Засвіти

8.

Хилиться сонце на півдня, смажить верхи дерев і дахи, п’є з усього останню вологу-випар, ганяє німих метелиць і метеликів по левадах, горить серпанками над травами, очеретами, попід кучугурами коло Мжі... А в Мерефі вузенькими вуличками носиться в стовпастих клубках пороху дитяча невгамовна галасня і глушить дзвінко-лункий клеп кузень, зливаючись з ним та ще з виляском праника аж там, десь за левадами, коло Мжі, утихомиреної і обмілілої...

— Гуси, гуси,— додому! — кричить котрийсь із хлопчиків.

— То ж чому? — запитує дівчинка.

— Вовк за горою...

— Що ж він робить?

— Гуси скубе!

— Які?..

— Сірі, білі, волохаті, тікайте, дітки, до моєї хати! — вигукує знову голосисто хлопчина, і гурт вихорцем схоплюється й несеться в довкілля, надуваючи розмаїті сорочечки за дитячими спинами.

До одного табунця отаких забавників на клинці вулички не знати й звідки раптом наблизилась якась подорожня. Гра раптово припинилася, діти подалися до воріт та перелазів, і тільки сміливіші мовчки стояли на місці.

— Добридень, гусята!.. Принесіть-но, кому ближче, холодної водички,— сідаючи обік жаливи в холодку, звернулась до сміливіших подорожня, опустивши на траву торбину і вузлик.— А то ж чиї креймахи? — оглянула вона дівчину, що стояла над ними, тримаючи пальця в роті.— О, та у вас тут ціла фортеця, бачу... То ж, мабуть, тин, а це загата чи гатка, мабуть?

— І не загата, тітко, а мули,— поправив подорожню шепелявий хлопчик.— І не фолтеця, а — твелдиня, кліпошць, тітко. У війну з бушульменами глалишя,— оглянувся запитливо і хвалькувато він на однолітків.

— А креймахами хто ж грався?..

— Не клеймахами, а — клемняхами, тітко,— хихикнув, настирливо поправляючи подорожню, той же сміливець, вихопившись поперед дівчини.— І говолити ви не вмієте...

— Нехай буде, сину, і кремняхами, коли хочеш... То я вам перешкодила, бачу?..— дістаючи шматок сухого коржа з торби, приязно посміхнулася прийшла.— Беріть, це ж від зайця,— почала вона вмовляти дітвору, ламаючи кожному по шматочку.— А ти ж чого не їси? — запитала дівчинку з кремняхами.

— А зайчик що ж їстиме? — відповіла та питанням на питання.

— У нього багато було, як мені давав... Передав вам коржа і питався, чи чемні ви діти. Чи слухаєтесь старших...

— Чемні-і! Слу-хає-мось! — несміливо пробубнили невпопад обдаровані.

— Він так і гадав. Інакше не дав би гостинця...

— А чому ж ви їште, коли то нам пеледав жайчик колжа? — злукавив, примруживши око, таранкуватий сміливець.

Подорожня зовсім розвеселилася:

— Тебе ж як звати, ластівченку?

— Мене — Левко, а цього — Плохіл, а того — Малко...

— А батько в тебе є? — перебила його подорожня, втішена.

— На Шічі батько. Тулків і таталів поб’є, а мені лошатко і гаківничю подалує... Тіток багато, багато ж яшилу вилве... О!..

— Яких тіток?..

— А хіба ви не жнаєте? — кмітливо посміхнувся він.— А мати,— торкнувся він коси подорожньої,— зито зне, і Олишка зне... Вші мателі на цалині: і Петликова, і Оштапкова, і Ликелина... Аж вечолом прийдуть. А ваш як кличуть, тітко?..

— Домною, сину, кличуть...

— Домною? І Ликелину — Домною... А наша мати — Катля, а батько йошавулом на Шічі... А ви чия мати?..

Подорожня якось болісно подивилася на хлопця, сухий шматок коржа застряв у неї в горлі, непрошена сльоза скотилася на щоку.

