Засвіти

36.

Порохнявим шляхом, що вужем плазує у далину, перетинає пагорби, долини та переліски, іде чималий гамірний гурт молодиків, правуючи на південь. Різні й подібні подорожні між собою. Майже у всіх м’язистими клубками випинається з полотняних, запорошених в путі сорочок здоров’я. Манишки, гаптовані то барвистою хрестатою в’яззю, то візерунком крислатого хмелю, манять око зустрічного. Стрічки на комірах, свитки на руках, постоли або навіть сап’янові чоботи, перекинуті через плечі, говорять про молоду безпечність подорожан, оперезаних валовими крайками та різноколірними поясами в станах. Блискучі бляшані хрестики красуються на грудях кожного — свіжий дарунок Печерської лаври, та не дивують нікого, бо хіба жила в ті часи хрещена душа без хрестика на шиї?..

З сировим мішком через плече і сільською свиткою через друге, з чорним, ще небагато відрослим смоляним чубом на голові і дебелою потилицею, найширший з-поміж усіх і найогрядніший, крокує в гурті молодиків отих і Іван Сірко. Правляться вони всі з Києва на Січ, одні безтурботно, без певних надій і мрій, інші — з врожевленими уявами та райдужними сподіваннями, по велінню митрополита Київського і Галицького Петра Могили...

— ...А завважили ви, братіє во Христі, як наш тітулус ет вітулус, шляхетний і багатий ретуззям своїм Яким Сомко гріховними очицями прощався із тією молодичкою на ганку, коли відходили? — продовжував кепкувати косоокий, старший від решти парубок із худорлявого, засмаглого, як халява, побратима.— Вона ж і на тебе волооким зерцалом кинула ювентус вентос,— глузливо перекинувся він до присадкуватого Івана Самойловича, що виділявся з-поміж інших багатшим, хоч і запилюженим тепер, шаттям та дебелою шиєю.

— Не звертай уваги, патере честивий, на нього,— заступився за Самойловича Сомко.— Наш славнозвісний домінує Мартинос Пушкар, в якого прабатум ест, замість бога, сидить у душі прилучанський біс, вселений туди у передкупільній калині Люципером, заздрить всякому земному створінню, що будь-коли соприкасалося з ошатною спідницею чи, боронь боже, з підіткнутою запаскою. Він не те що ось цей буй-тур,— скубнув він дорідного молодика ліворуч,— в священні анали вписаний Яненком.

— Зате наш доброчесний, шляхетний і можний Михай Ханенко по всіх приписах схими уплітав блаженної пам’яті варениці, ніби алкав на них, як Мафусаїл на смерть,— перекинув жарт на товариша Павло Яненко.

— Варениці як варениці,— стенув плечима Михай Ханенко,— а от коржі у маковому молоці — то були правдиві амброзії.

— Слухаю ваше марнослів’я,— розважливо мовив Васюра Варениця,— і ознаймую, що ота полемія, яко бакалаврів, є такою, що при цьому бутній собрат наш,— показав він очима на мовчазного Івана Сірка, котрий кидав неприязні погляди на дотепи подорожан,— якому бог і митрополит вручили пещеніє про нас в путі від однієї альма-матері до іншої, може подумати, що ми п’ять літ в академії штудіювали не канони церкви і науки, а всіляку шпетність-неподобство та богохульство. Чей же, наущенія отців церкви нашої і заповіді християнські та скорботи, що чули про них не однажди в Києві, ви забули, перейнявшись гріховною полемією, як на ристалищі якому погани оті,— докоряв Васюра змовклим супутникам.— Воспомніть, куди ви грядете, звідки ви грядете і хто ви є. Хіба тіла наших оборонців, осквернені на шибеницях та палях, по торговицях та битих шляхах, не надихають нас поспішати, в путі готуючись до лицарських вертепів, сиріч — куренів січових, яко слуг бога нашого і пастирів стад християнських? — підвищив він голос, здійнявши догори руки.

— Живий — живе гадає, Васюро, бо сказано єсть: «Возрадуйся у вірі твоїй і укріпися в тілесах, за господа нашого на муки ставши»,— перехрестився споважнілий Іван Самойлович.— Царство душі їхній небесне,— додав він тихо згодом, скрушно зітхнувши.— Мундус се експедіет, народ себе визволить і відомстить за все... Знати б лише, як і куди йому кинутися...

— Ось-ось! В тому й кортекс долі нашої, велебний, що, наробивши лиха, ми алчно шукаємо, куди б кинутися, лишивши напризволяще ближніх своїх,— згарячу дорікнув тому уїдливо Васюра.

