Засвіти

41.

Із засвіту і до запівночі кипів і клекотав під Кумейками бій... Перші навальні козацькі напади, натрапивши на притрушене сніжком і незамерзле болото, таки зразу і захлинулися і замість сподіваної радості принесли прикрощі. Ще б пак, самі себе пошили в дурні! Північно-західний відлижний вітерець, викручуючись вихрастими клубочками у козацькому стані, доносив із запалених ляхами Кумейок спершу відчайдушні зойки та крики поселян, завивання і лемент собак, а згодом, як те трохи змовкло, густі хмарища диму, що слався поземкою, і чад... Не поталанило ні в чому козакам, найпаче дошкуляв отой дим запахом спалених трупів.

І все ж було не так уже й зле. Прикриваючись нищівною самопальною і гарматною паляниною, козаки відступили з отієї болотної пропасті за пагорби, наспіх обставилися, як завжди в таких обставинах, возами та мажами, й витримували і розлючені напади жовнірів та рейтарів, і безупинний гарматний шквал, і наскоки гарцівників-вершників, що носилися з краю в край.

На щастя, появився нарешті Гуня з січовиками, і Сіркові козаки, ожвавлені отією подією, зробили несподівану вилазку й зуміли замкнути у своїм таборі чималий загін жовнірів, що, прорвавши загороду-греблю в одному місці, опинилися в зашморгу. Коли в лавах обох військ пронеслася чутка, що в оточеному жовнірському загоні перебуває син Потоцького Петро, то бій, наче підсилене пожарище, розпалився так, що і бувалі в січах козаки такого не пам’ятали. Не лише косами, ятаганами, списами чи шаблями бився покозачений люд, ай — голоблями та люшнями, війями та кілками, навіть осями нищив на два боки ворога, звужуючи коло оточенців і відбиваючи все завзятіші напади тих, що, як сльота, осліпло лізли на виручку оточенням. Син же Потоцького в кільці!..

Дізнавшись, що син Петро в козацькому оточенні, Микола Потоцький оскаженіло гасав по полках, грозив своєму братові Станіславові, полковникові Лащеві і магнатам Казановському та іншим смертною карою за недбальство і гнав на козацький табір все свіжі й свіжі свої сили, доки, не стримавшись, і сам не повів добірних резервних драбантів на приступ козацьких редутів, водночас обливаючи їх шквальним вогнем всієї коронної армади.

Бій уже не кипів, а клекотав, ревів... Табір козаків, оточений возами і мажами, ощирювався і не давався доступитися його. І мало треба було козакам: хоча б один свіжий полк запорожців, котрий ударив би у тім’я ворогам, хоч кілька б сотень для нападу збоку, щоб підняти напругу в лавах своїх і схитнути ворога... Адже увесь день жовніри й драбанти напирали по три на одного козака, бій все ж схилявся на користь боронців краю, адже й сам Потоцький подумував уже про те, як йому вийти з ганеби в цьому бою... І треба ж статися отакій напередбаченості... Доля-фортуна вередлива буває...

Вже вечоріло, і козаки, усвідомлюючи свою близьку перемогу, напружували останні сили, останні можливості з надією, що ворог схитнеться і подасться ось-ось, а тоді вони сторицею подвоять свої сили і переможуть. І ось біда: несподівано в козацькому таборі спалахнула мажа з сіном. Впряжені в неї воли здичавіло заревли і нестямно кинулися, одірвавшись від решти, носитися по табору, розтрушуючи вогонь шматтями на інші вози та мажі також із сіном і соломою... Частина козаків кинулася до оскаженілої худоби, але в ту ж мить і відхлинула, бо вогонь упав на фіру з порохом і вже через мить страшенним нежданим вибухом розніс і волів, і сіно, і декілька маж та возів з доокружних редутів. Оточенці разом з Петром Потоцьким умліока, скориставшись з отого богом посланого їм спасіння, розладом у козацькому таборі, прорвали кільце і винеслися, як з пекла, геть...

Заревів із радості ворог, застогнали від горя козаки, але гнатися не посміли, бо знали, що лише в оцьому таборі вони сильні поки що. Бій продовжувався, хоч козаки й знали вже, що сподіваного переможного кінця не буде сьогодні... Купами лежали трупи і в таборі козаків, і на полі між ними і ляхами. До Потоцького влилися свіжі сили жовнірів, приправлені з Бара коронним гетьманом Конецпольським з п’ятьма гарматами, і змучені козацькі лави, підупавши духом, ледь витримали їхній навальний шквал... А десь ще затримувалися не знати чому жадані канівчани з Артемом Лагодою, потойбіч Дніпра блукали загони Скребця і Кизименка, рихтувалися, не поспішаючи, в дорогу чигиринці з Гнатом Хомою, корсунці з Максимом Нестеренком, білоцерківці з Ясиною... Отож би всім і поспішити, і відкинути нападників, і погнати світ за очі...

