Засвіти

38.

Покритий м’яким порохом шлях, вибігши із бору на белебень, зразу ж роздвоївся і перетнувся навкіс третім. Хоч ліворуч показувалися острівцями купки верболозів, а від невидимого десь за ними дніпрового русла пахла свіжа вільгота і чувся далекий гавкіт, подорожани дивилися на шлях, що слався перед ними прямо, прислухаючись і розглядаючись... Промайнув у кущі наляканий заєць, проскакав чвалом у високих незайманих і німих травах сайгак, прокричала безбоязно крячка... Воркітливо кипіла, наче пінилася хмарками, дзвінкими піснями жайворів у розвидненому після лісу небі, голубаво-світла синь...

— Кладіться, товариство, на спочинок, бо хтозна, як воно там буде далі... Путь небезпечна тут...

— Хух, і степ, і ліс — спекота одна, а ось наблизилися до води — і зразу чується життєдайна прохолода. Лише не знати мені, чому ми маємо переходити цей Рубікон, хіба для того, щоб знову десь перебиратися вспак? — присів останнім Мартин Пушкар обважніло на розстелену чумарку.

— Я також не певен, що нам треба переходити Дніпро, та щось мені підказує, що ми зустрінемо отут десь січовиків або щось дізнаємося про них,— сказав Сірко згодом, вмощуючись у траві.

— Ватаг має рацію,— вкинув Шульга,— переправимося і підемо навпрошки... Верстов же з тридцять вигадаємо, регіментарю?..

— Скажеш гоп, як перескочиш,— ущипливо зауважив Самойлович.— Ще й перебравшись, можна не Перескочити, бо там, потойбіч, воно не те що в цій заполоханій дідизні Яреми.

— Дике ж поле почцівим крулєм Жигмундом-Августом милостиво дароване ребельованим викотцям,— сказав глузливо, закривши очі ліктем, лежачи горілиць, Яким Сомко.— Отож, на бога надійся, а сам не лови гав. А яке воно дике?.. Найшли ж привід, агели! Дике!.. Самі ви дикі всі...

За хвилину Гнат уже кликав до розісланої своєї чумарки всіх на трапезу, розкладаючи нехитрий полудник на все товариство.

— Прошу панство зацне до коляцій!.. Клянусь святим Патриком, панство, я з’їв би бика зараз, а не цю скудну потраву...

Виморені довгою ходою, свіжим повітрям та духмяністю, молодики їли все з таким заповзяттям, що і розмовляти не мали часу. Не з’їли той полудник, а змели його, незчувшись і коли. Перебравшись по тому зі своїми свитками та чумарками під крислату вербу в холодок, вони на мить затихли, спочиваючи.

Сірко лежав горілиць і, обтяжений ходою та напоєний п’янким запахом будяків, що пахтіли поруч, в колючім квітті яких порпалися джмелі, ледве розмикав очі в дрімоті, поки якесь шосте почуття не розбудоражило його раптом і не підвело враз. Рвучко звівшись і огледівшись навсібіч, він не встиг навіть слова вимовити, як загледів, що путівцем до них несеться вскач загін вершників. Скоріше відчувши, ніж розпізнавши їх, він отетерів і вичавив, зволожуючи пересохлі вуста:

— Товариство, встаньте!.. Жовніри!..

Тікати кудись чи ховатися було вже марно. Подорожани спохіпливо підвелися, вперлися острашливими поглядами в біду і завмерли в чеканні.

— Якего старуства єстесьте? — осадив розігрітого в яблуках скакуна передній, очевидно, старший з вершників.

— Рибалти, риторики і діалектики, шановний пане-ватамане збройний... До школи Київського братства вписані дідичем Вишневецьким і єго маткою,— вклонився з гідністю, вийшовши наперед, Іван Самойлович.

— Хе-хе, рибалти,— глузливим смішком, міряючи подорожан, повторив жовнір.— Побий мене Перун, коли те правда...

— То прошу, як перед паном Єзусом,— почав несміло його переконувати Самойлович, оглядаючись.

