Засвіти

27.

Кілька днів уже бурлять і нуртують як курені, так і майдан на Січі. Ось-ось, здається, збіжать через вінця пристрасті і виллються окропом в зашерхлі води Славутича, та хтось ніби холодною водою бурхне у той окріп і загасить шумну піну пристрастей та обурів, і знову ввійдуть вони в свої давні вінця-береги, традиціями та звичаями освячені з дідів.

Новобранці, що чималою своєю масою вже й опіритися устигли, не все ще знали, проте й від того, що доходило до них, страшнувато робилося. Раніше, кажуть, такого не було, а коли й траплялося, не бушувало так, не сатанилося, як тепер. Жили собі січовики-низовики, поціновуючи д’недавні звичаї матері-Січі та батьків своїх, і з горем менше зналися, а після переяславських «ординацій», після «Статей для заспокоєння руського народу», котрі зробили Запороги реєстровою залогою Жечі Посполитої (таки домоглися магнати), й заварилася каша. Реєстровики вважають, що вони повинні верх мати, бо їм і пан круль допомагає, і платню вряди-годи надсилає, а низовики за старі дідівські права тримаються, незалежну від круля волю і освячені звичаї поціновують, своїм промислом керуються, і хоч всього їх лише жменька лишилася, коли рівняти з посполитими, перемогти себе не дають.

Не йдуть і рядові реєстровики на повний розрив з низом, бо як-не-як це ж братовбивством кінчиться, а чим його озискує пан круль та магнати — всім відомо заздалегідь. Інше думають їхні старшини.

Молодики знають, що по тому кипінні та нуртуванні розподілили козаки з-поміж себе і виписчиків оті нещедрі статки, настарані в походах та ловах, лишили дещицю для тих, що зимуватимуть в Коші, і пішли хто куди: одні на зимівники до себе чи побратимів в Нові Кодаки, Діївку, Сухачівку, Половицю, Озерну, Лоцманську Кам’янку, інші вписалися теслями до молу на всю Зиму таки тут, на Січі, ті посябрилися в чоти рибалок і до весни будуть ковбанитись з плішнями, вершами та хватками в ополонках, треті пішли гуртами на гути та рудні, на буди та бурти, на воскобійні й смольчуги. До молу вписалися й клепники та бондарі, крицники та вудженики. На Січі залишалася, порівнюючи, лише пригорщ прислуги-сіроми з конюших, комірних, шевців, ковалів і стельмахів та три неповні курені залоги-охоронців.

Ті ж із молодих, що не погодилися піти додому чи не мали куди йти, теж зазимували на Січі, бо з Запорогів, за звичаєм, нікого не виганяли силою без провин. Випровадив кошовий Варлам Нетеса побратимів і козаків та й сам, лишивши на час своєї відсутності сотника Шуліку наказним кошовим, виїхав з кіньми й мажарами у плавні, де мав уже пару літ на займанщині зимівника і сім’ю...

Перебурхала, перегоріла і знову увійшла у свої береги січова буденність, як спокону. Молодики, що тепер мусили зчаста вже й на варту ходити, коли хтось із козаків був недужий або відлучався з Січі, кожного дня ходили на вишкіл зі старим навчителем і на конях, і пішими, вивчали бойові лади; то розгорнутим шнуром, то гострим клином-ключем, то кількома чотириряддями наступали одні на других чи відступали, заманюючи уявного ворога, то раптом заривалися в сніги поряд з покладеними у замети змордованими кіньми і вумліока схоплювалися за наказом отамана, сотника або призначеного ним козака і йшли на застигнутих зненацька татарів.

Вони давно уже і добре освоїлися з отими вправами, тепер не треба було особливо вишколювати їх, бо кожний усвідомлював, що козаком, та ще справжнім, можна стати лише тоді, коли освоїш ту премудрість досконало-довершено, коли відчуєш у собі вміння іти на прю з будь-яким ворогом. Тож поверталися вони із отих вправ запотілі і мокрі, хоч викрути, а коні, бувало, ледь рухалися додому з утоми. Та найбільше втомлявся завжди сотник, хоч всього лиш наглядав за всіма.

Коли в полі мела і вила непроглядна завірюха, Шуліка, жалкуючи коней, навчав молодиків стрільбі з самопалів і навіть з гаківниць у дворищі. До них нерідко додавалися вправи з веслами, яких, не поснідавши, чи й підіймеш, а махати ж ними доводилося безперебійно і по півдня без спочину. Ледве живими верталися по цілоденних отих розвагах у свій натоплений курінь, і гаряча рибна юшка, затірка, заправлена салом, чи грибний тузлук з мамалигою й коржами здавалися святковою їжею для кожного, якщо мали силу їсти.

