Засвіти

18.

Повернуло геть на осінь, коли до буденної слободи Мерефи прикотилися не знати звідки одна за одною різночасі новини. Біженці розповідали, що по замиренні короля зі шведами на Правобічні осіло постоями видимо-невидимо жовнірства, поверненого ніби на погамування посполитих. Ті ж викотці запевняли, що козацький похід за ясирниками був невдалим, бо їх не пощастило вчасно догнати, що гетьман Михайло Дорош там убитий наповал, а над розпорошеними і то більше реєстровиками-козаками обрано наказним Грицька Чорного, якого і король потім ніби радо потвердив гетьманом, хоч січовики не признавали цього.

Уже оте небарне королівське потвердження говорило само за себе, бо того ж таки Дороша король свого часу не потвердив. А коли так, нема одностайності серед козацтва, що само по собі уже неабияка біда.

Долетіли вісті і з іншого боку. Московські варнаки-біженці від боярського визиску запевняли мереф’ян, що цар вислав до Білгорода додаткові залоги, поклавши на них повинність боронити край від татарів, і буде тепер брати більший, ніж досі, ясак зі слобожан чи й консистенську дачу, що він же замирив з Високим Порогом на довголіття, а стрільці на те вчинили рокош, і їх усіх, після погамування, жахно четвертовано за непослух разом із деякими втікачами.

Новини ті варилися на ярмарці, в кузнях, по хатах, на полях, і кожний мешканець Мерефи все більше відчував, що, видно, скоро і сюди доберуться бояри, що життя і в них не буде таким вільним, як мріялося спершу, що на них, мов прокльон якийсь, всюди насувається горе і не втекти від нього нікому.

Були, правда, і радісні новини для слобожан. Особливо обрадувались вони, коли одного дня дізналися, що аж із Києва до них напостійно прийшов дидаскал Вустим, який тут же, разом з мереф’янським отцем Іпатієм, заклав при церковці школу, в якій мали ось небаром учитися грамоти діти і міщан, і козаків, і викотців... Особливо було втішним те, що можна там навчатися не лише хлопчикам, але й дівчаткам. Дід Ничипір, що також будував толокою ту школу, невдовзі зайшов до Мотрі і, поговоривши з нею наодинці про якісь свої справи, сказав Іванкові, що на Січ, як лагодився, він не поїде, а залишиться навчатися при церкві...

Не можна сказати, щоб та новина була приємною Іванкові. Адже думкою і серцем він був уже там, на Січі. Не одобрював і Сабрі отієї його затримки:

— Твоя мусить косак бути, не муедзин,— говорив він загадково, ніби співчуваючи в чомусь хлопцеві.— Твоя — косак... топрий...

Та до школи було ще далеко, а в дворі назрівала подія, що багатьох примусила задуматись. Мотря все більше й більше ставала недоброю, а останнім часом — зовсім злою. Їй все щось не подобалось, щось дратувало, робило жадібною, заздрісною і часто несправедливою. Особливо це відчула на собі спершу Домна, за нею Сабрі та Іванко, а вже згодом навіть і мала Софійка.

Не лише дорослі, а й малі примітили: вона на порі вже, а тому і Домна, і Сабрі дивилися на отой стан господині, як на забаганки вагітної, що ось-ось минуть і все стане по-давньому. Та дарма, і розродилася господиня, і хрестини відгуляла, а перемін ніяких. Ото тільки й присмирніла, коли був господар, а від’їхав на Січ — знову за своє. Новонароджений син, якого мереф’янський отець на честь січового отця Данила наіменував Даньком і вписав у граматку Гундою, усім давав про себе знати, бо по ночах, вважай, зовсім не спав, надриваючись у плачі, а вдень також вимагав до себе уваги.

3 появою брата Іванко був геть занедбаний господинею і переданий без домови Домні, але й новонароджений Данько був також переданий їй же, бо Мотря спершу почувала себе нездоровою, а пізніше отак все й лишилося: Домна і в хаті, Домна і в дворі, Домна і в полі. Сабрі, зауваживши те все, намагався, скільки вистачало сили, допомагати їй, але роботи так було багато, що він ледь встигав упоратись і коло худоби і в полі, і Домна лишалася сама, з усім. Зауважили оте запаніння Мотрине і сусіди та знайомі, однак втручатися в чужі справи чи докоряти господині ніхто не наважувався, тому Мотря звикалася з тим, що їй ніхто не перечить, вважала, що так і треба...

