Засвіти

34.

Кошовий Сулима відрізнявся від інших старшин поміркованістю, безприкладною сміливістю, ставленням інтересів козацтва і посполитства над всіма іншими і особистими, не раз дарував свої власні кошти на козацькі потреби. Незвичайний авторитет його серед простого козацтва обумовлювався ще й тим, що він був незрівнянним стратегом і відчайдушним рубакою в боях. Байдужий до наживи і всіляких особистих благ, він цінував і в інших оту поміркованість, товариськість, а ще — любов до ближнього... Неодноразові дарунки його монастирям, церкві та київським братствам робили його знакомитим козаком і серед поспільства... Та найбільше поцінював він заповзятих, сміливих та кмітливих, не лише в козацькому товаристві, а й серед ворогів...

І таки трохи вдалася йому ота затія з візком-брожком і Лейбою. Бо драбанти зразу-таки й схопили Тевеля та Явтуся, коли ті, мордуючи геть виснажену шкапину, впряжену в брожок, пробиралися навмисне скрадливо неподалік фортеці в напрямку Січі. Лейба наробив рейваху перед драбантами і жовнірами, що в нього і велика, голодна родина, і ні гроша за душею, і досить боргів, бо вино він узяв у знайомого Шмуля в кредит; називав фортечних людоловів і «ясними панами», і «уродзонними шляхтичами», і «добродзеями»; клявся більше не гендлювати в цих «окресах» і «маткою боскою ченстоховською»,і «гостробрамною панною свєнтою», і «Єзус-Марією».

— Панове, пшепрашам!.. Як бога кохам!.. Ой, вей змір!.. Ой, шаде фервалі!..— кричав він, тягнучи за собою заплаканого і мовчазного Явтуся, спотикаючись від стусанів охорони і віючи фалдами вбогого лапсердака.— Панове добродзеї!.. На всіх свєнтих!..

Приправивши гендлярів і їхнього брожка з вином у фортечне дворище, драбанти і жовніри наділи на Тевеля і Явтуся наручні і шийні кайдани і, помереживши їх нагаями, опустили в підвальний склеп.

Вже за годину-дві спокійно-тиха звичайно фортечна залога поволі загула й загаласувала, аж у склеп те було чути. В’язні прислухалися до незвичного їм гармидеру, дивувалися, а Лейба явно тішився тим в душі, хоч і намагався не виказати себе нічим. Плакав і дрижав Явтусь, споглядаючи у підземеллі отаких же, як вони, припнутих в’язнів, до краю виснажених і худих, як монастирські мощі.

— ...Жиццє наше крутке — випіємо вудкі! — співав якийсь жовнір, вештаючись побіля склепу.— Жиццє нам недлуге — вип’ємо вдруге!...

Тевель аж зареготав божевільно якось, зачувши оті співи згори. Регіт його був таким невідповідним і дивним, що в’язні поспівчували корчмареві, який з горя втратив глузд.

— Свят, свят, свят! — сказав котрийсь із в’язнів, наспіх хрестячись.— Що зробили з чоловіком, анахтеми!..

Замовкнувши по тих заувагах співдольників, Лейба зіщулився, приліг на припоні, зігнувшись, обіклався куцим лапсердаком і спершу удавано, а незабаром і по-справжньому заснув, аж дивувалися присутні. Побіч нього, зморений геть, заснув і Явтух, схлипуючи. Невдовзі чулися на весь склеп затяжне хропіння Тевеля і сонне постогнування хлопця...

Цілий вечір смакували драбанти дармовим п’янким вином, доки в піснях, лайках та гармидері не вклалися хто де вже зовсім пізно на сон, лишивши тверезими лише варту на валах та роз’їзних чатових по окіллі... Шуміли тирсою прохолодні серпневі вітри, обзивалися дзявуливо суслики і байбаки, тявкали десь лисиці, і, як завжди, цьвохкав спросоння в напнуті полотна степу перепел та гриміли обвалами зобіч невгамовні пороги...

А в післяпівніч кодацька твердиня неждано-негадано була зусюд оточена принишклими і спритними козаками, нечутно знята варта по окіллі і навіть на окремих вежах, спускався над прірвою-ровом міст першими стінолазами-козаками, що зуміли проникнути непоміченими у фортецю. Та отой же міст своїм скрипом розбудив варту жовнірів і драбантів... Розбудив, правда, досить запізно, бо козаки вже значною частиною були в дворищі і на дахах твердині. Зразу ж зав’язалася запекла сутичка між фортечниками і козаками. Драбанти і жовніри, і тверезі, і ті, яких несподіваний напад швидко протверезив, билися заповзято і вправно. Звиклі до герців і смертельних боїв, вони скупчувалися клинами і миттєво переладновувалися в ряди, відбиваючи неспинний козацький шквал, що так зненацька навалився на них, як з неба.

