Засвіти

11.

Вітрами в широких степах, в очеретах і травостоях неслися дні, місяці, роки. Гей-гей, як неслися!.. І ніби тими ж вітрами приносили й відносили новини то на січові острови та на волості, то від них, поволі згуртовуючи різношерстий люд бідою в одне ціле й велике... Міцна Січ, як неприступна фортеця, хоч і не грізна ніби, кипить і піниться, бурлить і вщухає... Рахуються ординці з нею, лаштуючись за роботящими ясирниками, менше і таємніше обзиває бидлом її обранців-ватажків спесива шляхта в королівстві, та більше лютує вона приховано, більше посилає проклять устами святих ксьондзів з амвонів єретикам і відступникам, підсилаючи лазутчиків, зглядців, шпигів, пройд, лакуз і оглядників. Сейми і сеймики не в жарт налякані «ребеліями хлопськими», благословляють закриття церков — огнища православія, передають їх на відкуп лихварям, а ті, розуміючи тимчасовість цих передач, деруть зі шкурою гріш і гаразди із посполитого, цеховика, ба навіть з козака вже і то нерідко навіть реєстрового, за святу відправу... По битих шляхах все більше й частіше трапляються повішені чи розп’яті на хрестах, стирчать посаджені на палі, з обдертими пасмами шкіри на спинах. І немає ліку їм!..

Стоїть на дніпровій заплаві ота Січ. Хоч і не виглядає вона грізною, та є такою для одних і спасінням для других. Більмом на очах звелася вона і султанові та ханам, і Жечі Посполитій та її зацному панству. «У хлопів, пся крев, вбивається пір’я в колодочки,— помічає вона,— бо не тільки мовчать чи поодиноко бороняться, а — гвулт! — нападають». Цілими загонами, ватагами тікають безправні посполиті з фільварків, гут та смолярень до неї, в Запороги; а там, як у вогненному горнилі, варяться, гартуються, вилюднюються і виходять на шляхи, сповнені зухвалої відваги і небаченої дотепер відчайдушності...

— Спаси, матка боска, й помилуй!..— двоперсто хрестяться магнати-ляхи.

За кілька літ не один панський будинок-майонтек чи ладний фільварок уродзонного панства ці голодранці-лотри, ці шубравці-навадники, ці заводці-заколотники пустили за вітром. І пішо, і кінно, ба і на чайках ходили в осині гнізда ординців! Білгород, Очаків, Перекоп, Кафа, Сіноп, Трапезунд, навіть Царград, Високий, Блискучий Поріг Оттоманської Порти — втілення сили і моці на землі,— вони пробували скубнути, і не лише пробували, а таки скубнули, ще й як відчутно. «А для чего, пшепрашам вас?» — сперечаються можновладці.

Серп’ягами, Волошинами, Підковами та Кішками били під саме султанське серце — Волохію, щоб стати там господарями земель райських. І все те через оту злощасну Москву, що то єдиновір’ям, то соболями підбурює це бидло до супротиву й ребелій...

Найпаче, пся крев, ті братства зі своїми схизматськими пшеклєнтними школами-бурсами... Матка боска, скільки їх розвелося повсюди! А тих цехів майстрових на швабський кшталт по містах і містечках, а кляшторів, чи пак монастирів ялмужних, а риторів обскурантних і мілошних, а дидаскалів і кобзарів — отих провідців бунту на капосній землі!..

Хіба ж не вони будять у хлопства, найпаче гминного, не тільки свідомість схизми в противагу католицизму, а й свою,— о Єзус-Марія! — окремішність в ойчизні! А це вам не ківш сироватки! Сам тен хлопський гетьман з усім вуйськом збуйців і набродців додумався вписатися до їхнього братства...

І виросли вони, ті братські кублища, в забісистих кутках, як гриби по дощі: у Львові, Вінниці, Кам’янці, Немирові, Луцьку, Кремінці, Києві та не знати ще де і чинять там збіговиська на голову ойчизни. А скільки ще виросте їх при такому зрушенні притужному й габзованому та потаканні короля...

