Засвіти

4.

Домні не віриться навіть, що вона здолала таку тернисту і таку далеку путь. А йшла ж не торованими шляхами — то дикими, заскорузлими дончаками, б’ючи об сухе колюче груддя підошви, то вигорілими від сонця степами і пагорбами, жахаючись отого далекого й зачаклованого: «Гезлев». Наслухавшись про ринок, на який їх гнали тепер, Домна не думала ні про що. В очах стояла велетенська торговиця базару в Кафі і отой викрик-наказ її Дмитра, а у вуха лізли незрозумілі слова: «тунісці, дульценоти, алжірці, греки, гішпанці, гебреї, гурджинці...» — кінця не було їм, і не було від них рятунку. Вона відганяла їх від своєї пам’яті, як відганяють комарів чи мошкару, як ос — від меду, а вони лізли, пхалися, дерлися і осідали в свідомості, гнітючи її своєю новизною і чужістю: «хани, мурзи, беї, султани, мурати, стамбули, варни, трапезунди, сінопи, арабати...» Усе нагадувало про полон, чужину і безсилля перед долею...

Політнє сонце пекло немилосердно. Підошви ніг у бранок тріскалися до крові, бо давно йшли босі. Шкарубкі, пересохлі постоли чи й черевики радо познімали і ті, хто мав їх, бредучи в росах і смагах. Доки добралися до того Гезлева, то в путі кілька бранок зовсім заслабло. Двох із них, ще зовсім підлітків, гуртоправи згвалтували на очах у полонянок, хоч вони й зчиняли крик та гвалтівний обур. Так під кущами дикого тамариску, щоб не затримували решту в путі, людолови по тому їх подобивали кийками... В іншому місці дівчину, що довго пручалася, згвалтувавши, лишили знепритомнілу на поїд шакалам.

Тяжке це було видовище, нестерпно болісне враження лишало воно в душах полонянок, і вони несли його, кожна по-своєму, як кару божу. А що доводилося стерпіти матерям, поряд з якими опинилися їхні доньки, чи сестрам, що несли подвійні муки в цій жахній дорозі? Єдиною розрадою були хіба поодинокі зустрічі з пастухами в полі та роботящими людьми в селищах, що траплялися дуже зрідка. І селищани, і пастухи охоче пригощали бранок холодною водою, малаями-коржами та бринзою, потішали, як могли.

Уже в самому Гезлеві удушливо гаряче степове повітря раптом запахло солонавою свіжістю, в’яленою рибою і чимось подібним до баговиння чи вимочених конопель. Проте ні холодки від мазанок та дерев, ні свіжість простору не полегшили втоми, не відігнали дурманячих дзвонів та постуків-жихів у скронях. То там то сям повз них протискувались у вузеньких кривих вуличках запряжені розлогорогими мулами, волами, кіньми чи й рабами рипучі мажі та колісниці. Особливо вразило бранок, аж хрестилися вслід, як побачили возіїв із землисто-сірими чолами й спаленими сонцем тілами,— соромітно голих, з порубцьованими таволгами та карбачами спинами...

Не одна бранка з полегкістю зітхнула, опинившись в сараї на примочених водою очеретяних матах. А коли, виконуючи наказ людоловів, невільниці помилися, витрусили запрілий одяг, досхочу напилися і поїли, зустрівши й тут співчутливі запобігання отаких же, як вони, прислужниць з рідною їм мовою, у грудях багатьох з’явилася не лише полегша, а й надія на краще.

Під вечір декому з молодиць та дівчат брудне лахміття замінили татарськими халатами, а краще — дозволили попарити та попрати в золі. Побиті, порепані, у виразках та розчухах ноги після миття бранки змастили прохолодним лоєм, взули в чарики, сандалі та дерев’яні виступці, побілили, за наказом, глиною.

— Видно, не для добра нас, діти, одягають та взувають,— бідкалися старші.— Ой, не для добра!

Мусила нарядитися в чужу вдяганку, передавши свою матері, і Домна. Літня вже мати аж заплакала, як побачила Її в чужому.

