Засвіти

62.

Старшини за столом навіть поїсти вже встигли всі і потроху випити, як у канцелярію зайшли разом Гнат Турлюн і Петро Гук.

— Отамане кошовий! — звернувся Турлюн зворушливо.— На Січ прибули ватагою, якісь реєстровики з якимось Богданом Хмелем, сотником чигиринським, чи що. Веліли доповісти тобі про себе,— зам’явся він.— Не могли з Петром ослухатися,— переступив він з ноги на ногу.

— І добре зробили, що не ослухалися,— підвівся Сірко, а з ним разом і Нечай та Нестеренко.— Прошу, товариство, продовжувати,— звернувся Сірко до застільників,— ми скоро вернемо з гостями сюди,— пішов він за поріг, переглянувшись із Данилом, Бутом і Лютаєм...

— Мир дому сему і притомним у ньому! — привітався весело, переступивши поріг першим, Богдан Хміль.— Ото вчасно мачуха-доля привела мене до вас, миле товариство!..— вдавав він веселого, наспіх роздягаючись.— А я, друзі мої, зі своїми козаками дожився, що хоч коліна власні гризи, та й коні ледь живі,— подивився він багатозначно на Сірка.

— І коні, і люди знайдуть прихисток, пане сотнику,— посміхнувся, жартуючи, Сірко.

— Ми не всі тут,— визнав за потрібне пояснити Хміль.— Довідалися, що у вас тут свого клопоту досить, і зупинилися на острові Бучки.

— Перемеженилося, пане Богдане.

— Так-так, даруйте,— перепросився Хміль,— така подія, а я із своїм. То поздоровляю, брате, з диспозиторством і одобрюю від серця всього! — обняв він Сірка приязно.— Хай тобі таланить по всіх суксцесах тутешніх. І вам,— пішов обнімати він решту,— зичу отого ж і отак же!.. То добре, що я ще застав вас отут,— обняв він і Нечая та Нестеренка.— Ждуть вас драбанти і жовніри на Хортиці із відомостями, як обіцяли,— посміхнувся він загадково.— Гадаю, виконаєте обіцянку? Слово гонору слід дотримувати!..

На якусь мить гості, випивши по келиху міцної медівки, замовкли, смакуючи їжею, а Сірко борсався в здогадах, що сталося із Хмелем, чому він опинився аж тут, на Січі.

— То за щасливий приїзд, дорогий пане гостю! — підняв він як господар свіжого келиха.

— За це варто не лише випити, а й закусити,— підняв Богдан і свого келиха.— Ви даруйте ще раз, товариство. Дуже голодний я!

— Та просимо, просимо,— запрошували всі його, показуючи на їжу.— Вилізла Січ з біди і вашими, пане Богдане, потугами...

— Та трохи моїми, а трохи його світлості крулевими, хай здоров буде, а найбільше ж твоїми, брате отамане,— подивився він на Сірка.— Дав би бог нам помогти тому нещасному королеві,— одшматовував він ножем м’ясо в тарелі.— Ледь на ладан дише, сердега, між тими королятами. Довела шляхта і мене, як і люд наш, до загину, гвалтує, мордує і гнітить, п’є кров і піт, пускає сльози річищами, грабує останнє. І прав не знайти вже ні козакові, ні посполитому, ні таким, як я. Був на сеймі, був у Оссолінського, був у короля, всюди сваволя, ганьба і посміх, всюди підступність... Давно вирішив на велике діло піти я, якщо підтримаєте, то тепер піду!.. Ваза благословив мене,— збрехав, не моргнувши, він,— Сильвестр — також. Ханові Тимоша в заклад віддаю, то, може, окаянний поможе і збройно, і, найголовніше, спокоєм збоку, не встромивши ножа в спину...— змовк він, щось обдумуючи чи пригадуючи.— Наші попередники славні мали хиби, мусимо не повторити їх,— стукав вказівцем у стіл згодом.— Мусимо, брати мої!.. Гадаю, товариство, найбільша їхня похибка суть гуманність...— спинився він, оглядаючи присутніх.— А де ж Максим?.. Хіба він...— глянув на Сірка колюче.

— Запрошував, пане Богдане, але відмовився і від запросин, і від пригощень січових.

— Поклич, брате, через посильного до мене,— попросив Сірка.— Мушу вибачитись перед ним за колишню образу,— сказав Богдан до всіх.— Маю гріх перед лицарем і тепер спокутую його.

— Перепрашам, пане,— встряв у розмову досі мовчазний Савуй.— Нєх пан напшуд одважнє і смяло все муві товажиству.

