Засвіти

47.

Наступного дня не встигла Мотря з Домною та Христиною ще й столи заставити, як у двір залетіли вскач два вершники. Поглянувши у вікно, Домна одразу й пізнала в них сотника Івана Дикого і дебелого товстуна, міського війта Нелюба.

— А ми оце з кумом обмовились, та до вас на рахту,— першим переступив поріг Дикий-Дзиковський.

— Так кляті молодиці натовкли мене вчора в отій циганщині, що й досі не оговтаюсь,— скаржився війт, перевалюючись у хату, і, перехрестившись до ікон, потягнув донизу кінчики вусів, що нагадували сягнистого сажня, підвішеного під широкою ріпоподібною копицею м’ясистого носа.— Волів тобі давно сказати, пані-господине, та все часу бракувало. Воно недобре ото, що ти отого Мамая поряд із іконами начепила,— вказав він пухлим вказівцем на притьмарений часом портрет бандуриста.— Може, воно й гріх навіть...

— Не я, а покійний чоловік, пане війте, поставив його, то мушу виконувати його волю. А портрет цей — то і в батьковій ще хаті виставлений рядом з образами був, то чому б мала того не наслідувати?..

— А найпаче та Оришка,— взявся Нелюб за потилицю, продовжуючи своє, ніби й не говорила господиня щойно про ікони,— Катеринина... Так уже періщила, окаянна, що й нікуди. А приказували як при тому? Мені й сам пан воєвода того посоромився б говорити.

— Провинилися, мабуть, ви, війтоньку, чимось перед ними,— розвела руками Мотря.— Самі ж знаєте, яка правдолюбка та Оришка. Та й живемо ми на виду в людей, то... Та сідайте ж за стіл, пригощайтесь, то, дасть бог, і полегша прийде!— припрошувала вона, дорозставляючи страви.

— День добрий і дому, і гостям у ньому,— вступив у хату Корній, підпираючи і підштовхуючи в хату несмілого Сабрі.— Чи ми... бо вже пора ніби? — подивився він на Мотрю.

— Та вже й перепорило, проходьте!..

— Добрим хай буде й веселим! — переступив за ними і дидаскал Вустим.— А де ж це молоді ваші, паніматко? — оглянув він присутніх.— Чи, може, вже того?..

— Сідайте, пане Вустиме!.. Не того... вони не забаряться,— заспокоїла його збоку Домна, наливаючи куманці напоями.

— Змовилися ви всі, чи що, спозаранку? — ввійшов знадвору Артем, заправляючи лівицею за пояс правий порожній рукав.

— Е-е-е! Не кажи так, бо добрим людям спозаранок, а пані-господині обід небаром буде,— в тон йому сказав Іван Разя, вступаючи в хату.

— Кажуть же старі люди: аби нагода, а гостей пан біг завжди пошле,— показався в дверях веселий після ранкової прогулянки верхом Іван Сірко.— Ходімо, брате, за стіл, чого розгубився? — повів він упівобнім побратима.

Корній узявся наливати запашною медівкою братини та келишки, Сабрі розставляв їх, як з покою вслід за Христиною разом стали на поріг Софія й Мокрина.

— Добридень вам хай пан біг дасть ясний, дорогі батьки й гістоньки! — змовливо поклонилися низько обидві молодиці.

— Того ж і вам хай пан біг дасть,— вихопився війт, масним оком окинувши прийшлих.— Ми оце з кумом Іваном прийшли подивитися на вас, бо всі дні за напоями та наїдками не було й коли,— потягнув він до себе братину і, зрозумівши свою необачність, прийнявся ретельно її розглядати.

— Сідайте, діти, до нас... Хай ноги — для дороги,— виручила всіх зніяковілих Мотря, непомітно оглянувши пильним оком молодих.— І ти сідай, молодице, бо в ці дні то ні їсти, ні пити не було коли тобі,— перекинула вона уміло увагу присутніх на Христину.

— То за щасливе подружжя, панове! — підняв келиха Слимаченко, як усі розсілися.

Смачні страви та міцненька медівка перемовки на час вгамували, та як чоловіки, опорожнивши по третій братині, заморили голод, язики застільників розв’язалися.

— То як же ви тут? — не слухаючи оповідей дидаскала Вустима, звернувся Разя до Дикого через стіл.

— Та як сказать, пане-отамане? — глянув запитливо сотник на того.— То хвалили господа-бога, а тепер і царя добавляємо потроху,— опустив він спохмурніло очі.— Видно, як розбагатіємо, то, спини деручи, а поли ламаючи, і царятам та боярам молитися будемо, бо вже почали те робити. Одні падають, а другі — піднімаються, як на коромислі ото... Декого й жадоба згризає до смерті...

