Засвіти

37.

Було о тій порі щось казкове в українських степах, чарівно-неповторне, як ніде, мабуть, на землі. Воно заворожувало подорожнього своєю безконечністю і незбагненною широченністю.

Безбережжя, здавалось, поглинуло всі звуки, тільки випари ранковими серпанками миготять над запашними зіллями степу, наче бездимно тліє земля. Та коли уважно прислухаєшся, з дзвінкої, моторошно тихої синяви неба почуєш зачарований, безконечно довгий спів жайворів, що ледь помітними цяточками поприв’язували самі себе на срібні вервечки-струни, і висять над простором, і дзвонять, славлячи красу літа і світу, срібним співом своїм: ті-і-р-лю, ті-і-р-лю-у, ті-ір-лю!.. Пад-пад-дьом! Пад-пад-дьом! Пад-пад-дьом!..— підспівує їм, мов хльоскає, лунко зі збіжжя самотній перепел. І здається — ось-ось закипить отам десь коло одинокого жайвора небо журкотом.

Гордовито кружляє, як омлілий, в блакиті вічний шукач здобичі — одинокий шуліка, свистить іноді, ніби спросоння, байбак, і на старезній як світ корчастій вербі у велетенському підбіленому гнізді стоїть на одній, як соломина, тонкій червоній нозі, з відкритим дзьобом сумовито-сонний, мов спекою зварений, лелека.

Спить він чи лише дрімає, важко сказати, проте, придивившись, можна переконатися, що не спить, бо час від часу відкриває поволі одне око і слідкує, як в оточеній збіжжями знавкруг водяній балці бродить його лелечиха з молодняком, якого йому вже з віддалі і не відрізнити від неї.

Подорожани давно розглянулися і, ледве ступаючи обважнілими ногами по моріжку, запалені сонцем і оклеєні пилюгою, нагадували не бакалярів, а гутників, що, пересварившись між собою, розтягнулися аж ген один від другого. Лише ота хода та сумовита задумливість не потверджували того, бо кожний снував щось своє, нескінченне, забувшись і де він, і куди прямує, і звідки. Мовчав, поринувши в спогади, й Іван Сірко. Досі йшли, слава богу, благополучно. То перлистими тучами, то хмарами з підпалами пропливало в уяві його недовге життя. І що б не думав, де б не витав, а перед очима ставала ота п’янким випаром напоєна місячна ніч, плюскіт сонної Мжі і на руках вона, його наречена Софія. Дозволила і з коня зняти, і нести аж до берега, і потім — посадити, наче п’яну, в сідло. «Дасть бог, доберемося до Січі, зашлю сватів з дорогими дарунками, щоб мати не бубоніла, а там і весілля згуляємо»,— шугнуло райдужним крилом в уяві сватання. Чомусь тут же, в наступності, згадалася зсутулена, опасиста постать діда Ничипора з білим уже не чубом, а пухом замість нього на голові і його абецадло, окроплене воском і заяложене. Як уважно тлумачив він тоді ту «Словенську граматику», той «Аделфотес», сам толком не розуміючи їх. Тепле почуття вдячності заливає жалем, підходить клубком до горла, напливає на очі, йому аж путі не видно. Сірко крадьки протирає очі, оглядається, мов спійманий на чомусь лихому, кривить уста в гримасу-усмішку... «Так і не вдалося бідоласі вмерти власною смертю. Вбили прокляті ляхи при переїзді, беззбройного і немічного... Вбили немічного, бо здорового його б не взяли, хоч би й зуби поламали,— розмовляє він уявно.— Пухом земля тобі, лицарю славний, і вічний покій!..»

Сірко стріпує головою, мов хоче відігнати від себе спогади, та дарма, за мить-другу перед очима постає кошовичка Катерина, щира, сердечна жінка, а вслід за нею з’являються химерні птахи, про яких розповідала йому, алькопост райський, птах добра з жіночою головою у райдужному оперенні і Сірін — птах смутку, а потім — о диво! — упиряка Вій, Чур та Пек... Вірячи в бога, вона якимись потаємними куточками душі вірила і в них та ще десятки подібних їм...