Найдивніше, що серед тієї голоти лотрової знайшлися неабиякі ватажки, а до них, промінявши навіть майонтки на курені, а жінку — на шаблю, пристали і можні, й зацніші, зрадивши інтереси Жечі Посполитої! Більше того, ті лотри бардзо і хутко зуміли звести нанівець той крулівський універсал про невивіз зброї на Запороги!.. І як зуміли?!

— Це бидло, Петро Конашевич, що з ласки Жечі Посполитої має польське назвисько, а з ласки круля допущений гетьманом, наречений ще й ім’ям Сагайдачний, на самого султана підняв руку, то як ти його зупиниш тепер, коли він тягне всі біди на крулівщизну, а турки зачули запах нашої слабості і готують вальне рушення. Сагайдачного ж, як алчущого дощу у спеку, засівши лисом у борах, очікує Москва... Як ти зупиниш його, коли круль і його двір потай тішаться бунтами схизми і посилають навіть їй провіант і пєньонзи! — викрикували магнати в сеймі, заглушуючи один одного.

— Хай панство гречне потерпить! Ми використаємо силу цього тлуму, як днедавні римляни те робили, і знищимо й слід про нього,— говорив король на сеймі і дивився лише одним оком на покозачення посполитства і його розселення по глухих забісистих займищах-нетрях «крулевщизни».

Часто в неприхованій війні короля з магнатами за владу, прикритій личиною пристойності, ці покозачення враховувалися ним як запобіжна сила, яку можна буде використати для придушення «королят» у свій зиск.

А на Січі, хоч і поволі, та певніше гуртувалися захисники краю, вводилися звичаї, закони, впроваджувались і вдосконалювалися курінні, сотенні, полкові порядки, вироблялися кошові і зчаста товариські взаємини, зав’язувалися стосунки з навколишнім світом через послів і гендлярів, ставали в звичну колію нові обряди, етикети й звичаї, розподілялись обов’язки і форми виконання їх. Ті суспільні взаємини були для абсолютистських монархій, що оточували Січ, як море, поодинокий острів, не лише дивом із див, а й гідним обуру і гніву страховиськом. Тож і біснувалися, щоправда, здебільше поодинці.

П’ятиденна панщина, переслідування, грабунки поспольного люду, гвалти чи й розбій, що набирали все більшого, нещаднішого і гострішого вигляду, гонили посполитство то на схід, то на Січ, подекуди навіть «можних», відривали від звиклості домашньої і покори панству. Мінялися й основи отого рабського духу, що його посіяла колись ще батийщина.

У Запорогах ті різношерсні сили зріднювалися, хоч часто і на тимчас єднала їх спільна доля, ворожість до визискувачки — Жечі Посполитої, а ще — туга за волею. Із зростанням сили, згуртованості там же, в кошах, замість рабської покори, в душах утікачів-викотців зростала віра у власну силу, у можливе досягнення жаданої волі не лише для себе, а й для рідного люду.

Оговтавшись на Січі, панський втікач викрадав разом із побратимами свою сім’ю з фільфарку, маєтку чи палацу, перевозив її в оголену ясирами «крулевщизну», і там, серед непрохідних трав і хащів, плавнів і міжріч чи на колишніх печищах, виростали виселки й хутори, зимівники й слободи. Нерідко сім’ї правилися і в Задніпров’я, в Слобожанщину, де поки що не було пана і куди рідко доходили сакми татарських чамбулів.

Загальноприйнятим було правило зводити разом з виселком, що в перші часи мав характер общинний, і сторожові фігури — бекети-вежі, які вартувалися по черзі дорослими і дітьми, поки решта обробляла поле, рибалила, жала чи молотила збіжжя, копала ріпу та інші овочі, відробляла толоку для свіжоприбулих. Часто за рік-два такий виселок ставав чималою слободою-селищем. В таких поселеннях, як і по всій Україні, навіть малюки діти, бавлячись, «визволяли ясирників», «били шляхту», «захищалися від ординців», «полонили рейтарів», будували «фортеці й вежі»... В цьому жила і розвивалася своєрідна структура народу, що вже по десятиліттях проявила себе деякою своєю сталою неповторністю і озвичаєністю...