— Не така вже й біда, що жадоба в людей буває, біда, що вона — набагато ширша за рота в декого! — підняв вказівця Разя, обдаючи Дикого загадковим поглядом.

— ...Та ще, добав, брате,— підхопив Дикий сказане,— якщо той дехто не може ніяк прийти до голови по розум, хоч і пора перепорила вже!..

— Але ж козак завжди козаком має бути,— перехиливши братину, витер підборідок Разя.— На те і лихо, щоб з ним боротися нашому братові,— подивився він загадково на співрозмовника.— В нас козаки кажуть: «Де відвага, там і щастя!»

— І я кажу те ж... Коли в тебе на голові, як у дурного на хаті, а в голові і того гірше, то поганяй до ями і людям не вадь! — загадкою вторив Разі Дикий-Дзиковський.

— Еге ж, еге ж, пане сотнику,— встряв у розмову, розламуючи пирога, війт.— Де борошно, то там і Порошно, а треба ж якось жити... Дивився я на ваших коней учора,— перейшов, зглянувшись із Диким, на інше війт Нелюб.— Що не кінь, то й цяцька мальована. Навіть ваш маляр Ликотворний,— подивився він на Вустима,— подібних не напише! І де тільки отакі беруться на світі!..

— Коні як у казці,— підхопив мову війта Корній Слимаченко.

— Непогані, ніде правди діти,— додав обережно Дикий, перехиливши братину.— Я б купив одного, коли б думали продати,— обмацував підпилими очима він господарів.

— Коли ваше бажання, і поторгуватися можна,— раптово пожвавився Сірко, викликавши тим подив у присутніх, що знали його як неперевершеного конелюба.

— А не заправиш, лицарю, як той за рідного батька? — засовався на місці Дикий.

— Для тебе, зацний сотнику, ціна буде терпима,— посміхнувся Сірко, піймавши злякані погляди Корнія і Сабрі.— Зійдемося — не зійдемося, а попробуємо.

— То, може, той... підемо до коней, а тоді вже водносіст і догуляємо,— крекнув задоволено, потираючи пухкі руки, ніби з холоду, Панько Нелюб? виказуючи нетерпіння.

— Як ваша ласка та таке бажання, то чого ж?! — і запитував, і згоджувався Сірко.— Пішли!..

Невдовзі вся чоловіча ватага була вже на вигоні, коло коней. Тривожно стрижучи вухами і загрібаючи під себе землю, вони вилискували на сонці і таки здавалися намальованими, викликаючи подив і захоплення у всіх. Корній, знаючи ціну цим коням, застережливо смикав Івана Сірка за рукав, виказуючи бажання поговорити наодинці. І те, що Іван, здавалося, не звертав на те уваги, лякало його.

Першим коло гінкого, світло-мишастого, з темним пасмом на спині аргамака зупинився Нелюб. До нього зразу ж пристав, зацікавлено оглядаючи красеня, і Дикий. Сюди ж згодом підійшла і решта. Сірко окликнув мишастого поступитися, той різко кинув головою угору, заграв гострими вухами, дрібно затупцював тонкими ногами і, прищулившись, невдоволено повернувся, скошено оглядаючи пришельців.

— На цьому спиняєтеся? — поцікавився Сірко.

— Волів би на ньому, як ласка...— роздумливо приглядався до аргамака сотник.— Не певен, що скарбу стачить...

— Тільки на цьому, куме! — глянув на Дикого переконливо Панько.— Тільки, куме!..

Сірко якийсь час роздумливо гладив вибранця, і той поволі заспокоювався, хоч і щулив ще невдоволено вуха та кидав острашливо пащекою на господаря.

— Я ним трохи їхав з Азова, то — нічого: і витривалий, і хідкий, хоч, правда, ще навчений мало, залягає не скоро, як би хотілося. Та й те сказати, два ж роки йому всього минуло.

— Скільки ж за нього? — щоб не видати неспокою, удавано байдуже поцікавився Дикий.

— Ага! Скільки, коли й залягати не вміє? — обрадувано схопився за гандж зневажливим натяком війт.

Наступила насторожена тиша, ніби всі присутні чоловіки збиралися побитися і тепер готувалися до того. Сірко мовчазним заклопотаним поглядом оглядав присутніх, повагався, змовницьки моргнув Корнієві, аж того піт пробрав, і сказав:

— Левадну пустовщину коло Мжі знаєте?..