— А мати кажали, як я буду плакати, то мене татали жабелуть.

— А де ж ваша хата?..— ледь видавила з себе подорожня.

Хлопець ткнув пальцем уподовж вулиці.

— Тільки там тепел один Лябко.

— Нічого, Левчику, нічого,— підводячись, відповіла прийшла і, перекинувши через плече торбину, а на руку — одежину, пішла до вказаного хлоп’ям двору. Коло воріт чомусь довго роздивлялася, заглядала у двір, відходила і знову роздивлялася, поки нарешті сіла під тином, видно, вирішивши чекати господарів.

— То ви... тут будете? — несміливо запитав Левчик, що з юрбою дітей підійшов до неї.

— Тут, сину, тут... Ідіть бавтеся, а я посиджу сама.

Сідало десь за дахами, горбами та могилами обважніле сонце, кидаючи крислаторослі тіні на схід, мукали стомлено корови, несучи обважнілі вим’я з псовиськ, рипіли мажі за напівсонними, зайнятими ремиганням, волами, спадала денна смага...

— Добридень, пані осавулова, і тобі, посестро! — підвелася навстріч господарям, що верталися з царини, Домна.— Не відмовтесь послухати моє слово, як ласка ваша...

— Чого ж відмовлятися, дочко? Вислухаємо... Заходь до господи,— розглядала запилену і бліду подорожню осавулиха.— Бачу, не зблизька ти до нас, присідай,— поблажливо, трохи втомлено, запросила вона, як зайшли в світличку.

Домна не чекала такої прихильності. Зневірена багатьма невдачами дотепер, вона так зраділа, що не знала з чого й починати, та осавулиха, видно, зналася на людях, бо, помітивши те, допомогла:

— Куди й по що, добра дівчино, путь держиш, цікава послухати?..

— Та як вам сказати, паніматко? Й сама не знаю гаразд... Ішла, поки йшлося, а тепер хотілося б десь найнятись, та не потраплю, кому б я потрібна була у вашій Мерефі...

— Злагоди-но, Орисю, вечерю,— наказала мати поважно дочці.— Там у льосі молоко і ряжанка, а на кабиці — коржі,— докинула вона, продовжуючи слухати.

— Може б, найняли мене?.. Робити я все умію і охоче робитиму...— не знала Домна, як переконати господиню у своїй страшній нужді. Адже, хоч би й що, вона мусить десь улаштуватись тут поблизу, коли не пощастило в Мотрі.

— Найнятися до нас, дівчино, не можна. У мене, бачиш сама, донька, слава богу, помічниця вже, та й хлопець підріс — догляду не потребує...

— А я жнаю цю тітку,— вмішався Левчик, влетівши в хату з вулиці.— Вона нам колжі від жайця давала...

— От і добре, що знаєш,— посміхнулася господиня.— Ти краще біжи та скажи Орисі, щоб вимила тебе коло корита, бо весь бруд на вулиці на себе забрав,— докорила вона хлопцеві і, помовчавши, ніби щось обдумуючи, встала з лави, підкотила крайчик убруса на столі і пересіла.— Сідай і ти — трохи підвечеряємо, бо в нас ще порання чимало,— припросила вона гостю до столу, як Оришка наставила їжі...

Повечерявши, господиня забідкалася поранням, що ждало на неї:

— Та ти ж куди це? — запитала в гості, коли вже виходила до того порання.

— Хочу ж допомогти вам, як дозволите...

— Ми й самі, дівчино,— розчулилася осавулиха.

— Дозвольте, паніматко, я не стомилася.

— Хай, мамо... Ми нарвемо буряків та хопти свиням,— попрохала Орися.— Пішли, сестро!..

Пізно ввечері, як усі вже вляглися спати, Домна, випитувана господинею, розповіла про своє життя. Приховала лише Дмитра в тій оповіді, сина та нічну пригоду в Мотрі під Мерефою.