— Кликав? — переступив поріг Кривоніс, пізнавши між старшин Богдана Хмеля.— Знаєш же, що говорити з тобою не можу інакше, як на шаблях,— наблизився той до столу.

— Знаю і прошу в присутності ось усіх цих старшин прощення, якщо можеш його дати, брате,— поклонився головою Хміль.— Прошу простити, коли можеш. Не лише на словах прошу, докажу в натурі і небаром, коли згодишся, щоб доказав. Адже знаєш, не кидаюсь словами на вітер...

— Та знать то знаю,— зам’явся Максим.— Але ж кістка в тебе обляшена і давно вже...

— Була обляшена, та вся вийшла, брате!.. Прошу сідати отут, коли простив мені,— припросив Богдан Кривоноса.

— Ну, сяду, ну, прощу, а як знову спокусишся і не в той степ повернеш?

— Ось голова моя вам усім,— нагнув Хміль голову, аж оселедець уже посивілий упав на стіл.

— То як звелиш, отамане, і ви, побратими? — обвів усіх присутніх Кривоніс поглядом.

— Не знаю до пуття, в чому ваша суперечка, але на нині думаю, що варто простити йому, коли маєте, пане Максиме, можність,— сказав Сірко прохально, бо з отим прощенням бачив і свій шпарок до зближення із Кривоносом.

— Ловлю тебе на слові, пане кошовий,— попробував усміхнутися Кривоніс і переступив лавку рядом із Хмелем, щоб сісти.

— Вип’ємо, друзі, за спольності, за дружбу і спай кревний! — підняв Богдан надпитий келих.

— Я за такий віват лише повні келихи п’ю,— поставив свого налитого Максим.— І в тому твої підступи, Богдане,— ткнув він вказівцем на Хмеля.

— Каюсь і доливаю, хоч уже п’яний, бо не спав три доби і стільки ж не їв.

Сірко дивився на обох суперечників і все більше захоплювався ними. Хміль подобався тим, що міг визнати свою вину і повинитися, а Кривоніс — у вічі сказати, коли не вірить. Всі випили і закусили, і Хміль знову взявся за своє:

— Так ота похибка, як казав,— продовжував він,— суть гуманність їхня та роздвоєність поспільства, що завжди утримували нас і від підступності, і в тенета заводили завдяки ворожій підступності. Мусимо відцуратися того... Мусимо, гадаю, товариство, на лицарство іти з лицарством, на ножа — з ножем, на меча — з мечем, на келепа і довбню — з келепом і довбнею, а на підступність хижці — з подвійним підступом хижці, і тоді лише вирішення ратства буде божим і праведним!..— говорив він вже, видно, давно ним вислідну істину.— Давні римляни ще в дохристовий час, доведені до відчаю містом Карфагеном, поклялися при всякому виголосі, хоч би й незначному, завершувати мову словами: «Карфагінем ессе делендам!», що означувало: «Карфаген мусить бути знищений!..» Нині ми, брати мої, в гіршому становищі, аніж оті римляни. Отож, мусимо запозичити в них отой поговір їхній, коли хочемо лишитися на землі як окремішність і по крові, і по звичаях, і по обрядності, і по вірі, перетрактувавши його, приміром, так: гніт чужинців на нашій дідочній землі мусить бути докорінно знищений!.. І хай ця поклятьба буде над усе і для старшин, і для козака, і для посполитого!.. Амінь!..

— Амінь, брате! — підняв першим келиха, сяючи очима, Кривоніс.— Але...— скривився він від випитої щойно міцної медівки,— скажи, чим маєш потрактуватися зі мною, як щойно обіцяв? — стукав він порожнім келихом по столу.— Скажи!..

— Маю, друже!..— обвів усіх довгим поглядом Богдан.— Коли дозволиш, отамане, то вже й почнемо нашу раду оце,— звернувся він до Сірка як кошового тут.

— Ми, гадаю, будемо не проти? — обвів присутніх, споважнівши, Сірко.— І становище Січі, маю на увазі і вправність, і озброєність козацтва, і становище волості, і поведенція шляхти та оляшців кажуть: пора.