«Е, не кажи, Орисю, домовий — воно в кожній родині є свій... На горищах та в бовдурах живе він,— згадує Іван її суперечку з дочкою.— Позбутися їх не можна, бо з тим позбудешся і оселі, і двору, і родини... А відьма...»

Обік із-за горба виткнулись верхи стуракинь-тополь і кілька сонних вітряків за селищем, а за ними аж ген три гострі могили у світлій імлі бовваніють. Згодом у широкій чаші-долині заясніла черепицею кам’яниця, обсаджена коморами та хатками з солом’яними стріхами. Загавкали ще звіддалік собаки, заскрипів біля крайньої оселі цибатий журавель, заляскав за озером праник, хрипло і деренкувато заспівали десь молоді півні, а їм услід глухо прогудів з очерету птах бугай...

В кінці отієї велетенської зеленорутої долини, заповненої будівлями та дворами, в полуденнім сонці горіли по пагорбі ряди скирт і полукіпків, біля яких мурашилися люди, а ген на горбі, за дірявими вітряками, бовваніло десяток осельок виселка і кілька рудих довгих повіток-шоп над яром.

— Як дивишся ти, ватаже, на оцю Йосафатову долину? — зупинившись, запитав у мовчазного Сірка Гнат Шульга.— Колись тут, кажуть, метлихалося море, а нині в тому он його останкові-плесі ми можемо очистити трохи наші грішні душі і тілеса та утолити спрагу душевну спочинком, поки сонце присяде за навкільні гори. Без того я не маю вже сил рухатися.

— А не пожене нас почцівий пан дідич в три вирви, як помітить? — завважив товариству з найближчого гурту молодиків Михай Ханенко, кинувши запитливий погляд на Сірка.

— Старі люди кажуть: вовка боятися — в ліс не ходити.

— Благословимо цю мудру думку, брати мої,— оглянув усіх запитливо найстарший з них, Мартин Пушкар.

Незабаром, викупавшись, молодики уже лежали на траві напівголі біля порослого лататтям плеса, радісно перекидаючись дотепами та жартами, а неподалік сохла щойно попрана їхня білизна. Вибравши сухуватіше місце обіч них, потоптавшись, приліг горілиць на узгірку й Сірко. По довгій ході оте купання, прання і оцей спочинок на прохолодній землі здалися йому блаженством. Лежачи, він чув, як молоді бакаляри знову почали сперечатися між собою, потроху розбуджуючи і його дрімоту.

— Згадав оце, Васюро,— почав як призвідець Мартин Пушкар,— оті слова твої: кращі з нас несуть свої буйні голови на чужину,— прискіпувався він, заклавши руки за потилицю.— Чи знаєш ти, що і «Апокрисісу», і «Пересторозі», і тому ж таки «Треносу», сиріч — «Плачу», та «Палінодії», і врешті «Посланію» Івана Вишенського з Афонської обителі ми зобов’язані і тим же буйним головам, і тій же чужині, що виростила собою наших людей, можних піднятися над вузькими суєтами власними до суєт люду нашого і не нашого?.. Овідіус не був би Овідіусом, а Цезар — Цезарем без отієї чужини!.. А македонянин?..

— Додай, брате, і «Протестації» Ісаї Копинського, що обійшлися в гріш уродзонній шляхті і папіжеві, і те, що, добуваючи славу «чужинцям», як ти кажеш, наші буйні голови повертають до рідних пенат загартованими лицарями, знаючи всілякі штуки,— докинув у суперечку товаришів Михай Ханенко.— Хіба покійний, царство його душі, Михайло Дорош зумів би завести ті полкові порядки в Запорогах, що й нині на заздрощі чужинцям здрастують, або чи зговорився б з Гіреями на турка чи й Сагайдак — спаяти Січ братствами, а перо — з шаблюкою, коли б не той гарт?

