Засвіти

50.

П’ять років стоять залогою в Азові козаки! П’ять років не гості вони тут, а ладці серед міщан. Заведені ними порядки пильнуються і в магістраті та судах, і на митницях та в приплавах, і на торжищах та на морі. Особливо неухильно вони виконуються в фортеці, опорі міста, де, зламавши все старе, ідолопоклонське, таки знову завели козаки своє, нове і для мешканців довго незрозуміле. Ні на мить не спинилося життя різноликого міщанства в Азові. Ото хіба протікало воно то скоріше, як талі води повесення, то повільніше, як тихі падолисти поосення, а то й глухло та нишкло.

Нові господарі міста, порту й фортеці під зверхністю полковників з перших же тижнів почали підтримувати ремесла, кустарів, гендлярів, бо вони, з одного боку, корисно завантажували людей, а з другого — по певному пільговому часі давали додаткові прибутки через магістрат оборонцям міста: десяту частину з того, що мали.

Ожвавилися, відродилися чи й наново виникли цехи і спольщини, ба навіть задруги сябрів де-не-де, бо козацька десята доля виявилася для них легшою за чинші капукегами для хондкара і Високого Порога. Поволі налагоджувалися і стосунки між отим новим магістратом та отакими ж новими тут володарями, вводячи життя міщан у мирні спокійні береги. Налагоджувалися, поки зовсім не усталилися і не зробилися звичайними.

З одним лише не могли упоратися нові господарі міста — бодай якось забезпечити і тим зменшити на вулицях і в околіях людей, озброєних костурами і ціпками, віспуватих, сліпих, що жебрають мало не на кожному кроці.

Чимало за цей час подій спливло в небуття, мовби й не було їх ніколи. Одні, жалкуючи, згадували кращі часи, проведені ними отут колись, причасно чогось ждучи, інші — тішилися теперішньому, поволі забуваючи тяжке минуле. Ожили, наче знову народилися, колишні раби, ставши людьми. Змінилися стосунки між ними і багатіями, бо рабство козаки заборонили, і лише голоси муедзинів із мінаретів над джамами та охриплі дзвони над церковками були незмінними, як і колись, хоч дзвони й перевершували викрики муедзинів.

Бігли літніми й зимовими ранками з грифелями та крейдяними паличками до малярень нечисленні заклопотані спудеї-школярі, боячись дидаскалового гніву, їм назустріч чи й уперегін спішили до текке і мекбетів, теж боячися гаджів чи хатибів, молоді абдали чи сеяги... Спершу скошувалися в неприязні їхні очі, наповнювалися навіть гнівом і обуром, а з часом байдужіли, ба навіть загоралися іскорками цікавості чи й спокійного приятелювання... Тими ж стежками, шляхами та вуличками щодня правилися до майстерень, цехів та гуртівень ватагами підмайстри, поодинокі поважні цехмістри чи поспішали наввипередки до базарів та поромів перекупки, гендлярі і зіваки, що першими заприятелювали...

Щовесни, на початку березня, в усьому місті вирувало Новоріччя правовірних, виграючи прокислими запахами бузи і берчу; щоосені — підпалювало свічками і вогнищами першу новорічну ніч свято Нового року в хрещених, наповнюючи клекотливим щедруванням обійстя і вузькі вулички міста...

Зеленіло і багровіло все, квітчаючись то різноцвіттям весен, то пожежами осеней; двори, вулички і завулки дихали то п’янким запахом тамариску чи клемантису, то духмяними розмаїтими волошками, тим’янком, м’ятою та любистком. В усі пори року духотливо-пахкою сумішшю пахли риба, дині, часник і цибуля, носився гіркуватий присмак солі, урізнобарвлюючи і свята, і будні міщан і прихідців...

