Засвіти

15.

На Січі сьогодні, мов на велетенській пасіці в затишний сонячний день. Світло, сонячно, святочно. З куренів, заклечаних зіллям і віттям, ніби з вуликів у час роїння, з’являються і гуртами, і поодинці козаки-нетяги всякого віку й зросту. І зовсім ще молоді, що ніяк не дочекаються отого сіянця дорослості, і вусаті, літні вже, під макітру стрижені чи з довгими пишними оселедцями, і зовсім голомозі, з рідкими, миршавими жмутками-пуклями пуху замість волосся, зате сивими, навислими на губи вусами...

Ще вдосвіта все січове товариство, як завжди в цей день, помолилося в січовій церковці преподобної Покрови Параскеви за щасливе обрання нового гетьмана і кошового, що нечасто тут траплялося робити воднораз. Помолилося і тепер купчиться хто де, чекаючи знаменитої події, перемовляється чи видивляється на побратимів.

Глухо бухають лункі тулумбаси, кличуть кожного, бадьорять, піднімають настрій, і бреде, здається, вся Січ на майдан, до розписних штандартів і столів, де має відбутися велике виборне віче — рада Вальна.

Дворище повниться, шириться, великими і малими колами юрмляться на ньому козаки, жваво розмовляють, викликають знайомих та друзів, сперечаються, залишаючи гармидером просторе січове подвір’я.

Для обізнаного з життям Січі козака чи й старшини отой гармидер є не що інше, як спокій у краї, як звичайний святковий день, як початок щедрого трапезування.

Чатовим на височенному двохслуповому помості-бекеті, з одного боку, чи на січовому віщому дубові — з другого, що звелися ген за Січчю, здалеку здається, що весь вигін-майдан січовий розквітнув строкатим маком і колишеться, як на вітрі, китицями-кутесами чи переливається розфарбованими дніпровими хвилями. Оглянуть вони неозору навколишню далину і знову, як приворожені, як примарені, поїдають очима розмаїтно уквітчаний, повний гулу і гри майдан.

Сьогодні особливо нерадісно стояти на чатах, бо бредуть і бредуть, ідуть і їдуть, як, здається, ще ніколи, козаки із дальніх і ближніх паланок, із перевозів та ловів, із плавнів, засп, із далеких доріг торгових і соляних. Сьогодні не обов’язково когось із них кликати на Січ. Озвичаїлись в оцей день тут вибори споконвіків. Свято ж сьогодні, святого Юрія на Запорогах... Спочин, ігри, розваги, а для більшості ще й кращі вина досхочу після ради. На свято це приходять чи приїжджають ще й отці та ченці, а то й козаки, що «попрощалися зі світом» — з Трахтемирівського монастиря, приходять виписчики та викотці шукати пристанища і погамування глуму й образи, завданих всякими набрідцями-приходнями чи й своїми халамидниками, мордирцями, наличниками, варнаками-зрадниками та їхніми прихлібцями.

Тяжко вартовим, бо мусять стояти і пильнувати не намайданну шуршу, а безконечну туманну синяву далечі, від якої в очах рябіє і голова паморочиться від звару. Особливо тяжко, коли вітерець донесе до них уривки веселого, святкового гамору чи хоч би й отого зазивного гулу і дзвону. Січ, як велетенський казан на голубаво-зеленому вогнищі дніпровських плавнів, кипить і піниться, клекотить і вирує, виграє й буяє...

Козаки майже всі сьогодні одягнені святково: старші, здебільш заможніші — в червоних, голубих, синіх і широких, як море, штанях, підперезані різнобарвними поясами, в кольорових сап’янових чоботях, у білих полотняних чи й шовкових вишиванках — сорочках; молодші здебільше в позиченому або в скромнішому строї, та надолужують цей недолік силою, вродою, вправністю і статечністю. Зовсім убогі — новаки, всякі збіглі, шпетні бунтівники — теж норовлять виглядіти святково, ошатитись в позичене в товаришів вбрання чи випрошене в борг у дуки...

Як у перлистій повені, грає-переливається козацький одяг кольорами, єднаючи січову масу в суцільний, розмаїтий вир-калабалик. Та не менше чарує всіх і зброя, котра свято поцінюється і бережеться всіма отут. Справжній козак втратить все, але доброї і дорогої зброї нікому не віддасть і в нужді...