То один, то другий із старшин тепер наполягав перед Павлюком про відступ, скаржився на нестачу людей, відсутність пороху, зброї, натякав про Боровицю, в якій вже, може, чекають на них лівобічні підкріплення. Те ж робилося і в таборі Потоцького, тільки куди ретельніше і заповзятіше. Бо за козаками їм бачилися ще не покликані до бою резерви в гайку, що чомусь-то досі не зрушилися з місця, а стояли там з розвіяними корогвами над головами, ждучи нагоди обскочити їх, як лиш скупчаться, з боків. Не знали вони, що то були лише опудала, коло яких гарцювало з десяток нарочитих нетяг, козаків-вершників, колишніх сулимівців, поставлених туди Сірком ще з досвітку.

«Ну й Сірко! Ну й стратег!.. Оце так молодик! — повторювали подумки старшини, зрозумівши значення отих опудал в гайку для всього козацького війська.— Треба ж до такого додуматися!..»

Не послухав старшин Павлюк і таки дотягнув бій до вечора, але, як лише почало темніти і ляхи відхлинули геть, боячися козацького підступу, він не послухався і рядових козаків, що казали: «Нас тут і ворожі трупи боронять, бо лякаються їх кількості ляхи...» Не послухав, а зібрав наскоро Малу раду, а по ній раннім передсвітом дав наказ військові відступити на чолі з Гунею до Мошен, звідти прямувати через Черкаси до Боровиці. Сам же він, Павлюк, подався з охоронною сотнею в Чигирин по людей та порох, а Скидана послав за тим же на Січ... Наказним над козацьким військом лишився Дмитро Гуня.

Сірко не пам’ятав такої довгої ночі в житті. Здавалося, вона тяглася безконечно, припнута ланцюгами десь у хащах до дубів, як спіймана блудниця. За наказом Гуні він, як і інші, зморений і розбитий, дорана стежив, як козаки поспіхом стягували до куп трупи полеглих, загортаючи їх примерзлою землею і окривавленим снігом. Джмелиним роєм гула ще в його тяжкій голові бойова веремія, дзвеніли вибухи, крики, стогони і постріли, щеміли натруджені і мозолясті, в пухирях руки, сльозилися від цілоденного диму очі. На світанку він наказав своїм козакам проказати молитву, пошапкуватися з полеглими і стати в шеренги. А незабаром, розбудивши нічну тишу пострілами сальви в честь полеглих, вони останніми залишили побоїще і з місця вскач повернули у бік Мошен. Перед самим містом вершники обігнули їх і, вибравшись із мочарів на давній битий шлях попід горою, подалися на схід...

Розвиднялося, як Сірко по чималому навальному чвалі притримав коня і оглянув розтягнуту колону своїх мовчазних вершників. Сіявся тихий сніжок з неба і з дерев, дрімали в мертвій задумі сосни й дуби, спали вільхи й ялиці, покриваючись білим квіттям снігу. Десь вили ледь чутно зголоднілі вовки, пробігали наполохані зайці, кабани, козулі, залишаючи свіжі сліди на сніжку.

Їдучи ступою і одноманітно погойдуючись у сідлі, Сірко почав непомітно дрімати, і, хоч силився прогнати її, дрімоту, повіки зліплювалися, аж не міг дати собі раду. Лячно стріпнувшись якогось разу, він оглянувся і настрашено побачив — і то вперше в житті: його побратими майже поголовно спали в сідлах. Дивне і жахне то було видовисько, здавалося, що хтось заворожив раптом, зачаклував увесь загін козацький, що навіть коні — і ті, міряючи стомлено шлях, також дрімають.

Трохи вгомонившись по першому враженні, він нарешті зрозумів, що й сам напівспить, час од часу прокидаючись, як і його Велес. Повагавшись, мусив виставити наперед і назад надійну варту з суворим наказом не заснути і вже по тому спокійно їхав, клюючи носом.

Петляли стрічкою поза плесами і озерцями, обгинали бугри і вибалки, перетинали струмки і рівчаки, обходили протрухлі завали з дерев, поки по обіді передній роз’їзд оповістив, що недалеко на лісових галявинах є якісь хутори. Загін раптово проснувся, ожвавився, загарцював, а за якусь мить уже обрадувано спішився.

Двічі до вечора мінялися дозори над шляхом, двічі він обходив пов’язаних до вориння коней, наказував конюшим з поселян підкладати сіна і знову десь тулився в закуток і дрімав, поки кухарі наспіх готували галушки. Втішало його, що козаки покотами солодко спали по хатах і стодолах, що коні зголодніло хрумали духмяне сіно, дружно форкаючи...