— Де не будеш, як і скільки не житимеш, не цурайся свого вбрання, свого роду і своєї мови, дочко! — чи то повчала вона Домну, чи докоряла їй.

— Переодягнутих, мабуть, на торг поведуть, а нам, либонь, тут доведеться лишитись,— відгадували свою долю старші перед вечірньою молитвою.

Домна довго не могла заснути по отих материних словах. Бачила перед собою хутір, розлогу кислицю перед їхньою хатою і діброву за ставком, над якою підносилася безмежно широка й висока синь неба чи срібна лука місяця, п’янили свіжі пахощі квітів і пісні птаства, співанки молоді і водограї вечорниць. О, ті вечорниці! На них ото й примітив її Дмитро, там вона вперше почула оте солодке слово — кохання. Мали вже весілля гуляти, готувалися, і маєш...

Врешті таки задрімала в горюваннях та мареннях... Мати ще якийсь час чула її сонні схлипи, поки нарешті і сама приспалася.

— Каркінез! Вставай! Виходь!.. Биш, іки, иіч, дорт...— рахували їх, ніби овець в отарі, гуртоправи, виводячи з сарая.

— Чого ти, доню, кидалася в сні? — допитувалася мати уже в путі на тойхане...— Хіба ви з Дмитром, може?.. Може, жили?..

— Так, мамо!.. В останню ніч,— глухо видихнула дочка, схлипнувши.— Любилися ми...

— Ось вона, найбільша біда твоя,— витерла стара мокрі очі.— Ще затяжієш по тому. Спаси і відведи, боже! — почала хреститись вона, шепчучи молитву.

— Тяжка я, мамо, чую ще з тієї ночі...— видушила з себе Домна.

— Як-то тяжка?..— вже злякано кинула очима на неї мати.— Від Дмитра?.. Що ти верзеш оце?..

— Кажу, що є, мамо!.. Від Половця Дмитра. Заручини ж були, і ви згодилися...

— То ж була лише перемовка... виглядини,.. а ти... Свят! Свят! Що ж ти наробила, доню?! Як же ти і де тепер житимеш така?.. О горе моє! Отакий гріх!..— затужила вона.— А може, ще ти і не в тяжі? — перепитала згодом.

— В тяжі, мамо, і тішуся тим, а не жалкую, бо люблю Дмитра, бо і він мене любить,— осмілено заговорила Домна, як ніколи дотепер...

— Люблю... Любить... Де воно те все, доню, коли долі немає, коли ми товар тепер?..

— Хіба було б краще, коли б я затяжіла від людолова отут, скажіть мені?! — глянула Домна докірливо на матір, вперше відчувши себе подорослілою...

І знову тойхане, прискіпливо-нахабні очі і бридкі руки, мішанина мов, лапання, хтивість поглядів і неповага... Розглядають, крутять, мацають м’язи, плечі, лапають за стегна і литки, безсоромно хапають за груди, аж мороз по тілові йде...

— Кале, кале, аго,— говорить гортанно, ніби сам до себе, як крук, чорний грек, показуючи торгівцеві на Домниних сусідок. І той виводить з гурту бранок по одній аж цілих десять. Грек сперечається, торгується, наспіх розраховується і відходить, щоб вести куплених, та тут же, передумавши, повертається.

— Агате гіне, якраз така,— тицяє він пальцем у Домнину матір.— Куплю недорого...

Зрозумівши, що її купують, мати зойкнула, побіліла, як крейда, і опірливо потяглася за цупкою рукою покупця, волочачи за собою в нестямку дочку.

— Матінко рідна-а моя-a!.. Чому ж нас не разом?.. За який же гріх? Боженьку-у!..

— Доню нещасна моя!.. Прости-и ме-ні грішній, що не вберегла-а!..— потягнена слугами покупця, голосила вона на все торговище... Кричала і ще щось мати, але Домна не могла добрати у базарному гармидері, що саме.

— Сус, аламайнез! Цить, не плач! — гримав погрозливо продавець і тут-таки відвернувся, ведучи розмову з убого одягненою жінкою, що давненько вже задивлялася на Домну.