Іноземні гості та бранці, взяті в останніх боях, ждучи на Січі своїх викупців-родичів або іншої участі, проходжуються повільно в гість-дворі, зацікавлено поглядають на незвичайне січове юрмище і примруженими запитливими поглядами пронизують околиці цього мурованого водами і очеретами табірного острова, цієї природної фортечної твердині, якої ще не довелося взяти цілими сонмами ординських кращих військ.

Їх надто вражає зовнішня рівність між запорожцями, між цими обпаленими вітрами, мов залізними, лицарями, що кидали зухвалий виклик самій всемогутній Порті. Їм, звичним одвічно плазувати перед вищими і бачити отаких же плазованих перед собою, ця зовнішня рівність особливо впадає у вічі і чимось вабить, як всяка романтична незвичність...

Але ось гомін і гармидер, подібні до реву Ненаситця чи Ревуна, яких, здавалося, нічим не спинити, стихають під срібний дзвін литаврів; погляди натовпу поволі повертаються в бік січової канцелярії і церкви. Звідти повагом, врочисто, як і годиться за звичаєм, іде ватагою на майдан, вільно перемовляючись, старшина. Не муштра, зрештою, не можність і не стрій-одяг, що на кожному, приваблюють погляди запорожців, а горда певність своєї справжності і користі товариству, його спокою і недоторканності.

Щоправда, не кожен із них почуває себе певним сьогодні, бо доля його старшинства залежатиме від настрою та забаганок оцього моря постатей, пристрастей і уподобань, проте кожний зобов’язаний бути прикладом незалежності і оборонцем права людського... Людське право — святість найвища тут, і хто б на неї не зазіхав, не минути йому лиха, як не тепер, то в четвер...

Час і події так відшліфували звичаї і закони товариства, що тяжко й повірити чужинцям. Не особливо порушує їх і старшина, хоч би й яким був котрийсь із старшин дукою чи лицарем. Були випадки, і не поодинокі, летіли голови і гетьманські, і нетязькі-лицарські. Ще й як летіли! І не ворогами знесені, а побратимами, січовою юрмою.

Настрій у більшості ніби доброзичливий. В сотнях поглядів світиться тепла святкова гордість за лад на майдані, за вдалі походи і звільнені ясири, за постійний харч і визвольну шляхетну славу запорозьку, та є й колючі погляди. Одні сповнені заздрості, інші — ненависті або оплаченої, до часу принишклої, підступної зради... З зими не лише старшині доводиться ставати в борню, а й козацтву, особливо по отому хотинському рушенні, коли магнати навіть свого короля признавати не хочуть...

— ...Жмайло, Владко, Павлюк, Кулага, Федорович, Кривошапка, Дорош, Кричевський, Семирозум, отець Данило Тукальський і якісь два дітлахи, видно, джури в когось,— полічив котрийсь услух старшину.

— А он там, здається, Олекса Шефран з побратимами-дончаками,— додав хтось збоку.— В чорних пов’язках усі!..

— Це ж який ще?..

— Станичник... Старочеркаський, з Дону. Майже вся січова і реєстрова людність та провідні посполиті сьогодні тут. Гаряченькою, видно, буде рада, ой гаряченькою, коли тут вони всі...— говорить той, що лічив.

— Ет, всі... Що вони без покійного рубаки-гетьмана значать? — заперечив інший.— Куди козаки повернуть, туди й підуть.

— Дорубався до китайки твій шанований дуками Сагайдак... З усіма ладячи...

— Що ти тямиш?.. Ніби твій голодранець Неродич, чи пак Бородавка, не дорубався до неї?.. Обидва були рубаками, нівроку... Царство душі!..

— Всі там будемо! Чого сперечаєтесь?.. Змовкніть-но вже!..— гримить, мов у кадуб, хтось.

Зупинившись посеред майдану під окрепованими штандартами біля великого столу, накритого червоним, також окрепованим убрусом, де заздалегідь січовий писар приготував папери, каламар і кілька гусячих пер, старшини вклонилися до натовпу — раз, і вдруге, і втретє, а вже потім сіли не поспішаючи за стіл, перемовляються.

— Січовий батько наш повагу засвідчує до товариства... Джуру і того молодика прислав за себе на раду,— почулося шанобливе, впівголоса сказане кимось у принишклій юрбі.