— Спочив би, отамане, прилігши,— нагадав йому якось Артем Нерід, зводячись з копиці після недовгого сну.

— Живі будемо — спочинемо ще,— відповів йому Сірко його ж словами.

— Закон війни вимагає, щоб отаман був завжди виспаний і опочилий, а ти...

— Нужда й закони міняє, брате, як говорив покійник батько Сулима,— повеселів Сірко від турбот свого джури.— В Боровиці по-справжньому спочинемо...

Спускався тихий зимовий вечір, як у мовчазне мереживо сніжної завіси, що густо опадала, сіючись, вийшов лісовими манівцями поповнений кінними хуторянами Сірків загін у напрямку Черкас. Отаман уже бачив місто, уявляв його вулички й хати, невільно малював у пам’яті нічну зустріч з Корнієвим побратимом, дядьком Артемом, тішився клопітливою гостинністю тітки Горпини, пригадуючи зустріч з ними по путі на Мошни, мріяв, як висушить у теплі опрілі ноги і перевзується. І надія та, що ближче під’їжджали вони до Черкас, теплішала в подумках, ставала бажанішою, необхідною, хоч і не мав часу там затримуватися, пам’ятаючи вимоги наказного...

— Перемахнемо ось через оці кручі, об’їдемо балку, урвище і хащі, а там і діброва буде,— догнав Артем Нерід Сірка.— В мене тут тітка коло Замчища, то, може, дозволиш заскочити і побачитись, отамане?..

— Побачимо, брате,— зітхнув чомусь Сірко, криво Посміхнувшись.

«А з повозового табору, як ото під Кумейками, худобу треба конче виводити...— в’яло вирішував подумки.— Не випустили б того магната Петра Потоцького, коли б воли не осатаніли».

Кидаючи копитами груддя натоптаного снігу позад себе, коні скоро вихопилися чвалом на останню кручу перед Сосницею, і... гахнули з подиву козаки, застригли неспокійно вухами коні, зупиняючись від отого загравного видовища попереду. Крізь решітчасті просвіти дібровних чагарів і над ними, наче перед сходом сонця, рожевим сяєвом райдужилося низьке небо...

Сірко разом із загоном, що без наказу зупинився, дивився на те жахливе видовисько і чув, як холонула в грудях підігріта втіхою надія на зустріч з Артемом і його родиною. Зразу ж за посадженими колись гетьманом Кулагою саджанцями дубняку ряботіли лиховісні клапті вогнів, здіймаючись вгору, ніби спалювали оті надії, замінюючи їх розпачем і страхом за людей, що лишились поневірятися десь на холоді без стріхи і майна, з дітьми і старими...

Вислухавши дознавачів, він гукнув сотням не відставати і, огрівши спересердя Велеса таволгою, понісся в ніч, обгинаючи місто праворуч. «Значить, ляхи обігнали нас якось, але ж... як? — марудилося в голові отамана.— Коли і де обігнали, не давши нам того помітити?..— лютував у душі Сірко.— Невже Книша встиг те зробити за наказом Потоцького ще вчора? Авжеж — учора...»

Велетенське пожарище, як і кумейське, тріщало й гохкало в світло-кров’яних куделях вогнів, кипіло криками й зойками людей, гвалтувало і завивало собаками, ревло й іржало худобою... Полум’яні язики, облизуючи рештки стріх: за валом, оповивали і кутали чорні ребра недогорілих дахів, червоними гребенястими клубками підпалювали осіле на камінне Замчище небо, високими свічкуватими стовпами довго освічували путь вершникам, що очманіло неслися в потемнілу мушлю ночі, повернувши з чигиринського шляху топилівським до Боровиці...

— Спаси, боже, й помилуй люд твій хрещений! — хрестилися вершники.

Сірко кілька разів озирнувся і ніби перед собою побачив оте багаття, розлите на всі Черкаси. «Невже це робота Лаща?.. Невже оте пекло він посіяв?.. Катюга!.. Ні, Книша б не осмілився!» — аж привиділося Сіркові в отих загравах перекошене, як тоді, у Мошнах, страхом лице воєводи Лаща з обрізаним уривком аркана, що петлявся на вітрі, а обіч, чомусь у самому полум’ї, трупом лежав дядько, Артем, і біля нього тулилася, корчачись в нестямних муках, тітка Горпина, навколо якої, тримаючись за палахку спідницю матері, свічками горіли діти...

Уява, як блискавочка в павутинних тенетах, борсалася, билася, пульсувала, і, відганяючи її геть, Сірко приострожував Велеса, аж той стогнав від напруги, рвучись уперед...

Хоч була ще тільки засвітна година, та ні боровичани, ні вже прибулі туди козацькі війська не спали. Загони Івана Сірка увійшли у вузенькі вулички містечка й попрямували в тому напрямі, де таборився, як повідомили на заставі, гетьман. Павлюк і старшини саме закінчували радитись, як Сірко переступив поріг.