Домна зауважила і оту розмову продавця з убогою жінкою, і нерішуче тупцювання останньої, і цікавість до неї, Домни.

— Як називаєшся, дочко? — почула свою, хоча й дещо спотворену мову. Здивувалась, звичайно. Перед нею стояла татарка, хоча...

— Ви... до мене?

— До тебе, дівчино,— почала вона застібати в Домни кістяного гудзя на халаті.— Куплю тебе, та й якось воно буде.— Пішла вона знову до того продавця, з яким нещодавно говорила. Домна бачила, як вона довго просила й сперечалася, доводячи щось то енергійно і заповзято, то спокійно і розважливо, а продавець, видно, стояв на своєму, не згоджувався. Перечекавши, жінка знову підходила, розмовляла, лічила затиснуті в жменю гроші і знову торгувалася.

— Пара, груш, ліра...— почула Домна згодом, і невдоволений продавець, щось мимрячи, пішов-таки до гурту бранок. Довго вовтузився коло Домни, поки відв’язав її, вивів із гурту і, показавши мовчки на нову господиню, пішов геть.

— Як тебе звати, дочко? Ти так і не сказала мені свого імені.

— Домна-а я-a... Домаха-а тобто...

— Доглядатимеш моє господарство, поратимешся у дворі, на городі, носитимеш, може, і їжу чоловікові на пасовисько...— якось розгублено полічила вона наймиччині обов’язки.— Ходімо помаленьку, Домночко, додому. Небагаті ми: чоловік біля скотини в степу, а я вдома одна в більшості... Дітей аллах не дав нам, то й живемо лише вдвох.

— А ви ж, даруйте, хто будете? Не татарка, хіба?..

— Як не татарка?! А хто б же ще?.. Ваші люди нас, правда, називають потурначками, але ми вже давно татари... Ще тумами кличуть нас... Та воно всюди, дочко, є і люди, і нелюди,— зітхнула вона чомусь по мовчанці.— Шануватимешся, то, може, й подякуєш бідній Халіді. Як і чоловікові моєму. Він у мене хоч і суворий буває, та в ньому й доброго багато, особливо до знедолених...— сказала, і Домна зауважила, як вона, ідучи, зчаста дивилася на неї, щось собі обмірковуючи.

— Служниці нам не треба,— заговорила опісля, як зайшли до саклі, що від давності перекосилася набік.— А купила я тебе просто з жалю. Просила того грека, може, зауважила, щоб і тебе разом з матір’ю узяв у Корінт, так не захотів же... То ж мати твоя була чи я, може, помилилася?

— Ма-ти-и,— заридала раптом Домна знетямливо.

— Сльозами, дитино, не поможеш ні собі, ні іншим,— присіла вона на килимок на підлозі.— Присідай, з’їси, що аллах послав, та якось воно вже буде. Не побивайся...

— А цей Корінт де ж є?..— ковтаючи черствого коржа з бринзою, перепитала Домна.

— Місто таке в Греції... За морем...

— Що ж вона робитиме там?

— На виноградниках або на тютюновім полі працюватиме... у того грека чимало їх, і зиски великі має, то Матері голодно не буде...

Помовчавши, вона стала розпитувати Домну, звідки Вона та як потрапила в ясир, кого ще втратила та хто лишився там, удома, з родини. Довго тривала та розмова. Чимало, взнала цікавого в наймички господиня, та й Домна, полегшивши розповіддю своє горе, ніби вдруге його переживши, почала несміливо розпитувати й Халіду.

— То ви... також, чую, по-нашому говорите, хоч і химерно якось...