— ...І Гедеон Балабан, просвітитель і екзарх вселенський, і його послідовник Памва Беринда, і все вречене вами, побратими мої, якщо по щирості казати, тільки зайвий гнів ворогів на народ накликає, а зиску з того — гріш...— аж звівся Гнат Шульга на руку, встрявши в розмову.— Пожарищем — на вогонь, мечем — на меч, смертю на насильство треба йти, а «протестації» що дали людові?!. Їм то можна писати оте, бо коли що до чого, то вони і майно ошатне, і душі свої праведні з чадами, і тіла честиві, як говорив ти, поповичу,— вколов він Самойловича,— до своїх православних церковників під захист понесуть чи до литвинів, а люду шкірою, душами та тілом, по палях висячи, треба буде розплачуватися за те!..

— Про такі речі не тобі, гирлижнику, полемію вести,— схопився ображений Самойлович в гніві, натякуючи Гнатові на його пастуше походження.— Хто тобі, череднику, перечить своє честиве тіло не давати православним під захисток?.. Навіть Горацій говорив,— сказав він спокійніше: — «Карпе діем — лови день!..»

— Стій, віаторе!.. Замовкни! — замахав руками раптом Шульга, вдивляючись в бік шляху й поволі стаючи на коліна.— Якусь перевертницю-горгону в образі вершника-янгола до нас біс несе.

Всі вайлувато і нехотя поволі звелися й собі: хто на лікті, а хто й сів, вичікувально задивляючись на вершницю, що близилася до них на міднуватому лискучому скакуні.

— Дзень добжи, добродзеї! Кто беньдзеце і для чего тутай? — натягуючи поводи неспокійного коня, що раптом закивав гострими вухами і захріп, угледівши розкидану по траві білизну, звернулася вона чванькувато і гордовито до гурту.

Шульга перший розгадав причину того кінського неспокою і, легко звівшись, скочив збирати білизну, а молодики, відвівши погляди від повного зневаги чарівного лиця вершниці, з цікавістю розглядали маленького собачку, що принюхувався, притримуваний приїжджою за довгий тонкий шнурок; накинутою на нього отороченою смугастою накидкою і капелюшком, в якому майже ховалася маленька голівка, собачка нагадував ляльку. Короткі його ніжки були озуті в барвисті взувці-шкарпетки, а під шийкою красувалася рожевим букетом шовкова ключка з-під білого жабо.

— Іррітаментум!.. Страховище! — шепнув хтось з гурту молодиків, і не знати було, кому адресувалося сказане: отому собачці чи його господині.

— Чего нікто не муві мнє, хлопі? — роблено грізно викрикнула вона і ледь усміхнулася, помітивши загальне захоплення собачкою подорожніх.

— Ми є спудеї братства кийовського, ладна і слічна пайматусина цуречко,— вклоняючись від усіх, заїкувато пояснив Мартин Пушкар.— В землі дідичні Вишневецького нам путь, на вакаційні ферії літні,— не моргнувши, збрехав він.— А... тутай?..— оглянув він товариство, зрозумівши, що не вдовольнив відповіддю вершницю.— ПЕРЕПОЧИЛИМ ПО ХОДІ ДЛУГОДЕННІЙ НА СМАЖІ у вашому підстепі.

— ...Перепочилим? — глумливо повторила запитом вона, призрілим зизом оглядаючи сидячих,— то й...— підбирала слова,— виносьтесь із тего підстепу, доки цалі тважі ваші! — повернула коня поводом убік.— Бемули, а не спудеї ви єстесьце! — кинула злобливо на від’їзд в гурт отетерілих подорожан і поскакала геть, аж собачка ледь встигав за нею.