— Що б там не було, а ми будемо стояти, доки стачить сили, розв’язуючи тим руки і панові Скиданові, і Гуні на волості, поки побільше зберуть і розпорошених посполитів та міщан, і козаків,— говорив Павлюк, сидячи на ослоні спиною до столу.— Припасів і зброї тепер вистачать і на двотижневу облогу, тому велю іти всім до ретраншементів і простежити за танцюваннями та очікувати ляхів, щоб не прогаїти їхнього приходу,— підвівся він, даючи всім зрозуміти, що рада кінчилася.

— Загад наказного полковника Гуні, пане гетьмане, ми виконали без перешкод! — доповів Сірко Павлюкові, як із радниці вийшли старшини і той лишився лише з Томиленком.— П’ять могил насипали якомога вище і опорядили на побоїщі,— додав він згодом скрушно.— І Мошни, і Черкаси вогнем горять, а так... прибули до вас, ще й хуторян півтора десятка привели на конях... Будуть якісь накази?..— гнітився він суворістю гетьмана і його заклопотаністю, переступи з ноги на ногу.

— Буде наказ, сину,— по застиглій мовчанці проговорив гетьман, щось думаючи своє.— До рана перепочивайте, хоч недовго, а як лиш окопаємося, поскачете на Січ, підбираючи по путі за Чигирином охочекомонних посполитих і міщан. Боєм під Боровицею війна із ляхами, Івасю, не скінчиться... Ляхи палять Хорсунщину, Лівобіччя, Звенигородь та Уманщину... Палять живе й мертве наше... Палять, як ніколи ще!..

Дві доби і вдень, і вночі копалися рови навкруг Боровиці, насипалися редути, клепалася і гострилася зброя, готувалася затяжна оборона в чеканні і ворога, і поповнення козацьких загонів з Лівобіччя, на яку ще надіялися старшини, хоч і не замерзав зовсім, як хотілося, Дніпро, перешкоджаючи тому. На третю добу здав Сірко уготовані шанці старшині та й подався геть зі своїми поріділими сулимівцями під однією хоругвою на Січ до Скидана, висланого гетьманом позавчора. Посполиті, і мошняни та околичні, і хуторяни, що приєдналися до Сірка в путі, не побажали йти з ним на Січ і лишилися з гетьманом у Боровиці.

— То й добре, Сірку, що не бажають нікуди,— заспокоїв Івана гетьман, дізнавшись про ослух посполитих.— Ти по путі волостю поповнишся, а нам тут люд потрібний он як!..— черкнув він п’ястуком по шиї.— Поспішай з богом!.. Підбирай охочекомонних і викотців, доведи їх до Січі, озброй там, окони і разом зі Скиданом чи й з татарами, як підоспіють, повертайтесь нам на виручку... Даю на це місяць, не більше.

По триденній безпригодній путі, розділивши кінний і піший, підібраний в Потясминні покозачений люд між козаками і визначивши кожній сотні наказних сотенних, Сірко наближався до Підлісного, як Артем Нерід, що заїжджав з десятком козаків по людей в Цвітне, доповів, що за ним іде чимала кінна погоня, яка чомусь подалася на Ставище, хоч, безперечно, бачила його.

Виславши спішно дозорну охорону навкруги, Сірко наказав зосередитись у хвості колони, а переднім підводам і пішим, повернувши в бік на Цибульне, прискорити ходу. Сонце ясно-молочною плямою показувало полудень, як чатові загони, перейшовши за санними валками ріку, обігнули селище і два висілки і спинилися край лісу. До них незабаром приєднався піший і кінний загін цибулян із кладдю на санях. Сіркове військо з тим раптово виросло кількісно більше хорошого полку, але відсутність зброї і навиків, прив’язаність до майна знецінювали його ратні спроможності і збільшували мороку козакам.

Порадившись із кількома отаманами та літнішими тубільчанами, що знали місцевість, він спрямував свої загони правим берегом окованої кригою мілкої річки за санними валками і не давав перепочинку, доки на смерканні не досягли велетенської балки, таки знову край лісу. Отам, побудувавши наспіх високі снігові засіки, сотні нарешті розвели свої ватрища та й отаборилися, а згодом мисливці вже бродили лісом, винюшкуючи дичину, а розвідники-чатові — ворога.

Сірко був настільки обрадуваний отим поповненням, що, здавалося, і втоми не мав. Передавши Велеса Артемові, він жваво ходив від сотні до сотні, оглядав прискіпливо місцевість, прислухався до розмов, допитувався хворих. Його погляд горів завзяттям, а схудле суворе лице, граючи жовнами, ще суворішим здавалося і лякало свіжих покозаченців.