Навіть фортеця, нащо вже зруйнована була, а й вона живим видавалася свідком отому крилатому вислову: навіть руїни воскреснуть і заговорять мовою краси і приязні, коли захочуть люди. Стоять знову її свіжозалатані зеленаво-потемнілі мури. Та й уся вона стоїть, як і стояла.

А було ж, боженьку, боже наш! Таке і приснитися не може людині!.. Чотири роки султан турецький Мурад готувався до відбою твердині. Чотири роки накопичував силу. На п’ятий аллах прийняв його праведну душу в свої райські обшири-емпіреї і на його місце в Золотому Порозі хондкаром став Ібрагім Перший. Новий султан таки продовжив заповіт свого попередника і за рік, в 1641 році, пішов незчислимим своїм скопищем яничарів і умільців-найманців та «чорних людей» на оборонців міста — козаків.

Неспинні двадцять чотири приступи не принесли яничарам перемоги над невірними гяурами! Більше того, і Мустафа-паша, і Гусейн-паша, і Ібрагім-паша, і збірні потуги із двадцяти земель і царств та з поморських, кафинських і степових чорнолюдців, хан Крим-Гірей, калга та його брат Нурадін, і гірські конязі з Черкес та Кабарди, і німецькі полковники-підкопці з двотисячним загоном рейтарів, і венеціани, греки, серби, араби, можари, будини-олшани-босняки, арнауги-албанці, волохи, молдавани і стеколяни-свеї, фризці з цілим Вавілоном інших, з вогненними ядрами, зі ста двадцятьма гарматами малими та тридцятьма двома великими не оволоділи ні містом, ні козацькими дредноутами, хоч і перевернули їх догори дном, хоч і побили чимало оборонців, а решту поранили.

П’ятнадцять місяців гарчали, гули і рикали круглодобово грізні гармати, кидаючи вогонь на захисників, співали цимбали-цибелги, гули буюни-барабани, ревіли буйволи, воли, верблюди! П’ятнадцять місяців у суцільному димові, вогні і порохах світу білого не видно було осадженим оборонцям, і п’ятнадцять місяців турки по домові із обложенцями хоронили своїх воїнів у ямах-ровах в три поприща довжиною-простяжем, ряд в ряд, доки їх стало в їхніх лавах наполовину менше.

Турки вирили з тридцять підкопів під козаків і стільки ж козаки підрили підкопів під їхні підкопи та зірвали і підкопи, і турків у них. П’ятнадцять місяців, виснажені геть безсонням, темними ночами козаки робили вилазки зі співом: «З нами бог наш!» — захопивши в яничарів за цей час шістнадцять стягів, зелену хондкарову хоругву і двадцять вісім різних барил пороху, перебуваючи у місті, де і місто, і порт, і фортеця лежали руїною і де лише камінна церква та мечеть під горою лишалися непошкодженими, бо турки не хотіли гнівити ні гяурського бога, ні свого Магомета.

Врешті турки відмовилися зовсім від підкопів, пересварившись, і перейшли на листування ярликами з допомогою стріл, обіцяючи за здачу міста й фортеці козакам золоті гори: по триста талерів срібла і триста золотих дирхемів кожному.

«Нам, вольним козакам, золото і срібло ніпочім,— відповіли козаки,— бо слава, клятва перед богом нашим не має ціни. Скільки ви набили каміння отут, стільки ми покладемо і ваших голів, щоб на них, на головах і кістках, скласти нове місто і фортецю».

І зовсім озлобилися турки — чотирнадцять днів лізли й повзли по розвалинах і трупах своїх побратимів. Не мали часу на перепочинок і козаки, обороняючись, постячи і молячись: донці — Іванові Предтечі, а запорожці — Покрові Параскеві, чи разом — Миколі Чудотворцеві перед тим, як знову і знову іти на вилазку. Сморід у місті й фортеці ставав уже нестерпним, хворих і поранених було більше, ніж спроможних противитися, а здачі міста не було, бо і хворі билися та поранені.