— Недужий він вельми,— співчував інший.

— Недужий — не те слово, козаче...

— Кому-то вони порадили гетьманські та січові берли і перначі передати? — питалися цікаві.

— Побачимо... без нас не передадуть,— встряв у розмову високий, худий, мов засушений, козак з рубцем на щоці...

Загули в примовклу тишу глухо бубни, їм услід дзвінко ударили литаври, і знову все затихло і за столом, і в натовпі. Почалася Вальна рада. За звичаєм, першим підвівся і очікувально оглянув завмерле дворище писар:

— Славне січове братство, доблесне рольне посполитство, цехові привідці, лицарі, отамани і звитяжці! — вигукнув він, піднявши правицю.— Ми покликали вас на раду-пораду, кого нам тепер батьками іменувати — гетьманом краю та воднораз і кошовим?

Якусь мить в повній тиші він мовчав, поправляючи перо за вухом і пригладжуючи лисе тім’я.

— Наш достославний державець Конашевич, опора віри православної в усі мимошедші роки,— замовк він, помітивши, як увесь натовп поспіхом знімає шапки,— чільник наших братств і збройна твердиня святих місць, полишив дочасно край і нас по волі божій, а дотеперішній батько кошовий,— виждав він мент,— на одрі болізни від ран лицарських пребиває. Осиротили вельми і Січ-матір нашу, і край наш, і вразі наші, аки прузі-сарана ота, вже користають з того всілякими грасунками...

Вказавши рукою на кількох старшин і молодиків, що враз підвелися за столом, він продовжував:

— В тяжкій немочі болізній батько кошовий, зважаючи на неспокій і напасті в краю нашім, маючи решпект, невідкладно просить і вимогливо варує ось через цих, нашої віри гідних старшин брем’я берлові з нього зняти і другим віри нашої достойникам передати онії. Вони,— глянув він в бік тих, що стояли,— і ці младенці,— вказав на Левка та Іванка,— тої прозьби його суть достовірні свідки і конферувальники... Та ось пан Владко слово вам скаже, дозвольте...

— Так і єсть по святій правді,— вклонився над столом огрядний сивовусий старшина у малиновому жупані,— ми бували в нього, і барзо нас просив він вам переказати, що всьому товариству за велику честь низько кланяється і всіма нами поштенного брата нашого січового...— спинився на мить,— полковника Михая Дорошенка стерничого обрати радить з ласки войськової гетьманом краю, а шановитого чільника Тараса Федоровича, евентуально, Трясила, нарицає суксцесором, батьком кошовим побратимства нашого у сій твердині січовій...

— Павлюка! Павлюка! Бута-а-а!

— Бута-а-а! — повторили в трьох місцях.

— Гуню! Гуню-ю-у! Гун-ю-ю-у воліємо!..

— Дороша-а! Дороша-а-а! — ревнули з кінця аж.— Михая-а-а!

— Кулагу-у-у!.. Кулагу-у-у! Волимо-о-о! Ку-лагу-у-у! — покотилося вигуками по майдану, але тут же й глушилося вимогами інших.

Названі старшини кланялися на три боки товариству і вичікувально застигали в мовчанці, переглядаючись між собою.

— Дякую за честь, брати мої,— першим ступив крок вперед і вигукнув Павлюк-Бут, вклонившись ще раз.— Рано ще мені, та й шаную мудрий вибір нашого батька кошового,— розправив він пишний вус.

— Я такоже приєднуюсь, славні лицарі, до сказаного паном Бутом,— опечалено виступив, кланяючись і собі, недавній гетьман Марко Жмайло з крепом на рукаві.

— І я, запорожці й сподвижники, за те ж...— заглушуючи Жмайла, вийшов у поклоні Кулага й оглянув на три боки натовп.

— Приєднуюсь до старійшин і я,— дзвінко і жваво гукнув Гуня.— Опріч того, всі ми знаємо і поважаємо і нашого молодецького полковника Дороша і отамана Федоровича, і всі раді коло них бути. Обидвоє вони із сіром-козаків, відвагою та розсудом у сотники, отамани та полковники вашою волею і згодою вибилися,— поклав він руку на рукоять шаблі.— Незліченні рани, зазнані ними у боях кривавих, про їхню вражду до бусурменів самі промовляють... То прошу вас, мої сподвижники, погодитися на Дороша і Федоровича...— відступив він і став біля старшин знову.