— Молодий у вас отаман і, видко, злий, як звір, а нічого — нівроку. Хутко й мисливо дає усьому лад,— говорив якийсь підлісянин до обрілих навкруг ватрища козаків.— Тепер певніше коло вас, а було ж — не доведи боже!..— хрестився він набожно.

— То вже так! Він, як і покійний його званий батько Сулима, і не попустить, і не продасть ні козака, ні посполитого... То вже певно, чоловіче,— сказав котрийсь із козаків роздумливо.— Рука в нього — чи права, чи й ліва — тяжкенька в бійці, як сказ на нього находить, а так лише мовчазний ото...

почувся сумовитий речитативний спів якогось посполитого, хрипоту якого тут же стишено підхопила пара підголосків і, з’єднавшись, вони залили піснею доокружжя, аж Сіркові від того радісно стало, хоч і сумний то був спів. Тріскали багаття, бралися полум’ям, шипіли і кидали в темінь неба віхтюватими іскрами, смажили на вертелах свіжовпольовану звірину, розносили пахкі аромати в навкілля. Сірко, постоявши якусь мить, огледівся і неквапом пішов на пісню.

...— Снігу навалило за ці дні... вони й не тікали бардзо,— пояснював мисливець-козак полісянинові, покручуючи над вогнем вертело з припеченою вже козятиною...

— Ти не тороч казна-що... Ми їх тут підгодовували сіном, а ви на аркан,— обурливо присік козака літній цибулянин, збивши звичним рухом заячу шапку на голові.— До нас ходять на токи і сайгаки, і лісні лосі, і навіть зайці. Тієї зими якось ціла дика череда з ревом вперлася до мене у двір, втікаючи від вовчої зграї...

— Та й дива в тому мало... Кишить же дичиною ліс,— докинув той, що щойно співав.— Зачинай. Стасю, «Лявониху», поки засмажиться вечеря,— попросив він товариша.

Сірко по вимові пізнав у тому білоруса і пішов далі, оглядаючи забагрене багаттям небо над головою.

— Де ти подів, Степцю, отого коня? — почув він розмову, проходячи повз сусіднє багаття.

— Це ти, Луко, про якого ж коня? — гнусавив Степко.

— А про того Лиска, що я тобі в сні подарував охвірно...

— А-а-а, про того! — ніби пригадав товариш.— Так я ж його твоєму онукові на тимчас у фільварок завів...

...— Поведу його, зрадцю недорікуватого, хоч він і кум мені,— злобиво нахвалявся котрийсь біля наступної ватри,— по спалених селах, як циган ведмедя на ярмарці, і нацькую тими собаками, що показилися, втративши свої двори і господарів. Бровко ж мій на печищі так і лишився,— додав він невдовзі.— Виє, а з обійстя, хоч вбий, не йде, скільки не кликав його...

— Собака — тварина вірна,— встряв хтось із гурту.— В нас було...

По пізній вечері, як табір, поволі вщухаючи, влігся у снігових засіках на спочин і лише ватрища палахкотіли, освічуючи широкий видолинок лісу, Сірко вийшов згарцьованим засніженим косогором з балки по свіжоприсипаному санному шляху до вартових. Затаєною мовчанкою зависла над бором і сонно дихала ледь схоплена морозцем прозоро-дзвінка ніч. Одиноким, самотнім чабаном десь за віхтяними узвишшями соснових верховіть висів, чаючись у похмар’ї, місяць. Білими, мов отяжілі копиці, сніговими бабами то там, то тут тулилися до могутніх соснових стовбурів закасані по нікуди кущі ліщини, калини, глоду. Вдалині, коло поваленої хтозна-коли сосни Сірко помітив схиленого на стовбур дозорця, а неподалік, у вибалочку, і його коня з шанькою на шиї.

— Чатуєш? — чи то поважно, чи то в жарт спитав він, коли обвітрений і трохи припорошений сніжком здоровань наблизився широкими кроками до путівця.

— Чатую... Але сон, пане отамане, вважай, так і манить обіпертися об щось, так і чарує, та мені те звично — пастух же я, то дотримаюсь якось уже,— застебнув він кушкливо гаплика на білому кожусі.— Ото яка тиша всюди,— глянувши радо скалками очей на отамана, зрадів він нагоді поговорити,— а в мене дзвенить у голові, вважай, весь час.

— Чого б то?

— З малолітства ще. Жили ми в Орші на узвозі. З одного боку, вважай, мідник мешкав, а з другого — бондар... Як з досвітку заведуть, то аж пізнім вечором припинять... Та ще й покійні батько затопили мені в ухо якось, підсиливши те... Поробив я спідручним сябром в одного, стало дзвеніти, вважай, весь день, переметнувся до другого — і в сні гуло, та так уже, вважай, і лишилося, покійником закріплене. Ти що там прислухаєшся?.. Чи почув щось, може?..— примовк вартовий.