Вже в кінці вересня за чотири години до ранку переконавшись, що «козакам допомагає бог», пересварившись уже вкотре, рештки яничарів, кримчан, буджаків, ногаїв та іншого недобитого козаками наброду-потолочі, знялися із ретраншементів і пішли, посолонувавши в поту, сльозах і крові, хто куди. Говорили тоді, що турецький головний імам бачив у сні провидіння: зі Сходу на Туреччину йшла неймовірна туча, і це вирішило долю Азака. Уже по відході отого вавілону в Синє море козаки й міщани знайшли в місті, порту і під фортецею між уламками і трупами тисячу уцілілих і дві тисячі поранених приступців. За приблизним підрахунком козаки втратили до півтори тисячі побратимів мертвими і майже всі були поранені, забили в боях дев’яносто шість тисяч нападників-агарян, окрім чорнолюду, і двічі по стільки їх поранили. То був нечуваний і небачений героїзм, і Сірко та й усі інші побули там у справжньому пеклі, перемігши і неможливе. Слава про героїв-«сидільців» жила довго...

Тепер і маловірні поверненці не сумніваються вже, що ніякою силою на землі не вибити козаків із фортеці і міста. Давно відкупився і вивіз свій гарем капукегама, недим і капучі-паша Високого Порога, колишній аманат у козаків Алтан-шеріф, залишивши лише стару дузунджі-ханум Марієм на поталу цим чердбанджі-полковникам. Давно вона обвикла до них і тепер навіть не вірить, що мала якесь упередження, не вірила й тому, що була прихильна до султавини, яку в подумках обзивала тепер повією, бо та, кинувши її напризволяще, навіть словом не згадала, як і за що буде вона, Марієм, жити в цьому палаці, не подякувала ні за довголітні повчання, ні за материнсько-щедрі та щирі слугування, що забрали всю молоду силу і випили красу з її очей і лиця...

Давно в Алтановім палаці живуть три старшини з родинами, називаючи колишню Марієм «пані Марією» чи «пані господинею», і хоч відчуває вона відтінки їхнього глузу-жарту, та не ображається, бо виказується те не для образи та принижень якихось, а задля зичливого і приязного дотепу та панібратства з нею. Де ж то колись Алтан, господар її, дозволив би жартувати з нею, хоч би і насміхаючись? Навіть оте «бабусю», що ним її окликають тут діти тепер, стало їй приємним і рідним. «Нужда закон міняє»,— казав їй Сірко, жартуючи, а вона тепер знає, що не лише нужда його міняє, а й ще дещо.

Ще з дня приїзду старшинських родин сюди стара Марія відчула нагальну потребу в своїх послугах, надто коли в молодої дружини Сірка Софії об’явилися двойнята — спершу Петрик та Мариська, а через рік — Ромчик та Яринка. Бідна молодиця не знала, що робити з ними, і так прив’язалася до служниці-полонянки, інакше й не звертається до неї, як пані матусю. Що й казати, те ставлення зігріло її щирістю та теплотою, на перших порах ледь не плакала, безсила упоратися з почуттями, що виповнювали її. Рідна давнина заговорила, не інакше.

Виховувати цих діток дуже просто, не те що султанин. Полковник, як любить вона величати Сірка, вимагає від малят послуху, та й вони, нівроку, вдалися спокійними. Ото тільки й гризоти в родині, що полковник рідко буває вдома, з ночі до ночі вовтузиться то з Конограєм коло чайок та байдаків, то на валах та мурах, латає дірки та домуровує стіни під орудою отого донця, отамана Михая. А коли й прийде, геть стомлений, мало говорить до дружини, аж та бідкається його здоров’ям, просить у «пані матусі» всіляких наварів та трав’яних настоїв...