Дикий нічого, як і інші, не второпавши, подивився на війта, на Слимаченка і на Сірка.

— Яку пустовщину?..

— Так-так, яку пустовщину!.. При чому тут?.. З тобою, козаче, урядці говорять,— примружив у невторопі очі Панько Нелюб.

— Біля двох верб і осокорів, коло Мжі!..

— Біля двох верб і осокорів?.. Це де лозняки ото?..

— Оту саме, пане війте, за аргамака... І напис від вас особисто, шафаря і райців міста та воєводи Білгородського, що я те все купив у вашому війтівстві.

— Пане Сірку! — споважнів по павзі голова.— Я, як чолова особа в управі, заявляю, що ті землі нами не продаються, а наділяються громадою безкоштовно,— розвів він розгублено руками.

— У тому ж і сенс та гонор, щоб вони були продані, а мною куплені на ім’я дружини моєї, Софії, у вчорашній день, як, скажімо...— подивився Сірко на побратима,— хутір Артемівка.

— Хутір?! Артемівка?! Так такого ж немає? — стенув плечима Нелюб.

— Нема ж хутора, пане Сірку,— підтримав свого кума Дикий.

— Доки воєвода надумається перевірити, буде.

— Якщо не жартуєш, пане Іване, отим, то буде тобі така купча ще нині,— утямив, про що йдеться, і простягнув Сіркові руку війт.

— Навіть так?

— Пан воєвода недалеко звідси, встигнемо.

— В такому разі,— ударив Сірко долонею по долоні війта,— дарую в додаток до всього й оздоблене сідло.

Вже за хвилину вони сіли на коней і зникли в поросі і за горбом.

— Що ти затіяв, сину? — першим похопився Слимаченко.— Ти дійсно ту пущу хочеш придбати?

— А чого ж, батьку?.. Хочу...

— Але не віддавати ж отакого коня, коли можна її одержати безкоштовно?! Дорогувата ж ця затія,— чухав потилицю, ледве стримуючи себе, Корній.

— Зате певна, пане Слимаченку,— сказав, ніби між іншим, Разя.— Краще не придумаєш!

Та не так подивився на все те малий Данько. Сірко не любив його за зухвальство, забіяцтво і оті цілоденні гасання по Мерефі бозна й де. Скаржилася на нього Софія, яку він привселюдно обзивав квакшею, і мати Мотря, бо геть відбився від рук без батька. Нарікали сусіди і міщани, бо робив їм капості, що аж райці в управі викликали Мотрю.

В Данька по приїзді дівера в Мерефу була надія, що той подарить йому оцього мишастого, бо для чого ж би він його приправив аж сюди. Він спершу хотів було його просто викрасти і дременути на Січ, але одумався, бо не знав туди дороги, а основне, мав надію, що Сірко залишить коня вдома, як буде від’їздити, і він лишиться над ним господарем. Буланий і Снігурка були не по вдачі Данькові, бо ходили, як у плузі, повісивши голови. А цей!.. Гнув шию ободом, вухами стріляв, як списами, очі наливав звіром і, звичайно, пуги не потребував. І ось маєш!.. Як череп’яний горщик, розбилася надія...

— Не дам!.. Не дам!..— кричав він, як ошпарений, дізнавшись, що скоїлося.— Огир мій, і все тут!.. І не дам його нікому!.. Або кременем ноги переб’ю йому, і тоді подивишся! — погрозливо сичав він, витягнувши гусаком шию до Сірка.— Мама й тато тебе, байстрюка, підтинника, вигляділи і виростили, а ти їм чим заплатив за те?..— сікався він на віддалі, остережливо, та Сірко раптом осліп від образи і спершу було кинувся на хлопця, але через мить уже сидів на Велесові і прямо вскач понісся на образника.

Юрба, зачувши оту образу юнака, спершу обурилася, а як Сірко понісся за ним, перепудилася, і лише Корній, проклинаючи увесь рід Гундин, кинувся і собі верхом доганяти Сірка.

— Стій! Не руш!.. Не смій!..— кричав він, завважуючи, що пасерб не чує його. Таки недалеко і втік Данько, бо вже за мить Сірко, зіскочивши з коня, згріб його залізними кліщами своїх рук, і той лише встиг кувікнути і замовк, знепритомнівши...

Вхоплений Корнієм, він не подавав ознак життя і прийшов до тями, коли Корній, взявши на оберемок, відлив його коло річки. Сірко сплюнув, стоячи в розгубі, взяв за повід Велеса і пішов до гурту.