На хрещенські морози, що цієї зими були особливо пам’ятними, вони під скрип та гохкання тріснутих від морозу криг на Дніпрі вчили з дидаскалом азбуку-абецадло, а з отцем Данилом — молитви в натопленій, напівтемній зборні або розважалися хто чим по куренях. А як відлягли трохи морози, Шуліка знову гнав їх у степ на вправи чи призвичаював до стрільби та оборони, показував пробивні тарани, приступні черепахи, похідні кремнемети, тяжкі балісти, гаки та осадні драбини. Чимало взнали молоді козаки в старого воїна бойових штук і ратних хитрощів, зазимувавши на Січі...

Ішов час, і важко сказати чому, але молодикам, при перших повівах весни здалося, що й зими не було... Тільки м’язи випиралися в декого аж задуже під сорочкою. А коли запахло весною, показалося із-за хмар уже не тьмяне сонце, закапало зі стріх, посіріли й забруднилися сніги доокола, а згодом з’явилися і проталини на пагорбах, молоді козаки вважали вже себе досвідченими і вступали в січову буденність разом з козаками-охоронцями. Якось непомітно перестав і Шуліка ділити їх на таких, яким можна доручати відповідальне діло, і таких, яким не можна.

Сірко не відчував, щоб у ньому сумнівався хтось. Поволі звик до товариства, виробив свій звичай у загалі, втягнувся в нелегку козацьку долю. Прихильність до оточення, поміркованість у діях, відчайдушна сміливість і затятість характеру та безперервна абсолютна чесність викликали відповідну прихильність до нього не лише молодиків. Виказували її Іванові і сотник та писар, а усе ним досягнуте поволі ставало мірилом можливості для інших. Не один раз спиняв його, щоб поговорити після вітання, і отець Данило, і навіть кошовий чи старшина, не кажучи вже про курінного, що часто лишав його, хоч, може, і в жарт, наказним курінним на час від’їзду чи відлучки. Іван ретельно виконував ті обов’язки, намагаючись поладувати між козаками і в той же час дотриматися заведених порядків та звичаїв. Вертаючись назад, курінний звичайно був задоволений своїм наказним і виказував те неодноразово і козакам, і старшині та писареві. Цінувалося в ньому навіть те, що при пиятиці, яка часом траплялася, він не впивався, не говорив зайвого, не ліз у бійки. Щоправда, зовсім уникнути їх не поталанило. Якось по весні вже, вперше добре випивши, три молодики, змовившись, напали на Сірка зненацька з наміром віддухопелити товариша. Заздрили, либонь, його успіхам, як затятості. Напад, правда, несподіваним не стався, бо Сірко ще в трапезній звернув увагу, як вони перешіптувалися, здогадався, що мова йшла про нього, був напоготові. Отож, напад із-за рогу, хоч і був зненацька, та Сірка в розгубі не застав. Першим кинувся на Івана Матвій Найда, і хоч удар його засвітив блискавочкою в Сіркових очах, в нього знайшлося сили, щоб німо витримати отой раптовий біль і, схопивши миттєво за руку супротивника, пошпурити ним через плече в Левка Коржа, що саме підбирався на поміч товаришеві. Майнула ще мить — і Сірко вже вовтузився з Ларьком Півтораднею, третім із нападників. Окривавивши тому лице і збивши його з ніг, Іван встиг зустріти і тих, перших, що прийшли до тями після падіння. Бійка тривала до безконечності довго, поки-таки нарешті Іванові супротивники були кінцево побиті до знесилення і не могли вже битися. Весь закривавлений, обірваний до сорому Сірко вистояв у тому побоїщі, більше того, на очах десятка молодих і старших козаків попіднімав своїх напасників, відвів до берега і вимив їм кривавицю, як і собі. Цей вчинок невдовзі був знаний на всій Січі, він ще вище підняв молодика в очах запорожців і молодих, і старших. Одні стали боятися його, інші — поважати.

І треба ж було незабаром статися біді. Одного погожого ранку, як заспівали перші жайвори у облущеному гінкими вітрами небі, сотник Шуліка послав по улов до рибалок у далекі плавні і свого джуру, того ж Матвія Найду, а з ним його сябрів: Левка Коржа та Ларька Півторадні. Повинність така собі, навіть для молодиків. Та чекали їхнього повернення увечері до запізна і не дочекалися. Другого дня до наказного кошового прибіг в обід ледь живий малий Шевчик, що зимував з рибалками на ловах, і розповів, що посланих наказних по рибу молодиків-хлопців захопив роз’їзд татарських ушкалів, як лиш вони відійшли геть з уловом від рибалок.