Поснули всі досить швидко, лише Домна переходила о спогадах все нові й свіжі шляхи свої, знайомі й чужі місця. Як і завжди, все починалося з рідної хати, утоптаної роками стежки на город, крислатої кислиці коло криниці, дитячих немудрих радощів і втіх, вкрадливого, нікому не відкритого кохання і тієї як хмелем споєної ночі, коли страшним вихором зграйних круків налетіли людолови, навіть проснутися не встигли люди, як уже палало в огні, стогонах, зойках, розпачах зашморгнуте волосяними арканами село.

Коротка літня ніч, зате швидка людська пам’ять. Геть усе згадалося Домні в новій оселі. Либонь, аж під ранок заснула.

В щоденному поранні по двору, в городі, у полі, в молотінні та віянні прийнята людьми Домна незчулася, як і літо майнуло... Жила, відроджуючись втіхою, що близько, поруч, живе і він, її рідний Івась, треба лиш витримати, почекати, не зрадити своїй обіцянці бути обережною, і таки доможеться свого. Поволі звикала до осавулової сім’ї, а та — до неї. З Оришкою так заприятелювали, що навіть їсти одна без другої не могли. Часто по трудах і клопотах, як дівчата лагодяться на вечорниці до когось, Оришка просить, бувало: «Підемо, сестро, вдвох, бо одну мене мати не пустять!» Та Домна, жвава й весела, при цих словах завжди засмутиться і, хоч що, не піде. Не йде в таких випадках і Оришка, а матері з того тільки втіха, бо рано ще її доньці по вечорницях шастати. Проте оця постійна відмова і Оришці, і її матері згодом видалася незрозумілою, дивною, повсякчас натякаючи на щось їм незнане в житті Домни, вже геть дозрілої дівчини...

Одного разу осавулиха, боячись, що донька ще отак засидиться в дівках, таки вговорила прийняту:

— Пішла б ти, хоч подивилася... Не сподобається там — вернетесь. Чей же не вкрадуть тебе хлопці?..

І Домна здалася на вмовляння господині, від чого Орися не знаходила слів, бо таки дуже вже хотіла туди з набридлого дому. Співають дівчата за кужелями, за прядками, за шитвом, а хлопці сітки в’яжуть, колодочки до ножів майструють, грушеві люльки і цибухи довбають та мережать дрібною в’яззю. Коли ж спів притихне, жартами та дотепами перекидаються, діда Ничипора слухають оповіді, з яких не розібрати, які є дійсність, а які вигадка...

Домна мовчить, як чужа тут, хоча знає вже чимало Орищиних одноліток і знайомих дівчат, та й хлопців уже деяких розпізнає. І на ту мовчанку її, на ту осмуту звернули увагу вечірники, бо ж ні слова за вечір від неї не почули, ні усміху не зауважили... Хлопці навіть пробували розважити її дотепами, та, помітивши, що та не відповідає їм, примовкли.

По отому шарваркові, що ведеться безладно на всяких вечорницях, котрийсь із хлопців, вибравши момент, одиноко завів давню думу про Микошинського:

підтримали кілька голосів заспівника, що, таки осмілівши, ввійшов у голос.

наповнили непросту хату дівочі і парубочі голоси, сплівшись в суцільну тугу. І полилися журливим переливом, вирвавшись, мов кипінь з посуди, в довкілля з хати пісенні печалі й радощі...

Домна слухала ту думу і, як ніхто, бачила неволю, пов’язану налигачами на нескінченно довгій степовій сакмі, і ніби відчувала, як пшакає з-під ніг, крізь побиті оструплені пальці отой розмелений копитами, колесами і людськими ногами порох доріг... Лежать вони, крутяться і в’ються в її пам’яті, як таволги довгі і вкривавлені...

— Ти б не журилася та підтягла б своїм голосом нам, сестро,— звернулася котрась до Домни.— Голос у тебе, чула Орися, хороший...— вмовляла вона та й не рада була, бо та не знати з чого розплакалась, схопила раптом шитво та — з хати... Не запрошувала її більше на вечорниці Оришка, не нагадувала про ту пригоду їй і господиня, бачачи в тому якусь таємницю недоторканну...

