Засвіти

39.

Два дні Сірко провів у Чигирині, зустрічаючись із січовиками, знаними посполитими та отцем Данилом Тукальським, своїм січовим наставником і сповідником, і не навтішався душевно. Оті суксцеси, що їх подорожани застали тут, вплинули по-різному на всіх, а Сірка вони таки обнадіяли, відновили в ньому козацький запал і віру в успіх боротьби та її святість. Все єство його тепер роздиралося на два боки, бо мусив і задовольнитися новими розмовами з козацтвом, і бути в товаристві молодиків-бакалярів, до яких досить прив’язався за дорогу і яких не міг полишити наодинці перед розлукою.

Третього дня, вернувшись від отця Данила, де Сірко досить різко посперечався з його сином Йосипом, дуже йому нелюбим своєю хизуватістю, він знайшов молодиків над Тясмином, у похилій хаті під гонтою, куди їх Гордій Чурай привів на полудник.

Метка, в барвистому очіпку на голові господиня наспіх кинула на травицю-спориш смугасте рядно, поклала врізнобіч на нього по дерев’яній ложці і шпичці й побігла до кабиці за стравою.

— Прошу молодиків до вечері-коляцій! — гукнула вона, ставлячи дві великі череп’яні миски здвобіч на рядно-убрус.— Чим хата багата, тим і я рада! — проказала вона очарівливо, запрошуючи обраділих гостей.

Вештаючись то в хату, то назад з начинням та їжею до зголоднілих полуднувальників, вона, мов окропом, обдавала меткими поглядами час від часу то одного, то другого з них, чомусь особливо затримуючись сливами очей на Шульзі, червоніючи, аж тому робилося ніяково.

— А вона габет сапорем! — помітивши те і вже трохи вгамувавши голод, зауважив Варениця.— Має смак, товариство. І юшка, і хліб — одна смакота сама!..

— Преціум афектіоніс — цінна як пам’ятка,— докинув Шульга, скосивши погляд на молодицю, що несла якраз на підсипку ще галушки.— Потрава в неї варта її, братове,— намагався виплутатися із отого становиська Гнат.

— Ти не про потраву, а про господиню гадай, брате! — ущипнув Шульгу Пушкар, показуючи білі разки зубів і метаючи зизі погляди в бік вдовиці.

— Так-так, велебний, істинно про господиню тобі гадати нагода,— обпікався, шиплячи, Самойлович.— Hoc фратер омніпотенс,— підняв багатозначно він порожню шпичку догори.

— Не всемогутній, але в обшит іти не збираюся,— студив і Гнат галуху.

— Перікулум ін мора — затримка смертельна,— буркнув до всіх Пушкар...

— А до того ж ми за якусь годину розійдемось і, може, навіть не всі зустрінемося по оцій затії...— додав Сірко згодом сумовито. Кпини на тому і вщухли...

Невдовзі, запивши холодним сирівцем полудник, молодики якось осмучено урочисто проспівали на прощання «Гавдеамус» упівголоса, підвелися від убруса-рядна, хрестячись, і почали прощатися з господинею, що зачудовано йшла за ними до перелазу.

— Дасть бог, зустрінемося, у пригоді станемо,— дякував їй ніяково Сірко за наїдки.

— Сватів пришлемо від Гната, як святий прихід матиме,— докинув господині Сомко, вказуючи на Шульгу, що завбачливо топтався по-бурсацькому позаду.

— ...Замниборща з Наварикашею сватами від Гонивітра,— перехопив жарт Гнат, підступивши до господині і несподівано обнявши її дужими руками, на очах присутніх поцілував. Щоправда, молодиця й супротиву не чинила дуже, а лише стояла якийсь час спаленіло, потім, отямившись, ткнули наспіх в руки Гнатові наповнений хлібом і бубликами торочок з рукава сорочки і заплакала. А як молодики з гелготом відійшли вже геть, вона, сумовито дивлячись через перелаз їм слід, крикнула: «Олянкою я називаюся!.. О-лян-ко-ю!.. за-ходь-те-е!..»

Клонилося передосіннє сонце на підсуботівські ліски та пагорби, коли Яцько Остряниця, як старшина, прощався зі Скиданом і прибічниками, гарцюючи на нетерпеливому вороному скакунові, що розбуяно рвав вудила, зачувши дорогу.

— Чекатиму, як домовилися, батькового виклику, Карпе,— говорив він притишено.— Лишень порадь Павлюкові ще й від свого імені не замешкуватися, бо той Іуда, Ілля Караїмович, з Потоцьким можуть всю кулешу споганити. Де ж той твій проводжатий? — запитав він голосно, вглядаючись у погнуту червонаву каламуть тясминських вод на західному півдні.— Пора вже ніби.

— Як то де? Хіба не бачиш, як куряву здіймає, женучи сюди?..

— Ти думаєш, що то він і є?

— А то ж хто ще?..

За якусь мить із-за рогу корчми до мосту вискочило із пилюки кілька вершників на вистояних конях. Сірко, та й не лише він, звернув увагу на переднього з них, жилавого, в різнобарвне шаття вдягненого старшину на гінкому чалому коні.