— Поцінюю за обачність,— ледве стримував себе Хміль,— але, прецінь, раджу тобі забути слово «оляшці», бо добру половину з них ти завтра побачиш під січовими хоругвами, коли не вживатимеш отого дражливого слова. А по-друге, я ще нині, коли допоможеш, розішлю універсали із закликом короля до вигнання панів і орендарів із наших земель — і литвинів, і ляхів, які б вони не були, найшлі чи наставлені,— тикав він гарячково в стіл пальцем.— А ошкіриться лях, то посіє ще більше горя, люд наш негайно подесятерить оті твої три з гаком тисячі, та де подесятерить?.. Посотить оте число!.. Чи правду я, Максиме, говорю?..— нахилився Хміль до Кривоноса.— А ти як скажеш, Савую?.. Ти, Лютаю?..

— Та правду, правду мовиш, але лише в тому разі, коли почують, що ти кличеш на всякого пана, а не лише на ляського,— зловтішно дивився Богданові у вічі Максим Кривоніс.

— А то ж як ще?.. Тільки так!..

— Як маму кохам, правда! — встряв і Бурчевський.— Наші хлопи такоже будуть стояти під вашими хоругвами!... Побий мене татарин, будуть!..

— То от, товариство моє!..— вище підніс голову Богдан.— По шляху сюди я завертав яко посланець гетьмана Барабаша, з оцією ось його пайцзою,— показав він за манишкою срібну бляшку,— на Хортицю і Чортомлик. Напував там коней, дякував шляхетно хорунжому за гостинність на Хортиці і подався до вас. Не забув я спитати у пана хорунжого і про Данила та Івана. Чи були там, чи виконують вказівку гетьмана. Тен пан потвердив, що вони вже мають бути з отими зведеннями, що він доручив їм зібрати. Отож,— припаливши люльку, продовжив він, попихкавши.— І Нечай, і Нестеренко, вважаю, вже нині мусять відбути туди, щоб опинитися під Хортицею вночі. Про Чортомлик — не говорю. Там абищиця реєстровців. А на Хортиці слід намагатися наговорити дискретно купу вовни, налягаючи на те, що козаків отут дійсно коло трьох сот, що вони добре озброєні, що чайки просмолені вже і що всі лише ждуть, щоб рушила крига на річищі, яким вони підуть на Стамбул...

«Так ось для чого тобі, пане Богдане, був аж так потрібний отой Стамбул»,— мелькнуло в свідомості Сірка це слово при згадці: «Умілець, ніде правди діти».

— Повторюю, на Стамбул і нікуди більше!.. На Стамбул по домові з донцями!.. Данило і Бут мусять попросити спочинку і собі, і коням, удати стомлених і злобивих на Січ, і дознатися, де і як лежить зброя, ядра, харч. Та найголовніше — дізнатися, скільки достеменно їх отам, щоб ні один не вислизнув із наших рук!.. Розумієш, Даниле?.. Ні один!..— затягнувся Богдан пригаслою люлькою.

— Я ж зі своїми суботівцями та чигиринцями чи й, може, з Кривоносом, або й ще з кимось, як благословите і ви, товариство, і ти, кошовий отамане,— обвів він присутніх чіпким поглядом,— мушу виїхати туди в небарі вже, але так, щоб опинитися під Хортицею також уночі. Поскаржуся, що мене січовики, а особливо ти, Сірку; бо знають, що ти тут за якогось старшого, ледве не побили, всяко глузували і ображали, що, до речі, і вам не зашкодить сказати,— подивився Богдан на Нечая і Нестеренка,— що вигнали, на ніч глядячи в плавні. Думаю, товариство, що на моє гасло, дане хорунжим, Бурський впустить нас на острів, а тоді ми нападемо зразу ж на них зсередини, а ті, кого ти благословиш чи охочекомонно, чи наказом, поможуть нам іззовні,— подивився він на Сірка,— і бог нам Всевишній поможе справитися з отим загоном і полком реєстровців на Хортиці, зробити цей перший крок до волі... Він нам потрібний, як повітря!..

— Досконально так! — тер в захопленні руки Савуй Бурчевський.— Віват, пану Богдану!..