Отож для Іванка і Софійки скоро отой братик Данько став чимось морочливим, обтяжливим і неприємним. Якщо в перші дні Софійка, обрадувавшись появі братика, не відходила від нього, то з часом вона лише з примусу гойдала його орельку-колиску. Появилися і заздрощі, особливо у Софійки, бо лише Данька не зобиджала Мотря, лише ним цікавилася вона і переймалася...

Поза тим все в Гундиному дворі було, здавалося, добре. Чимала тепер родина його жила своїм окресленим, як заведено, життям, своїми уподобаннями і таємницями. «Старший син», що аж ген піднявся ростом і розширився в плечах, змужнів і споважнів не по роках, працював тепер щодня, бо відчував, що їсть чужий хліб, не маючи змоги розгадати, завдяки чому і через що. «Мати», що переконливо була вже знана ним як не мати, зчаста якось недобре дивилася, коли він лишався з Софійкою, а тітка Домна, прив’язана до малого Данька і обов’язками і почуттями, таємно плакала, ховаючись. Втішало те, що вони з Софійкою навчилися розумітись між собою без слів, змовлятися й лукавити з матір’ю, намагалися більше і довше бути разом.

В день святої Покрови, виряджаючись до церкви разом з усією родиною, Іванко перед виходом з хати зненацька поліз рукою до кишені кунтуша і здивовано витяг звідти розшиту носову хустку. Не второпавши, що то і звідки воно взялося, він розвернув її і лиш тоді збагнув: це була та сама хустина, що її довгими вечорами гаптувала мала Софійка. На лихо, усе те побачив не тільки він, а й Мотря та Домна.

Господиня і зовсім уже стала нестерпною... В гніві вона обзивала Іванка шарпаком і прихлібцею, голодранцем і найдою, шматуючи серце Домні, що, як лише могла, приймала на себе отой гнів, непомітно згладжувала суперечку при дітях. Софійка, при якій мати не раз паплюжила і ганьбила хлопця, не втрималась якось.

— Вас, мамуню, той Данько геть забрав від нас з Іванком,— сказала ображено Мотрі, і та подивилася на дівчину вперше не як на дитя.— Ніби ми й не діти ваші...

Попередній рішенець Мотрин залишити Іванка для навчання в школі по отому безневинному випадкові з хустиною вона раптом змінила. Не допомогли ні вмовляння діда Ничипора, ні перемови дидаскала Вустима, ні, нарешті, прохання Домни. Спішно готувалась білизна, тороки, сагайдак і лук, нетерпеливо чекався приїзд господаря чи його посланців, які й мали відпровадити хлопця на Січ.

На біду чи на щастя, в один підвечір над’їхав додому сам Кривошапка-Гунда. У Івана аж дух перехопило при появі двох вершників у воротях і притороченого за оброть лошака, а коли пізнав у другому верхівцеві Левка, що поважно йшов до нього, то й зовсім порадів: нарешті поїде вже звідси! Потішив юнака і вигляд побратима: дебелий, обвітрений, при зброї, він видався Іванкові зовсім дорослим.

На Левкові сіра смушева з червоним шликом шапка, нова з гарно відбіленого полотна сорочка, вишита чорним і червоним хрестом, з підв’язаним ключкою комірком, широкі, бузиною вифарбувані штани з чорними вовняними поворозками і пухкими кутасами, сап’яні зеленаві чоботи з мідними підковами на підборах і нова кармазинова чумарка з розхристаними полами, на яких красувалися з жовтавої сириці скручені гаплики і бабки...

— Я з родиною приїхав попрощатися,— пояснив він Іванові, піймавши і здивованість, і захоплення в очах побратима.— У похід ідемо,— приспинився він біля ганку.— На поміч донцям... Мо’, чув, скільки люду вирізали тамтого тижня буджацькі людолови?.. Ніби на Трапезонд підемо човнами,— таємничо шепнув він товаришеві.— А ти ж як тут?..