А час ішов... Давненько вже чекали осавулу додому, а його все не було та й не було... Щоправда, особливо не допитувалися, бо ж звістку про нього мали — то з походів, то з паланок та зимівників або й з подніпрових ловів... З розповідей господині та Оришки, оповідань сусідів Домна знала вже, що чоловік він крутий, собі на умі, як говорять, але доброго серця, і тому чекала отієї зустрічі з ним, що мала щось вирішити на краще і в її, Домниній, долі. Особливо тішило її те, що він прихильний до бідних і покривджених, до невільників-визволенців, бо сам аж двічі був ним...

Та ось і він у хату...

— Чував, що ти служку взяла собі, паніматко,— кинув він глузливо-злий погляд на дружину, переступивши поріг.— Прислуги, бач, захотілося до невтерпу?..— зміряв він неприязно зблідлу Домну.

— ...Не за плату я, ваша милість,— ледь не плачучи, вступилася вона за господиню.— Не за плату... Паніматка змилувались наді мною, притулок дали, спасибі їм...

— Змилувались!.. Сама притулку попросить,— метав він злобу на дружину, кидаючи на піл кунтуш і шапку.

— Цьому я виною, любий господарю,— звела до нього руки Домна.— Тож пожалійте вашу господиню за добре серце... Я піду від вас,— метнулася вона по хустку та свитку.

— Таточку!.. Татуську! — вбігла в хату Орися.— Приїхав-таки! — випалила вона і зупинилася, зрозумівши той негаразд у хаті.— Ти Домашку свариш чи матір?..

— Він завжди так: не спитавши броду, лізе у воду,— обізвалася господиня.— Розкажи йому, дитино, може, трохи остудиш,— підійшла вона до Домни і поклала руку на плече...

— Ну, коли ти Паливодина, то пробач, хай так і буде,— винувато і ніяково згодився господар.— Та не наймичкою, а першою дочкою будеш у нас! — не знати кому говорив він це: дружині чи Домні.— Козакував я охочекомонником у нього... А тепер...— переждав для врочистості,— кошовим наказало товариство бути,— скупо похвалився він.— Обділи її, Катре, найкращими дарунками,— показав на клунок, що привіз із собою.

— Кошовим... тебе? — і зраділа, і злякалася, перепитавшу, дружина.— Вибори були, чи що?..

— А то ж як, сам назвався?.. Як не відмовлявся від тієї рахуби, не помогло.

— Відмовлявся? — не вірила Катерина.

— Ось хрест — відмовлявся! — перехрестився він.— А калюкою обшмарували кляті діди так, що ти б нізащо не впізнала мене...

Тішились всі по тому випадку. Катря тим, Що відтепер називалася кошовихою, Орися та Левчик — тими гостинцями його, а Домна як на світ народилася по всьому, бо повеселіла, і не взнати було її...

— ...Довелося всюди побувати мені: і в походах, і в перепалках,— чула Домна його оповідь дружині на призьбі під ганком.— Ще й тепер не оговтаюсь, сиріч, не прийду до себе по тих конклюзіях всіляких. Аж у Чорногорії, сиріч в Трансільванії з князем тамтешнім, Табором Бетленом, побути довелося, ледве живими бог виніс... На погребінні Барабаша мало не всі владики були,— почула Домна згодом.— Прочан зібралося — видимо-невидимо!

Отак і йшло тепер її життя в родині кошового — то в радощах, то в печалях... Свята скрашували його, будні обтяжували, але терпіти можна було. Не потерпали, що завтра потраплять у ясир, хоч не відкидалась і така можливість, бо доставали нерідко сюди і людолови, і прихлібці-жолдаки та жовніри, і навіть боярські збіглі здирці-обирачі... Ззовні ніби жилося Домні непогано, але в «годованки», як називали її тепер у Мерефі люди, разом з отим видимим для всіх гараздом, було й своє життя, підспудне, приховане, печальне. І чим більше воно було таким, тим старанніше вона ховала його від людей, навіть приязних до неї і її долі...