— То чого ж ми тут стоїмо, люди, ходімо дообідувати,— нагадав усім сторонній при отому всьому дидаскал Вустим.— Адже на нас жде пані господиня...

Коли вже в хаті Сірко пояснив свою затію, прийшовши до себе після всього, що трапилося з Даньком, думки присутніх роздвоїлися. За купівлю пущі одразу охоче вхопився Нерід, його підтримала Мокрина, Сабрі і Рази, зате інші, і насамперед Мотря, були проти. Найсильнішим доказом у неї було те, що пущу можна було заселяти і без купівлі, а значить, і без віддачі мишастого. Корній, згадавши, що у діда Капули стоїть недобудованою нова його хата, а він отут, в зв’язку з цією купівлею, змушений буде затриматися, хоч обіцяв старому не баритись, мовчав, не виказуючи своїх думок.

— Коли так, пропоную проїхати на місце,— звернувся до присутніх Сірко.— Там воно видніше буде.

— Чи ми не знаємо, сину, пущі,— докорила йому Домна.— Пустівник, та й усе тут. Лоза тобі ота потрібна, порохняві верби чи смутні стуракині?..

— Ми також з Мокриною поїдемо з вами,— загорілися рум’янці на щоках Софії, що досі була приголомшена незбагненною несподіванкою, надто з Даньком.— Сідлайте, дядечку Сябрику, поки ми одягнемося, коней. Нам буланого і Велеса, а Івась хай іде яким Іншим,— кинула лукавинкою в чоловіка і пішла наспіх до покою, ведучи розгублену її бажанням Мокрину.

Слимаченко догнав Сірка уже біля левади.

— Думав, як радилися,— порівнявся він із пасербом,— переїдете з пані Мотрею до нас із часом. І діда Капулу попередив про те, а ти, бачу, щось інше замислив, ні з ким не порадившись,— чи то докоряв, чи то скаржився вітчим.— То нащо ми оте з матір’ю затіяли отам, питаю тебе?..

— Пригодиться, батьку,— розчулився Сірко.— Хіба ж знаємо, де воно і як буде з нами при отих суксцесах безперервних? Мушу ж якось віддячитися матері Мотрі і за себе, і за матір! Віддячитися, щоб заглушити в ній протест проти себе як зятя. Мушу зробити те!..

— Хіба ти той покон, що давав батькові Сулимі, думаєш колись порушити?..

— Бог свідок в тому мені, батьку! Не порушу довіку!.. І житиму, і вмиратиму тільки січовиком у двобої з людоловами чи з поневолювачами народу нашого!.. Іншим ніколи не буду!.. А цим...— зам’явся,— хочу наситити міщанство тещі, а головне — дати притулок Артемові і Сабрі з родинами не з ласки її!

— А як на те січовики подивляться? — ще сумнівався вітчим.

— Не хочу важити на те!.. Не хочу, бо воно марничне, бо все буде тут не моїм, а Артемовим, Сабриним та, може, Софіїним... А я — лише гостем навідуватимусь, якщо згодиться переїхати Софія у вашу Капулівку...

— Може, й правда твоя,— зітхнув Корній,— тільки я не розумію, бо сподівалися ж, що ти і їх перевезеш до Січі поближче. Там воно ні тобі ясаків царських та боярських, ні тобі всяких мостівщин, ні тобі лінійних та тягових поборів, ні тобі воєводиних сотників та війтів,— натякав він на отих недавніх гостей.— А птаства навкруги, а паші, а землі, та ще й якої?.. Куди твоїй пущі.

— Не хочу, батьку, будь-якою ціною, байстрюком та вигодованцем бути!..— подивився болісно на вітчима Сірко.— Мушу переконати всіх отут, що не жебрак, не голодранець ріс у покійного Кривошапки-Гунди. І перед нічим не зупинюся, хоч би й що!.. Не до тещі в хату піду, а й її з усіма бебехами заберу на очах і січового товариства, і мереф’ян..

— Ти, Івасю, не гнівись, що промовчала тоді,— притримала Велеса коло них Софія.— Я... більше тебе того хочу, моя опоро,— блиснула вона загадкою в очах на отетерілого свекра і його пасерба і поскакала геть.

— Отож і вгадай їх,— осміхнувся Слимаченко.— Може, й мати не від того, чи як ти гадаєш? — пантеличився він.

— Побачимо, батьку,— попустив поводи строкатому чорногривцю пасерб і рвонувся вперед.