— Веди негайно коня сюди!..— наказав стримано Сірко, вдивляючись у молочно-сіру далечінь і обмацуючи обік пістоля. Здоровань метнувся ведмедем у вибалок, перескакуючи через замети, потягнув коня до путівця.

— Пррр! Стій, окаянна! — спинив за оброть-чумбур малу, обтягнуту волохатою шкірою шкапу юнак-вершник, угледівши Сірка і чатового, що зненацька затисли його з боків.

— А, це ви?! — вилізла слідом незграбна постать другого чатового із-за кущів.— А я проводжаю цього гостя і думаю, що за бенеря в таку годину загостила до нас?!

— Коня де подів? — нагримав Сірко на нього, притишено.

— Під дубом, у заметі отам... даруй, отамане!..— зніяковів той.

— Більше нікого не бачив?..

— He бачив, отамане! Коли б уздрів, то чи мовчав би?..

— Вертай на своє місце і пильнуй мені як слід!..

— Слухаю, пане отамане! — вайлувато побіг той у срібний присмерк ночі.

— До Івана 3-ло-го-о я,— розглядаючи козаків, заговорив юнак.— Дід послали,— додав він, злякано оглядаючись.

— Не Злого, недолупку, вважай, а Сірка,— гримнув на хлопця дозорець.

— До Злого дід казали добратись,— ледь не плакав хлопець.— До Злого б спровадили ви.

— Що ж дід казали передати Злому? — взяв за худе Коліно хлопця Сірко.

— Так дід же казали передати йому, а не вам,— зам’явся приїжджий на мить.— То йому й передам, як зустрінеться...

— Оце ж він і є, вважай, недолупку,— показав чатовий на посміхненого Сірка.

— То передайте Зло-му-у,— одважився нарешті хлопець,— що там, під лісом, коло Хирівки, засіли кінно ляхи. Видимо-невидимо їх. Так дід веліли сказати Зло-му-у про те, що вони вранці причаєно нападуть і всіх козаків вирубають, постинавши голови... А тепер усі п’яні, бо в Балабухиної Варки цілий кадуб горілки забрали...

— А не брешеш ти?! — потис хлопцеві коліно Сірко.

— Ось хрест святий — правда! — бігом перехрестився малий.

— Хороший в тебе дід, козаче... То поїдемо до того Злого,— смикнув Сірко за оброть шкапу.

— Дід ще просили, щоб Злий поміняв цю шкапу на вартішу, бо вона має невиліковний гандж. Обпоєна і загнана,— жалісливо канючив юнак.— Вони ще казали, що, може, Злий і так дасть коня, не взявши клячі, бо нащо козакам отака?.. То веліли обох привести. Гривна ляхи забрали, а цю лишили... А ще, може, він мене запише в козаки, то дід казали, що не будуть перечити, тільки б коня привів,— балабонив хлопець, щулячись і зчаста гикаючи чи то від холоду, чи від ляку.— А найбільший лях Лащем зветься.

— Лащем? — аж стенувся Сірко, відчувши мурашки на тілі.

— Лащем. В нього, казали дід, і очі, як у ляща, банькаті.

— Ах ти ж, окаянний! — вилаявся Сірко, тягнучи шкапу, аж хлопець ойкнув.

— Я ж нічого. То дід казали.

— Оповісти всіх отаманів і сотенних приготувати за мить кінноту, а валкових — запрягати борзіше сани! — гукнув він Артемові, що якраз наближався.— Та ватри розпалити вели всі!..

— Розпалити чи погасити? — не йняв той віри почутому.

— Розпалити і якомога вищі, щоб до рана великим і високим полум’ям палали,— крикнув Сірко злобиво тому навздогін.

— То ви, може, й справжній отой Злий, дядьку, що дід казали? — заїкувато допитувався юнак, кидаючи горошинами боязких дитячих очей по розкиданому між засніженими засіками таборі.

— Та, може, й той, хлопче,— бовкнув заклопотано Сірко.— Діду Омельку! Га, діду Омельку! — привів він конячину до прив’язаних коло саней волів.

— Чого тобі? — старечо закашлявся на санях хтось під кожухом, викушкуючись.

— Вставайте, запрягати час... Ось хлопець і худобина з вами побуде,— вказав він на юнака і, штурхнувши шкапу в бік, попрямував геть.

— А як же з конем, дядьку Злий?

— Буде кінь, якщо дід правду сказав...— обізвався Сірко, відходячи.— І в козаки запишу тебе...

— Дід так і казали, що ви не обманете,— радів хлопець.

Прочумавшись, дід Омелько роздивлявся то хлопця, то конячину, виплутуючись з-під кожуха. Нарешті він забарно зліз із саней у сніг, почухав потилицю, поглянув у небо, відгадуючи час, і надсадно закашлявся.