Одного разу таки не стримала вона в собі отого невгасимого бажання, що терзало й мучило її, кликало й лякало. Переплела наспіх косу, накинула на плечі хустку-главотяж, подаровану господарем, та й гайда. Спершу ледь не бігла, а вже як зближалася з дворищем Мотрі Гундихи, сповільнювала кроки, відчуваючи, як спутує їх кострубатий страх, поки таки зовсім не стала як укопана в одному місці, бо дух забила ота схожість тину. Не той, а серце спинилося, стишилось. Згадала оту вузеньку вуличку, перекалок, сиру й туманну ніч, підхмелену постать у темряві, крик дитини... Так, ніби все те тепер було перед нею, а не там, в севрюківщині. Ледве віднайшла в собі силу зрушити з місця...

Ось і двір свіжим живоплотом обнесений, і перелаз новенький, і стуракині-тополі піднялися й вигналися. Підійшла, глянула, навшпиньки звівшись, прислухалась через тин і — завмерла. На порослому пагорбку перед хатою під таганком горить багаття, навкіл сидять безладно гості, а всередині — він, здається! Аж дух забило, аж серце завмерло, як побачила. Невже ото так підріс?!. Боженьку, який гріх непростимий!.. Свят-свят!.. Спаси й помилуй!..

— Сюди, Івасю, сюди! — кликала котрась до себе хлопчика, витягаючи навстріч малому руки.

Пішов слухняно, осміхається...

— Тепер сюди. До мене, любий,— забігала з іншого боку.— Дам жижу тобі,— показувала вона припалену галузку. Хлопець, мов те каченя, перевалюється з ноги на ногу, дибає, поспішає до простягнутої йому жижі, перечіпляється в траві і розпластано падає...

— О господи! — виривається з грудей Домни.

— Гоп! Гоп! — вимовляє він.— Гоп! — повторює, зрозумівши, що то він викликав тим «гоп» цілу бурю реготу, виляску навкіл. Домну, мов таволгою, порють ті виляски, мов гострий ніж забивають у серце отим знущанням...

— Добривечір, добрі люди! — роблено-приязно привітала забавників Домна зблизька.— Чи не було тут Орисі-кошовички? — впилась вона очима у малого.

— Не було... А хіба що? — зробила великі очі Мотря, пізнавши в прийшлій колишню подорожню, що втекла вночі.

— А ми... вже саменькі ходимо? — вхопила та малого раптом на руки і зачукикала.— Вже саменькі, бо чималенькі,— вп’ялася цілунком у личко дитини, і так же раптово й різко поставила його на землю, тримаючи за рученята.

— Не навик він до чужих,— заздрячи отій шальній пристрасті прийшлої, пояснила Мотря, беручи хлопця на руки.

«До чужих! — почула Домна гіркоту, насилу гамуючи сльози.— Треба скоріше тікати, бо пропаде все»,— мелькнуло в її свідомості.

— Піду, бо й так забарилася. На добраніч! — гукнула здивованій юрбі гостей уже від перелазу...

Тільки на вулиці, як відійшла трохи, дала собі волю. Світу не бачила за сльозами, захлиналася плачем, тряслася, як у пропасниці від задавленого в собі стогону-крику. Навіть там уже, на подвір’ї кошового, неспроможна була вгомонити себе.

— А цьому наса тітка плаце?.. Мозе, Лябко вкусив? — допитувався Левчик.

— А чого б же то, справді? — кинулася здивована Катерина до кухні.— Що сталося з тобою, дитино?.. Хто образив тебе?..

Домна так заридала по тому, що не могла і слова вимовити, а господиня пригортала її до своїх грудей, гладила по голові, як малу дитину, і нічого не могла второпати.