— Збираюся на Січ...

— Я також думаю, що тобі пора. Чував, що в слободі школу відкрили, то скажу тобі, як побратимові, не люблять запорожці учення, а ще коли ти навчений уже козацької штуки... А це ж хто у вас? — здивовано перервав він мову.— Невже Софійка? — видивлявся зачудовано він на дівчину, що, перегнувшись, обійшла їх з цебром-кінвою в руці, мотиляючи ключками кісників.

— Вона ж, хіба не впізнав? — чомусь образився Іван і подумав про себе: «Мабуть, нарочито пішла по воду...»

— Підросла, нівроку, покрасивішала твоя посестра,— шепнув Левко заздрісно.

...— Життя від нехристів немає,— говорив у хаті Мотрі господар.— Знову цілу сотню висілків та сіл спалили, люду взяли видимо-невидимо, земля від горя здригається... Самого реєстрового полковника Чаплю за конем поволокли, а був же рубака — позаздриш... На Січі також розбрат і ремство почалося: «Розпустили,— кричать козаки,— ханові, мурзам та беям поводи, а бузувіри й знущаються, поки ми чекаємо ваших полагоджень...» Ти, козаче, скоч до матері, вклонись їй і від мене,— перервав він оповідь, глянувши на Левка,— та не забувай: вранці й на Січ вирушимо... А охочекомонних слобожан, коли будуть такі, візьмемо,— гукнув він навздогін хлопцеві.

— Невже завтра й на Січ, батьку? — вередливо накопилила губи Софійка.— І дома не буваєте ніколи...

— Така наша козацька доля, дочко,— поблажливо погладив він її по голівці.— Цього разу й Івана з собою заберемо... Приготуй його, Мотре. А ти ж чого це така бліда, може нездужаєш? — зустрів питанням господар Домну, котра вступила, ледь на ногах тримаючись, у хату.

— Коноплі ж спольні мочить оце третій день,— пояснила за неї Мотря.— Ти й справді не на жарт занедужала, мабуть? — подивилася вона на молодицю підозріло.— Лиця на тобі немає. Казала ж, бережися там, бо вода холодна,— докорила вона, вдаючи з себе щиру.— Іди хутчій лягай у постіль, бо ще напасті наживеш.

Домна й без того була досить слаба, коли ж дізналася про від’їзд Іванка, й зовсім розхворілася. Забідкалась, як ніколи досі. Що буде, коли хлопець подасться надовго і не довідається, хто його мати, батько? Он уже скільки літ носить у собі ту муку, далі, либонь, і несила. Та й хвороба ця..Он як тіпає нею. Що, коли це не так собі? Може ж і в могилу звести. Як же вона піде з життя, не повідавши дитині найсокровеннішого?

Лежачи в постелі і ледве стримуючи цокіт зубів, Домна не думала вже, чи треба й далі приберігати таємницю, гарячково дошукувалася, як і коли це зробити.

Вночі відчула в собі жар, за ним почалася пропасниця, а під ранок і зовсім, настала гарячка. В отому хворобливому стані вона почала когось кликати, комусь дякувати, перед кимось вибачатися, поки якось раптово не змовкла геть. Прийшовши врешті до пам’яті, вона, (Пітна й знесилена, почала просити води. Оте її: «Во-ди-и! Во-ди-и! Во-дич-ки-и!..» — геть налякало всіх.

Особливо налякалася Мотря. Добре-бо тямила, з хворобою Домни вона втрачає робітницю в дворі і в хаті. Про те, що на її совісті слабість молодиці, менш за все думала. Хоч в глибині душі, щоправда, і це гнітило. Ні разу ж не пішла на те мочіння, все на годованицю звалила. Боялася вона і чоловіка, що, очевидно, помітив її «панування» в дворі і натякнув про нього.

Тож тепер весь час поралася коло хворої, міняла рушника на лобі, кропила свяченою водою, прикликала цілебників-знахарів, турбувалася. Хоч і як їй хотілося побути цю ніч з чоловіком, та той раптом чомусь сам наказав бути коло хворої і лише під ранок розбудив і послав до слабої Софійку.