Хоч ця подія й була, вважай, звичайною, але вона так вплинула на всіх січовиків, що кілька днів тільки й мови було про неї. Старий сотник, обнишпоривши з кількома козаками степ у пошуках схоплених у полон, з горя навіть не вишколював молодиків, а хлопці поминали побратимів, як рідні померлих. Не міг знайти собі місця й Сірко, подвійно горюючи за побратимами. Це ж треба було побитися перед такою бідою. Кілька днів ходив сам не свій, і не здивувався писар, коли він зайшов у канцелярію просити, щоб Січ викупила бранців через гендлярів...

Швидко появилася й нагода для викупу. Послані Шулікою до татарів для викупу рідних ясирників черкаські купці, що мали охоронну грамоту-берат від самого султана, хоч і викупили більше десяти полонених козаків, молодиків не знайшли. Сотник по тому зовсім засмутився і загорював, став зчасту подовгу і ретельно молитися у січовій церкві, годинами сидіти на колодах в самотині, говорити в сні і наяву сам з собою... Не меншим горем носив те й Сірко довго, як пересторогу і разом з тим як власний гріх, хоч і не було, здавалося, підстав звинувачувати себе.

Життя входило поволі у звичні колії. Знову верталися з домівок разом з теплом на Січ козаки, рибалки й мисливці, гутники і смолярі, теслі і бондарі, колісники і лимарі. Як і щороку, приходили ледве живі й теплі і поодинокі, і ватагами втікачі з татарського чи аж з турецького полону, від розбещених магнатів з Польщі і від Ненаситних бояр опричних з Московії і тут, в оцьому горнилі-середовищі, поволі чи й раптово перероджувалися, повнилися тією вірою в свою силу, тією любов’ю до батьківщини, до товариства, його чеснот і звичаїв, якими не могли перейнятися ні колишній головоріз чи злодій, ні захланець чи пройдисвіт, ні дука чи святенник.

Чи ота лиховісна подія, чи щось інше змінило звичне життя молодиків. Шуліка лише іноді виїжджав тепер з ними на вправи, передавши їх до рук славному отаманові Левкові Конограєві. Досвідчений мореходець-чорноморець, як прозивали його на Січі, став цієї весни майже постійним навчителем не лише молодикам, а й дорослим. Вважай, щодня він випливав з козацтвом у плавні на чайках-байдаках і на човнах, водив їх за собою між тряскі болота та заплавні саги і нетрища з кошиками збирати яєць, здіймаючи в небо кружава розмаїтого птаства, що навіть сонце тінило собою, а згодом — до ревунів-порогів, що були бажаними острашливими легендами для кожного гребця чи тільки-но всадженого стерничого. Гребли з засвітку до полудня без передиху, гребли до знесилення, за водою, проти води, впоперек води і навскоси. Гребли, доки ставало сили, і навіть тоді, коли її не було вже.

Левко Конограй приховано посміхався, бачачи оте знесилення гребців. Щоб хоч якось облегшити одноманітність, він придумував різні грища на воді — взяття «супротивників» на абордаж, перевертання чайок або наказував пробитись до порогів, що козаки завжди робили із задоволенням, захоплені казковістю їх.

Відчув чародійну велич порогів і Сірко. Як не малювалися вони в уяві, в дійсності буди і значно грізнішими, і загадковішими. Спокійний зчаста Дніпро, що ласкав своїми хвилями береги, очеретяні і рогозяні нетрі та жовто-білі піщані обмілини-коси, тут ставав потемнілим, розбурханим, страшним і навіть хижим видовищем. Голі спичкуваті скелі ще звіддалік видавалися закам’янілими вартовими над сповненими клекотів ненаситними проваллями, хланами і вертепами, які бездушно, як і правіки до цього, хоронили в собі віковічні таємниці буття на доокільних землях. Скелі ж душила, мила, полірувала і глянсувала століттями запінена в своїй нестримній силі й люті лавина Славути. Загадкові подзьобини і віспини рубців, знаків і буков на оцих стрімчаках нагадували про тисячолітньо-давній, мовчазно-грізний, навіки непрощений заклін богів, що чатував на сміливців і нападників-зайд. На самих вершинах оцих бескидів, ніби темні богатирські шлики, опущені на чола із сивих голів, зеленіли кущі дикоросту і вересу, а в щілинах-тріщинах велетнів причаєно ховалася отетеріло нажахана богами темна мовчанка.