Марії подобається її господар, навіть тоді, як і переп’є часом. Ото хіба ніяк вона не може забути тих христин, і одних, і других. І весело було на них до знемоги, і обрядно як і слід, і чинно та урочисто, а от же лишило в душі її, Маріїній, щось таке, що аж коси ворушаться, як згадає. Нехай би був бідний, а то ж є всього!.. Обом донькам: і старшій, і молодшій, обрадуваний, і золоті перстені, і по килиму, і габи та єдвабу відрізами, і срібні та золоті обручки в’язані надвіруч подарував!.. А синам, прости, аллах, і згадувати сором!.. Радувався ж старшому, Петрусеві, так, що й місця не знаходив, а прийшло до подарунків — запоясника поклав, та й по всьому!.. Думаєте, щось кращого подарував меншому — Ромчикові?.. Отак же тішився ним і тішиться, а обдарив таки тим же запоясником-ножакою, як і старшого. «Не дарю тобі, сину, нічого... мечем собі все добудеш!..» — сказав і першому, і другому. Марія разом з Софією цілий день плакали з того...

І все було б гаразд у старої, коли б не підвернулися негаразди.

Якось надрано, перед самим просипком міста, Марія, схилившись над відчиненим вікном, мовчазно дивилася у ранкові сутінки двору, в туманцем опеленану далину співучого повесіння, як раптом почула цокіт копит, що навально наближався до палацу. Начулася вона отут тих цокотів всіляких, але цей, як ніколи, чомусь збентежив її, заколотив у груди якось аж ніби боляче.

— Агов, сторожа!.. Пу-гу-у! Пу-гу-у!..— прокричав він у сонну тишу, осадивши раптово огира під брамами.

— Кого бог приніс і пощо так нагло? — завовтузився вартовий козак у дворі.

— Я — сотник Мирін Кіш!.. Від наказного отамана фортечного до полковників у негайній справі.

— Гасло?..

— «Горять пороми!..»

— «У Базавлуці!..» — відповів жваво вартовий і за мить відчинив браму.

Марія бачила, як джури з поспіхом вивели зі стаєнь осідланих отаманських коней, як, тихо про щось перемовившись, скочили полковники в сідла і стрімголов понеслися, аж джури за ними не поспівали...

«Що ж би то все значило?» — крутилося клопітливо в голові Марії, не знаходячи відгадки. Повагавшись, вона, врешті, зважилася піти в покої до Софії. Оте передчуття штовхало її, турсало, гнало. Але в покоях господині було тихо, і Марія вийшла.

А в фортечнім дворі уже клекотів гомін. Коло хтозна-ким і коли поставлених столів посеред двору легенько маялися штандарти: світло-вишневий вгорі і лазуровий внизу — донців і багатоколірний, в середньому пасмі якого був козак з рушницею на плечі, а в руці шабля і поряд сонце, місяць і зірки — січовиків... Між ними велика спільна корогва малинова, оторочена золотом, посередині якої вершником сидів Григорій Побідоносець, списом затиснувши до землі коло кінських ніг змія, і поряд отака ж корогва святої Покрови...

Важлива, видно, скликалася рада. Одне — он як рано, спозаранку починалася, а друге, відбуватиметься під найсвятішими для товариства стягами та корогвами. Вийшла і стала під штандарти старшина. Козаки, що тепер великим безладним кругом повнили гамірне фортечне дворище, поволі купчилися біля столів, наводили лад у рядах, затихали, особливо коли помітили у гурті старшин січового ієродиякона Михайла Гунашевського і посланого ще в зимі до царя з товаришами Івана Разю.