Таким виселком колись започаткувалася на «нічийних по Батиєві землях» і Мерефа. Тепер це вже було чимале містечко зі змішаними порядками і звичаями. Поряд з магістратом, в якому порядкував волосний виборний голова, був і призначений воєводою сотник, підтверджений вибором козаків чи, бодай, їхньою мовчазною згодою... Осіле населення в містечку жило хліборобством, ткацтвом, ковальством та розводом худоби і свійської птиці, властиво, всім ти, чим воно займалося до втечі сюди з Подніпров’я, Прибужжя; Прикарпаття-Покуття чи й Полісся. Діти тут також бавилися в більшості «війною», а Левчик та Івась у виправах-грищах навіть міста називали справжніми іменами, наслухавшись їх від старших.

Серед літа неждано-негадано у мереф’янський двір кошового завітав сам господар; либонь, з півроку минуло, як був дома. Тільки-но завів змиленого коня, аж глядь — два хлопчаки несуться на нього. Зопалу військовик і не второпав, хто вони, та, роздивившись, зачудувався, очам не повірив: то, був Левчик, що вигнався геть, та Івась, котрий також невпізнанно підріс. Його Левчик опецькуватий, м’язистий, «пуздракуватий», як говорили на Січі, а Івась чомусь чорний, худий, проте костистий і легкий, як вітер. Таки було в ньому щось циганське, засмагле, але великі сірі, аж голубі очі, що горіли веселістю і зухвальством, відкидали отой закид. Набачився він на Січі всяких.

— Ну, здорові були, козаки! — привітав він їх, весело засапаних.— Що поробляєте, як живете-маєтесь? — жартував, бачачи їхнє зацікавлення конем.— Чого ж знітилися? Їздити вмієте чи ще й чистити не навчилися?..

— Вміємо... і на аркан беремо,— першим по паузі відповів, сьорбнувши носом, Левчик.— Боротися і битися також вміємо...

— Боротися й битися?.. І він уміє? — показав очима кошовий на Івася.— Ти, чи що, його навчив?.. Чи, може, дід Ничипір вас, крім абецадла, ще й цього навчає?..

— І дід, і Сабрі!

— А вміють же вчити? — ніби дивувався кошовий, знімаючи вуздечку з коня.

— Він ще й краще за діда в тому тямить,— заступився Левчик за татарина.— Бей же його навчав тому два роки підряд...

— Так уже й краще! — ніби образився батько.— Замало він перцю з’їв, коли у полон потрапив.

— А скільки ж його треба з’їсти, щоб не датися?..

— Підростеш — узнаєш...— пішов кошовий повагом до хати.

— А це — Сірко, пристав цуценям до Івася на степу, та так і лишився тепер нашим,— хвалився на радощах Левчик, поспішаючи за чимось заклопотаним батьком.

У хаті ждали вже на нього і раділи неабияк.

— Доброго дня, Катрусю,— чоломкався з дружиною.— І тобі, Домно. Заміж ще не вийшла? — перекинувся жартом.

— Ні! — засоромилась Домна.— Мій заміж ще не виріс.

— Не виріс?! А сотникові Смикодубові чому відмовила?.. А отому козарлюзі, Тягниряднові, для чого гарбуза піднесла?.. Думаєш, коли я далеко, то так-таки нічого й не відаю? Чим вони тобі не до вподоби?.. Смикодуб, правда, в літах уже, але Тягнирядно — в соку козак, кращого і не знайти.

— Та чого ж, і до вподоби, і хороші,— ще більше запаленіла вона,— тільки ж я нехороша, ще пожду. Коло Левчика та Івася походжу, як не в тяготу вам.

— Тяготи-то ніякої, а Левчика на Січ треба спровадити вже,— поміняв він раптом розмову, глянувши на дружину.— Козацькому ремеслу чим раніше привчиться, тим воно спідручніше.

— І Івась зі мною туди поїде? — захлинався радісно хлопець.

— З Івасем ще дід Ничипір хай повозиться трохи, та й Сабрі, може... Вмілого січове товариство шанує. По-татарському йому також би навчитися якось...

— Ми ж учимося! Їй-бо, вчимося щодня...— хвалився син.

І Катерина, і Домна не заперечили господареві в його рішенці, хоч і перша, і друга були невдоволені ним. Одна лякалася, що Левчик ще замалий, хоч і глушила це почуття гордістю, а друга журилася про себе, що Іванко без побратима лишиться тут. Злякало її й оте нагадування, що не тепер, то в четвер, а доля відірве від неї сина, хоч би як того не бажала...