Плюскотливі, заглушені ревищем порогів джерела-струмочки, що бог знає звідки бралися, як піт і сльози велетнів, стікали по раменах і грудях стрімчаків униз, на зелені острівки по підошвах, несучи з собою прохолоду й життя.

Байдаки і човни слідом за отаманом ледь добралися попід берегом сюди і без наказу чи змови один по одному спинилися, онімілі й оглушені. Замшілі велетні кожному нагадали казку-легенду про давніх лицарів, що, виставлені колись богами на прю з оскаженілими валами, не стримали своїми грудьми ошаленіло-бурхливого плину вод, пропустили їх у обвали річищ і в покару за те залишилися навік отут — в ревові й стогонові, гулові й громові, в риданні й плачі, видивляючись, як неподоланий ними Дніпро глумиться над ними й кидає у пінявий вир їхнє безчестя-поразку...

Немов із казки, вертали хлопці по обіді від порогів. Рев і стогін ще довго не вщухав у кожному. Мовчали. Тільки отаман, що, кажуть, перепливав їх всі, від того ніби повеселілий, викрикував накази, велів співати пісень, пихкаючи на передньому човні кадною люлькою. Аж на березі вже трохи позбулися тих чарів, сподіваючись на смачний обід у трапезній, та отаман розвіяв і ті сподівання...

— Наказую смолити човни, доки пан тесля не відпустить вас геть,— насупив він брови, удаючи чимось розгніваного і, нахилившись до майстра, тихо щось сказав тому та й пішов у бік дворища.

Довгенько козаки, озброївшись палицями з віхтями на кінцях, змазували гарячою смолою пішви човнів і байдаків під наглядом теслі, що і сам коло них не ловив гав, бігали з цебрами від казанів, у яких кипіла живиця над ватрищами, переносили колоди до пильні, складали запашні соснові дошки, доки тесля, подякувавши, їх не відпустив.

— Затримав би вас і ще на трохи, роботи ж, бачите самі, скільки, та пан стерничий велів зважити на ваш голод; то йдіть уже з богом,— ніби виправдовувався човнар на прощання.

Відмиваючи, здавалося, навіки прилиплу до рук живицю коло водопійних корит, Сірко пригадав розмову із Слимаченком, і перед очима з’явою стала як жива Софійка, слобідська, мовчазно-тиха вуличка, берег над Мжею і коло висланого на вибіл полотна — мати. «Згодилася бути господинею в нього,— ніби виразка, з’ятрився болем спогад у грудях, але тут же й затих зразу: — Мабуть, вирішила вийти заміж! А як же ще? Певно, а я й досі не второпав того,— приходила до тямку ця новина.— Пора вже їй мати і свій куточок на землі, і своє життя»,— влягалось бальзамом там же.— І Корній,— зупинився він подумки,— Слимаченко... батько,— намагався в пам’яті виговорити це слово і не міг.— Непоганий він чоловік, і козак знакомитий... Дивувало, що він побачив його в уяві не вчорашнім, а отим давнім, летючим через паркан у двір на розігнанім ускач коні.

«Рушника передала,— знову згадав Софійку, витираючись пропахченим вітрами, вишитим на відбіленому полотні, рушником.— Чи то ж сама все й гаптувала?..»

— Ти де це такого вишиванця дістав? — зненацька почув він чиєсь кепкування за плечима.— Та не ховай, дай огляну,— стояв перед ним з простягненою рукою юний Дорошенко.

— Не ховаю... Подивись, коли кортить.

— Ну й вишила!.. Мати чи, може, суджена? — заздрісно роздивлявся малюнок Петро.

— Посестра а чи суджена — не знати...

— А, це сотника Григора донька, може? — споважнівши, здогадувався Петро.— Чув про тебе від діда ще. І про неї. Вродлива ж?..

— Мені — так, а тобі — не відаю,— рушив від нього Іван в бік куреня.

— Та ти куди ж? Я по справі до тебе,— пішов обіч Дорошенко.— Батько Шуліка мене послав, їй-богу! — забожився він, бачачи, що Сірко не йме віри.— Там коло домика з писарем сидить. Ти не поспішай, бо сказав: як пообідаєш,— то йди трапезуй... Смачного тобі!..

— Спасибі!..

Перед січовою канцелярією на лавці сиділи, стиха розмовляючи, козацький писар Семирозум і наказний кошовий Шуліка.

