Засвіти

59.

...— Хай і так, хай, а ти пусти мене, я розбуджу його, то й сам побачиш, що не лише дорікатиме, а навіть подякує тобі,— чує Сірко чиїсь сперечання коло входу в курінь.— Де він тут, отой отаман великий?..

Сірко метнувся, спішно звівся, виглянув із-за папломи. Перед ним стояв отой колишній Василько Шевчик, що «народився тоді, як їхня корова рябе теля привела». Шевчик не підріс особливо, але вже давно змужнів, навіть руді вусики хвацько закрутив догори.

— Ти?.. З якого світу якими стезями? — схопив його Сірко за руку і потяг за паплому.— Будь тихо, бо сотник спить тут.

— То, може б, десь вийти? — прошепотів Шевчик.— Бо ще гніву накличемо.

— Ніякого гніву!.. Я вже не сплю давно,— схопився Мороз із полика.

— Лежи-лежи, Несторе, ми й надворі погомонимо,— накинув Сірко на плечі кунтуша наопашки.— Ходімо, Василю,— потягнув він за руку товариша.

— Даруй, отамане, що не дав доспати тобі,— присів Шевчик на ослончик коло куреня.— Дізнався, що ти тепер тут, а дома непереливки, то й дременув оце. Чи ж приймеш до свого куреня?..

— Та чого ж не прийму, брате? Як рідний же ти мені!.. Слава богу, живий, а я всього начувся.

— Ото лише, що живий, а так... горе одне, та й годі... Жінка в мене, діти у Вишневеччині... І так жилося, не доведи боже, а оце в зимі якось провідали Яремині посіпаки, що я був отоді з Яцьком Остряницею. Нагрянули, зробили трус, відкопали зброю і геть всю забрали... Засіли й на мене, бо не був тоді, на щастя, дома, та, попереджений сусідом, я аж сюди оце подався...— зітхнув глибоко Шевчик.— Ледве ж добрався до вас... Пантрують жовніри і переправи, і степ.

— Діти ж уже величенькі хоч? — спитав Сірко, співчуваючи побратимові.

— Та де ж їм уже бути величенькими?.. Найстаршому шостий, середульшому четвертий, а найменшому другий рочок пішов,— зів’яв раптово оповідач.— Прямо душа розривається на шмаття, брате!.. Хоч лікті собі гризи.

— Вірю тобі. В мене отакі ж, аж четвірко...

— Де ж вони тепер? — підвів очі Шевчик на Івана.

— Під Мерефою... З дружиною та побратимом безруким.

— Там, може ж, у безпеці ще,— додав Василь згодом.— Я поспішив до тебе не лише з тим і не як до знаного,— зам’явся він.— По путі надибав у Сухій балці корчму, а в ній... не доведи боже, що твориться!.. Між тим, потершись там, і про тебе довідався, бо була мова...— примовк Василь.— Козаки поспіль ніби на кошового мітять тебе... Але в тому їм дуже встає Іван Брюх з молодчиками та ще з якимось пащекуватим своїм джурою Дем’янком Многогрішним, чи що... За те ж і отой наш юнець Петро, пам’ятаєш, може, Дорошенко... А його руку тримають і ще якісь: Тетеря і Ханенко, що ніби знають тебе... Молодик той, Дорошенко, щось із двічі аж на кадуб спинався... Запопадливо хвалився, що на герці не має собі переможця... Кликав, правда, товариство на ляхів...— примовк, щось згадавши, Шевчик.— А товариство: і січовики, і навіть реєстровці та посполиті поспіль за тебе, брате, руку тримають,— повеселіло сказав він.— А-а? — піймав Шевчик погляд Сірка, що розглядав його одяг.— Обносився я геть, даруй!.. Нужда і визиск не дай боже нікому!..

— Дозвольте, отамане, слово?.. Шукаю вас, став зненацька перед розмовниками Сірків джура Петро Гук.— Отець Михай зі старшинами спішно просять у канцелярію, якщо проснулися.

— Хтось ще там є? — глянув на джуру.

— Старшина-реєстровик якийсь із загоном... Загін у дворі... Нечай, чи що!..

— Несторе!.. A-а, Несторе! — ожвавлено покликав Сірко Мороза із куреня.

— Слухаю тебе, отамане! — протирав той на ходу лице.

— Прийняти, зодягти,— поліз заклопотано Сірко в кишеню кунтуша.— Ось маєш гроші!.. І примістити мого однокашника,— вказав на Шевчика,— а я — в канцелярію,— раптово встав він із лавиці...— Готувати курені, як домовлялися, Морозе!..

— Безперечно, отамане! — кивнув головою Нестор.

— Ти вже прости мені, брате!..— повинився Сірко, взявши за плече Шевчика.

— Та нічого... Знаю...— звівся і той в розгубі.— Це ж який Нечай?.. Наш отой?.. Данько?..

— А то ж хто ще?

В канцелярії Сірко застав лише отця Михайла та гостя. Віталися, як рідні. Чоломкалися, розглядали один одного, покружляли в обіймах, коротко освідомилися: хто, що, де і як. Данило був пом’ятий, неголений, в щетині, що аж горіла рудизною, в поросі, стомлений, але повеселілий.

— Трохи чув, що у вас тут...— перейшов Данило на ділове, споважнівши.— В кошових тобі ходити, брате!.. Радію і схвалюю! От би старий наш Шуліка тішився, як передрікав ото!.. Царство йому небесне і пухом земля! — перехрестився він, всідаючись на лавку. — Ви вже даруйте, що не до вас безпосередньо, а... до побратима моя справа...