— Висповідалася б ти, дівчина, чи що? Горе своє виказала б комусь. Бо серце обливається, коли дивлюся на тебе...

Вгамувалася Домна лише тоді, як прийшла Оришка.

Бачила господиня й те, що вона ледь на ранок задрімала тієї ночі, бачила й у наступні дні, як ота біда кровоточила в ній. А Домна навіть у сні відчувала, як возився коло неї Івась, просився на руки, горнувся до грудей, обіймав за шию, пестився... Кілька тижнів вона лише й жила цим маренням, І боляче, і одноразово тепло було від того в неї на душі.

Перед самим Спасом неждано-негадано до кошових завітала Мотря з дитиною. Домна йойкнула, як загледіла їх із хати, і геть пополотніла.

— Що там таке? — тільки встигла вимовити господиня, як на порозі вже стояла гостя. Катерина не дуже й знала її, хоч бачила не раз і на базарі, і на царині, і коло річки.

— Добридень вам у вашій хаті!

— Добридень. Проходьте, будьте гостею.

— Такі, як я, гірше татарина. Гундиха я, з викотців, може, чули?

— Чом би ж не чула? Чоловіка вашого знаю, та й вас бачила не раз.

— З дитиною кручусь, по господарству, самі знаєте — одна... То й завітала оце погомоніти.

— Кажіть, послухаю. Ви, челядь, підіть надвір, хай ми поговоримо тут,— сказала ласкаво і ніби вибачливо Катря, помітивши незручність гості.

Схопившись за руки, діти стрімголов подалися з гуркотом із хати, аж Домна з того утішилася...

— ...То ото я й кажу, пані-господине,— з найголовнішого почала Мотря.— Доглядаю його, а сама думаю: чи ж воно буде моє? І мати може признатися якось, і родичі відшукатись. А до того мені незабаром бог дасть, може, помітили, самій справжньою матір’ю стати, то буде одно рідне, а друге — годованець... Всякого горя можна нажити, як то буває зчаста. Побоююсь і того, що про своє буду більше піклуватись, ніж про нього, мимоволі його кривдячи. А це хлопець, не встигне вирости, уже, вважайте, і нема його...

— Це правда, Мотре. Скільки ж йому тепер уже?

— Десь штири, по Покрові буде, як знайшовся. Охрестили, Івасем назвали, бо чи хрещене воно було, не знаємо, а прізвища його... теж бог знає.

— Все то правда, Мотре. Тільки я думаю, що печалитися тим аж так намарне. У хлопців, вважайте, доля однакова, та й наша, жіноча, від неї не дуже краща. Отож і про нього: чи буде він ваш, чи хоч би й знайшлися, як кажете, йому рідні батьки, то й ті, що виростили, не стануть чужими. Подумаю я про дитину, а головне, чоловікові скажу.

— З тим і прийшла я.

— ...Може, як на те піде, то й Січ ним заопікується. Чула, що беруть туди подібних, ростять їх там і навчають на кшталт турецький. Лише ото ще трохи рано його до січових мордувань приставляти.

— Вечеря готова, мамо,— ввійшла до хати Оришка.

— Клич всіх сюди та й повечеряємо.

За вечерею багато чого переговорили: про почуті новини, про дороговизну, про голод по селищах, особливо на Подніпров’ї, про ясирі та гвалти жовнірів, про те, що «як помажеш, то й поїдеш»...

— То ви ж, пані-господине, майте на увазі те, що казала вам,— попрощалася Мотря, взявши хлопця на руки, але тут-таки й поставила, бо тяжкий...

Домні немовби щось обірвалося в грудях по отому прощанні гості.

«Признаюся в усьому, розповім. Кошовиха добра, не подивується отому гріхові моєму»,— думала вона про господиню, та, коли доходило до зізнання, знов брав її страх і сумнів, тож і ховалася з тим.