— Народилася я тут, тут і батьки мої жили; кажуть, що й дід мій Кет Худою — старостою колись був у цім селі. Не дивуйся цьому. Русини ще з княжих часів мешкають тут. Татари, та й мій чоловік, не люблять про це говорити, але для мене абищиця те. Я й віри Магометової, як і інші туми, хоч деякі й своєї тримаються. Проте і ті, і інші душею і серцем рідність до ваших бранців виказують, співчуття мають. Адже тепер у Криму живе чи не більше ясирників, ніж господарів. І те сказати, татари Христової віри не переслідують; людей всіляких по викупах чи старців та немічних або й лірників ходить тут безборонно немало; а в містах та великих селищах, де ваших багато, є й церкви, і монастирі, і цехи та цехмістри всілякі... Щоправда, платять вони данину двічі на рік: хто збіжжям, хто крашанками чи полотном, а хто й овечками та бузівками, так, як і інші народи, тут сущі споконвіку. Але де ж того не платять на землі, дівчино?..

— Дякую, що викупили мене, паніматко,— розчулилась Домна.— Жалкую, що матінки моєї ви не викупили... Що з нею, бідною, буде тепер?..

— Воля аллаха, дівчино, у всьому. Ти не печалься тим, бо її не зміниш, а себе горем доб’єш заздалегідь. Кріпися, то ще, може, чогось у житті й доможешся, чей же молода ще...— втішливо натякнула вона бранці, обдивляючи ту.

Довгими здавалися дні на чужині. Брели вони вузлуватою вервечкою, мов краплі, схожі одна на одну. Роботи вистачало, аж справлятися з нею не встигала, допомагаючи господині та й господареві, що, на щастя, не задивлявся на її дівочість. Домна виконувала всяку роботу старанно і, хоч нескоро, а все-таки заслужила і заздрісну для інших прихильність господині, і довір’я неговірливого господаря, що вряди-годи навідувався з пасовиська на своє обійстя і бачив Домну з Халідою, ба навіть саму, на пасовиську, коли приносила обід чи білизну. Часті мимовільні схлипи і гострий біль від отого невимовного горя потроху затихали, рана рубцювалася, проте смуток та затята мовчанка лишалися на наймиччиному чолі, і господиня не раз помічала непрохані сльози в Домниних очах. Вона навіть дивувалась із того трохи, бо знала інших, що не носили в серці так довго смутків, хоч би й великих.

А Домна журилася тепер уже не лише розлукою з рідними, не тільки втратою материзни та ріднизни, хоч і те мучило. Чи не найбільше смутку додавало їй те, що з кожним днем все більше розросталося і ширилося в ній, наближаючи незнане ще, але й велике, трепетно жадане і страшне. Бо все частіше воно нагадувало про себе то тяжкими примарними снами, то млосними і вибагливими хотіннями, то гнітючими і дражливими задумами, то частими почуттями голоду і спраги і просилось, вимагало уваги до себе, звірення комусь. Нарешті об’явилось і ластовиння під очима, стала відчувати безпричинну задуху в роботі, втрату легкості в ході. А ще ж і груди виповнюються з кожним днем помітніше й помітніше.

Не раз уже вона збиралася розповісти про це своїй ханум, та в останню мить не вистачало сили наважитись, бо чулася в якомусь боргу перед господинею, який ще сподівалася якось відробити — старанністю, заповзяттям, невтомністю. Особливо треба було доткати сувої полотна, що сама ж розпочала, щоб уже тоді, може, поділитися з господинею отим невідворотним. Отож знову і знову мучилася, скніла і ховалася, поки щасливий випадок не став у пригоді....

Викінчила не лише полотно, а й вовняні рядна, від чого ханум була особливо задоволена, ба навіть верстата винесла з тісної саклі. Бралося саме на повесення, і хоч було ще рано, та цього року на диво жваво зазеленіли пагорби і береги річок. Домні вже ледь удавалося ховати одутлуватого живота від господині. Вечорами, розв’язавши оті окрайки, що весь день прямо палили тіло, вона переконувалась, що більше ховатися не може, що треба якось зізнатися ханум і полегшитись. У світлому небі ще клубочились купчасті, як рване клоччя, хмарки, а під ними все частіше пролітали з радісним криком і гелготом косинці журавлів, качок, гусей чи лелек. Домна дивилася, як вони розтавали у сіро-сріблястій імлі, і чи то від тієї напруги, чи від жалю і безсилля свого починала крадькома змахувати непрохану сльозу. Чула ж бо, серце рветься туди, куди тримають путь журавлі, а ще ж, як на біду, якимсь солодким болем стріпується під грудьми дитя, нагадує про себе поштовхами, та так, що аж в очах темніє.