— Бог, сину, подарує тобі все,— тер за звичкою руку в руці Гунашевський.— Може, маєш щось дискретне, то я...— зам’явся він.

— Ні-ні! Навпаки, отче!.. Велено при вас і лише при вас те вчинити,— поліз до напханого геть великого торока Нечай рукою.— Уклін тобі, брате, від Богдана-Зіновія і ось ці брязківки в додачу,— глянув він на двері і отця Михая запитливо.

— Маєш спокій, сину, сюди ніхто зараз не зайде, бо попереджений джура пана Івана там на сторожі,— заспокоїв гостя Гунашевський.

— Отож, ці брязківки в додачу,— викладав він на стіл одну за одною мошни із грошима... Це дарунок Січі від його світлості короля Владислава...— пояснював Нечай вчинок свій, помітивши в очах господарів здивування.— Готується по домові з королем... Так-так, по домові з Владиславом готується похід на Стамбул чи й ще десь, то просили спитати, може, і Січ вдалася б до того?.. Просив пан Богдан, коли ваша ласка, щоб придбали і для нього якомога більше і зброї, а чайок, і підтримали козаків, котрі згодяться на отой похід...— виклав увесь торок у цілу горку Данило.— Похід на голомозих одразу по весні,— слідкував Нечай за виразом облич обох господарів, що таки розгубилися.

— A-а... більше пан Богдан нічого не велів? — поцікавився Сірко згодом.

— Якщо відверто, друже, то казав потвердити твою з ним домову про його якийся пай,— пригадливо сказав Данило.— Але лише тоді, коли б ти про те нагадав, а так — велів мовчати, бо знає, яка скрута вас тут обсіла,— зітхнув Данило.— Коли ще щось із того лишилося, то просив, коли ти згодний, придбати також на отой лишок зброї та тяжкого наряду...

— Тяжкого наряду?..— зробив великі очі Сірко.

— Тільки так і велів сказати. Тяжкого наряду, бо тяжким буде і затяжним похід ніби,— розвів руками Нечай і поліз до кишені за люлькою.— Ще просив вас обох Лютая підтримати тут, у коші...

Якусь мить всі мовчали. Сірко також розпалив люльку і смоктав її, видивляючись товариша, як і той його.

— Добре діло той пан Богдан замислив, але, чому на Стамбул? — заклопотано порушив мовчанку отець Гунашевський.— Королеві аж он як треба було б навести порядок у короні, а вже потім, може, і Високому Порогові погрожувати.

— Говорю, що велено, отче!..— вийняв люльку з рота Данило.— Добре було б, коли б тут про дарунок короля знало все поспільство і козацтво, як і про похід на Стамбул отой,— пригадав собі щось Нечай.— Є ж і папір нібито якийсь у гетьмана Барабаша від корони...— притишив голос чомусь Данило.— А ще...— пригадав він, — чимало реєстровців за те, щоб ви обрали достойних чільців. Бояться тим протиставити себе сіромі отут, але самі в більшості за тебе і лише за тебе,— тикав він люлькою в бік Сірка, дивлячись на Гунашевського. Богдан хотів би й Лютая, та...

Сірко довго сидів як ізсудомлений. В грудях клекотали і радість, і страх, і ціла склубочена брила турбот, породжені отим приїздом Нечая і його дарунком. Брила ота тисла його, душила, проте і обнадіювала. Бо кінчався розбрат, схоже, що дає знать нова націленість товариства. Як же, і реєстровці, хоч, може, і не всі, живуть тією ж бідою людською... Ото лише чи ж оберуть козаки його, Сірка, кошовим?.. А якщо і оберуть, то чи спроможеться він справитися з усім тут, та й деінде ще?.. Краще б Лютая обрали...— приходить йому в пам’ять прохання Хмелеве,— а я б у помочі був...

Думав про те ж і отець Михайло мовчки і отак же гризся, заздалегідь бачучи, може, й більше самого Сірка. Він уже тепер вирішив, хоч і не вірив у успіх, написати до Києва митрополитові Сильвестру Косову про, хай не благословіння на озброєння, то, може, хоч про поміч Січі в святих казаннях з амвонів чи, може, і грошову пожертву яку.

Нечай підвівся.

— Ну, то даруйте, я з вашого дозволу мушу вже відбувати звідси,— звернув він торока кручеником.— Добре буде, як про мій приїзд не дійде до реєстровців, тому спровадьте нас якось непомітно,— пішов він на Сірка, що також підвівся на прощання.

— Передай, брате, сотникові Богданові, що всі його паї цілі і будуть аж тепер використані, як він того хоче,— сказав Сірко Нечаєві, поклавши руку на рамено.— Як з тим справимось — не відаю, але намагатися буду скільки вистачить сили. Хай дає про себе знати і наказує, куди маю те надсилати.

— Пан Богдан в тому не має сумніву, я також всім серцем вірю тобі, брате,— обняв Данило Сірка на мить.— Хай щастить вам отут починати оте все. Благословіть мене в путь, отче, а його — на оті потуги наші святі,— підійшов Данило впритул до Гунашевського.

— Благословляю!.. В ім’я отця, і сина, і святого духу!.. Амінь!..— перехрестив він тричі обох, глибоко зітхнувши.— Хай святиться ім’я боже в люді страждущім і нині, і прісно, і навіки!.. Кланяйся, сину, панові Богданові і дякуй за довіру, за поміч матері-Січі!..