Аж на самоті з чоловіком, як переговорили, здавалося, про все і в хаті всі поснули, Катерина несміливо зауважила, горюючи в думках:

— Лишив би ти його ще вдома... хоч до весни... Шаблі як слід не підійме... З малим подружив же он як... Самотнім лишиться малюк...

— Нічого... Хай звикають до долі... Джуруватиме в когось... А дружба, коли справжня, від того тільки зміцніє,— вже крізь сон зауважив він дружині.

— Та воно ніби й так. А все ж...

Не минуло й трьох тижнів, як Левка відпровадили з батьком у дорогу. Цю подію найбільше, мабуть, пережив Івась. Для нього була вона якимось порогом, через який хотілось, а не міг переступити. Спершу в його вразливому тямку гостро і невідворотно постало питання: хто для нього Мотря і хто Катерина, чому полишив одне і опинився на іншому подвір’ї? Бачив якусь нерідність в сім’ях, прикриту жалем до нього та загадковістю, що не знав, куди з тим і подітися...

— Тітко, а чому я маю проситися, щоб піти до матері? — звернувся він по довгих роздумах до Домни.

— Колись розповім і те,— відказала та, відчуваючи, як закалатало серце в грудях. «Ну, почалося...» — злякано подумала.

«Колись,— мізкував простуючи у супроводі нерозлучного Сірка до Гундиного обійстя. — А чому колись?»

У Мотрі гостив аж до вечора, бавився з малою Софійкою, що, вже дибаючи, пробувала щебетати до братика всякими «цьому», підмітав тік, тягав снопи на сонце, рвав лободу і щавель поросятам, приганяв гуси аж з берега. Робив усе, що мати Мотря веліла.

А дівчина, рада товариству, не відставала від нього, аж мати дивувалася.

— Чи мені вже йти, мамо? — спитав він, як звечоріло.

— Аякже, сину,— заклопотано відповіла Мотря.— Неодмінно йди... Дід Ничипір прийде ж, турбуватиметься.— І вперше відчула вона у тому запитанні хлопця осмислений зміст.— А ти не плач, Софійко, не плачі Він скоро прийде,— заспокоювала малу, виручаючи себе.

Пес жваво скакав поперед хлопця, відбігши геть, присідав і знову біг назустріч чи сидів і пильно вдивлявся Іванкові в очі, ніби намагався розгадати причину його задуми. Але хлопця не розраджувала та його щирість. Він аж оглянувся на Мотрину хату. І привиділось йому, що бляшаний півник на ганку і дерев’яні голуби на віконницях, лелека в гнізді на хаті дивились на нього, і хотіли щось сказати втішне, і боялися господині.

«Не хочете мене, то й не треба!» — майнуло в свідомості. І хоч до кошових тепер, по від’їзді Левчика, не тягло так, як раніше, та все ж вони чомусь чулися ріднішими, особливо видавалася йому такою тітка Домна, якій забаглося й поскаржитися на всіх, хто цурається його.

— Іфан! Твоя стріляй і моя стріляй! — зустрів його на подвір’ї Сабрі.— Моя зробиф новий оки,— показав він свіжозмайстрованого лука.— Ходи!..

З того й повелося. Майже щодня, коли Сабрі закінчував порання по господарству, вони йшли на луки, стріляли й поверталися аж увечері. Домна завжди зустрічала їх і тішилася, що син росте, вчиться, мужніє. Вона навіть отому бранцеві була безмежно вдячна, бо ж той щиро й щедро прив’язався до хлопця і ділився всіма своїми вміннями, незгіршими, як в діда Ничипора.

— Іфанко їв вурмек! — хвалив часто хлопця за вечерею Сабрі за старанність.— Моя його учи татаристан говори, а його моя учи,— тикав пальцем він себе в груди,— казакистан говори...

Домна була тому рада, бо це давало перевагу хлопцеві при можливій навалі чи ясирі, сприяло б при біді облегшенню долі. Вона й сама тепер часто пробувала говорити із Сабрі татарською мовою, і хоч мала багато погрішностей, все ж вони розумілися між собою, чим особливо втішався хлопець.