— ...Не одного з нас,— виставив до натовпу безпалу руку, гундосячи, Кривошапка,— у велій рукопашній пригоді рятували і не раз усе товариство зо смертної скрути-опресії виводили... Самого покійного батька нашого, гетьмана Сагайдачного, з пазурів татарських, вважайте, вирвали... Мужі вони набожні, прихильні до найсірішого брата, то вірю, що чесно нами будуть правувати і батьками нашими істинними стануть. А що не завжди ладять...— перечекав він хвилинку,— той з крулівськими комісарами, а той з деякими реєстровцями, то на те не нам потурати! Бо всьому головою в нас усіх Січ-мати була, є і буде вовік!..

— Ми почули мову наших чільних побратимів,— почав, звівшись поволі, писар,— і вельми переконливу мову про наших чтимих проводирів і волевладців,— виждав він, вдивляючись у гомінкий натовп,— то хто ж з вас за оних альбо же проти них слово подасть, січове козацтво лицарське?

Гомін вітерцями бігав по натовпу, вихриками здіймався то там, то тут і знову згасав. За столом мовчазно і вичікувально чекалося козацьке рішення.

— Із Дорошем я вісім разів ходив у походи і на ясири татарські засідав, та й з Тарасом не менше горя спробував, хоч до того ходив і з іншими,— підняв над натовпом істика підстаркуватий козак Антін Швачка.— Мудрий він і стерничий ватаг. Знаю й Трясила, бо й сам ставав йому у поміч на мордирців всіляких, не гірший і він. На поталу нашого брата сірому не дають... Думаю, Дорош, як не йтиме у змову з ляхами, хай буде гетьманом, а Трясило — кошовим...

— Круті дуже! Тяжкі на руки-и! Товаришують зі слугою-карником козацьким! — крикнув хтось крізь гомін.— Дорош до маєтностей припнутий... угодовець!..

— Не круті, а такий час тепер... А з маєтностей жили і ми...

— І без того не всякому можна-а!..

— Нам страшна лише зрада...

— Та то вже так! То так! — підхопили з челяді кілька голосів.— Зрада — то смерть...

— З ними і в пекло можна йти,— басив хтось із закутка двору,— На злото не проміняють...

— Хай-но попробують, бісові сини,— провищав якийсь сухорлявий, на засушений опеньок подібний, дідок зневіддалік.

— Та що там? Дороша і спудея острозького в чільники!..

— Йому!.. Михаєві гетьманську булаву... довіря-ємо-о-о!..— басив той, що і в пекло не боявся йти.— Чи так, братове, я кажу?...

— Дороша-а-а!.. Стерничого-о-о!.. Тараса — кошовим! Трясила-а-а!..

— Їх волимо і конформуємо-о-о!.. Михая й Тараса-а! Вони і з-поміж себе в побратимство стануть! — гув уже весь майдан настійливо.

— Чи це,— простяг нарешті правицю наперед писар,— ваша правдива і одностайна воля?

— Згода-а-а! Всі-і-і! Ми — згодні-і! Булаву-у-у! Пірнача-а-а! — залементувала челядь, бажаючи скорішого закінчення обряду.

— І побратимства січового, і посполитства тутейшого — питаю вдруге?

— Згода-а-а! — неслося по всьому майдані!..

— І втретє?..

— Згода-а-а! Згода-а-а! сколихнувся увесь майдан, аж вартові з бекетів насторожились.

Довгенько стояв писар з піднятими догори руками, просячи в ради слова: — «Вокс популі — вокс деї! Голос громади — голос бога!..» — прокричав він крізь гул, перехрестившись.— Заперечі нема, то тепер вам,— повернувся він, ледь вклоняючись до Дороша,— полковнику наш зацний, річ держати годиться першим.

Розступилося кілька старшин коло столу, даючи новообраному Дорошенкові можливість вийти наперед.

— Товариство! — хриплувато і розгублено почав Він.— Чесне низове!..— шукав він помацки слів.— великої честі припало мені від вас зазнати... Не відаю, як вам за оную дякувати в словах, бо рукою меткіший, аніж язицем, знано вам єсть — проказувати не вмію... Богом нашим і вірою християнською офірую і клянуся Звичаї стародавні шанувати, і вольності днедавні держати під булавою, і бусурменів, чи то пак ворогів наших, іле колвек — що б там не було, поражати...