На якусь мить запала неприємна мовчанка. Видно було, що і сказане Самойловичем, і дорікання Варениці не нові подорожанам, вже чуті ними не раз, проте вони розбудили сумління в кожного, і Сірко, втішений отим мовчанням їхнім, погойдуючись у ході, пригадував сутички на Січі, лише з іншого боку говорені і іншими словами, може. Невільно йому пригадався полишений днями митрополит Петро Могила, братська школа і в ній слуга покійного Іова Борецького, жвавий, швидкий, діяльний — отець Пилип...

Лишили-таки вони якесь тепло в ньому, хоч і не подобалася ота монастирська та церковна схима, сковуючи його, вільного козака. Згадав чудодійця протосингела Степана Беринду, старших виучеників братської школи, вальні щотижневі репетиції спудеїв і розправи над ледачими, що не пасували до святенства, келії Михайлівського і Печерського монастирів, замкнуто-мовчазного Ісаю Копинського і пишномовного Мелетія Смотрицького, ченців, киновитів і ктиторів, церкву Спаса на Берестові, що саме відбудовувалася, і її чарівні, повні блиску від свіжих фарб ікони, особливо Євхаристію, на якій чомусь у таїнстві святого причастя пізнав, аж налякавшись, лико, подібне до Сулимового, а в свіжонамальованій іпостасі — писаря Семирозума...

Отак плутаючись у спогадах і непомітно долаючи шлях, він напружував пам’ять в отих мандрах і уявно опинявся то на Січі, то у слободі Мерефі і обов’язково або вночі на луках, або в отому байраці, коли прощалися з Софією, то знову вертався до січового товариства і бродив у походах із Сулимою чи перелітав у Київ і бачив будинки з пласької цегли-плинфи, тихі келії і покручені вулиці, що приводили його знову й знову перед глибоко посаджені, сумовиті і розумні очі митрополита...

По-батьківському випроводжаючи в путь Сірка, як і інших з ним, і вручаючи листа-послання до січового козацтва, яко синів братства, той наказував: «За люд православний страждущий, за вольності народні і звичаї рідні стародавні стояти на смерть мусиш; обителі Січі святої нашої, що живить і тримає товариство і братерство, яко же і нарід в силі, що той Антей в поговорі, триматися незрадно маєш; статті і канони братства православного нашого, завчені тобою тут, нині і прісно чтити мусиш; землю рідну обітовану, кров’ю і сльозами пращурів обільно политу в роках і віках, до скону захищати маєш; прелюбодійства, дволичності і світської жадності, паче хворі всякої, берегтися мусиш... Зради побратимів і православних посполитів не знай повік!.. Амінь, сину мій!.. Хай таланить тобі в путях життєвих під небом божим!..»

— ...Одні тікають викотцями, напризволяще кинувши свої оселі, збіжжя і поле,— почув Сірко притишену скрушну мову Варениці,— на слобідські землі, інші — до татарів та турків перемети роблять чи під руку царя, боярам у вершу лізуть, ті — до литвина чи круля в унію перекидаються, а найстійкіші і найкращі несуть свої нескорені голови чехам та курфюрстам у поміч, свій в’ярмлений нарід лишивши... Адже тисячі їх пішло до воєводи Максиміліана тоді, а скільки вернулося з Білогородської битви?..

— До чехів то ще — ніщиця, все-таки слов’яни і в неволі, як і ми, а ось курфюрстам чи Габсбургам, фризцям та Валенштейну славу добувати, коли старі батьки, вдови та родини їхні ясирниками в налигачах бредуть до Кафи чи Гезлева, ніким не захищені, то гріх незамолимий вовік,— докинув Васюрі Михайло Ханенко поважно.

— На розпутті ми... А все тому, що відгризаємося на всі боки і не пристанемо до якоїсь певної сторони,— вкинув Самойлович, перекидаючи свитку на друге плече.— Я гадаю, товариство, на Москву треба нам стернити, бо самим не дійти волі. Недарма, вважай, всі мужі велиції наші приходять до цього рішенця... Православна ж вона...