— Славне січове товариство, побратими, лицарі!.. Славне козацтво Війська Донського! — хриплувато почав після короткої перемовки між старшиною наказний отаман донців Михайло.— Не можу промовчати, що ми, і запорожці, і донці, є одним народом на землі, де все вирішує товариство, а не монарх та його лакизи, де круг ваш і його рішенець — закон, де козак може виказати безбоязно свої бажання і надіятись, що до його голосу прислухаються. Наше п’ятилітнє спольне стояння отут показало і нам — донцям, і вам — січовикам, що ми не різнимося нічим з-поміж себе, що наша нужда — то і ваша нужда, що ваші уподобання — то і наші уподобання, прагнення до волі проти тиранів будь-яких полич. По п’ятилітній, кажу, звитязі нашій спольній, об яку, як об неприступний мур, розбилися тричі навальні ворожі орти-мурашники незчислимі, ми маємо чим похвалитися і перед братами хрещеними нашими та світом, і перед родинами та близькими, і перед вивільненими нами ясирниками звідусюд. Тож будьмо й надалі єдині! — примовк він і, глянувши на Засуху, що сидів поряд і ворушив неспокійно пальцями, хриплувато крекнув і об’явив: — Послухаймо, товариство зацне, ще наказного січовиків пана Засуху. Говори, брате...

— Приєднуюся, товариство, до сказаного паном Михайлом зацним отут і ознаймую: згадана ним єдність визнана нашим сябринним і спольним кругом-радою і буде нами впроваджуватися в життя, як клятва на хресті!..— підняв він бунчука над головою.— Єдинодушно і єдинохотно те прийнято нами вчора-а, але виноситься й на ваш суд!

— Хвала-а!.. Хвала-а ко-зац-тву-у!.. Сла-ва-а!..— гукнули невпопад козаки, піднявши догори руки й шапки.

— Отож,— переждавши, поки стихне гомін юрби, продовжив Засуха,— ми звільнили наш прадавній Азов — оці ворота, що вели до турецьких та татарських неволь, налагодили і відбудували оборону міста і життя посполу, що живе в ньому, і могли б звільнити не лише Азов. Та ба, нам давно перестала допомагати мати Січ, бо сама в біді непоправній, нам давно став майже в супору, знамо вами, Донський круг, що боїться погроз царя через воєводу московського... Козаки не можуть жити за кошт поспільства міста, а мита, зиску з перевозів і торгів нам не вистачає... Більше року ми живемо вже за рахунок спадку славного стратега січового, покійного Сулими,— перехрестився він розмашисто.— Пухом земля йому, покійникові... А дав той спадок нам ваш побратим і наш прикладний лицар полковник Іван Сірко, з нами сущий,— повернув він лице до старшини, між якою сидів той.— Викажемо хвалу йому, побратими, поспільну! — ткнув він бунчуком в бік Сірка.

— Сла-ва-а!.. Хва-ла-а!.. Сірко-ві-і!.. Сіркові-і!..— бурею знялося над товпищем оте славлення.

— Покійному Сулимі, братове, сла-ва-а!..— гримнув, звівшись із лавки, Сірко.— Су-ли-мі-і!..

— Хва-ла-а!.. Су-ли-мі-і!.. Су-ли-мі-і!.. Су-ли-мі-і!.. Слава-а!..— полетіли розмаїті шапки вгору над товпищем і гук, що аж у місті був чутним.

— ...Але, любе побратимство,— продовжив знову Засуха,— склалося не на ліпше... Склалося так, що мусимо без звитяги полишити оцю, кров’ю нашою і наших братів рясно политу твердиню... Віддаємо тому ж туркові!.. Знаємо, що це небачене і нечуване в світі, проте мусимо, бо нема іншого ходу нам, бо государ московський через воєвод рушенням вальним грозить, купчить підкупом калмиків коло Дону, розділив, гадаю, даринами головний круг Війська Донського; бо король лядський, захопивши вже і січові коші, прадавню і святу нашу твердиню, домовившись із ханом та отим же царем, вистинує геть наших братів і сестер, матерів і батьків, вистинує дощенту, і покінчить, якщо ми з вами не відійдемо негайно із Азова... Либонь, добре заплатив султан магнатам і воєводам, королеві й цареві, коли на такий гріх вони йдуть проти своїх оборонців і одновірців... А з тим, міркуйте, підіймається й поцінок нашим звитяжним суксцесам отут!..— примовк Засуха, оглянувшись на старшин.— Отож, вислухайте, будь ласка, горемичних посланців наших од Січі-матері та побратима-отамана з відмовою государя-царя і наказом головного отамана донського Наума і зважте, що маємо робити й чинити,— замовк він, поклонившись на чотири боки кругові.