«Дитино моя, журбо моя постійна! Що з нами буде?» — падала й гасла, як вечірнє сонце за пагорбами, скорбота.

— Домно! Домночко! — покликала одного вечора господиня.

— Я тут, добра ефенді-господине! — спохопилася Домна і, витерши наспіх очі, пішла у саклю.

— Знову плакала?.. Горе моє!.. Сідай, спочивай,— якось особливо оглянула Халіда наймичку.— ...Помічаю я, що в тебе горе, тяжкою ходиш. Катуєш себе, від нас ховаючись. Правда це? — подивилась вона співчутливо-пильно молодиці у вічі.— Та ти не плач, дочко,— пригортаючи голову знедоленої до своїх грудей, заспокоювала господиня.— Чого з нами, нещасними жінками, не буває на цьому світі...

— Пра-вда-а, люба ханум, прав-да-а,— впала Домна на коліна, припадаючи до пелени лицем і ридаючи.— Я вже давно мусила те сказати, та не осмілювалась... боялась... Тому й безецною — нечесною — чуюся...

— Я також давно вже те запримітила... Хто ж батько і де він?..— погладжувала вона ласкаво голову наймичці.

— Козак Дмитро, я ж вам казала вже про нього, про бранця того, що, мабуть, замордували в Кафі... Ми облюбенці, заручені з ним були... Мали вже весілля гуляти. В ту-таки ніч святого Плакиди я й пізналася з ним і зачалась, нас і людолови схопили на тому... Бачила я, як і батька в бійці забили, і Дмитра петлями заарканили.

— А-а-а, пригадую, він, здається, загинув, казала ти, у Кафі? Це той!..— додала вона згодом, щось зв’язуючи в уяві, ніби й справді колись знала того козака.— Мені тебе й дівчиною жаль було, а молодицею — і поготів.— Замовкла Халіда задумливо.— Не можу лишити тебе отакою в себе,— сказала вона згодом, на смерть налякавши Домну.— Я вже давно думаю,— притишилась вона, ніби їх хтось міг підслухати, хоч були одні.— Ходить чутка, і таки досить певна, що недалеко десь тут появився великий алай козаків, а Оман казав, що вони здобули кілька фортець, то... попробувала б ти якось, може, добратись до них...

— Хіба ви що?..— дивилась великими очима служниця на Халіду.— Відпустите мене?.. Пускаєте?..— не вірила почутому Домна.

— Пускаю, дочко, хоч і не знаю, як воно буде, бо криюсь з тим від Омана. Та ти давно вже відробила мені викуп, а кому не хочеться зробити в житті щось добре для смертних? Скажу йому, що ти не повернулася з базару... Так і ти говори, коли що... Приготувала тобі ось одіж, зароблену в нас, візьми їжі, та й хай аллах не лишає тебе в путі...

— Ви це справді, люба ефенді, чи, може, перевіряєте мене? — Домна кинулась в сльозах та в розпачі обнімати господиню...— І вже тепер?!.. Зараз?!..

— Вже тепер... Лише в путі не відкривай лиця, не проговорись... Хочу, щоб ти не прогавила того козацького алаю... Тож будемо поспішати, бо нам уже пора...

Не вірячи сама собі, Домна вийшла з саклі, оглянула убоге дворище й пішла з нього разом із Халідою. Скоро вже лише верхи аулу бавваніли звіддалік. Халіда йшла першою, аж наймичка не могла встигати за нею.

На високому косогорі-бугрищі господиня спинилася, спроквола оглянула довкілля, прослала шматик полотна, що мала при собі, стала на коліна, звелівши й Домні те саме зробити, і довго молила пошепки аллаха за щасливе повернення бранки в рідний край. Проказувала про себе молитву і Домна, але не аллахові, а Христу молилася, ревно приливаючи ту молитву слізьми. Нарешті Халіда різко підвелася, струснула отой шматик полотна, по-материнськи погладила Домну, приховуючи сльози на очах.