— Ти ба, яка бенеря,— обізвався першим Сомко.— Видно із наших, бо плутає русинські і ляські слова, а коняга слічний у неї, таким і на Січ-матір не сором би було добратися. Я, мостьпанство, раджу небарно вирушати манівцями,— вказав він поза долиною,— до тих он халуп, бо при цій оказії можна і в халепу влізти... Чи, може, пан ватаг і регіментар має свою пропозу? — глянув він на Сірка, що сидів, розклавши руки на підведені коліна.

— До того ж і вечір хутко. Думай, пане козаче, про нічліг та про насущний для тіл бранних,— підтримав його завжди голодний Гнат Шульга.

Небаром молодики вже пленталися вервечкою поза старими крислатими вербами в бік виселка, час від часу поглядаючи на сонце і селище, яке обходили. Брів попереду них і Сірко, то слухаючи отих заповзятих їхніх суперечок, що знову виникли завдяки події з вершницею, то поринав у спогади, що краялися, роїлися і кришилися в пам’яті без ладунку і послідовності, одні з-поперед інших.

— Ми сперечаємося, а пан ватаг нас слухає не втручаючись,— заговорив до подорожан Басюра Варениця.— Не зрозуміти нам, варте те чогось чи ні? — перервав він спогади Сіркові запитливо.

— Ага, пане Сірку, що ти мислиш по тому всему в наших полемах? — підтримав товариша Павло Яненко, кліпнувши великими повіками на вродливім лиці.

— Не можу щось казати, бо чимало не второпую з того,— знизав плечима січовик, явно намагаючись не прийняти нічийого боку.

— Хоч скажи, як гадаєш з отими сентенціями нашого Самойловича?.. Адже він до царя нас лучить, бо віри однієї,— гнув своєї Шульга розчулено.

— Своєї думки з того не маю впевненої, а... правда у всіх мовах ваших чується,— оглянув Сірко молодиків.

— Не маєш своєї думки, то, може, маєш думку січового товариства та чільників його? — наполягав Варениця.— Чей же, мислять вони про це якось?..

— Чільники-старшини,— зітхнув Сірко,— кожний в більшості у свій бік тягне, але переважно, вважай, всі за те, що не життя нам з Польщею... Не життя, бо згинемо до коріння...

— То куди ж подаватися,— обраділо встряв Самойлович,— коли не життя?..

— Та так дійшло, що все одно куди, аби лиш одірватися від її ойчизни.

— А я що кажу? — цмакав у задоволенні Самойлович.— Нема що більше робити нам. Московські люди і співчувають нам у біді, і не потакають магнатам та королеві.

— Що нам співчуття їхнє, Іване,— похитав головою Варениця,— коли нам хоч малої помочі треба, і небарно? Чи так я кажу, ватаже?..

— Та, мабуть, що так, бо ой як треба її, тієї помочі,— зітхнув Сірко.

Розмова знову обірвалася, бо кожний по-своєму переживав оте становище народне і відчував, що в словах їхнього проводиря була правда. Іван же, розбуджений отими запитами, переконувався, що не лише козаки і посполиті варяться сьогодні отим мордирством ляським, а й отакі бакаляри та ченці, хоч як вони збоку отого живуть. Взагалі оця подорож до Трахтемирова і Києва відкрила в ньому якусь нову кватирку, про яку він навіть уяви досі не мав. І оповіді та настанови Семирозума, і розмови з архієпископом, і оці суперечки молодиків, в яких кожен здавався по-своєму правим, сплітали у його свідомості якийсь клубок, осідали чимось мулким на душу, і не було ради в нього те все осилити, розплутати, роздільно скласти на виду і роздивитися якось пильніше...

— Що ж чекає на нас, ватаже, на Січі по всьому? — почув Іван Сірко тихий запит Пушкаря.

— Не на нас чекає, пане Мартине, а нас, яко поміч краєві,— зітхнув Сірко.— І, мабуть, не на Січі, а деінде ближче...

— Недарма митрополит примушував студіювати те фехтування, стріляння з лука та вершництво спудеїв по ранковій молитві,— закінчив він тихо.— А ми вспак тому йшли, шпетники, прихлібці й балаболи, прости боже!..