— На Москву? — як ужалений, схопився Гнат Шульга, що досі не встрявав у полему.— Чи не патер благочестивий твій в Колядині на Москву надії кладе і тобі ті констеляції заповідає?.. Чим вона краща за крулівщизну чи й господарську Валахію? — присікувався він гаряче до Самойловича.— Може, Юрієвим днем, християнською панщиною та оброками, чи, може, тим, що досконало засвоїла той модус давньоримських завойовників — дівіде ет імпоре?.. Адже Молохом невситимим нищить свій народ цар із боярами!.. Адже соболями, кунами та образами, як сам ти мені повідав те, підкуповує знать священську, як твій батько, та козачу, віддаляючи їх вигодами та зисками від поспільства!.. Та й не захоче вона тебе, з отими канонами твоїми, до себе!.. Що відповів посланому Іовом Борецьким Ісакієві Борискевичу думний дяк: «Ми-де, государь велікій, днесь не могім учініть войни на ляхов... Ми-де, о свой жівот радєніє творіть імієм...» — перекривив він уявно дяка царського.— Ще не всіх вас вивішано, на палі посаджено, не всіх татари вирізали, не всіх ви їх знищили, щоб пасували цареві московському та боярам!.. «Ослабте себе і Польщу та Литву братовбивством до знемоги, щоб не ставили нам вольності свої з дідівщизни в докір, тоді ми приймемо вас під високу руку царя!..» — сплюнув він під ноги Самойловичу.— Ось тобі позиція московських бояр! А ти...

— Ти забагато нарікаєш на царя, бояр і Москву, Гнате,— розважливо встряв у розмову Мартин Пушкар,— адже ти був любимцем у владики Петроса, а він на Москву гніву не кладе, посланців царських гостинно приймав і самому цареві Олексієві хрустальну корчагу, штукою оздоблену, в дарунок передав...

— Атож, передав! — не втерпів Шульга.— А там поцінку не вміли скласти ні бояри, ні сам цар...

— Про поцінок ти дарма, Шульго, речеш. Адже архієпископ те все в дарунок передав, то яка ж ціна була потрібна? — зауважив Яким Сомко.

— Москва не нападала на нас,— заговорив знову Пушкар,— не гнала на панщину, не обкладала чиншами, та й віри ж однієї ми і мовою ближчі, ніж будь-хто, і притулки ми маємо при біді в Московщині...

— Отож-бо, притулки та ота мова її — суть найбільше горе наше... І ляхи ж оте речуть, але дайте нам свєнтий покуй з отим! — не здавався Шульга, вимахуючи руками.— Не було би їх, не поглядало б священство та старшини на схід, не відступав би в бою козак, бо не було б куди, не кидав би в безвиході люд розпочате ратство за волю, а так лізе туди, як у вершу, з чадами й майном своїм, лишаючи ворогам дідизну і втрачаючи віру, як оті волохи, болгари чи калмики. Не бачите хіба, диким полем, пустелею стає Правобіччя.

— ...Твоєму Гасан-паші на радість,— докинув Сомко звіддалік напівжартом.

— Ні волохи, ні болгари, ні калмики, як кажеш, Шульго,— не втримався Сірко,— віри, коли вона справжня, не втратять отим, що вдадуться до чужих. Бо і під Москвою чи кизилбашами, і навіть під турками, коли поневолення тимчасове, можна зберегти себе, а не закопати. Адже, не будь турків чи татарів, папіж або Фердінанд Другий чи й польські магнати довели б уже народи до повного рабства, поглинули б їх, а наявність інших зазіхальників, в тім числі й на них, стримує їх, змушує рекупіруватись, хоч натимчас, хоч для показу... Фризькі люди, як і ляхи, більше за турків на свій кшталт і копил все переладнують... Папіж сьогодні і самих людоловів перевершив уже людоморством... Такою була думка в батька Сулими...

— Атож, атож!.. Людоморством!..— підкинув Михайло Ханенко до сказаного Сірком нетерпеливо.

— Ти, Михаю, потерпів би, а то...— спинив товариша за рукав обраділий нагоді Пушкар.— Наш нарід роздирають,— апелював він до Сірка,— споконвічні волелюбні рівності. Ні міщани, ні хлопи, ні тим більше козаки не хотять мати влади над собою...

— Ні, так сказати аж зовсім, мабуть, не можна, пане Мартине! — заперечив Сірко.— Хіба на Запорогах немає влади чи хтось її не визнає?.. Інша річ, що наділений владою мусить бути найдостойнішим обранцем і одночасно слугою, бо тільки в монархів, королів, царів та шахів влада легка, вони її самі вибирають, а інші — вибрані — суть слуги обранців, і влада їхня — тягар... Я поціновую владу виборця, бо його можна і переобрати, як мовив Сулима, республіка...