— Випийте сирівчику, тіточко,— благала мала хвору, зіваючи.— Випийте — і, може, все пройде.

Недужа дивилася широко відкритими очима на дівчину і ніби не пізнавала її:

— Води-и! Во-дич-ки-и!..

— Та ж нащо водичка, тітуню?.. Ось сирівець же! — аж плакати хотілося дівчині.— Випийте, може ж, вам і полегшає?..

За цей час, що Домна жила в них, вони непомітно здружилися, властиво, дружньо ставилася весь час до малої Домна, а та поволі відповідала тітці тим же. І ось ця тітка, у всьому захист і від матері, і від Івана чи Сабрі, тепер лежала зовсім немічною і не взнавала її, Софійки.

— Сину мій любий, дитино моя! Івасику! — видушувала з себе хвора, і дівчина, почувши оте, спершу неймовірно налякалася, не вірячи тому, що чула, та, трохи оговтавшись, побігла навшпиньки до Івана, але не розбудила його, хоч наважувалася кілька разів, і так же навшпиньки повернулася до хворої. Чомусь хотілося ще раз пересвідчитися у почутому. Їй пригадалося сказане Івасем, що він не син материн і не братик їй, що він...

Хвора важко і часто дихала, але більше не говорила, і Софійка не знала, як бути. Догадка ширилася в ній, тішила й лякала, і вона то присідала коло хворої, то схоплювалася, не знаючи, куди подітися з своїм відкриттям, аж поки не розвиднилося врешті.

Снідала дівчина погано. Заглиблена в себе, вона незвично мовчала і тим звернула увагу навіть батька.

— Ти ж чого це, пустунко, як води в рот набрала? — пожартував він.— І ти, Іванку, як галуху проковтнув, мовчиш чомусь. Може, не радий, що на Січ їдемо?..

— Я нічого... я радий,— вдавано посміхнувся юнак.— То вона он...

— Ти не вонакай,— ледь стримала сльози дівчина,— коли нічого не знаєш,— і перекривила, показавши язика хлопцеві.

— Ну й зілля росте,— поклав у стриманому гніві ложку господар.— Так-то ти виховуєш її тут! — кинув він суворий погляд на дружину.

— Казала ж тобі, що до добра це не доведе,— натякнула Мотря чоловікові.— Насміявся тоді, то потішся тепер.

Господар нічого не відповів. Похитав головою, витер рушником лице і вийшов з-за столу.

— Ти, Софійко, ніколи не смій такими образливими словами говорити зі старшими, чуєш? Не смій ні з ким, кажу!..— нагримав.

Козаки і охочекомонники давно зібралися вже у дворі Кривошапки-Гунди, а він все ще обходив господарство, заглядав у комору, лазив на горище, сходив на луки, сіножать і знову повернувся, даючи настанови татаринові. Та нарешті почав-таки прощатися в дорогу.

— ...Домна за тобою побивається, то... зайшов би попрощався з нею,— нагадала Мотря чоловікові, що ледве не забув за недужу годованку.

— Їй краще?..

— Та щось не видно,— повела Мотря до хати чоловіка.— Іди, а я тороки перев’яжу як слід,— і спрямувала ходу свою в чуланчик.

— Щось хотіла спитати?.. Ми й не поїхали б, не побачивши та не побажавши тобі, дочко, здоров’я,— збрехав господар, присідаючи на краю постелі.— То як воно?..

— Прохання в мене до вас сердечне,— прошепотіла сухими вустами слаба.— Дуже сердеч-не-е.

— Говори, Домасю, послухаю,— розчулився господар.

— Іванка б не брали ще. Син він мій. Простіть!.. Син!. Лишіть, мо’ ж, якось одужаю... Він же моя єдина радість і втіха на цьому світі. То лишіть сина... Простіть, що ховалася,— ледь видушувала слова, бачачи в очах господаря чи то гнів, чи такий подив.

— Сина, кажеш, Івана? — заговорив зрештою Кривошапка-Гунда.— Пора ж йому вже, дочко...

— Не знає ж нічого він. А зі мною все може статися. Хоч натішусь ним, як своїм уже... не криючись.

