хоч і не второпали з їхньої розмови чогось до пуття. Стоячи під ворітнею двору, вони ні на мить не спускали очей з любої їм тітки і цікавого козака, що віддалялися поволі, перемовляючись. Іванка ще манив і кінь, що слухняно йшов за козаком на віддалі. Особливо зацікавились діти, аж очі рвали, як угледіли, що, мабуть, на прощання вже, Корній узяв тітку за руку. Дітям аж дух перехопило оте видовисько. Багатозначно переглянувшись між собою, вони соромливо відвернулися, длубаючи ногами землю.

— Тітко, я справді подібний до вашого батька? — зустрів Іванко Домну у воротях, як та верталася з проводжання.

— А чого питаєш?..

— Говорив же отой кобзар щось... ніби...— подивився він пильно на неї.

— Говорив, сину, але... це не так воно. Не так, хлопче...— затиснула вона йому чоло і поцілувала.

— То ви нічия мати? — як ножем, полоснув він її питанням.

— Не допитуйся, любий, з часом довідаєшся,— поспіхом кинула вона і мерщій пішла до хати.

Іванка не вдовольнила її відповідь. Присів на ганку, мов кимось дуже заплутаний вузол розв’язував, і не міг розв’язати питання: чий він, звідки, чому тут?..

«Мабуть, моїх батьків і родичів схопили людолови чи й побили навіть! — плів здогади хлопець, ніби з павутини виборсуючись.— Але ж хай і так, хай побили, то є ж хтось, хто знає, як те було, коли, де? Он той кобзар усе знає про всіх, а про мене ні слова!.. На якогось Паливоду я подібний буцім... Може, він і є родич мені?.. А коли так, то і тітка родичка, бо ж вона дочка Паливодина... Боже, допоможи мені знайти рід мій. Нічого іншого не прошу, лише в цьому допоможи — знайти рід свій!»