— Дезуніти!.. Схизмати, лотри псячі! — уперіщив жовнір через плече Самойловича нагаєм і, приостроживши скакуна та гикнувши від задоволення, понісся геть, потягнувши шлейфом за собою решту.

— Невдалік тут стація,— підтягуючи попругу сідла, сказав притишено один із жовнірів, на мить затримавшись.— Козачі ватажки Скидан і Биховець — у Переяславі, а там — Чигирин, то... зважте! — багатозначно подивився він на подорожан і, оперезавши коня, швидко сховався в куряві за бугром.

— Горе переможеним,— опам’ятався першим Михайло Ханенко, вертаючись до простеленої свитки.

— Аргументум бакулінум, плебси,— зітхнув Варениця, наблизившись до Самойловича, що стояв остовбичено досі.

— Для варвара доказ своїх прав нагаєм завжди доречний,— вкинув Пушкар, витряхуючи свитку.— Нам, ватаже, мабуть, треба збочуватися з цього путівця,— подивився він співчутливо на Самойловича.— Вдача цих драбантів на вовчу змахує.

— Порядно він писонув по твоїй голій спині, бакаляре, риторе, рибалте і етецетера,— зауважив півжартома Гнат Шульга, розглядаючи червоний зигзаг на спині товариша.— Варвар!..

— По-шляхетськи, до крові дістав,— вкинув Яненко.— Чекай, я нарву ось подорожника, та прикладемо. Візьми собі на карк це, Янку, пригодиться...

— ...В потвердження духовних наущеній Памви Беринди і митрополита...— чи то жартома, чи то поважно докинув Мартин Пушкар.

— Прошу товариство не загаюватись, бо можуть вернутися,— наказав Сірко, полегшено зітхнувши в душі по отій пригоді. Звістка про Биховця і Скидана, залишена жовніром, збудоражила його і потвердила здогади.— Ходім за мною! — сказав він, простуючи навмання до чагарів.— І не баріться.

Сутеніло, як подорожани, довго мандруючи і плутаючись луками поміж присульськими верболозами, в супроводі знайденого Сірком якогось дідугана наблизились до Дніпра. Ще на віддалі всі догадалися, що підходять до річища, бо спершу почули отой рідний Сіркові звучний і солодкий плач чайок, а згодом і побачили їх над собою в леті.

— Тут ось буде криниця, то нап’єтеся,— жваво ступаючи попереду, заспокоїв старий подорожан і проворно юркнув поміж лозами, аж молодики позаздрили його спритності.— А до Градиська вам даремно йти, та й переправи тепер там немає, бо вода широка по тих дощах. Оце ось і Ярилова криниця,— спинився він під розчахнутою вербою.— Плаче дерево, вважай, уже більше ста чи й з гаком літ за Ярилом,— показав він на мокру ямку в піску, вибиту краплями, що тихо спадали з гілки, хоч стояв сухий спечний підвечір. Обік, тут же, молодики побачили й криничку, що була скоріше вимитою в піску ямкою, закритою з чотирьох боків замшілими цямринами, аніж криничкою. Через цямрини був перекинутий недовгим держалом такий же замшілий черпак, пописаний різними рубцями-знаками ззовні.

Пушкар перший допався до джерельної води і, спорожнивши з жадобою отой черпак, прочитав по денцю викарбуване: «На здоров’я пий, добродію!..»

Довгенько б смакували подорожні холодною джерельною водою, що аж у зуби заходила, завчено і витіювато дякуючи якомусь Ярилі за криницю і зичливе напуття в черпаці, та дідуган нагримав:

— Бабраєтеся тут на штиб отих недоляшків. Втолили спрагу — і доста! Поспішайте до отого он гайка, а я підскочу до кума за їстивом та веслами.— І зник, як з’ява, за остріхами порослих кущів. Молодики слідом за Сірком попрошкували до гайка і скоро за перевалом опинилися на білопінному березі Дніпра... Величаво, грізно розливалась ріка!..