— Ще й Волосожар не згас, а його нехтем у спину турить,— невдоволено забубонів він, підперізуючись рябою окрайкою.— А ти чого витріщився? Злазь із скотини, чи що!..— гримнув на хлопця старий.

Невдовзі у таборі козаків і охочекомонних кипіла метушня, гуготів глухий гармидер і гомін. Рипіли сани, шикувалися вершники, полишаючи засіки, лунали приглушено накази, форкали випочилі коні, почувши дорогу. А як потяглися довгим шнуром і валки, і вершники і все затихло на раптово спорожнілому таборищі, багаття розжеврілися, кинули в небо снопами сяйв і іскор, застріляли галуззям, палахкотливо лякаючи навколишню тишу.

Срібними намистинками в морозному небі мерехтіли зорі, ховалася причаєно глуха тиша за густим частоколом лісу, їхали з рипом валки, ішов безкінний люд Під охороною козаків на Веселий Розділ. А кіннота чвалом неслася в протилежний бік — назад, на Хирівку...

У таборі Лаща, полк якого займав усе селище і край лісу, всі спали, перепившись ще звечора оковитої. Навіть стежа була схоплена козаками без жодного гвалту, бо ляхи думали, що козаки з біженцями в Цибульному і тому не чекали нападу з тім’я. Захоплені зненацька драгуни були напівроздягнені, але добра виучка скоро згрудила їх, і бій розгорівся не на життя, а на смерть.

Не одному б козакові довелося покласти в тій сутичці голову, коли б драгуни не дізналися, що їхній воєвода втік. Отоді й почалося оте кінцеве знищення, яким завершилася хирівська веремія. Так напівроздягнутих і роззутих їх і посікли козаки. Навіть ті, що якось устигли наспіх одягтися і скочити на решту ще не схоплених козаками коней, не втекли далеко в тваринному переляці. Їх доганяли аркани, кулі, навіть кілки. Тільки воєвода Лащ та старшини, полишивши напризволяще свій загін, сани з власного кладдю і варту, розставлену по деревах на шляху до Цибульного, з групкою отаких же напівроздягнених вояк мчалися стрімголов на Ставище. Лащ уже вдруге мусив визнати, що в особі цього лотра і збуйця Сірка має свого запеклого і досить вправного ворога... Досить вправного!..

Вертаючись по отій веремії вчорашнім шляхом, козаки знімали з дерев Лащевих чатових, зачудованих їхньою появою з протилежного боку. Яскравість вогнів у козацькому таборі, що відсвічувала аж у небо, під ранок підсилена, запевняла їх, що козацький табір, нічого не відаючи про полк воєводи, повально спить у снігових засіках, чекаючи на своє знищення.

— Оце звитяга!.. Оце удача!.. Оце отаман! — втішено говорили козаки між собою в путі, захоплено вихваляючи свого чільця, що мовчазно їхав попереду загону. А Сірко мучився тим, що ось узяв він кількох полонених, а з ними і ротмістра. «Не вбивати ж їх, безоружних, як худобу на убої,— роздумував він.— Відпустити також ніби не можна, бо ж не силою і нуждою вони прийшли сюди?!»

Тим часом і їхнє нічне таборище наблизилось. Вогні майже всюди пригасли, і тиша така панувала між сніговими засіками, тяжко було й повірити, що ще недавно тут стояв шумливий табір. Сірко притримав Велеса, зупинилися зразу ж сотнями і козаки.

— Об’яви недовгий перепочинок у таборищі! — звелів він Артемові і, заклопотано зійшовши з коня, попрямував до полонених.

— Ротмістром будеш? — спитався першого з розхристаними грудьми драбанта.

— Так, прошу пане, ротмістр при полку воєводи Лаща єсть я...

— Не воєводи, убивцю, а — катюги! — прохрипів, кинувши сказом з очей, погрозливо Сірко.— Що маєш сказати мені за своє звільнення?..

— За звільнення нічого не скажу...— рішуче і безстрашно подивився той у вічі отаманові.— За кмітливість і хист та за вправність військову твою скажу...

— Що ж маєш сказати за те?

— Маю, пане лицарю!.. Розбили Потоцький і Конецпольський ваші війська в Боровиці дощенту, а того гетьмана вашого соратці видали і тепер зі ступою він їде до Варшави... страченцем...— проковтнув ротмістр останнє слово.

— Брешеш, собако панський!..— замахнувся на нього Сірко канчуком.

— Не брешу, пане лицарю!.. Сам при тому був і бачив власними очима все.

— Заб’ю, як пса паршивого! — погрозився Сірко, відчувши, як німіє в нього в грудях щось, великим холодним жмутом затискуючи серце, аж дух забиває.

