Засвіти

49.

Давно під Мерефою опоряджені нові обійстя, як гриби, зводяться на них будівлі. Підсипані шляхи щоденно коткують берестові колеса навантажених мажар то до обійстів, то від них. Навіть вінець млина повис уже над притишеними водами Мжі. Стовпами та слупами окреслилися двори, кошари, загороди. З рана до вечора дзвенять сокирами теслі, співають, крутячи запашну стружку, рубанками гемблярі, закликають до себе окіл з цибатих тартаків пильщики, краючи товстезні колоди дерев. Вся Сіркова велика родина тут. Софія з Мокриною, Оришкою, з Христиною також працюють з підрядницями нарівні. Навіть Мотря та Домна, як привозять обід чи полудник, бо снідають і вечеряють люди вдома, закасавши спідниці, ідуть у заміс глини, що готується наперед для пічної цегли та мазання. А його ж — непочатий край!..

Переконавшись у правдивості пасербових запевнень, Корній Слимаченко рахував дні і поспішав з будівництвом, пам’ятаючи обіцянку свою і отцеві Гнатові, і капулівчанам, дістав усе необхідне за хорошу ціну і віз до хутора, який поволі звикали вже називати самі підряджені і їхні родини Артемівкою. Споруди овидом перевалювали за половину, вимальовувались обриси будівель, як на дахах одного дня, по змові теслів, нарешті виставилися цілим острівцем віхи-вінки, і Корній, помітивши прихід мереф’ян, радих випадку, зупинивши з цієї нагоди роботу, мусив їхати за медівкою, а Сірко скликати підрядників до могоричу, як обіцяв теслям ще тиждень тому. Нагодилася і музика, заспівала левада-Артемівка, аж у Мерефі було чути. Охмелілі будівничі розправили плечі, виставили груди, заплескали в долоні і пішли в танок чи завели пісні то в одній, то в другій купі.

— Хай вам родить і плодить! — гукали.

Незабаром віншувальники забули у тій святочній веремії причину торжества, танцюючи та співаючи, забув її й Сірко, носячись по кругу у танку то з однією, то з другою молодицею. Та ось хтось помітив верхівця, що нісся вскач до Артемівки. Сірко, відхекуючись, вирвався із круга, наблизився до Разі і разом розсміялися, бо вирішили, що то Дикий, запізнившись, несеться на віншування. Але швидко всі пересвідчилися в своїй помилці. Дивилися на того верхівця, догадувалися, відгадували навперебій, та лише Оришка не схибила і першою, сплеснувши руками, побігла навстріч вершникові, йойкнувши від радості:— їй-бо, Левчик!.. Лев-ку!.. Ле-ву-ню-ю!..

— Здорові були, господарі і господині, козаки і толочники! — гукнув верхівець, зіскочивши на ходу із сідла і, обцілувавши сестру, накинув їй на шию повіддя коня.

— Брате-е! — штовхнув його в груди Сірко, зустрівши напівпуті.— Живий?!

— Живий, брате, живий! — не розриваючи обіймів, говорив Левко.— Чужа земля грішних не приймає, а на своїй ще ніби рано...

— Слава богу! — випростався нарешті Сірко з обіймів, оглядаючи гостя.— От на часі ти приїхав!.. А я, признаюсь, турбувався, бо такого наговорили, що і від людей...— подивився він на зацікавлених жінок,— мусив приховувати. Решта ж на Базавлуці чи по містах?..

— Яка решта? — притишив голос Кошовенко.— Ти тут дійсно нічого не знаєш!

— Звідки ж нам знати, коли вже скоро три місяці, як будуємося тут,— відповів за Сірка Слимаченко.

— Може, в тому й щастя ваше, дядьку Корнію,— тихо зітхнув Левко.— Та пригощайте вже, бо хіба ж можна не випити за отаку оказію в брата? — простягнув він раптово поставця Слимаченкові.— За отаку подію у вас, молодиці! — розгадливо подивився він на Софію.— А ти ж Мокриною будеш? Отож, бачиш, Мокрина, та й не примочена!.. За ваше щастя та здоров’я! — перехилив нарешті він братину.

В путі, та й у Мотриній хаті, Левка, здавалося, зовсім розібрало, бо говорив нехотя, рідко, і то більше умовляв січовиків, двох його супутників, бити об землю лихом, а горе бороти сміхом...

— Чому ти раптом заговорив про нього, те трикляте горе? — насторожився Сірко.— Не місце і не час, здається.

— Що не місце, то, може, й так. А що не час, то помиляєшся, хоч ти й гримиш на всю Січ отими звитяжними суксцесами в Азові, надто підкопами, що вирішили долю фортеці. Я прибув сюди з наказу Півторакожуха,— притишив голос і, здавалось, посерйознішав Левко.

— Як то від Півторакожуха?.. З Азова, чи що?.. Чому ж ти мовчав досі?..

— Він тепер на Січі гетьманом!.. І не на Січі,— зітхнув Кошовенко,— а на Базавлуці, бо Січ у Конецпольського тепер... Вибрали його по Саватовичеві.

— А те ж коли все сталося, боженьку?! — не йняв віри Сірко.