В піщаній зазубрині-заструзі, як в тихому закапелку, пахло свіжістю і болотним лататтям, в зеленавій прибережній воді дрімала ряска і кушир, а на широкому річищі, аж ген, шуміли і пінилися водяні вали, несучи гривасті корони на шипучих хвилях до берега. Зазивним кигиканням кликали молодиків на потойбіч білі русалі-чайки, стогнав і супився надвечірніми тінями хмар могутній Славута...

Сірко ледве стримав у горлі радість цієї зустрічі з Дніпром, ніби він зустрівся з чимось йому найдорожчим, святим. Чомусь одразу згадався і покійний Сулима, і чорноморець Конограй, і старий Шуліка. Уяснилося й інше: он як багато вже зникло людей відійшовши в інший світ, знаних ним чи прихильних до нього, і від усвідомлення цього на душі в нього завовтузився смуток і ще щось непоправне... «Як води оці, спливли всі в небуття»,— зітхнув.

А на Правобічні чуток-чуток!.. І вірили, і не вірили їм подорожани, бо вони часто на казки були схожі. Таких давно не чували в Україні. Мало-помалу вони міняли уяву подорожан про їхнє майбуття, і кожного зокрема, і всіх загалом.

Запорожці і реєстровики, посполитство, духовенство і ремісники-міщани, на щастя, заявляли тепер про себе, і близьке прийдешнє показувало на бурю, що впаде на голови поневолювачам. Сірко десь глибоко в душі не міг натішитися тим, хоч і боявся сприймати бажане за дійсне, як говорив колись Іван Сулима. По-своєму сприймали почуте і решта подорожан, кожний зароївшись власними планами та сподіванками.

Іван Самойлович, начувшись отого, по чималій задумі дійшов висновку і аж зітхнув полегшено, бо ніби бачив уже в уяві, як цілі обшири довколо батькового приходу живуть без ляхів-визискувачів, як він мешкає у білій кам’яниці, що світлими високими вікнами дивиться в тихі води Десни, як вирує музика в просторому, затіненому деребами дворі-замчищі і закликає звідусюди поштивих гостей у ридванах, лондах і колимагах до нього; і навіть батько уявився не вбогим попиком ще убогішого приходу, а — єпископом чи й архієпископом Чернігівським з церквами і кляшторами, долинами і пущами, табунами і отарами, смиренними і богобоязними прихожанами, з посполитством, та ремісниками, та кустарями доокруж... А він на кшталт магната — воєвода там. Тоді вже не буде комизитися ясна панна Мариня, вийшовши за нього, довідця... А Гжеся, того недоляшка і буку, він каратиме тяжко і довго і примусить Мариню дивитися на те і реготати до захлипу...

Подібними мареннями впивалися і інші подорожани, лише меншими були розміри того і скромнішими втіхи та надії...

Мріяв по-своєму, утішаючись отими чутками, і Сірко, несучи бідну душу і крилату, розцяцьковану мрію на Січ... Роздумуючи над почутим, він бачив то вогненні бої, що переможно вершилися, хоч і в крові, над поневолювачами та їхніми прибічниками, то великі святкові процесії в Києві, під вишневими, білими і блакитними штандартами, з молебнями і славоспівами, як ота «Цвітна тріодь», на честь козаків і вільних уже посполитих, то спів бандур та кобз і гул литавр на січовому майдані, переплетений з церковними дзвонами, отакими, як над церквою Спаса в Києві. І все те уявлялося спаяним дружбою і приязню монолітом під булавою героя-гетьмана... Хто, власне, був той гетьман, Сірко не задумувався, бо все одно він не буде отаким же доступним, добрим і вмілим, як був покійний Сулима чи й отой Тарас Трясило з його слів!