Одного разу, за сніданком, господиня згадала про Мотрю:

— Дитиною журиться Гундиха. Своєї сподівається скоро... Я б сама взяла того хлопця. Левчикові до пари, та коли ж, боюся, чи наш батько на те піде.

— Візьмемо, мамо, тато нічого, крім доброго, не скажуть,— вхопилася за це до всього жаліслива Орися, не помітивши завмерлості в лиці подруги-годованки.— Візьмемо...

«Надоум, боженьку, її, спасенну»,— повторяла про себе Домна.

— Не знати, чи лише від нас те залежатиме. Може, товариство писареві прирече піклуватися цим. Він же й бездітний, здається. А ще можуть і війтові тут доручити та райцям... В покійного писаря вже ріс один із таких. Та й Кривошапко-Гунда ще ж не сказав свого слова. Хто воно там в таку пору? — почула вона стуки та шарудіння на ганку.— Вискочи-но, Орисю!..

— О боже!.. Богородице свята!.. Орда!.. Та-та-ри-и! — смикнувши до себе щосили двері, зойкнула і стала, як прибита до стіни, дочка.

— Що з тобою? — встала сердито із лави мати.

— Ор-да-а!.. Та-та-ри-и!— видушила з себе Орися, вирячивши перелякані очі.

— Свят, свят... Що ти верзеш?! — пополотніла посеред хати зі сплеснутими руками кошовичка. А за мить кинулася в кухню до кочерг.

— Добридень, пані кошовій! — почула вона на порозі світлиці рідну мову.— Гостей приймайте з коша, від пана господаря.

— Спаси, боже, і помилуй! — поставивши наспіх в кут рогача, перехрестилася вона і, отямившись, спохопилася: — А-а-а! Просимо! Просимо! — не вірила своїм очам.— Проходьте, будь ласка...— кинула вона докірливий погляд в бік Орисі.

— Я не сам, добра пані! Гостя вам привіз. Татарина пан кошовий до худоби прислав, бранця...

— Татарина? До худоби? — ніяк не могла вона второпати.— Оце оказія,— глянула насмішкувато на челядь.— Ану, який же він там? Кличте! — споважніла вона, облегшено зітхнувши.

Козак відхилив двері у сіни, поманив пальцем когось, і через поріг на цей жест переступив незграбно у хату татарин.

— Сабаних хайр олсун! Топлого ранку! — забелькотів згодом, розгледівшись і склавши долоні проти грудей, гість.

— Всю путь його вчив вітатися,— встряв козак, пояснюючи оте вітання.— Сказано — татарин!..

— Проходь, проходь уже. Оце його ти налякалася, Орисю? — посміхнулася Катерина, розглядаючи прийшлого.

— Хіба ж я знала, мамо, що вона...

Всім у вічі впала бідненька смугаста одіж, неквапність у рухах та ляк в очах бранця, що перебігали по хаті з одного предмета на інший. Мовчазно виждавши, татарин зі складеними на грудях долонями низько нахилився до господині, потім до Орисі і Домни, а вже потім, обдумавши щось, зробив уклін і Левчикові, аж той почервонів від сорому. Випроставшись, він глянув на козака, ніби питався в нього дозволу, і забелькотав щось до кошовички, відгадавши в ній господиню.

— Він каже, що радий вам служити, паніматко, і вашій родині всій також,— товмачив козак татаринові речі.

— Дякую і йому, і вам,— не знала, що говорити в цій церемонії Катерина.— Сідайте в нас гостем і пришельця просіть.

— Негоже, пані-господине, йому таку шанобу виказувати, чей же бранець він у вас, наймитом буде... Наших вони за ніщо мають.

— Та воно, може, й так, козаче. Але хата наша всякому прийшлому гостинна має бути, то... просіть!

Левчик перший зареготав, як татарин, сівши на лаву, куди йому вказав козак, чудернацько-скоро підкорчив під себе ноги, совався і кректав, аж поки таки всівся по-своєму, поважно оглядаючи челядь.