— ...Доведеться ще універсали розсилати, бо обмаль козацтва цього року, а рихтувати ж той похід на Волинь пора. Адже в квітні й чайкам, і кінноті та пішим треба вже там бути.

— На обмаль козацтва ні пан кошовий Нетеса, ані пан гетьман Кулага не нарікали,— перечив йому обачливо сотник Шуліка.— А що тра рушати в квітні, то свята правда ваша,— згоджувався й собі він з писарем, не видаючи того назовні.

— Дознавачі з усюд приносять хосні чутки,— вів своєї писар.— Султан Мурадко з великим муфтієм не в ладу, лютує і мордується. Нещодавно скарав вісім беїв, двох банів та кількох каймаканів... Маєтності їхні поділив для годиться із спахолянами, а скарби всі непайовані в свій палац потай приправив. А воно таке й потай, коли аж у Січі знане.

— Магнати, чей, не натішаться тим,— підтримав писаря сотник.

— І магнати, і гурджистанці, що тепер мають ратство з Високим Порогом, тим бардзо вдоволені, а найпаче семиградці...— примовк, щось не домовивши, Семирозум.— Беглербей Ерзерумський, Аббас, по ребеліях в Боснії, пішов на Будину, а звідти, чутка, хоче йти на Польщу, ото й міркуйте, глянув прискалено, повернувши голову на сотника, писар.

— Б’ю чолом панові писареві і вам, батьку! — перервав їхню розмову Сірко нарочито голосно, знявши шанобливо, як того їх вчив Шуліка, шапку.— Кликали мене чи, може, Петро пожартував?..

— А-а-а! Пане Олексо, до вас гість,— нагадав писареві сотник, полізши в кишеню по люльку.

— Знамо того гостя ще з хрестин, аякже,— оглянув обраділо писар дебелість хлопця, що стояв у шанобливому чеканні.— Чи давно те було, а бач, вигнався і в стать пішов он як нівроку... Вишколився ти чимало,— споважнів згодом він,— успіхи всілякі маєш, то пан курінний Сулима тебе за джуру приймає... Того й покликали оце. Чи тішишся джуруванням, сину, у славного лицаря?

— Джурувати у пана Сулими є честь для мене...— зам’явся Іван.— Хотілося б побути ще трохи, може, з паном отаманом Конограєм, бо чайки не просте діло, а тоді вже, як ласка курінного і ваша, то й джурою речіть мене... Звичаїв лише не відаю...

— Похвально те чути, отроче. Було б хотіння, а звичай прикладеться... А що стерничого уподобав і його навченство, то і в пана Сулими їх доста. Пан Сулима, прецінь, ще й більше і незгірше того навчений за лицарський вік свій чималий... П’ятнадцять же літ каторжником на галері був!

— А чи, даруйте,— виждав Сірко мить, щоб запитатися,— пан Сулима сам за джуру мене хоче, чи?..

— На це тобі одповідь дасть сам пан курінний,— вказав очима Шуліка на Сулиму, що якраз наближався до домика.

— То згодився мій обранець чи, може, гарбуза подає?..— оглянув запитливо Сірка прийшлий. Іван спершу й не пізнав його в звичайному козацькому шатті, без зброї, в розхристаній сировій сорочці, ледь вишитій хрестиком.

— Сумнівається, чи ви бажаєте того,— посміхнувся у вус сотник.— Звичаїв не знає, то й остерігається...

— Про звичаї річ піде окремішно,— поклав на плече руку Сулима Іванові.— Вони прикладуться, коли буде до кого прикладатися. Можеш приходити в курінь... Замашний і кмітливий джура буде. Кісткою на вас, пане Шуліко, змахує, в плечах, бачте, мабуть, уже й поза вами є, то й вибрав його,— оправдливо апелював до старшин Сулима, як Іван віддалився.

— Одобрюю, бо й лик його одвагою світить,— похитав згідливо Семирозум.

— А ви, пане писарю, зрю, латинянами потиху спокушаєтеся? — захопився якимись книжками, що лежали врозкид на лавці, Сулима.— Вергіліус, Прокопій, Данте, Вишенський, Смотрицький, Зизаній,— читав він, перекладаючи їх обережно, ніби святиню.— Скарб цілий у вас! Де ж дістати є змога отакі скарби?..