А ще й човняр, як відпливали вже від берега, сповістив новину, що долила в кожного і радості, і мріянь. Вона була такою, що подихи спиняла подорожанам. Адже нещодавно всю ніч переправлялися тут батави козаків під проводом Карпа Скидана та Семена Биховця, котрі, перебивши разом з реєстровцями, посполитством та міщанами лядську залогу в Переяславі, захопили переметну старшину, пов’язали її, і Скидан повернув назад до Чигирина, а Биховець, призначивши сотника Лютая наказним полковником у Переяславі, разом з загонами тутешніх: Кизими, Крипця, Кущі, Дукренка і Скребця — повернув на Лубни з Бутовими універсалами, закликаючи з усіх-усюд охочекомонних під гетьманську булаву проти ляхів і Яреми Вишневецького...

Сірка особливо втішило те, що гетьманом тепер був отой Павло Бут, Павлюк, і що реєстровики нарешті зрозуміли, в чому їхня поцінність.

«Либонь, увесь люд покозачиться хутко,— сторожко шептав дід, шукаючи в очах молодиків радісного блиску.— Чей же, весь люд заодно!..»

Від нього ж таки подорожани дізналися толком, що колишній побратим Сулими, полковник Павло Бут, або Павлюк, тепер обраний на Січі гетьманом, стояв два дні тому постоєм у Чигирині, що він має трактат з Інаєт-Гіреєм про спільну оруду на ляхів; що татари, замирившись з козаками, уже не беруть ясирів, а натомість дали Павлюкові велику платню і кіньми, і зброєю за поміч козаків проти турецького султана. Довідались вони й про те, що Бут, зненацька заскочивши черкаську залогу, перебив там жовнірів і тих реєстровців, що облишилися, забрав усю їхню армаду і щасливо поїхав тоді на Запороги за чайками.

«Гляди, вивезе цього разу нас бог з лядської неволі,— хрестився дід, задивляючись з-під кущастих брів на протилежний берег.— Тікають пани та підпанки, яко руді миші, бо кепсько стало їм...» — стернив він хвацько човна навскіс течії...

У Чигирині, що дзвенів і співав увесь молотами та кувалдами, готуючи зброю, слова діда-провідника зразу набули чималого потвердження. Вузькими вулицями міста снували, метушилися, притьмом носилися і літали, аж земля гримотіла, кінні загони. На камінній горі, коло гармат, чатувала варта, сповіщаючи Байдиною каланчею свої зміни. Рипіли, співаючи, колеса вантажних мажар, що підвозили з усіх усюд круш, селітру, поташ, бердичі, рогатини і коси. Брьохалися і ковбанились пропахлі рибою в помутнілій сколоченій воді Тясмину рибалки, входили і виходили, заїжджали і виїжджали з замкового дворища під горою і батавами, і поодинці козаки і посполиті, міщани і колишні реєстровики...

— Отут вам дочасно буде, мабуть, товариство, Січ-мати,— сказав Іван Сірко, як наблизилися до мосту в Чигирині.— Завітаємо в замок, а там видно буде, що і як.— Роздивляючись навсібіч, він трохи розгублено дивився на ту мішанину і раптову одностайність поспільства, що панувала тут. Упереджений до реєстровиків, Сірко ховав і підозру, й неприязнь до них від молодиків мовчанкою. А на мосту їм зустрілися татарські посланці, що в супроводі двох чатових спроквола і статечно рухалися кінно із міста. Дивувало його, що ніхто на чужинців не звертав ніякої уваги, ніби це стало буденним тут. Не вірилося, що в місті немає вже жовнірів, і Данило Чаплинський, підстароста чигиринський і корсунський, про якого скільки начувся раніше він, не вішає і не саджає на палі люду православного за непослух.

«Що татар узяв гетьман у поміч, то, напевне, недобре, бо вони видивляться отут всі ходи й виходи. Зле»,— роздумував він в такт ході.

— Стривайте-но, панове молодці! — почули подорожани оклик якогось козака, як підходили до постойного дворища.— Куди й по що путь ваша лежить? — весело запитав він, наближаючись до з’юрмлених молодиків.

— До старшого, до гетьмана, як ласка твоя, спровадь мене,— хитнув головою козакові Сірко.