— ...Людей відпустили старшини зразу: і наших, і литву та московських оце з лиману, де ото перестріли їх засідкою. А цих,— глянув на татарина,— частину в полон узяли, а частину до аллаха відпровадили, бо супротив страшенний чинили... Казав мені по дорогі, що тікати не буде, бо що не з медом жилося йому в бея, а що хоче пожити в наших людях та мови навчитися, бо дуже в них великий попит на товмачів. Про те ж і в кошового просився на Січі...

— Кичук-чучук,— раптом заговорив бранець, розпливаючись у посмішці до Левчика.— Гюзель кичук, сулул гельбурса,— простягнув він руку до нього.

— Кличе тебе до себе,— пояснив козак.— Та ти не бійся, то він тебе боятися має,— іди до нього сміливо.

Левчик після короткого вагання розглядливо підійшов, видерся на лаву, якийсь час мостився отак же, як ото татарин, і, нарешті, сів також з підібганими ногами поряд з татарином, тому на втіху.

Дорослі всі розмістилися навкіл столу, і татарин навіть поплескав малого по плечу, щось белькочучи по-своєму. Та ось несподівано для всіх у розмову втрутилася Домна.

— Насіл чигір мали?

Татарин різко й здивовано кинув поглядом у її бік, виждав і з якоюсь особливою радістю та шанобою відповів:

— Бем есирим Сабрі... Сабрі,— вклонився він запопадливо їй.

— В таке й повірити тяжко,— піймавши звернені до неї погляди, сказала збентежена Домна.— Цей татарчук, здається, оборонив мене в дорозі з ясиру від цілої тічки собак. Неймовірно, а мабуть, так.

Сабрі розумів, що мова йшла про нього, кидав оцікавленими поглядами то на одну, то на другу з жінок, а догадатися, про що говорилося, не міг. Проте він помітив, що ота Домнина мова щось означала важливе і небуденне. Після сніданку і пригощення Катерина розподілила челяді дарунки від чоловіка. Найкращу малинову хустку вона віддала Домні, втішаючись.

— А тобі, Орисю, від батька кульчики до вух.

— А мені? — непокоївся Левчик.

— Для тебе в мене ось яка штука,— похвалився козак і подав хлопцеві штудерну, вцяцьковану татарську шаблю.— ...А у вас тут, бачу, спокійно, нівроку,— споважнів по всьому він,— бо там таке твориться, що й переказати тяжко. І татари, і турки, і ляхи полюють на нашого брата. Тих вписують у реєстри, тих виписують, розбрат та сварку сіючи, а, попри все, Січ росте, шириться, міцніє. Аякже! Куди ж подітися, як не на Січ, жебрачникові? Оце, як запросив нас до оборони круль проти турків та татарів, так під Хотином козаки і жовніри розбили їх наголову, і коли б не можновладці, що зразу ж замирили з турецьким султаном, то ми б... Ех, не таланить нам! Ненаситна утроба в магнатів отих. Замирилися, та до нас, хотіли роззброїти, так гетьман Сагайдак, не дурним бувши, наказав нашим відійти, а посланих заповзятливих рейтарників та жовнірів роззброїти. Геть рознесла їх козацька сила, змела, як пісок отой!

Того ж таки дня Левчик оббіг всю околицю, показуючи дарунок і оповідаючи про живого татарина і козака, що «што бушулменів жабив», а в Мотрі, несучись поспіхом через перелаз, на радощах розпанахав штанці, та, не звертаючи уваги, хвалився:

— У мене і шабля, і таталин є... Зивий таталин, їй-богу, зивий!.. Хай тобі мій піштоль буде тепел,— обрадував він на прощання Івася.

Вечором він вернувся додому з розквашеним носом — хлопчики не повірили йому на слово, проте не плакав, а хвалився, що всіх він побив ущент... В похвалі мусив пояснити, де подів пістоля, і коли сказав про свою щедрість, то так і не второпав, чому тітка Домна так палко його пригорнула:

— Ой, тітко! Сце задусите! Сце задусите!..— пручався.