Засвіти

56.

У Данцігу, ставши нарешті на довгожданий грунт, козаки кинулися купувати собі добірних коней, провізію, гостинці для знайомих, рідних та побратимів і вже другого дня, під вечір, виїхали з чималою кількістю польських русинів, що побажали переметнутися в козаки. Отримали вони і льоси — перепустки королівські. Сірко, мов ожив тут, на чолі об’єднаного й поповненого полку. Адже військо його було у всеозброєнні і йшло воно на жадану для нього рідну Україну, надихане жаданням волі і перемог!

В дорозі Богдан Хміль більше розмовляв чи сперечався з Ярославом Вешняком, не клопочучись отими рештками польських пішців, на чолі яких став. А вони ледь пленталися, бідні, за балагулами, що він купив їм своїм коштом для скарбів усіляких і зброї.

Вечоріло, як Сірко попросив дозволу у Хмеля відірватися від нього і їхати кінно швидше. Богдан, як і Вешняк, вклонилися тричі козакам доземно, побажали щасливої путі.

Як дві витоки-річки, розлилися козацькі і польські колони і незабаром геть згубилися у вечірнім присмерку.

А Франція, зітхнувши по довгій примарі-війні і оголосивши згодом з балконів міських ратуш у Мюнстері і в Оснабрюку статті Вестфальського миру, глянула на сонце й світ, як на високу гору вибравшись, очима вдів і дітей, калік і жебраків і очима... лакиз королівських з розкішних палаців і двірців...

Не забули дюнкерчани отих великих послуг козацьких. За переказами, особливо довго їм пам’ятався молодий ватаг січовиків Іван Сірко, якому на знак дяки і найбільшої пошани вони спорудили ніби проти міської ратуші мармурове погруддя, щоб нагадувало воно нащадкам про неоціниму поміч їхнім дідам у звитязі вславленого колонеля козаків з далекої казкової України.

Довго згадували і фландрійці своїх соратників у тому визволенні добрим словом, урочисто правлячи меси у свята та щороку весною опоряджуючи могили полеглих живим різноквіттям, поки час не забрав і могили, і події, з ними пов’язані, у небуття...