— Через який клопіт і звідки? — оглядав той усіх, неквапно підходячи.

— Із бакалярами я... від митрополита Петра з Києва,— показав Сірко рукою на супутників.— Сам із Січі, Сірком кличуся... доповіси...

Чатовий якусь хвилину оглядав юрму, роздумував.

— Стецьку, чуєш, Стецьку! Заведи-но цього добродзея до ватамана,— наказав він другому, що вигулькнув на оклик із-за городниці замчища.— Та прендко ти, невштепуро хвостатий! — крикнув удавано грізно він, знову розливаючи рум’яну посмішку по мурому лиці.— Іди до ворітні, отой тебе спровадить до старшини,— показав він Сіркові, підступаючи до молодиків.

У великій радній світлиці замку, куди Сірко вступив за провожатим, було досить накурено, гамірно і тісно. Оглядаючи присутніх там, він зразу пізнав кількох запорожців, між ними Карпа Скидана в розшитій шовковій сорочці з яскравими хрещатими ляхівками. Якусь мить і Іван Сірко, і Карпо Скидан, схрестивши погляди, мовчки дивилися один на одного. Та ось отаман відклав гусяче перо, щось наспіх сказав сухорлявому старшині Коростелю, вийшов, виплутуючись із-за столу, і, розштовхуючи огрядною постаттю присутніх, направився, посміхаючись в ус, до пришельця.

— Кого бачимо в цьому теремі?! Здоров, здоров, козаче!.. Чував про тебе, чував! — поклав він волохату руку на плече Сіркові, розглядаючи його з голови до ніг.— Викапаний селюк із дідиччини Вишневецького!.. Ото штука!.. Та й жене ж тебе, нівроку! Ач, який стеблистий герцер вигнався! — ледь відступив він, узявшись в боки.— Ну, оповідай, як там у Трахтемирові, у владики, на волості... Кажуть, владика відбудував усі церкви вже, книги друкує? — повів він до столу гостя.— І Десятинну, в якій святий Володимир похований...

— І старі поновив, і нові будує, богу дякувати,— присів, припрошений Скиданом, Сірко на тесову лаву обік Коростеля, що переглядав списаний аркуш паперу, віддаливши голову.— І друки всілякі запровадив на заздрощі чужинцям та утіху людям письма.

— Потоцький прислав королеву пересторогу до посполитства, реєстровиків і міщан,— вказав Скидан поглядом на аркуш у Коростелевих руках.— «Гостра шабля королівських потуг знищить ваші маєтності, ваших жінок, дітей і саме життя!» — переказав зміст погрози в ньому Сіркові.— То що, побратими мої,— звернувся вже до присутніх, перекрикуючи гамір,— на тому й порішимо, сповістивши гетьмана про все, чи буде ще щось осібне?..

— Гадаю, не буде, ватаже,— відповів з кутка гостроносий, з пишним прокуреним вусом і сивуватим оселедцем за сергастим вухом Яцько Остряниця.

— Тоді — з богом, братове! — підвівся знову Скидан, даючи знак, що рада скінчилася.— Виходьте на повітря, а то почадієте!.. Дуже гетьман очікує на тебе, аж нетерпеливиться,— кинув він Сіркові, всаджуючись на лаву.— Турбувався, бо всякого буває тепер по шляхах...

— Все обійшлося, хвала богові, щасливо і в Трахтемирові, і в Києві, і по путі...

Вислухавши з Коростелем та Остряницею скупу Сіркову оповідь, Скидан звелів чатовому покликати в радну світлицю решту подорожан, що чекали на вулиці, розмовляючи з козаком.