Одного дня до Івана прийшов і очікуваний дід Ничипір — мав учити грамоти. Хоч як лякався його приходу Івась, та разом з тим і тішився. Старші не нахваляться нею, грамотою. А коли подобається старшим, то чому має не подобатись і йому.

Сидячи в світлиці, вони нарешті порозумілися, і дід, шукаючи до хлоп’ячого серця підступи, став захоплено оповідати різні бувальщини чи то з свого, чи з побратимового життя. Цікавому хлопчикові вони лягали на душу, як свіжа крапля води на спечену землю. Особливо пристрасно малий брав до серця ненависть до людоловів: турків і татарів.

— ...А то ще дід мій казав якось,— говорив трохи хвалькувато старий,— про Стародуб-місто. Король подарував, колька б йому в печінки, козакам те місто, що Трахтемиром зветься. Там і тепер їдне, вважай, пристанище є для всіх калік та немічних козаків, найпаче для старих геть, що попрощалися зі світом, тобто постриглися у ченці. А стоїть те місто...— зітхнув він.— Ехе-хе,— спинився.— Хіба лише там прославили себе козаки, рятуючи зобиджений люд?.. Кликав їх король і під Бинин-місто, і в Волоську землю допомагати тамтешньому господареві Симеонові Могилі, Петровому батькові, що тепер віддячується нашому людові заступництвом віри православної як митрополита Київський та Червоноруський, і під Фелін-місто, де наклав головою славний наш гетьман Самійло Кішка, і під Кірхольм на шведів, і в Семиградщину аж під Відень-місто та на Варну... Мені також припало з тих походів доста, бо ходив і під Ізмаїл, і під Кілію, Акерман, Трапезунд та Сінопу проти Насухи-паші, і в Стамбул, де звільняли ясир і турецьку погоню під Очаковим на абордаж брали... Був, правда, і в Солониці... Та на днесь того тобі доста,— нарешті примовк він, беручи до рук книгу.

— Почнемо з абецадла... Аз... буки... віди, глаголь,— басовито почав старий, споважнівши.— Повтори оте ж за мною і дивися на мого вказівця,— тикав він жовтим від люльки, закоцюрбленим пальцем у рядки давно засмальцьованої книги.

— Аз... буки... глаголь,— повторив жваво хлопець, підвівши очі.

— Я тобі покажу — глаголь! — грозив учитель.— А віди куди ж ти подів? Що оце?

— Віди...— несміливо подивився старому в очі Івась.

— Глаголь, дурню! А це?

— Це — аз, це — глаголь...

— Хлахоль, хлахоль,— підхопив Сабрі, що досі мовчав збоку.

— То й ти вчитися хочеш? — вдавано суворо подивився на невірного старий.— Ось, бачиш, він хоч і татарин, а знає, що всяке ученіє світ єсмь...

— Він і по-татарському вміє.

— Знайшов дивину!.. І ти мусиш уміти, по-своєму і по-татарському, бо всякому роду своє рци і мисліте,— підняв він багатозначно пальця.— Лишень ніколи не слугуй наукою ворогові!.. Гріх великий! А людоловам він подвійний...

— О, дзобака, Дзірко!.. Кюпек, кюпек!..

— Кюпек, діду,— це собака по-їхньому.

— Кюпек? — дивувався дід.— От, анахтеми, накрутили, подумати тільки — кюпек!.. Такого, не поснідавши, і не вимовиш.

— А кінь? — поцікавився хлопець, хизуючись перед учителем.— Кінь як буде по-вашому? — дивився він на Сабрі.

— Тінь, тінь... Байгир-тінь, ам...

— А чому «байгир» та ще й «ам»?..

— Ти дивись, сатани! Це ніби в нас: бик і віл. Відомо, що нечисті, то й говорить так, не по-людському. То ти пильнуй за тим та вчись по-їхньому, знадобиться, ще й як,— не второпував хлопець поважно чи в жарт говорив йому вчитель.

Обірвав навчання шкребіт у двері, що швидко-таки й вдчинилися.

— Сірко, Сірко! — втішився учень, стрічаючи зраділо пса, що на радощах намагався лизнути його в лице.