— На місці і камінь, кажуть, обростає... Латиняни та й фризці чи англійці суть вельми свідущі в науцях, та й наші навчені мужі їм не поступаються в тому, а дістав,— глянув гордовито Семирозум на отамана,— латинян від покійного, царство йому небесне, Гашпара молдавського в дарунок, в той рік, як комета була і евксінські води замерзли, а наших прислав мені через пана Слимаченка парох Могила — пер амонем деї — з любові до бога...

Вертаючи від канцелярії, Сірко зупинився коло гурту козаків, які обступили старого ворожбита-кобзаря з хлопцем-поводирем.

— ...Дай длань свою, сину,— помітив старець Івана, коли той протовпився нарешті наперед.— Десниці твоїй від шаблі шкарубкою вічно бути, аж до скончини твоєї,— почав завчено кобзар.— Ошуї... тако же...— звів стріхи брів він.— Знаменні вони в тебе обидві... А жити, нівроку, не козацький вік тобі судилося...— похитав головою.

Сірко з незвички зашарівся, губився і багато зі сказаного старцем не втямив, але в пам’ять врізалося високе, з глибокими зморшками чоло, що брижастими складками звисало на кущисті руді брови, круто обрубаний лоб над глибоко посадженими чорними вугликами-очима.

— Багато голів на землі бачу,— мружив очі ворожбит,— ріки крові чорної і червоної потечуть там, де просвистить вістря твого меча, хлопче,— став дивитися в очі Сіркові ворожбит.— Нещастя і ворогам від тебе, і заблудам... Все довге життя своє боронитимеш душі християнські, і буде... Що ж буде?.. Боже єдиний! — згнітився старець.— Не втямлю умом своїм... не знаю, що буде,— перейшов він раптово на шепіт, ніби приховавши щось відкрите ним, таємниче, сакраменне.— Доки люд хрещений буде, пам’ять про тебе житиме, вороги твій лик рогами прикрашатимуть, християни Мамаєм писатимуть... Бережись меча, заздрості і зради. Хай береже життя твоє Всевишній,— перехрестився старець широким розмашистим хрестом, випустивши Сіркову руку, і, погладивши помацки голову поводиря-хлопчика, чомусь зітхнув.

Дивувалися тому незвичайному ворожінню козаки, заздрили і тішилися, наслухавшись отих кобзаревих гадань, дивувався тим словам і міхоноша, бо рідко коли чув отакі, сказані ворожбитом комусь. Тішився і заодно лякався тими віщуваннями й Сірко. Вони ще довго дзвеніли в його вухах, приємним острахом-холодком лягали на серце.

А в січовій канцелярії писар Семирозум, розгорнувши книгу козацького родоводу, при свідках — сотникові Шуліці та курінному Сулимі — писав історію:

«...Дня нинішнього у хроніку нашу козака Івана, котрий завершив вишкіл під наглядом сотника Шуліки, Сірком нарицаємого, записали в компут єсмо січовий... Оний, маючи решпект на заслуги, сотнику Шуліці в навчительній штуці посрамлєніє вчинив, бардзо іскусний охочекомонник, совістю прилежний, влучний зело в постріллі, в перегонах на байдаках отаманом Конограєм відмічений, з ровесників своїх виріс десницею, і ошуєю, сиріч лівою, бардзо подвизається... По прилежному проханню пана курінного Сулими, йому, Сулимі, помічником — джурою став, яко же Матвій Корж, булий менений джура оного, з зимівника не повернувся, лоцмануючи в Кутовій Скелі на Орелі. Іван Сірко же в ізусном із’явленії свойому не противу був, що й ознаймуємо...»

Підписавши, писар випровадив гостей з канцелярії, присів до столу і, подумавши якусь мить, продовжував хроніку:

«Жеч Посполита в траурі без круля, а магнати — в обладєнії пребивають. На конвокаційний сойм призначено: од Волині і давньої Піни — старшого, знаного пана і добродія Древинського, од Брацлавщини — славного християнина і доброчинця — Кропивницького, од Києва-града — уродзонного, знакомитого християнина — пана Кисіля, од Січі-матері і пана гетьмана козацького — лицаря Федора Вешняка, бардзо славного воїна і християнина. Військо січове до походу на шведа юж готуве, ідіже крулевщина позве Запороги в поміч собі, а сойм інстигнацію лєпшу заофірує, коли від раті опіку посланці матимуть...»