— Не підемо звідси-и! — вирвалося, як стогін, з натовпу.— Не пі-де-мо-о!.. Не пос-ту-пи-мо-ся-а!..— неслося, лунало й ревло бурею над фортецею.— Цар і круль нам не ука-аз!.. Не у-ка-аз!..— проривалися викрики з несамовитого гулу.— Чуєте!.. Не у-каз-з-з!..— зарухалося, близячись, товпище, не стримане передніми.— До дябла-а їх!.. Кати-и!.. Вовки-и!.. Іуди-и!.. Смерть їм, нехристам!.. Смерть!.. Не пі-де-мо-о!.. Ведіть на Стамбул!.. На Стамбул!..

— Хрещені брати мої! — вийшов, виставивши хреста з-під сутани, із-за столу вперед ієродиякон.— Зичення вам усім від брата вашого і чільного сподвижника в оцьому звитяжстві, січового гетьмана Карпа Півторакожуха-а! — посилив голос Михайло Гунашевський в кінці.— ...Від старшини всієй січової при ньому сущої!..— повів голосніше над раптовим стишенням юрби.— Волею бога нашого ми втратили матінку Січ свою та, його ж піклунками живучи, осіли знову на островнім Низу кошами... Гризуть татари нас, скубуть і гвалтують турки, вішають, саджають на палі і стинають нам голови ляхи, сіючи розбрат між нами, і нікуди податися, і нічим осилити нам ту напасть роковану,— передихнув він і прокашлявся.— Батько Карпо просить і вас, донці славні, і вас, побратими кревні, полишити фортецю, заспокоївши тим царів турецького і московського та круля ляського, а самим іти, хто хоче, до купчення на Низу в Базавлуці, то і я того дотримуюсь, і у вас прошу розсуду і згоди...— вклонився сумовито Гунашевський.

— ...Як знано вами, ходили ми, посланці ваші, ко двору царському,— вийшов наперед столу Іван Разя,— помочі збройної, а найпаче арматної домагатися. То, як не блажили дарунками вашими воєвод та служців Приказу, як ретельно не старалися, не домоглися до самого государя дійти,— спинився він, розвівши руками.— Не могли і більше чекати там, бо попередили нас добрі люди чи й підсилом, може, нараяні, що бояри хочуть нас скатувати. Тому поспішили назад... На Земському соборі ніби було давно порішено, щоб ми здали Азов. Воєводи і служці-приказники кепкували з нас, коли ми сказали, що стоїмо загородою їм отут... Глузи і кпини весь час чули ми від них брудні й образливі, що й повторити не можна, крамольниками і банітами нас величали, холопами і паличниками та шубравцями-шарпаками називали, аж стерпіти того несила було, а наостанку закували в колодки і кинули нас у буцегарню, що зветься Фроловою вежею, і всіх у вошах та кліщах тримали... Тепер мене відпустили за викуп з наказом тим грізним, а Федя Штиня, Василя Вуса, Гаріфа-Григора Шикмаза і Федя Шелудяка заложниками лишили, то і зважте самі... За воєвод та царя став і круговий отаман Війська Донського нашого Наум,— додав він згодом і, вклонившись, пішов до столу...

— І Штиня, Вуса та Шикмаза?..— заревів круг стогоном.— Нехристи-и!.. Іуди-и!..

— ...Не втриматися нам за цими, хоч і міцними, мурами, братове-звитяжці! — ступив з-за столу огрядний Потій Солтенко.— Чей же, не поміч матимемо за спинами, а калмицьку стрілу чи петлю, бо тайші, хоч і приязні ніби з вами і з нами, та й від государя захочуть дарунки брати, то ж зважте!..— закінчив раптово він і пішов похнюплено до столу.