— А це ж звідки такий бусурмен тут? — ніби обурився дід.— Може, також по науку прийшов?..

— А що таке бусурмен, діду?

— ...Звісно, бузувір,— нескоро знайшовся старий.— Той, що нас напастує, людоловить і все таке...

— Хай-но я стану січовиком,— похвалився Івась, зітхнувши.— Я їм покажу, як людей ловити! У тітки Домни всіх понищили. А ти, Сябрику, не бійся,— подивився співчутливо він на татарина,— твоїх я не чіпатиму, бо ти тітку Домну від псюрні оборонив, як з неволі втікала.

— С нефолі? Моя Домна с нефолі?..

На якусь мить він закрив долонями очі, провів ними до бороди, ніби хотів щось зітерти з лиця.

— Евет! Евет! Кабуль едійорум! Бельйорум! Знаю! Пригадую! То була Домна!

Дід Ничипір насупився, вдаючи обуреного,— навчання ж бо обірвалося, і почав знову тикати пальцем у своє абецадло. Івась повторяв за ним букви уже не збиваючись, хоч як старий їх плутав, питаючись.

— Ну, то завтра ще від «глаголь» до «мисліте» продовжимо, про давні часи поговоримо,— склав розгорнуту книгу навчитель.— Я розповім вам, звідкіля пішла земля наша і люд хрещений, як співають кобзарі про бусурменів, сиріч — людоловів, і про Січ-матір, нашу фортецю, що боронить повсякчас хрещених від напасті. Амінь!..

— Ви ж казали, що про Мерефу оповісте нині,— нагадав хлопець, явно не бажаючи відпускати старого.

— Та що ж тут оповідати? — зітхнув він.— Радісного в тому, сину, мало... Зачалася наша Мерефа ще тоді, як пан Корецький закладав отой замок-фортецю над річкою Мурафою. Життя не стало люду, поки звели її з каменюк,— похнюпився старий.— А що вже в ошатство її пішло здоров’я людського та ще статків, то й говорити марне... Отож не витерпіли люди тієї панщини, зібралися причаєно з усіх околів Мурафи, напосудились, захопили хто що міг та однієї темної ночі, як пан і прислужиці десь гуляли, і кинули свої села та хутори підпаленими, воєводі на потіху, а самі викотилися в займанщину, аж сюди оце...

— Мжа нам, викотцям, нагадала Мурафу, бо і я при тому був... І отаборилися ми сяберством та й замешкали, заклавши на вспольних ґрунтах селище... Тепер, правда, наїхало стільки тих усіляких викотців, що вона цілим добрим містечком стала. Отож і знай, що аж в Поділлі зачата Мерефа.

...Довго того дня молоді товклися на леваді, вправляючись у стрільбі з лука. А коли й стрільба набридала, бралися за азбуку.

— Досить уже, Івасику, досить, лицарю мій,— пригорнула хлопця Домна, навідавшись на вправи.— В груди ж попадаєш уже,— пригладила вона чуб на упрілій хлоп’ячій голівці.

— А чого мене дід Ничипір навчив сьогодні! — Малий звів на неї великі, повні радості, очі.— Абецадло вчив, аж чотири букви і слів таких, що ви зроду не вимовите.

— Які ж ті слова?

Коли хлопець назвав ті слова, аж диву далася. І так світилася видом! Так світилася!

Сабрі аж заздрощі брали. Сам він ніколи не знав такої ласки. Навіть материнської.

— Пані Катерина аж насварила мене, коли дізналася, що ви досі не обідали,— заговорила вона, як рушила із стрільцями, до двору.— І пса цього бідного голодом зморите коло себе...

Дивлячись на стосунки між Домною та Івасем, що вже не вперше відкривали щось загадкове перед ним, Сабрі збагнув раптом, чому вони такі. Збагнув і притишив ходу. «Оне... Оул!.. Мати і син!» — впало йому як з неба, не маючи сил пояснити чимось іншим тієї уваги, теплоти і ласки до сироти-хлопця. «Мати й син!» — повторював він не раз уже. І завжди тішився з того, бо певен був, вивідав таємницю, якої ніхто, крім нього, не знає, яка стане колись великим відкриттям для його малого й тепер уже великого друга...