Уже наступного ранку, тоді, як чатовий розбудив майже засвіт козаків і Сірка з ними, Сулима погнав усіх напівроздягненими до берега купатися, хоч дув зі сходу зимний і пронизливий вітер. Утіха і притаєна радість Іванова одразу ж згасли. Роздягнувшись догола на вітрі, Сулима перший шубовснув у крижану воду, за ним, хухкаючи, кинулася і решта козаків його куреня, лишивши Сірка одного на березі. За мить козаки, розсипавшись по водному голубувато-зеленому просторі Дніпра, бовталися і перекидалися хто де, ганялися і боролися, поринали і випливали віддалік. У куренях Сулими ранкове обмивання в студеній воді було обов’язковим для кожного, тому Сулима, що заплив зразу ж майже на середину русла, розумів становище свого молодого джури і повернув до берега, чого, звичайно, не робив завжди. Ще на плаву він кілька разів покликав Сірка, і той мусив, хоч нехотя, роздягтися і йти у воду. Вітерець обпалював тіло, судомив ноги й руки.

— Не стій голим на вітрі, бо простуду схопиш,— крикнув Іванові і, прискаючи, знову пірнув у крижану воду, вкриту брижами.

Напрігши всю силу, Іван пірнув також, і дивно — відчув потепління, а попливши, хоч і несміло, за Сулимою, незабаром і зовсім зігрівся, відчувши, як судома попустила йому все тіло. Та триматися під водою, як учив їх стерничий Конограй, а тепер вимагав Сулима, він не міг. Відставав він і в перегонах, що влаштував усім козакам курінний. А ті чули себе на воді як і на суші, подовгу залишалися під водою, швидко і розмашисто пливли, ніби гралися, втомившись, лягали і майже нерухомо подовгу лежали горілиць, запливали аж до протилежного берега, пливли проти течії, що на середині була особливо непосильною для плавця.

З води вибрався Сірко, як уже всі козаки, наслідуючи Сулиму, натерлися заздалегідь припасеною оковитою, і кожен хильнув її з однієї ж ханьки. Курінний власноруч розітер джуру, виляскуючи його по розжеврілому тілі, і примусив силоміць випити кілька ковтків горілки. Тепло і приємно почув себе Іван по всьому, навіть радість призначення джурою вернулася до нього.

— Тепер навперегонки всі у курені, а ти, джуро, до голяра, хай ознаймує тебе гідним оселедцем, як і личить те справжньому козакові,— наказав Сулима, зготувавшись до бігу.

В курені, як Сірко повернувся туди від голяра, вирувала весела компанія, знаймуючи прихід із зимівників ще кількох козаків. На застеленому зеленим оксамитом тесовому столі, посеред куреня, красувалася велика сулія з оковитою, а череп’яні і дерев’яні тарелі-стябелі обік були наповнені жовтавою курятиною, яйцями з плавнів, рибою і салом та цибулею. Біля сулії стояв, граючи золотом на світлі, мідний кухоль, декілька дерев’яних коряків-кбновок та кована куфра.

— Це ж що за недогнидок? — почув Сірко запитання найближчого до дверей новоприбулого; він сидів неподалік від столу на ослоні. В напівтемній прокуреній глибині куреня Іван ледве розгледів його. Впали у вічі примітними великі, вирячкуваті, уже геть посоловілі баньки під кошлатими бровами і невідповідно довгі й великі руки в козака.

— Молодик-джура у пана Івана,— похитуючись, пояснив товариш.— Перший день щойно...

— А той же куди запропастився?

— Мабуть, царство небесне Матвійкові,— перехрестився товариш, закліпавши очима.

— Ну й ти іди геть! — насупився козак, міряючи баньками Івана.

— Я, пане козаче, непоштивим буваю лише з отакими квакшами, як твоя милість, тому пропоную тобі іти геть, доки не викинув на смітник,— підступив погрозливо Сірко до образника.

— Що-о?.. Побий мене татарин, як я лишу з нього зараз хоч цур’я! — пішов він непевною ходою на Івана.

В курені пожвавилися всі присутні отим і примовкли, мовчав, поглядаючи на те все і курінний.

Іван помалу відступався до виходу, нарешті зненацьким підскоком вдарив з усієї сили кулаком напасника в щелепу, аж той поточився, потьмарений, і став на самому порозі. Супротивник після того удару уже зовсім втратив глузд. Він заревів не своїм голосом і пішов, як таран, на вихід. В самих дверях Іван, зловчившись, залізними кліщами своїх рук схопив його витягнуту руку, веверицею крутнувся, щоб завдати все його тіло собі на плечі, і кинув через голову, як учив його колись дід Ничипір, не кинув, а швиргонув з такою силою, що козак за мить лежав уже перед куренем геть розпластавшись, без ознак життя.

