Засвіти

35.

Десь по двох-трьох тижнях, переколотившись по отих суксцесах, січове братство порвало всякі зносини з реєстровиками, скинуло на січовій Вальній раді Орлана і обрало собі гетьманом Івана Сулиму, а вже другого дня і вийшло на чолі з ним на волость... Іван Сірко, обраний на тій же раді сотником, був при Сулимі яко старшина і особливо довірена особа гетьмана. П’ятого надвечір’я, оминувши Кодак і свої застави, козацькі загони дійшли до Чигирина і, розігнавши сотенну залогу в місті і замку та прийнявши під свою оруду частину реєстровців з чигиринської залоги, установили свою владу і на ніч вирушили на Черкаси...

Серед гетьманових довірених Іван Сірко був не єдиний, до них належали і більш досвідчені за нього старшини — Павло Павлюк та Дмитро Гуня. Однак саме Він здобув у тому поході славу умілого переможця і тоді, як брали замки, і коли оточували жовнірські загони в полі. Проведені ним наступальні бої були навальні, рішучі і на диво маложертвені.

Упоравшись з Черкасами і лишивши свою залогу в замку, Сулима повів військо на Корсунь. В дорозі Сірко довідався від Слимаченка-батька, що там скупчилася велика кількість реєстровців і польських військ. Вирішено було — і знову не без участі «хитрого» Сірка — вдатися до обманного маневру: пустили чутку, ніби повертаються до Чигирина. Омана на диво вдалася, бо третього дня, підступивши надвечір до Корсуня, козаки заскочили і польське, і реєстрове військо зненацька і навальним ударом з чотирьох сторін під проводом Сулими, Гуні, Павлюка і Сірка майже без втрат вщент розбили їх, забравши і гармати, і замок, і чимало полонених, харчу та грошей, на неждану й негадану радість шведам...

Коронний гетьман Станіслав Конецпольський, дізнавшись про поразку своїх залог і здачу фортець в отих опорних містах, сатанів у безсиллі, вимагав від короля і сейму скорішого укладення миру і повороту Військ з-за Німану на Україну, що й було незабаром прискорено зроблено.

Дивувало всіх те, що по отаких успіхах у поході, коли наполовину поповнилося козацьке військо охочекомонниками із звільнених староств, коли було добуто в захоплених фортецях, закуплено та відпроваджено на Січ досить провізії і всілякого збіжжя, пороху, зброї і навіть гармат, гетьман, удаючи втішеного і веселого, насправді наодинці був засмучений і заклопотаний чи не більше ніж будь-коли. І годі було вияснити його роздвоєність.

— Марничне це все, Івасю, а головне — злочинне,— сказав він якось Сіркові на запит його один на один, чи не сталося якоїсь біди або хвороби в того.— Сталося, сину. Ділять нас ляхи за давнім поговором римлян: діли і володій. Ось і володіють, яко худобою. Старшини-реєстровики, а з ними й козаки стають у поміч ляхам і йдуть на братовбивчу війну. Чи заповідав коли якийсь батько комусь із нас отаке?.. А коли заповідав, то чому грім не вбив його тієї ж миті?!— люто блиснув він очима.— Тараса, мученика за все поспольство, тоді не послухали, полудою зацності заливши очі, дуки, а тепер маємо... Бреде люд,— додав він згодом, заспокоївшись,— на всі чотири сторони світу і спасіння своє по-різному бачить...

Призначивши на раді в корсунському замку Гуню кошовим, а Павлюка — наказним гетьманом на волості і лишивши у звільнених містах свої залоги, Сулима, замість того, щоб іти на Канів, як гадали всі старшини, чомусь спішно направився на чолі козацького війська в Кодак.

— Не поталанило нам... Замирилися ляхи зі шведами,— говорив він невдоволеному Сіркові в путі на привалі для перепочинку.— Мусимо встигнути до повороту із-за Німану на Україну основних польських військ належно поновити і укріпити кодацьку фортецю і її околи та Січ і приготуватися до найстрашнішого,— повторяв і втовкмачував усім старшинам він. Що саме вважав Сулима «найстрашнішим», коли говорив оте, так і не дізналися ні присутні при розмові старшини, ні Сірко. Пересторога, невідомість чи не найбільше мучили його й примушували губитися.

— Я залишуся з частиною війська в Кодаці для укріплення околів і фортеці,— повелів Сіркові,— а ти з рештою, яко наказний кошовий, відправишся на Січ із зароком: кріпити її зусюд і негайно, денно і нощно.

Цей наказ був такий несподіваний для Сірка, що він спершу й не повірив вухам своїм.

— Мене — ко-шо-вим, бать-ку-у?

— Тебе, сину!..— оперезав гетьман раптово білаша і понісся геть, мабуть, щоб уникнути подальшої розмови з колишнім своїм джурою.

Не вмістившись усім військом і валками в Кодаці, козацьке військо, переночувавши під поруйнованими ще мурами і ровами фортеці, наступного дня вирушило на Січ. Сулима, скинувши шапку, проводжав козаків на коні, дякував за старання у ратних потугах, просив зготувати десять чайок, старанно укріпити Січ, не ворохобитися і не пиячити. Сірко стояв коло нього, слухав оті прохання-накази, поки довгий ланцюг валки не відійшов геть.

— Готуйся там, сину, до неминучої вальної раті з поневолювачами і недоляшками, бо іншого шляху не бачу...— поклав він руку на плече Іванові.— Доведеться і братовбивство усім стерпіти, поки воно не розплодилося більше.... Митрополит теж проти нас,— натякнув.— Готуйся і сам ретельно, і козацтво до того спонукай, щоб вистояти нам і разом з поспільством перемогти.

— Та, чи ж я, недосвідчений, справлюся з тим, батьку? — притишено благав Сірко.— Скільки є знакомитих старшин. І Оліфер, і Кияшко чи Калинник, і Філоненко чи хоч би й Чурай, а ви... Як я подивлюся батькові Шуліці у вічі?.. Не по покону якось.

— Нужда й закон міняє, сину!.. А роблю це на прохання того ж Шуліки та пана Олекси Семирозума... Не втрачай в собі віри, а набирай, бо треба ж тобі бути готовим замінити нас, старіших, колись... Та й наказів своїх, ти знаєш, я не міняю, і козаки та старшини геть усі за тебе горою стоять,— заспокоював він наказного.— Отож, так і буде!..— смикнув повіддя білаша.

— То присилати зв’язкового чи ви самі будете при потребі слати своїх на Січ? — поцікавився Сірко в розгубі.

— Буду присилати сам... Віддаль тут невелика — рукою подати...— оглядаючись, заспокоїв він коня, що відходив уже.— Ну, з богом!.. Хай береже тебе він!.. Рушай уже!.. Та з Тевелем слівність дотримай чесно!..— гукнув услід уже через віддаль.— Слівність у козака — над усе!..

— Все виконаю, батьку!.. Приїжджайте!..— на мить затримав Велеса Сірко і, побачивши, що гетьман повернув у ворота, приострожив коня.