— Сталося, брате, і повірити несила. Ти ж знаєш, мо’, що під Старицею та й на постоях і вже під Полонним ми ляхів розбили наголову, і Потоцький запросив у Дмитра Дукреця миру та виходу з оточення... Батько Дмитро, бо Гуня, прорвавши кільце на Стариці, пішов з побратимами в Слобідські землі...

— Гуня?! — перебив Сірко Левка.

— Не лише Гуня!.. Отож, батько Дмитро, відпустивши по-лицарськи ляхів і розставивши по містах залоги, зібрав нарешті нас, осавулів та сотників, і повів у Канів з дарами до ченців, на молитву... «Такої звитяги і отакою ціною домогтися та не віддячитись богові — гріх непростимий» — говорив він.— А ти ж, мабуть, знаєш, як воно було... Дукренко зі своїми від Лубенщини ні кроку, а Кизим та його син Кизименко до Полтавщини як прив’язані, Куща і Кріпець на Хорольщині орудують, боячись від спідниць та дітей відірватись, а Скробець — від Прилук не відірветься... От і воюй з отаким військом... І все ж ми перемогли, бо вся Вишневеччина повстаннями спалахнула проти свого ж православного нехриста. Від малого до великого повстало... А який зиск із того?! Дали церкві і богові багаті дари, помолилися, молебень справили по полеглих. І все було б гаразд, так знайшовся ж орендар храму, Мордко, вислідив нас і, коли ми віддавали богові хвалу та сповідалися, привів потаємно темнотою ляхів... Видно, так воно,— зітхнув глибоко Левко,— на роду нам написано... Тільки ото ми відійшли по всьому від храму в нічну темінь, аж ляхи із засідки як сніг на голову... Навіть шаблів не встигли вихопити, як були пов’язані всі сорок і чотири. Більше сотні їх в тій темені напало, хоч око виколи, нічого не було видно після світла в храмі... Поклали вони нас на фіри, приготовані за горожею, і вскач зразу ж, ніби вогонь у них під ногами горів...— змовк Левко в безсиллі.

— Що ж далі, брате? — обізвався згодом, ледь стримуючись, тихо Сірко.— Кажи, будь ласка!..

— Далі бодай не бачити було всього...— запихкав Левко люлькою.— З буцегарні до смертного помосту на страту, крізь оті людські товпища варшав’ян, нас привезли в кайданах, яко полонеників, а не молільників і переможців, трактували як хотіли, і збуйцями, і лотрами, і башибузуками... Зухвальцям і катам було не до людського гонору. Поставили лицями до товпищ в ряд і почали таке, що ніякі варвари б того не вигадали...— примовк знову Левко.— ...Натішилися кати нами донесхочу на Мазовшім полі,— видихнув він.— Спершу ксьондзи з кардиналами для спасіння душ умовляли прийняти унію і висповідатися у них, а коли ми геть всі відмовилися від того, почалося таке, чому й повірити страшно. Першою в голосінні та розпачливому захлинанні з натовпу виволокли батькову Дмитрову жінку...

— А вона ж чому аж там була? — вихопився, не стримавшись, Сірко.

— Приїхала і вона, і інші до короля за заступництвом, нараєні через лазутців Вишневецьким та ксьондзами. Коло помосту з неї зідрали Вбрання, відрізали на людях груди, а була дорідною, вродливою, і тими грудьми тицяли в рот батькові Дукрецю та били ними по лиці його побратимів: Недригайла, Боюна, Риндича й інших. Решту жінок з дітьми разом положили на розпечені залізні решета разом з батьковою Олитою на вогонь, і вони корчились на наших очах, доки й не по-ко-на-ли-и,— заридав Левко, в нестямі зронивши голову на руки.— Як те розірвидушство все,— просьорбався він,— оніміло, почалася страта старшин колесуванням. Спершу всім п’ятьом поламали руки і ноги, а потім колесами тягли жили, поки і вони не заніміли... Кати, мабуть, чекали наших волань, але ми мовчали,— примовк Кошовенко.— Прибили до паль Гайдаревського, Кизиму, Бугрима, Запалія та Сучевського — крізь черева та груди шкворні пропустили — і пекли їх залізом, поки вони не припинили прокльонів шляхті, ксьондзам і королеві... Довго горіли у вогнищі, прибиті до обаполів і облиті гарячою смолою страдники: Постилич, Гарун, Сутяга, Подобай, Харкевич, Чудак, Чуприна, Околович, Сокальський, Мирович, Ворожбит...

— І Ворожбит? — схопився як опечений Сірко.

— І Ворожбит... У нього зрізали отого пишного оселедця із шкірою і били ним по лицях решту страченців перед тим, як розірвали їх на чотири боки гаками... Затим почалося четвертування... Я до ладу й не пам’ятаю його, бо як уздрів, що Тумар і Тугай звелися з розуму, то й сам збожеволів... Та не лише ми стали не при собі, а й людське товпище, що було досі тихим, онімілим, раптом завило звіриною, застогнало, що навіть кати зблідли на помості... «Нєх жиють!.. Нєх жиють!.. Не позволям!..» — кричали.