— Про республіку, отамане, не сперечаюсь...— перехопив знову полему Мартин Пушкар.— Але тому ж нам і тяжко так, що ми отарою овець між вовками живемо, не маючи сильного пастиря регіментного над собою... В тлумі народнім тминнім не визнається належно всілякий порядок на право маєстату, а це породжує розбрат. В крулевщизні пан є господар не лише маєтний, а й духовний, хлопський тлум звично йому підлягає і про рівності не сперечається.

— Не сперечається? — оскалився Шульга, вклинившись в розмову нетерпеливо.— А скільки тих заворух та бунтів було, а скільки розбоїв від утікачів?.. Хай пан Ян скаже, сперечаються чи не сперечаються на Польщі гминці?.. Забили їх, худобою зробили пани, забувши оті заповіді божі, тому й не сперечаються, втративши і дух, і надію.

Сірко слухав суперечки, роздумував над ними, хмурив чоло, грав жовнами, ніби гриз їх, оцінював і осуджував полемістів, і незрозумілим клубком все те моталося в думках, з’являлося і зникало, ні разу не виявившись у щось певне, видиме, ясне... Отож, невдоволений тим і повільним доланням довгого шляху, він намагався думати про щось інше, своє, відставав або виходив наперед отого балакливого гурту, щоб зосередитися, усамітнитися.

На самоті, яку він облюбував ще в Січі, думалося краще, бачилося яскравіше. Згадався шлях його із Січі, писар Семирозум і дні, протягом яких вони добиралися до Трахтемирівського монастиря з приношеннями від Січі. Аж усміхнувся собі, згадавши все те. Переодягнувшись у селянські свитки, із закинутими на плечі навмисне полатаними торбами і писар, і він, і старий сліпуватий кобзар Глек пробиралися манівцями та нетрищами, щоб не потрапити до рук жовнірів, що нишпорили по хуторах та селах, стовбичили на перехресних шляхах, сиділи на перевозах і поромах, хапаючи кожного підозрілого, як злочинця... Ні, є-таки щастя в людей, бо пробралися і добралися вони щасливо до монастиря, хоч і нелегко те далося.

Є щастя, бо і вибралися вони із Січі тоді теж лише завдяки йому. А так. І зараз, згадуючи, чує, як мороз поза шкірою йде. Гуготіла, як пожарище, як розбитий пень-вулик, Січ, оточена довкруж і реєстровцями, і жовнірами, що вернулися зі шведського походу... Бурлило радницьке коло, колотилося і кипіло... Підступом, з допомогою підісланих Конецпольським «втікачів» знову був взятий Кодак, завдяки зраді виданий ляхам, батько Сулима, закутий у ланцюги з кількома вірними йому побратимами і відправлений до Варшави... І хоч всі говорили тоді про приязнь до нього короля, ба навіть папіжа римського, хоч мав нещасний надію, мабуть, і сам потаємно, як говорив те якось своєму синові, четвертували його єзуїти, доказавши вже в котрий раз свою хижість і підступність, свою нелюдяність і непримиренність...

Хрипло, деренкувато кричав з мажари посеред радниці до натовпу колишній побратим Сулими Павлюк-Бут, його безладно доповнювали Шкурай, Скидан та Биховець, а всіх разом освистували поплічники Томиленка і Онишкевича, що стояли, хизуючись, попереду згуртованого ними юрмища реєстровців і перекинчиків... Дивно, що серед перекинчиків були і оті голодранці та гультяї з Книшем на чолі... Злигалися дуки і п’яна голь в одну упряж, ось і розбери тепер, з ким у тій святій звитязі йти... Ось і второпай...

За покритим китайкою столом сидів тоді блідий і ожурений писар Семирозум, поруч нього мовчазно дивився на розкладені безладно по столі перначі, булаву й клейноди Дмитро Гуня, щось перемовлявся тихо з отцем Данилом Риндич... А юрмище бушувало і ревло, гучало і клекотало, поки надвечір аж не вибрали з горем, з бідою в сварках гетьманом Василя Томиленка, а писарем — Онушкевича... «Заціпила зуби Січ,— глибоко зітхнув Сірко,— заніміла в злобі і незлагоді, як ніколи ще, та й ніч стріла...»

Виїхав прямо в темінь за Дніпро зі своїми прибічниками Шкурай, за ним до сходу місяця вибралися Скидан, Биховець і Сава Кононович, а вже потім — Павлюк-Бут, писар Семирозум, отець Данило та він, Іван Сірко... Пішли, як у яму, за дев’ятьма куренями низовиків на Базавлук. Пішли будувати і обживати нову фортецю, усе ще не вірячи тому, що сталося... Пішли від братовбивства...