— Пора, дитино. Тут наші дороги розійдуться. Хай щастить тобі на твоїй путі.

Ніч була холодна і сира, і втікачка скоро відчула, як до трепету від страху додався ще трепет холоду. Вона спішила, скільки сили мала, ще й тепер не вірячи в оте неймовірне, що сталося. А самотина у кожному кущикові, у кожному пагорбкові малювала поторочу, і вона підкошувала ноги, сушила в роті, привидами спиняла ходу. Аж задихалася вже біглянка від жаху, що виростав у ній у щось велике, волохате, таке, що судомило тіло, млостило серце і паморочило голову.

Десь опівночі тумани і хмари непомітно розвіялись, у небі повільно висіялись зірки: одна, друга, доки не показався великою сковородою-обичайкою повний місяць, прориваючись крізь хмари. Домна ніби аж утішилась від того, бо хоч щось бачила тепер, трималася напрямку. Це додало їй трохи сили, а як вийшла поза пагорбом на старий путівець, про який їй оповідала господиня, то й зовсім обрадувалася, бо переконалася, що йде в потрібному напрямку, до того спасенного алая, що має десь там бути.

3 появою дня Домна спинялася, як і веліла їй добра Халіда, то коло струмка десь, то коло озерця, де змочувала скроні й уста, опалені страхами і швидкою ходою, наповнювала кубишку-глека свіжою водою, перепочивала якусь годину чи дві, заячим сном подрімавши, і, коли поблизу не помічала небезпеки, ішла вперед, оминаючи всяку ознаку життя, селища чи хутора, аби тільки схід сонця був перед нею. Розмочений черствий корж чи суха, мов камінь, бринза, щедро приготовані Халідою в дорогу, підтримували сили, давали наснагу; та й того і іншого в неї вже мало було, і Домна лякалася голоду, заощаджувала, зціплювала зуби і з усіх останніх сил ішла вперед...

Як не обачливо вона рухалася, як не вдивлялася в, навкілля, як не чатувала себе, та не вбереглася від небезпеки. Переваливши через чималу гору, з якої було видно цілі пасма більших і менших пагорбів, вона побачила перед собою, як хмару, отару овець, а поряд цілу псюрню собак, що тут же й обсіла її, не давши отямитись. Домна лише крикнути встигла несамовитим голосом, як вони вже валували навколо неї, і рятувало її лише колюче віття чагаря, до якого вона притиснулась, відбиваючись від отієї псюрні, та гирлига, якою водила перед носами розлючених тварюк. Хтозна, чим би все закінчилося, бо Домна вже втрачала силу, відбиваючись, бо кровоточило її коліно, а халат-накидка був пошматований в кількох місцях, коли б не надбіг спасенний пастух та не розігнав отих страховиськ геть...

Був то звичайнісінький татарин-пастух, випалений дочорна весняним сонцем і вітрами, висушений до сухаря, з поморщеним лицем, хоч і не мав багато літ... Відігнавши собак, він співчутливо і запобігливо хотів чимось допомогти біглянці, хоч і не відав, хто вона, звідки і куди тримає путь, але порятована й словом не обізвалася. Навіть не подякувала рятівникові, мов навіжена, побігла від нього. Довго він, як ув’язаний, ще йшов у розгубі за нею, називаючи її то кадин-джан, то кадин-гюзель, просив зупинитись, напитись води чи щось з’їсти, застерігав і лякав козачим алаєм, що ходить десь у тому напрямку, куди вона йде. Втікачка не спокусилася водою, як і їжею, ще скоріше заспішила від пастуха, ховаючи лице, і він нарешті залишив її, подумавши в розгубі, що жінка не при собі...