— А дальше ж як?.. З тобою що?..— не дочекався Сірко кінця мовчанки товариша.

— А ми... Гулак, Саватович, Голуб, Книша, Лютай, Богдан Хміль і я ще якийсь час стояли перед шибеницями. Гулаку і Саватовичу вже кати накинули навіть петлі на підвищенні, як прибіг гонець від короля з помилуваннями... Докладно вже й не пам’ятаю, як те відбулося, нас якось розкували, а згодом оголосили вільними. Як з того світу я...

— Таки з того, брате!..— рвав на голові оселедця Сірко.

Левко мовчав, з грудей його ще довго виривалося якесь гикання і тяжкі схлипи та зітхання в тиші. Скреготав у горі Сірко, а з хати чувся веселий гомін гостин, співи і сміхи. Десь у місті аж рипіла немазаним колесом одинока мажа, по луці монотонно сікли трав’янисту січку коники, пугав просонками пугач...

— Чужі ми їм і по крові, і по лицарству, і по вдачі,— шморгнув Сірко, схитуючи в розпуці затиснутою головою.

— Чужі, більше як татарам... Ті продали б нас, та тим і обмежилися б,— не доказав чогось Левко.— Горіли церкви й обійстя всюди, волав плач і зойки від гвалтів, грабунків і нищення, а в Черкасах ми застали настромлених на вила дітей коло забитих батьків, суспіль палаючі хати, яких ніхто не гасив, хриплі дзвони на сполох у Замчищі і виття та скавуління збожеволілих собак на Кавуновім узвозі та Митниці... Велів тобі гетьман,— про інше заговорив Кошовенко,— негайно бути з Разею в Азові коло полку. Пройшла чутка, що турки готують вальне рушення на взяття фортеці по таємній домові з царем... Стверджують те викуплені у Валуйках батьком ясирники з Туреччини і Криму та дознавачі-кобзарі... Не догодили донці боярам та цареві.

— Не догодили, брате!.. Втікачів ми стрільцям не віддали, дарами обділили... Аж у Азов же приперли за тим...— сплюнув Сірко.— Так до полку, кажеш?..— іронічно повторив він.— Був полк, а тепер хіба що назва лишилася з нього, і половини немає. Скільки сили поклали, скільки люду, та ще й якого?.. Але будемо ще боротися. Ті, що вмирали мученицькою смертю у Варшаві, кличуть і вимагають того,— положив руку на плече Кошовенкові Сірко.— Ти ніби осуджуєш наш похід у Азов, чи що?..

— Осуджувати, брате, не на палю йти, найлегше. Тому не знаю... Видно, доля в народу нашого така, щоб кістьми лягати, за всіх і на всіх ідучи. Адже скільки його лягло, цвіту козацького, кров’ю залившись у вогняних січах, голоді та холоді. А ще скільки згине, поки чогось доможемось...

— Таки віриш, що доможемось?..

— Вірю, брате!.. Лише поводиря нам би одного, а не кілька!.. Одного, як бога, треба!.. І щоб не радився, а велів, не трактувався, а нищив усе дощенту і вороже, і своє, зрадницьке та пристосуванське... Тебе б на отого поводиря, талант у тебе, Іванку, є і маєтностями не зв’язаний.

— Маєтностями, як бачиш, зв’язаний.

— Е-е! Марниця це все.

— Такі, як мої, може, й марниця. Та не про те річ. Настав час, побратиме мій, що в пеклі краще, ніж з ляхами жити,— звівся Сірко і повів за плечі нижчого, обм’яклого Левка у двір.— То де ж тепер Січ-мати наша? — запитав по путі.

— На Микитиному броді була, а тепер... не знаю. Може, втримається там.

За тиждень до Покрови, як намічав Сірко, роботи в Артемівці були ззовні викінченими. Тішилася навіть Мотря отими обійстями, городами, млином, а що вже Артем з Мокриною та Сабрі з Христиною, то й світу божого в радощах та клопотах не бачили. Помарнілі, вони тепер мало й спали за тією роботою. Мотря шукала покупців на свою хату, бо вирішила переїхати у половину Сіркового будинку. Готувалися спішно й гості в дорогу: Сірко із Софією в Азов, а Корній із Домною у Капулівку...

Одного дня, як підосіннє сонце ще ледь підіймалося, з Мотриних воріт виїхала волами з усяким начинням на мажі Домна. Її супроводжували до Капулівки кінно Корній та Левко з трьома побратимами. Прощаючись, Домна розридалася, аж заспокоїти її не могли, так і не дізнавшись причини. А наступного, і теж вдосвіта, Мотря проводжала в далеку путь, як у невідомість, і дочку. Два вистояних, з розвіяними гривами румаки, рвучись уперед, затискали з боків чорного Велеса, на якому їхала поміж Іваном Сірком та Іваном Разею до Азова вершницею Софія... І болісно, і радісно було їй водночас на душі. Болісно, бо лишила рідну матір і двір з посестрами, а радісно, бо буде вона тепер разом з чоловіком, хоч і порушить вікові закони козацького звичаю, але не на Січі... Азов — фортеця і місто, а там свої звичаї.