— Статися з кожним із нас може, молодице,— роздумував спантеличено Гунда,— а ось що не знає, то недобре... Коли таке діло, то доведеться на який час лишити хлопця, хоч це й недобра ознака. Не так недобра, як нещаслива, та, видно, йому на роду вже так написано... Ти той... видужуй і не печалься цим. Воно-то не твоя вина, а більше наша, козацька...

— Не покритка я... Заручалася із козаком, Дмитром Половцем, може, чули, а в передвесільну ніч ми в ясир потрапили. Його забили в Кафі, а я...

— Та, кажу ж, не переживай... Знаю тебе, і чия ти, і яка ти,— рвучко підвівся він.— То лишу поки що Івана, а ти, кажу, видужуй скорше,— сказав він, роблено усміхнувшись, і вийшов.

Домна полегшено заплакала...

— А ти не поїдеш на Січ, не поїдеш! — вибігла з кати зраділа Софійка.— Мало ще гусей пас,— знову показала вона язика Іванкові.

— Яких гусей?.. Не базікай, коли нічого не знаєш,— образився Іванко.

— Сам ти нічого не знаєш... Самі батько казали, ось і Левко чув...

Той ішов повагом і, як здалося Іванкові, чванливо перехилявся.

— Не їдеш ти... вона не в жарт каже,— ніби зловтішався він.— Лишають тебе батько, поки виздоровіють тітка... А ти проводжатимеш нас, мала? — спитався він хизувато в дівчини.

— Куди?

— А хоч би й за слободу. В похід же йдемо.

— Не знаю,— глянула Софійка на розгубленого Івана і зашарілася, як ніколи досі. Від отієї таємниці в її грудях тепер, ніби пташка в сильці, билося серце... Нестерпно хотілося дівчині комусь розповісти оту почуту нею новину, а розповісти, як на біду, не було кому.

З тупотом та іржанням з двору Кривошапки-Гунди нарешті винеслися вершники і тут-таки й сховалися за пагорбами. Тільки виляски копит глухли ще відлунками на левадах.

Дівчина довго стояла, прислухаючись до отого відлуння, потім розглянулася й пішла у двір, де порався Сабрі.

— Твоя до тітки ходи,— спинився Сабрі з ношею.— Всі там...

...— Така я слаба,— відпивши з кухля сирівцю, казала Мотрі Домна,— а його на Січ... Помру, і не знатиме... Зважилася просити батька, а вони, спасибі їм, і зглянулись, бач, лишили,— повернула вона гарячкуваті очі на онімілого Івана.— ...Синку, до-ро-гий мій! Прости мені і, за приховування та мовчанку, і за зат-рим-ку-у оцю-ю... Мусила ж я колись признатися тобі і людям у моєму чорному горі... Чекала, доки трохи підростеш, побільшаєш... Батька твого,— придушивши ридання, згодом сказала вона, дивлячись у вічі хлопцеві,— Дмитра, татари в Кафі на торговиці вбили. Дід в бою з людоловами впав, родичів і мене заарканили, на торжище повели. Бабусю вони продали ясирницею до греків... Прости, синку, що так довго таїлася, що бу-ла-а по-га-но-ю-у ма-тір’ю то-бі-і! — повернула вона скривлене плачем обличчя до сина.

Іванко не міг стримати сліз. Він припав до неї в постіль лицем і трясся, як у пропасниці, забувши за все і за всіх.

— Знайшлася-я, таки знай-шла-ся-я, ма-му-сю-ю!.. Рідна моя-я!.. Знайшлася!..

Судомно тиснула його до себе мати, і, мабуть, в гарячці щось говорила, досі ним не чуте, тепле, материнське, поки, втомлена і знесилена до краю, не змовкла...

— Ідіть, діти, в хату,— розгублена і прибита новизною, тихо розпорядилася Мотря...— Отаке горе ховала в собі скільки... Ідіть же, дайте хворій заснути по всьому.

— Мені б, може, лишитися?..— звів до неї заплакане лице Іванко.

— І тобі треба йти! — спохмурніла господиня.— Я сама навідаюсь згодом.