Трохи прийшовши до тями, Домна пішла прискорено далі, несучи в грудях оте калатливе «алай», доки її, зморену до знетями, і ніч не насіла в путі. Знову підшукувала згірок, рвала торішнього травостою, настилала, мов сідало яке, собі місце і, скулившись, прилягала на часину, ждучи місяця, щоб при його появі схопитись і йти далі. Сила помітно вичерпувалась, а, крім того, відчувала ще й оті болючі до запаморочення поштовхи в собі, що, хоч і не часто, давали про себе знати, вимагали зупинитись і перепочити.

Щось жахливе, видно, верзлося їй, бо проснулась від власного крику, мов зненацька вжалена. Схопилася, злякано оглянулась, притримуючи калатання серця, і, нічого не помітивши навкруг, глибоко зітхнула і заспокоїлась. «Треба рушати»,— подумала, дістаючи рукою свої нехитрі речі, як раптом почула якийсь далекий лемент. Не вірячи собі, прислухалась і, переконавшись в наближенні отого лементу, поповзла задкома в густіші кущі. А лемент близився й близився. Аж ось до нього почали домішуватись інші звуки: скрип коліс, іржання коней, гомін і ніби спів... Домна, задихаючись від страху й очікуваної радості, підвелася, відхилила віття і, завмираючи, глянула в той бік, звідки накочувались звуки. Прямо на неї їхало, гарцюючи, кілька вершників, а за ними плелося якесь безладне обшматане юрбище.

«Ясир! Ясир! Боженьку мій!..» — мелькнуло в голові, і потягло її назад, спершу помалу, потім швидше, зрештою підвело на ноги і понесло попід кущами несамовито куди очі бачили.

— Саво! Саво!.. Глянь-но! Дознавач! Їй же богу, дознавач! Ану, наготуй петлю! — почула Домна позад себе, і це «петлю» сонцем влетіло їй у свідомість, блискавкою засяяло в очах, повільно розлилося млосним лоскотом повені в грудях, і вона, зробивши з розгону півкруг і не зупиняючись, побігла вершникам навстріч, аж ті з дива коней заповодили. Не добігла лише, бо в її очах вони раптом попливли колами, захиталися, беркицьнулись хтозна-куди і дзигою завертіли так, що й не видно їх стало.

— Гони, Саво, за товмачем,— почула вона, як, облита водою, прийшла до тями.— Товмача сюди! — гукав якийсь молодик з баского коня, що крутився в Домни перед очима.— Товмача!

— Не треба товмача. Не татарка я... Втікачка...— ледь знайшла в собі силу і обізвалася Домна.— Втікачка я, рідні мої,— зовсім опритомнівши, звелася вона, мов п’яна.— Почув-таки бог мої молитви, розшукала я вас.

— Ти глянь, яка оказія! Не татарка! Думаєш, як по-нашому навчена, то й не татарка? Нас, дівчино, не проведеш,— глузував козак-хвалько на радощах.— Ми тут і не таких бачили...

— Кажу ж тобі, полонянка я... Сотника Паливоди дочка, з Грушівок, може, коли чув?!

— Паливо-ди-и? — здивувався козак.— Може, покійного пана Олекси, сотника?..

— Атож, його, сотника,— втішилась Домна.— А ти ніби знав батька?..

— Та хто ж ще краще міг знати Паливоду? — вдивлявся він їй у обличчя.— Я ж джурував у нього, покійника... Я ж... Ходімо вже, бо ось наш отаман несеться,— вказав він поглядом на верхівця, що наближався.— Тискиневичем Григором прозивається...

— Паливоди?.. Отут?.. Дивина!.. Як же потрапила сюди?..— допитувався той, розглядаючи біглянку.— Царство небесне душі його і святість пам’яті про нього, дочко!.. Всі ми під богом ходимо,— перехрестився Тискиневич.— Літ десять ходив я з Сагайдаком на татар. А одного разу ми з батьком твоїм і за ясирниками разом гналися... Посади її, Чорноволе, на мажу, бо стомилася, певно,— наказав сотник кремезному козакові, що стояв обіч, і поскакав геть.

Поволі гойдаючись у колимазі, Домна прилягла на якісь клунки з одягом і, залита щасливою втомою, під скрип коліс та поштовхування в животі, одразу й заснула...