Ту ж думку і тим же ладом повторили несміливо ще кілька старшин з донців і з січовиків, і лише більмастий Лесько Кривий і Сергій Тарануха — з донців та Конограй, Сірко і фортечний дяк Петро Буркун, зглянувшись між собою, сиділи на лаві мовчки, повісивши в задумі голови. Вони не знаходили навіть сили і слів у собі сказати щось, а не те що напучувати побратимів на здачу...

Як не стояли на своєму козаки, як не сперечалися, та коли прийшло до голосування, то Вальною радою було вирішено більшістю, що по святому молебню, що його відправить з дяком та міськими святими отцями ієродиякон Михайло Гунашевський, січовики першими вийдуть із міста, забравши з собою всю наявну тут зброю і вози з харчем, а вже за ними небарно те вчинять, відмінивши індукту та евекту, введену переможцями раніше купцям та міщанам, і донці — голіруч, беззбройно, передавши владу в місті магістратцям...

Іван Сірко ходив по домові як ніч, мовчазний, потемнілий, мов сам не свій. І в фортеці, і в місті, і дома з родиною він майже не розмовляв, щось носячи своє на душі. Одразу по раді принишкло ходив зчаста попід фортечними стінами, мов сновида, як неприкаяний, і все щось шукав там, приміряв, зважував, потім допізна бродив по місту, поза містом, у порту, ніби хотів загубитися отам чи тікав від міського гамору, що тепер всюди посилився. Знайшлося чимало й мешканців міста, що благали козаків не полишати їх, не виходити з фортеці, навіть згоджувалися зібрати кошти в поміч з населення, але старшини заборонили їм те, на велике здивування посланців від магістрату, і готувалися до виходу з твердині...

Третього дня Сірко допізна спав, поки не загостив до нього Іван Разя з дяком Петром Буркуном. Безпричинно веселі, вони, сівши підснідати, пропиячили, поволі забувши про горе, цмулячи, як воду, оковиту до самої ночі. Уже смерком, прихопивши з собою кілька карафок медівки, ледве на ногах тримаючись, вони гуртом направилися до «батька Конограя прощатися із морем», і схвильовані та здивовані Софія й Марія дочекалися господаря лише другого післяпівдня...

— Нужда й закон міняє, дружино моя, а не те що мене,— мовби виправдувався він у постелі перед жінкою.— Ми ще вернемо сюди! — натякнув він, скрипнувши зубами.— А зараз, кохання радісне моє,— поцілував він Софію гаряче,— поїдемо в свою Артемівку воли пасти,— повеселіло жартував він, хоч і не міг приховати горя.

Втішена його пестощами, Софія теж одмінилася враз, такою збуджено-веселою стала, мовби заново на світ народилася.

Через кілька днів довгою строкатою стрічкою-валкою під пальбу донців з однієї лише полишеної в себе гармати вирушили запорожці з Азова в далеку дорогу. За Сірковим поріділим полком, перевантаженим мажами з добром та начинням, їхали козаки, що згодилися поселитися чи переждати часину в Артемівці, в більшості літні вже люди, які або дістали каліцтво в боях за фортецю, або були ослаблені хворобами. Між ними двома парами волів їхала і Софія з дітьми та Марією, що була і нянею малим, і матір’ю... Обік обох Сіркових маж ішли, тупцюючи в молодому завзятті, два породистих лошаки з вигнутими обіддями ший, розпущеними хвостами і гривами під новими розшитими чепраками і кульбаками-сідлами — дарунок Сіркові Азовського магістрату...