Не знаходячи відповідного кінця, він крутив п’ястуком коло чола, вдивляючись в натовп, губився:

— На добро та зиск посполитства святого нашого, на спокій родин та дітей наших, роду всього і землі нашої православної,— поглянув Дорош на отця Данила,— во славу божію, амінь! — змовк нарешті, схиливши покірно втомлену голову.

По деякій мовчанці наперед вийшов і тричі поклонився до натовпу, безпорадно оглядаючись навкруги, і Тарас Федорович. Безстрашний, відчайдушний козак-лицар почував себе в ролі вибраного, як риба на кризі. Йому здавалося, що отой обряд він зовсім не зможе виконати, бо не знає, що і як треба робити, хоч в житті йому не раз доводилося бачити подібне. Отож, оглянувшись кілька разів і переступивши з ноги на ногу, він кинув очима на писаря, благаючи поглядом підтримки.

— Коли ж така воля товариства і божа, то нам предстоїть,— виручив Трясила нарешті писар,— доброхотний церемоніал, по преданію нашому, новому панові гетьманові і батькові всієї України крулевої, всього січового, низового, середнього і верхнього козацтва, звершити,— витіювато закінчив він і, сівши на місце та щось наспіх порадившись із Жмайлом, дістав із-за вуха гусяче перо, опустив заклопотано його в каламар і звернувся до натовпу:

— А підійдіть-но сюди, славні старійшини наші, батьки і побратими, як годиться. Хай ваша статечність та вік засвідчать доброхотство товариства і вашу волю.

З натовпу, випручуючись повагом, з ціпком і помережаними гирлигами вийшли вже дещо згорблені три запорозькі діди і направились, щось перемовившись між собою, до новообраних — гетьмана і кошового, їм услід виступили ще кілька старших козаків.

— Вклоніться низько товариству! — крекнувши, хриплувато проказав перший і кивнув бадьоро головою до натовпу.— Це воно вам честь, а з нею і владу над собою і людом вручає.

Михайло Дорошенко і Тарас Федорович невпопад виконали наказ.

— Поклоніться і вдруге,— деренкуватим дискантом сказав сухорлявий дідок за першим,— щоб не забулись,— подивився він лукаво на юрбу,— чиєю волею ви батьками стаєте і воєводичами імієте бути знині.

— Кланяйтесь і втретє! — підхопив третій дідок, як ще обранці не розігнулися, виконуючи наказ другого діда.— Та нижче, нижче кланяйтесь,— баритонно гримнув дід до вибраних під схвальний гомін натовпу.— Отак, отак! Щобись знали, кому присягу і одвід держати маєте за звичаєм.

— А тепер поклоніться і нам, свідкам честі і згодозвоління,— звелів перший дід, і тут же старші козаки, що досі стояли мовчки позаду, посипали на голови Дорошенка і Федоровича по жмені землі з січового майдану.

— Оце вам, щоб не гордували...

— Щоб вірними були звичаям козацьким...

— Щоб роду запорозького, товариства січового і посполитства сіромного не міняли на шляхетство та дукати,— проказали ті один за другим.

— Отак їм! Мажте побільше, хай знають і пам’ятають,— лукаво вигукували з юрби, глузуючи востаннє, перед наступним послухом...

Тим часом два джури принесли велике вербове корито з водою і новий хрестатий рушник. Обрані, радо прискаючи, помили наспіх голови і чола, витерлися, тримаючи рушника з двох кінців, повагом причесали березовими гребінцями оселедці і, заклавши ті за вуха, неквапом і статечно знову вклонилися на всі боки:

— Гордими не будемо! Вірними будемо! Товариства і роду козацького не забудемо!.. Кланяємося і офіруємо вам за все!..

— То ось вам тепер, ваші милості, і знаки влади до рук,— сказав писар Семирозум, вийнявши з оздоблених перлами шкатул булаву і пернач, і передав їх Дорошенкові і Федоровичу.— Тепер гратулюю вас обох і кланяюсь від себе, знакомитої старшини і всього товариства чесного, низового, середнього і верхнього,— розставивши руки, схилив він покірно голову.