— Зніміть йому аркана з шиї! — наказав він раптово.— І решту розшнуруйте геть!..— додав уже зовсім тихо згодом і пішов ледь живий в найближчу сніжну засіку.

Якийсь час і козаки, і полонені стояли, переминаючись з ноги на ногу, одні від отієї приголомшливої новини, а другі від страху за життя, якому спасіння не бачили.

— Полонених не вбиваємо ми, то одягніть їх, щоб не померзли, і відпустіть геть! — появився знову Сірко перед гуртом.— Передай, пане ротмістру, своєму катюзі, що я рано чи пізно з радістю перетну його навпіл оцією рукою,— затис він п’ястука перед самим носом ротмістра.

Як підодягнуті сяк-так полонені, не вірячи самі собі, відійшли вже аж ген від козацького гурту, Сірко наказав козакам пошапкуватися, випалити на честь полеглих мушкетну сальву і рушати за ним, ведучи в повід з собою виловлених жовнірських коней. Чимало їх досталося в оцьому удачливому наскокові.

Ішли підтюпцем довгим рядом, кидаючи кавалками снігу, козацькі коні, тихо ковзала по м’якому сніговому настилі Лащева валка з кладдю, мовчали, звісивши голови козаки.

— Прискорити б трохи наш рух,— догнав Сірка і стримав коня Артем.— Бо Лащ ще когось із своїх прихопить, то біди не оберемося, отамане.

— Не прихопить,— ледь чутно відказав Сірко, не повертаючи до джури голови.— А руху прискорити ніяк, сам же бачиш, що жовнірські коні нам обтяжують путь. Не полишати ж їх отут при тій нашій скруті.

— Ніколи, мабуть, не взнаю твоїх думок, отамане, і дій,— докірливо виказав якусь образу Артем.— Незбагненний ти якийсь...

— Я й сам не знаю їх постійно,— роблено посміхнувся Сірко.

— Недобре щось з нашим отаманом робиться,— перемовлялися стиха козаки в путі.— Майно, вважай, все роздав селищанам, полонених відпустив геть, і самого як з хреста зняли...

— Дарма він того не зробив,— відповідали інші.— Майно ж селищанське, а що полонених відпустив, то, видно, так треба було...

Зовсім розвиднилося, як зустріли у виярку діда Омелька з юнаком-прибульцем у санях. За саньми сонно пленталася на довгій прив’язі і волохата шкапа.

— Ви ж це, діду, куди прошкували? — спитав глухо Сірко, як сани в супроводі розвідника під’їхали узбіччям шляху і порівнялися з ним.

— Та так, на нечисту зустрілися ви мені, гадаю... Передусім, і воли мої, і сани та кладь, передусім, на них моя, і село, кажуть, тепер від ляха вирятоване, і Гнатка,— глянув він на закушканого в кожух хлопця,— ти мені, передусім, припоручив, і діда я його знаю, то куди ж нам і їхати, передусім, як не додому, даруй за правду?

— Сказали ж комусь про те чи таємно дременули? — процідив уїдливо отаман слова.

— Моїми сірими, передусім, не дременеш... Та й чому б мав казати це комусь? — розвів руки і знизав плечима дід.— У твій компут, передусім, ми не вписані, то роблю, що, передусім, мій поваб мені підкаже...

— Воно й видно! — загарцював оскаженіло Сірко на місці, блиснувши злобою з віч.— До ляхів вас тягне аж он як! — сплюнув він сердито.— Оникію! — гукнув через голови вершників згодом він.— Віддай твого запасного мишастого ось цьому хлопцеві за добрі дознання! Тебе ж як звати, козаче? — подивився він потеплілими очима на переляканого юнака в кожусі.

— Гнатком-м дідо кличуть...

— От і познайомилися, Гнате! Передай дідові нашу велику дяку і коня ось цього,— сказав він, як Оникій підвів рудого волохатого биндюга до саней.— Отак-то воно, дідусю, ледь не лишили мене обманщиком і боржником перед добрими людьми,— блиснув знову сказ в отаманових очах, креснувши старого.

Дід промовчав.

— Поїхали, козаки! — гукнув отаман, і у батожений карбачем Велес понісся вперед, розбиваючи дужими ногами настили порохнявого снігу. «Сильних захланців ворогів маємо! Непогамовних! Як справимося з ними, боже?.. Як?..— плелося в отамановій голові.— Як звільнимося? — допитувався в розпачі.— Хоч би щасливо доправитися якось!..»

...Більше двох тисяч січовиків, реєстровців і посполитих окозаченців, назбираних в путі, таки привів щасливо Сірко на Січ. Не легко те далося, бо обоз, запасні коні і роздітий люд довелося і охороняти, і харчувати в путі. А правилися ж увесь січень, вважай!..