— Січ тепер тут, на волості вся... І слово боже посполитству треба, і приклад у любові до нього, і книжну премудрість треба сіяти, уже не говорячи про те, що знання письма, мов та вправність в ратному ділі, поцінюється нині над усе,— зупинив він Самойловича, що пояснював від усіх товаришів про свою місію на Січ від митрополита.— Мушу лише зауважити, що волі й віри одним хрестом кожний по-своєму не доможеться. Митрополит Петрос, відпроваджуючи вас, ще не знав, як поверне фортуна всіма нами за період вашої путі сюди. Коли ж твій дім і отець там, то можеш поїхати ось із полковником, і на Чернігівщину,— вказав він на Остряницю.— В путі і вправленнями додатково матимеш змогу зайнятися, і наживати знань та навиків, як владика велів, у досвідченіших. Один хрест, брате, без благословенної ним шаблі на ворогів віри нашої не подіє. Вони тебе і до Січі, як буде бажання, приведуть неодмінно з часом.

— Я також чернігівський є, подеснянин, то, може, і мені з ними? — вихопився з гурту Михайло Ханенко запитливо до отамана.

— Як ти гадаєш, пане полковнику, не забагато в тебе того буде, в обиду іншим? — запитливо подивився Скидан на Остряницю.

— Зваж, отамане, що молодик того хоче, я теж не думаю, що котрийсь із них буде там зайвий,— сказав Остряниця, явно обрадуваний отій нагоді.

— Ну, а твоя ж материзна де? — подивився Скидан на Вареницю запитливо і приязно.

— Коло Кальчика, може, чували-сьте... Над Собкою батьки колись мешкали, а тепер не відаю. Та мене — куди зволієте,— зашарівся гнітливо Васюра, переступивши з ноги на ногу.

— А мені, як ласка, до Молдови б десь поближче,— несміливо заїкнувся Гнат Шульга.— Там можна б цілий алайзбанітованих зібрати, якщо б дали коней і зброї...

— Візьми їх із собою, чи що, Коростелю? — посміхнувся у вус Скидан.— А ви ж звідки будете і куди б воліли? — перевів він розмову до решти подорожан.

— Полтавець я, з-під Ромодана буду,— пояснив першим Пушкар,— а цей...

— Сомком пишуся, родом з-під Хотина, а тепер старі мати з сестрами на Орелі десь були, то...

— А я з табору, з циганами жив і до Києва з ними зайшов, а там отець Пилип мене в бурсу направив, а оце тепер тут,— ступив з кругу молодиків Яненко.— Василем цигани мене здали святому отцю... А той поміняв ім’я...

Молодики, вперше почувши отаке про товариша, не йняли віри, бо знали його як Павла завжди.

— Я з ковальського цеху в Києві. Батька не мав, бо татари в ясир забрали, а мати втекли по путі, то... Михайлом пишуся,— виступив останнім Ханенко.

— То що ж, Сірку, візьмеш їх на Січ, до батька поки що, чи що? — глянув він на Івана.— Я маю туди спровадити коні панові гетьманові з Гордієм Чураєм. Велес твій жде тебе там...

— Хіба батько Чурай тут десь? — не стримався на радощах Сірко, почувши про Чурая.

— А де ж йому бути?.. І він, і Тугай та Тумар тут з ним. І водою їх не розлити, окаянних, по Сулимі...

— Тут же десь і отець Данило? — запитав Сірко обраділо.

— В сина проживає, Йосипа, що парафією тут відає... Тебе згадував не раз...

Сіркові і оця зупинка в Чигирині, і події, що дізнався про них, і уявна зустріч із старшими січовиками, нарешті свідомість, що він майже виконав митрополиче доручення з доправленням молодиків, а найбільше — рідна козацька стихія додали такої сили і таких сподівань, що й умістити в собі того приховано не міг. Подумки правувався вже до Павлюка на ріднизну Січ із Гордієм Чураєм, і не пішаницею, а вершником, як навик... А в закапелку душі, десь аж на самому дні її, іскоркою засвічувалася надія побувати хоч день у Мерефі, засвічувалася боязко, тихо, таємно, приховано навіть від самого себе... І ніс його туди вихором вигуляний і вистояний за цей час Велес, і бачилося: стоїть в очах розвівом його довга грива, розтріпана вітром, і хльоскає по лиці на скаку, аж ніби боляче йому...