Дорошенко і Федорович тим же відповіли писареві, обвели примовклий натовп поглядами, урочисто помовчали і, переглянувшись між собою, для годиться прокашлялись.

— ...Проречіте ж і ви тепер нам, побратими-молодці, що шануватимете нас і в послусі до нас будете, вимогливості нашої не осудите, поки ми ці почесні ознаки-берла влади тримати будемо,— звернувся першим до натовпу і старшин Дорошенко.

— Клянемось бути в послусі! — повторив тричі дужим гулом натовп.

— І ви виречіть, військові, посполиті, цехові і інії товариші: осавули, сотники, курінні отамани, старшини посполиті, цехмістри і полковники, славні діяннями,— обвів поглядом він тих, що сиділи за столом, і тих, що чималим гуртом стояли збоку натовпу.

— Клянемось тричі! — прогули невпопад нижчі привідці.

— За відсутністю наших велеславних і добліїх попередників, ми засвідчуємо повагу до їхніх персон через цих ось синів: Левка та Івана — і дяку поштенності за решпектну службу та привіт батькові передамо оними,— витіювато промовив Федорович, поцілувавши обох хлопців у голови.

— Кажіть: «Дякуємо за честь, передамо!..» — нахилився до хлопців писар.

— Дякуємо за честь,— неладом відповіли юнаки,— пе-ре-да-мо батькові!..

По переобранні Владка генеральним писарем і суддею, а Семирозума — січовим писарем, обряд закінчився.

— Послухайте ж, побратими,— вигукнув до натовпу урочисто січовий писар Семирозум, як владця на Січі,— чтенія мого!

«В літо боже 1625-те від рождення господа бога нашого православного, а місяця квітня, 25-го дня, у день святого Юрія, славне військо, низове, середнє і верхнє та чільники посполитства на Вальній раді, помолившись Всевишньому богові і пречистій діві по усопшому славному гетьманові нашому Петрові Конашевичу, сиріч — Сагайдачному, і за прикутого болізнею славного лицаря і кошового колишнього нашого — Лукіяна, ізреченіє от немощі, для якої ні цельби, ні бальства не відшукати, його прийнявши, полковника Михая Дороша єдиномочним гетьманом і воєводою, а отамана Тараса Федоровича, сиріч Трясила, кошовим Січі Запорозької обрало... Сіє у літописанію нашому електовному рукою своєю власною списав єсмь Олекса Семирозум, війська запорозького, низового, середнього і верхнього писар...»

— Слава!

— Слава-а-а!.. Слава-а-а!.. лава-а!... ава-а! — лунало на майдані довго і гучно, і чулися в тому гомоні захоплення від наслідування звичаїв, радість за обраних і втіха від сподіваного свята.

— Оце обрали!.. Не кого-будь!..— хизувалися рядові козаки із убогіших.— Це тобі не Чорний аспид!..

— Та цитьте ви!.. Нічого не розібрати! Ей, квакші!..

— Велимо коморникам викотити тридцять барилець оковитої і п’ять — браги для товариства в честь святого Юрія!..— прокричав у натовп з почесного місця, наче в кадуб, за столом Трясило.— Хай святиться ім’я боже серед нашого братства в цей день!

— Слава-а-а! Хвала-а-а! — заглушив Тарасів голос радісний рев юрби.

— Дуже вже мирно та згодно пройшла нині ця рада,— нахилився до писаря сумовитий Марко Жмайло.— Або на гаразд це, або навпаки,— додав він, виходячи з-за столу. За ним услід пішов до обраних і отець Данило Тукальський.

— Козацтво, принишкло слухаючи казання, тримаючи в руках шапки, шепотіло сотнями уст молитву, проказану пастирем.

— Благослови, боже Христе наш, слуг твоїх на борону віри твоєї, во здравіє і многая літа роду нашого!.. Амінь!..— проспівав він, поклавши на чотири боки хреста, і попрямував до січової церкви, наздогнавши дидаскала, ктитора і кількох клирошан...

А в церкві, в тьмяному мерехтінні свічок, січове товариство, заповнивши донеможна всю просторінь, довго молилося при витягнутих до половини з піхов шаблях в знак того, що кожної хвилини воно готове боронити віру й землю свою від напасті...