Козаки, що вивалили натовпом надвір, аж ахнули з подиву, бо Панько Притула в них вважався і стійким у бійках, і здоровим з-поміж них козаком. Отож його поразка, та ще отака скора, була всім в дивину.

— Відлий його, сину, холодною водою, хай очуняється,— наказав Іванові стиха Сулима, що також вийшов глянути на оту поразку козака.— Вертайте всі до столу, братове. Молодець мій джура! Побий мене Перун, отакого ще не мав у помочі,— всідався він за стіл, розвеселившись.

За мить козаки вже сиділи знову за столом, на ослонах чи так стояли під вікнами та стінами і перемовлялися, ніби отієї події й не було щойно.

— ...Я говорю, побратими, що нема нам чого на ту Пінщину мандрувати, бо ніц те ляхам не зашкодить, а нам не ознаймує,— говорив тенорком якийсь віспуватий потаранений козак.— Пан Аврам хилиться, куди вітер повіє, а нам тра статків придбати, бо обносилися ж за зиму, і побратимів з неволі вивільнити. Ждуть же нас православні аж як там...

— Так уже ти й бідкаєшся тими побратимами, Лавріне? — вкинув насмішкувато Сулима.— Поживи захотілося, от ти й гнеш своєї.

— Я також знаймую, що Нетеса чи й Кулага не про нашого брата дбають, пане вотамане, а більше про себе промишляють та магнатам потроху слугують,— підтримав віспуватого хтось із кутка.

— Почув би оте Нетеса твоє речіння, я б подивився, як ти замальований був би,— вкинув через голову курінний, розпахкуючи люльку.

— До дідька Нетесу і Кулагу заодно з ним! — тяжко поставив кулак на підвіконня широкоплечий молодик-козак, що чипів над недопитим кухлем.— Переберем їх, та й годі з тим!.. Нам в ханщину, пощо нам шведи?!.

Сірко ввів під руку в курінь побитого щойно ним козака, поклав обережно на сіні і мовчки сів, чекаючи наказу курінного. Сінник-тюшак був м’який під ним, пахло опрілим сіном і тютюновим міцним димом. Дим коливався в курені так, що його й проглянути вже було несила.

— Ти, Хомо, помовч, тут і старші є,— вичавив з себе якийсь хриплувато.

— І не застуй стовпом нам світло з вікна,— докинув інший неповоротким язиком.— Бо казав же й кажу, що нам треба купи триматися. З реєстровцями тепер у нас один шлях, а вони за Кулагою тягнуть, отож і міркуй...

— То на тому й станемо,— почув нарешті Сірко голос Сулими в глибині куреня.— Підемо, товариство, за Волинь, а там побачимо, як доля поверне. Ляхам треба зуби показувати, щоб боялися коша. Королевич ніби також поки що за нас. Маю вісті, що домагається він про полегшу православним. Підтримав архімандрита Печерського Петра Могилу на митрополита замість Ісаї Копинського. Видно, має надію на нас в ратній помочі проти магнатів. Ти, тезонько, піднеси нам сулію з кухлем, хай зап’ємо той рішенець наш, та й по тому,— подивився Сулима через голови козаків на Сірка, ніби нещодавно і не було бійки в того з Притулою.— Можеш піти на який час деінде розвіятись по отому суксцесі молодечому,— сказав він, коли Іван поставив сулію і кухля на стіл.

Надворі по п’янких снах просипалася весна, і гамір та гомін по куренях і в дворищі ніби будив її. Ревли бугаї й корови десь за валом, мекали вівці, іржали коні, цвірінькали горобці і виспівували перші птахи в лозняках. Обійшовши обавно гончарню, кузню, возівню та зброярню, Сірко погнутим поміж кущами путівцем попростував до Віщого дуба. У вибалках на підсонні уже зводилася травичка, зеленів кінський іщавель, відсвічував росою бджолоцвіт і ставчак, по низовинах щіткувалася сизувата куга, у сосняках під колючим віттям пахла м’яка й пріла глиця, а в набубнявілому, розбрунькованому вітті дикоросту клопітно метушилися пташки: «Кидай сани, бери віз, бери віз, бери віз!..» — неслося зусюди. Десь на ясенах сумовито воркувала горлиця, її перекрикували скреготом сороки, а в прозоро-чистому, як вимитому, небі чорною цяткою кружляв над Січчю, як заворожений, одиноко-самітний орел і, здавалося, видивлявся, як велетенською строкатою подушкою, що зупинилася під крутим берегом Дніпра, на волі лежала Січ.