Десь катували Івана Сулиму і побратимів під ревище уродзонної шляхти, правився в берлинах із гамором і гомоном в супроводі жовнірів і пахолків для розваг молодий Стефан Потоцький у Черкаси, десь трясся у тарадайці воднокінь, яко місіонер, легат папський, шпиг і зглядця, у Фастів новий біскуп, везучи і смирну, і ладан, що мали спаяти два народи в одній ойчизні, а в Києві братства і духовенство відбували панахидну відправу по «убієнному рабові божому Іоаннові», і ченці, спудеї, хористи співали «Пісну тріодь» так, що вона й нині ще звучить у Сіркових вухах батьковим Сулимовим криком...

...За тиждень чи два Павлюк-Бут, зібравши ватагу охочекомонних, подався в поміч ханові Інаєт-Гіреєві проти султана, в надії отримати її взаємно, коли дійде до походу на ляхів, а він, Сірко, відпровадивши отця Данила в Чигирин до сина Йосипа, з писарем Семирозумом вийшли на Зарубці, в Трахтемирівський монастир... «Так, так!.. Тобі гетьман Сулима заповідав передати і січові, і його скарби та майно, коли що до чого»,— згадувалися слова отця Данила, сказані ним на прощання в присутності Семирозума.

«Авжеж, не сумнівайся в тому, сину!.. Істинно так було!..— втовкмачував в нього віру писар сумовитим голосом.— Варта попереджена про те самим отаманом-покійником і певна. Та й Корній Слимаченко, твій батько, повторив того наказа Сулими під святим хрестом...»

Сірко ледь здушив у собі ридання при отих згадках.

Крокуючи в оцьому гурті «веселих бовдурів», як охрестив їх про себе Сірко, він не радувався тим скарбам, а скорше печалився, бо не було більше коло нього мудрого, чесного і знакомитого батька отамана, не було порадника і взірця.

Подорожани проминули якраз Лелеву могилу, звернули з Яготинського потрутня-путівця попід Супоєм стежкою на Богдани, як з вибалка їм назустріч показалося кілька жінок з клумачками через плечі. Обідрані, замурзані, напівголі їхні підлітки ледве плелися обіч, тримаючись вервечкою за спідниці старших прочан. Попереду човгала, переставляючи корчастий ціпок, скоцюрблена, зовсім зігнута, з пожмаканим лицем бабуся. Не доходячи до молодиків, жінки очікувально спинилися обіч, перехрестилися, і, коли ті порівнялися з ними, бабуся прошепелявила:

— Бог у поміч і щасливої вам путі, діти мої!..

— Щасливої, вої! — підтримали її, доземно кланяючись, і решта прочан.

— Спаси біг і вас, дорогі прочанки,— відповів поклоном за всіх передній, Гнат Шульга.

— На прощу, либонь, путь ваша? — поспитав Мартин Пушкар, розглядаючи порепані босі ноги дітей.

— На прощу, горлику, на прощу,— проспівала та ж старенька, ще раз кивнувши головою.

— Златиць припасли, сіклів, оболів чи алтинів для лаври? — запитав він іронічно.

— Та де нам до того, горлику? — похитала журливо головою задня з прочан.— Мідниць та лепти хіба трохи... Надіємося ще щось наялмужити милостинею в Києві, щоб хоч до копи на всіх добрати...

— Жовнірів попереду не бачили?..

— Бог милував, сину...— перехрестилася.

— Останній скарб свій мозолистий понесли в Печери,— чи то осудив, чи то ствердив Пушкар, проводжаючи очима прочанок.

— Ті, Мартине, он і такої розкоші не можуть дозволити собі,— вперше обізвавшись, проказав Петро Суховій гачкувато-зігнутим пальцем на десяток жіночих постатей, що жали збіжжя невдалік обік шляху.— Аякже! Он там і Вій-лановий несуться,— кивнув він на ледь помітну зі збіжжя постать вершника-наглядача, що правував до жниць навпростець цариною.

— Яке ж святе діло без них святилося? — зауважив згодом, ніби сам до себе, Шульга, піймавши на льоту загадковий осколочок Сіркового погляду.

По тій події знову усі на якийсь час примовкли, думаючи кожен своє. Що-то чекає їх попереду?.. Як складеться їхнє життя?.. Що б не гадав кожний з них, про що б не мріяв, а питання це стояло перед кожним, ішло за ним, обганяло чи відставало, але не лишало назовсім.