Достойно в цьому нападі проявив себе і Сірків курінь, що першим устиг подолати рови, стіни та мури і стати до бою із захисниками. Особливо поталанило самому курінному, бо по кількох сутичках перед ним, як із-під землі, нечистою силою постали лише в підштаниках Маріон і Пшияловський. Вигляд їхній був при смолоскипах жалюгідно-кумедний і безглуздий, проте в очах горіла і відвага, і певність.

Кинувшись на них на миттєвому відбитті драбанта і орудуючи одноразово двома шаблями, що було не баченим для обох захисників, Сірко, як таран, пішов на Маріона, в якому зразу пізнав знавця в шаблюванні, і лише лякав правою його напарника, пана комісара. За якісь недовгі хвилини шаблюка Пшияловського, на щастя, вже лежала долі, вибита вдалою Сірковою підсічкою, а сам Пшияловський, вдарений навідліг кимось із козаків-побратимів, повалився снопом додолу.

У відсвітах багатьох смолоскипів, що палали і долі, і в руках козаків та жовнірів, Сірко бачив перед собою перекошене, отетеріле лице свого супротивника, і вправні, блискавичні зблиски його шаблі, що хоч і не раз уже були відбиті ним, не слабли. Та ось, чиїмсь ударом збоку, шабля Маріона враз скосилась. Дзенькнувши двома уламками, вона впала під ноги Сіркові, а Маріон в смертельному ляці, кинувши по боках злобивими очима, підняв догори руки в знак здачі. В цей час вибухнув і порох в льосі...

Як заповзято і вперто не захищалися кодаківці — і драбанти, і жовніри,— несподіваність і осатанілість козацького нападу, була невідхильною. Не минуло, може, і двох годин бою, як переможені рештки драбантів здалися на милість переможців за наказом Маріона. Якийсь час, яко полонені, ще хоронили тут же в дворі своїх соратників з дозволу кошового, а потім були зігнані в окрему будівлю, де чекали своєї долі. Лише трьом захисникам-драбантам удалося втекти потаємним ходом, скориставшися темнотою і власним щастям. Послані в погоню за ними козаки вернулися ні з чим, хоч і старанно обнишпорили все довкілля. Не попалися вони на очі і лишеній в полі козацькій заставі.

Поки Сулима, дозволивши пораненим — і Маріонові, і Пшияловському — належно одягнутися, розмовляв з ними, виясняючи потаємні плани гетьмана Конецпольського і його ж наміри та накази стосовно Січі, козаки звільнили із підземелля в’язнів, розкували їх, а з ними разом і обрадуваних донезмоги Лейбу та Явтуся. Місце в підземеллі натимчас поповнили взяті в полон драбанти і їхні старшини, на поруйновані вежі стали козацькі чатові. Хоч була неділя, в окілля за наказом Сулими повезли дерева для додаткових бекетів, у верхів’я Запорогів погреблися на чолі з Левком Конограєм дозорні чайкарі. На втіху козакам і старшинам, а особливо кошовому, вчора поруйнована фортеця за тиждень-другий праці стала січовою твердинею під орудою старшин Тодося Ремеза і Кіндрата Бурляя...

Підведені перед вечерею, що планувалася бути бучною, до Сулими обидва корчмарі не могли вимовити на радощах і слова. Особливо таємно пишався успіхом Лейба, бо чув себе віддяченим кошовому за колишню надзвичайну послугу, але не менше тішився з того і Явтусь, бо надіявся тепер стати Козаком на Січі...

Радісно було на душі і в молодого отамана Сірка. Співала душа, і співала на сухому вітерці тирса, шуміли про звитягу дерева, під якими правився він зі своїм куренем на Січ. Малювалися йому місце і вага Кодака для Січі в наступному, як заслона від ляхів чи й татарів. Адже з високих бекетів — а Сулима наказав їх ще підвищити значно — тієї фортеці в сонячний погожий день весь Великий Луг видно як на долоні... На козацьких фірах, що котилися за вершниками, везлися гроші і провіант, порох і кулі, сукна і навіть частина гармат... Лише одного не міг розгадати Сірко: чому Сулима не забрав цього скарбу з собою, а доручив йому, Сіркові, правити те все на Січ? Та й те він утямив згодом. Адже Сулима має йти на Черкаси, Корсунь, Канів, а коли так, то скарби аж он як на Січі потрібні...