— Перепрошую, зацне панство, за затримку,— зупинив верхівець на скаку коня.— Доки Ганна засмажила курчат та насіння, а ключниця налила меду, то й затриматись мусив, порушуючи слово. Та я вас за сонця ще на тогобіч спроваджу,— запевнив він Остряницю весело, доручаючи його джурі обважнілі тороки.— Дібровою чи Бужином їх накажеш, отамане, переправити? — повернув він дорідне і миле лице до Скидана.

— Гадаю, Дібровою певніше, Богданє-Зіновію...

— Авжеж, мабуть...— подивився чомусь той на юного сина.

Сірко лише на мить зустрівся поглядом зі знакомитим провідником, але різнув він його чимось гострим і пам’ятним по серцю, аж щем чути було, проте прощання з подорожніми, що від’їздили з Остряницею і тепер стояли в гурті вершників, затьмарило те враження й щем від нього.

— ...Клюнуся на вічне побратимство, отамане! — підніс руку Самойлович, прощаючись із Сірком.

— Клянемось, Іване! — обмінювалися зароком молодики зі своїм провожатим.

— А де ж те вино, перемішане з кров’ю, що мали б пити ми? — пожартував крізь сум Гнат Шульга.

— Ще матимемо і вино, і кров, була б радісною зустріч,— попробував Сірко попруги під його сідлом.— Будьте здорові!..— Нарешті пішов він з Яненком, Сомком, Пушкарем та Ханенком за Гордієм Чураєм до приготованого тим спочинку, бо удосвіта і сам мав вирушати на Січ з листом митрополита.

— Твоя хай Бутові каже Азак брати, поки Інаєтка хоче,— розливши роблену посмішку на плескатому лиці і блиснувши пасльоном очей, порадив Сіркові Тугай перед сном, як напутницю в дорогу.— Азак брати час...

Сірко нічого не сказав на те.

— Той знакомитий вчорашній провідник в різношатті хто ж буде? — поцікавився у Гордія Чурая другого дня, вже по путі на Січ.

— ...Хміль. Зіновій-Богдан... Чи то писар, чи то сотник... реєстровик... І дідько в ступі не розбере його,— пояснив досадливо по роздумі Чурай.— Хіба ж він один у нас тепер отакий?.. Живе отам за Тясмином на хуторі, хлопців має, яко підпоручників, фільварочок свій. В Чигирині у нього ніби є черепична і тартачок, олійня і корчемка, чоту озброєних пахолків начебто утримує при дворі...— додав він глухо згодом.— Різне про нього чував... і одне, і друге... В нього, як моя Мариська співає,— розлилася при згадці про доньку погідна посмішка на лиці Чурая,— і в чистім полі хутори, і хата на помості... А що Тугай каже про Азов, то має хос, хоч і невчасний. Я ще покійному панові Сулимі говорив не раз, що фортеця та — то суть бекет турецький над нами і донцями. Тепер ми в трактаті з Інаєтом, то він хоч не допоможе, зате й завади чинити не стане. Он і Путивлець при мені весною Гуні те радив, та ще обіцяв і поміч донцям завдати... Тайші також можуть у пригоді стати, коли б що до чого. А опанувати фортецею — абищиця. Мене туди ще покійний гетьман Михайло Дорош дознавачем з кобзарями посилав, то всі ходи там знаю,— замріяно хвалився Гордій, пригадавши щось своє, давнє.— Городниці там товсті, камінні, але як три наріжні вежі захопити чи висадити в повітря, то, вважай, і весь Азов із приплавом узятий.

— Казали, дочку маєте? — перервав згодом мовчанку Мартин Пушкар, досі їдучи мовчки.— Чимала вже, що, кажете, співає? — вколов він Чурая косим поглядом.

— Марилька?.. Співає,— прояснилося і розправилося лице козака.— Та яке ж оце їй літо? Либонь, п’ятнадцяте на Миколи буде... Я-то поганенький батько їй, бо, вважай, тільки наїздом і буваю вдома, а Горпина моя не нахвалиться ні нею, ні її піснями... Сама й складає їх, і голос добирає сама вдало... Отець Макар, також із колегіума,— подивився він скісливо на Мартина,— її голос на папір пише, а потім на сопілці чи скрипці з нього те грає... А то, оповідав Хома, що тепер уже й на кобзі хтось грає доладно те, і так жалісливо виходить ніби, що як на видовисько чи вертеп ото ходять до Горпини люди. Просила паперу привезти їй, та ні до Острога, ні до Крешовиці чи Лівчиць, ні до Янова чи до Могильська якось не випадало потрапити... Може, й ще десь є ті папірні, так коли б же знати про те якось?..

Чурай довго мовчав, поринувши в спогади. Коли ж надумався продовжити розмову, козаки заспівали сумну, як плач, пісню про Сулиму і примусили його забути про свій намір.

Уперше почута пісня та защемила Сіркові серце. Мимоволі підкралася до горла судомою. Ледве осилюючи її, тремтів, мов від пропасниці, й присягався пошепки: «Відплачу! Сторицею відплачу магнатам!.. Присягаюсь, батьку-у лю-бий!»