Старенька Марія їхала тепер у невідомий їй світ у широкій дарабі під наметом з дітьми полковника Сірка, як із гордістю пояснювала вона всім. Софія, що чулася нездоровою, не захотіла їхати в сідлі і сиділа також з дітьми. Горювала, бо горював Сірко, хоч як ховався з тим, а тішилася, бо ж як-не-як — додому правиться. В путі втішала не на жарт налякану паніматку, оповідала дітям про бабусю та Мжу, про худобу, про млин та дітей в тітки Християн. Ті у відповідь щебетали чи лепетали радо, бо путь для них була цікавою, і веселили тим не лише матір, а й стару Марію... Поряд із їхньою запряженою сірими волами мажею також тупцював осідланий для Софії білий аргамак, припнутий до полудрабка.

Було раннє літо. День видався хоч і ясний, та вітряний і не жаркий, і вистояні воли, підгейкувані погоничем, жваво перебирали ногами дорожню порохняву. Не було й пригод якихось у путі, лише дивною для кожного здалася ота заспівана жайворами та перепелами мовчанка, і не мовчанка, а жевріт, що поволі все більше і більше сковував оцю довгу рухливу вервечку чимось незрозумілим, недомовленим, сумовитим. Козаки почували себе скривдженими, не козаками — вигнанцями. Певні ж бо були, там, в Азові, вони робили потрібне діло; тепер воно виявилося зневаженим, зайвим, хоч взяло скільки сили, крові, життів. Думав про те й Сірко, бовтаючись у кульбаці і весь час стримуючи Велеса, який розучився ходити за час довгої стоянки.

Ось і Дівоча балка з могилою, насипаною козаками колись... Запала, заросла, затінилася травостоями, аж мусили козаки підсипати її, виривати навкіл оте буйне зело, робити хоч невеликий, але постій у честь загиблих хрещених душ мучениць... Затрималися, палили з мушкетів сальву...

— Що ж думаєш чинити, стратеже, в подальшому? — догнав мовчазного Сірка Потій Солтенко.— Панотець припрошує всіх їхати на Микитин Ріг. То яка твоя гадка?..

— Мабуть, мається в тому решпект, пане Потію,— відповів згодом, змірявши сумним поглядом старшого соратника.— Усім дужим слід правитись туди, до нашого козацького гурту, бо поодинці, як рудих мишей, винищать ляхи... Передусім, гадаю, треба старшинам прийти до чогось твердого й тямущого, а вже потім і товариство нараювати до того...

— Святий отець чув, що шляхта і комісар в Чигирині, ніжинський староста Едвард Шембек, невдоволені батьком Кожухом і носять пропозу передати гетьманську булаву Миколі Зацвілиховичу чи Іванові Барабашу. То як ти гадаєш? — роздумливо запитав згодом Солтенко.

— Зацвілиховича не знаю, а Барабаш, чував, облишився і якийсь родак отого чигиринського сотника Богдана Хмельницького нібито. Батько Кожух їм, ясна річ, не підійде, бо свою думку має і не зв’язаний ні родиною, ні маєтностями якимись... Гуляй, душа!..— викресав Сірко вогню на трут.— На Низу тепер купчать охочекомонних ті страченці, помилувані крулем, то, може, і Хмельницький з ними? — повернув голову він до Солтенка.— Ви ж чули, як ті тортури чинилися у Варшаві?..

— Чув, аякже,— опустив очі долу Потій.— Варварство — нехитра штука, а воно ж у них ремеслом стало. На Вишневеччині Ярема, каже отець Михайло, шляхи од села до села пообіч палями обставив, і сидять на них покарані ще інде й дотепер. Такий, каже, сморід несеться, що близько підійти не можна. Хвороби появилися, то сам Ярема виїхав до Варшави, а посіпакам наказав охороняти, щоб не знімали тих трупів. Просили люди отця Варламія Лубенського молебінь відправити над помордованими, так відмовився...

— А ви питаєте, що робити,— обізвався по тривалій мовчанці Сірко.— Ось вам і відповідь, пане Потію, на вашу цікавість маємо: або позбутися ляхів і їхнього варварства, або сісти на палі.