— Хочеш знати, чому починаю з Хортиці? — подивився ще раз Хміль на Сірка.— Що буде в подальшому?..— роблено усміхнувся він...— Хортиця і Чортомлик — святині люду нашого і ніж у спині, поки вони не наші. А в подальшому,— затягнувся замріяно він,— будемо, коли згодиться козацтво, а воно не може не згодитися, домагатися від корони повернути нам наші привілеї, що їх підступно забрали магнати і шляхта. Акцентую, любе товариство, домагатися цього, доки не лишиться з ляхами жодного, як ти, Сірку, кажеш, оляшка, поки і гоноровий лях,— приспинився він,— а в мене вже є домови з деякими, стане під наші хоругви, а не то що отой загнаний і канчуками змордований хлоп. Ось і привілеї короля нашого,— витяг він аркуша паперу, складеного вчетверо, і подав спершу Лютаєві, а той, перечитавши аж двічі, зробив великі очі і передав іншим.— Ховав пан гетьман Іван у гетьманшиних сукнях від поспільства,— додав недбало, слідкуючи за враженням, що робили читання на присутніх — Довелося викрасти моєму козакові, щоб світ побачили вони серед тих, кого стосуються. То що скажете на все, товариство Низове запорозьке? — зітхнув він втомливо.— Хотів би чути тебе, отамане!..— повернув голову до кошового.— Тебе, Федоре,— подивився змовницьки на Лютая.

— Мене? — потяг Сірко повітря в себе.— Мушу сказати, що я особисто цілком одобрюю всі ваші пропози і приєднуюся до них, але як чільник тепер на Січі хотів би і сам поміркувати, і старшин ось послухати, і з козацтвом якось потрактувати, аби уяснили всі будучину,— розважливо говорив він, гамуючи в собі захоплення пропозиціями колишнього соратника по Фландрії.

— Пане кошовий!.. Ознаймую, же це щось окрупнего, побий мене татарин! — не ховав захоплення Савуй Бурчевський, перебивши Сірка.

— А що думає пан писар? — подивився Сірко на Лютая.

— Коли по правді, то вважаю все тут мовлене і на часі, і на порі, і війська краще озброєного і оружно, і душевно, зважаючи на оте викотництво, хто зна чи й буде коли на Січі,— повільно, вдумливо говорив Федір Лютай.

— Приєднуюся і до слів пана Савуя, і до мовлень пана писаря,— крутив Левко Конограй жбанок у руці.— Війська і більше, і кращого на Січі рідко було. Я за пропози пана Хмеля, але, думаю, треба обрати його, може, гетьманом спершу, а вже тоді і універсали розсилати, і до зачинань отих братися,— поставив він жбанок.— Та й холодно ще досить тепер, водний шлях, вважайте, одрізаний.

— Цілком слушно, Іванку,— заговорив до Сірка Левко Кошовенко,— говорить мій співдорадець Чорноморець.— Ще б тиждень, мо’, потриматись, а за той час і вода вивільниться, і обрання вас, пане Хмелю, відбудеться. Я, як знаю вас, певен, що затія оця ваша і щира, і велика, і варта багатьох інших. Чей же, разом перед смертю стояли ми,— нагадав він гостеві минуле у Варшаві.

— А що ж суддя думає? — повернувся Сірко до мовчазного досі, схиленого головою на руку Мартиновича.— Кажи, Лавріне, ми слухаємо.

— Слабою головою не збагну поцінку отому всьому, товариство,— опустив він руку на стіл.— Щось, як мовить пан Савуй, дійсно окрупнего відбувається нині отут!.. Коли нас підтримає поспільство на волості, як запевняє пан Хміль, а я вже вірю в те, то цьому початку лише в історію вступати.

— Я дякую панам чільникам за довіру і поцінок моїх пропоз,— встряв нетерпеливо Богдан.— По-перше, омовлюсь, що я проти виборів гетьмана отут і тепер уже, при живому гетьманові, потвердженому королем, порушується основа нашого змагу за оті королівські привілеї і права, а ще, що вибори гетьмана на Січі будуть вважатися як січові, а не посполу всього,— заперечив Хміль думку Конограя.— Дякую братам Левкам і одному, і другому, але це була б чвара і міжусобиця між нашим людом, чому приклад уже мали-сьмо не один, а тому захід цей неприйнятний. То що ж все-таки скажеш напослідок і ти, пане кошовий? — звернувся після хвилинної мовчанки Хміль.

— Не маю підстав перечити, але деталі подальшого, вважаю, мусять бути докладно обмірковані,— споважнів зовсім Сірко.— Як і коли ви вважаєте, пане Богдане, ми мусимо відкритися про все кошовому козацтву і решті старшин, відсутніх отут?

Говорив і переконував усіх Хміль, радили різне обидва радці, писар, суддя, бунчужний, а Сірко знову і знову доскіпувався до найдрібнішого, зважував чи додавав своє, переконував і переконувався сам, обгрунтовував і слухав обгрунтування інших, і ота поведінка свіжообраного кошового все більше і більше додавала впевненості, що в слушну годину обрала Січ його ватажком, що під надійним чільством опинився Кіш, і то не Кіш уже, а — цілих два, коли врахувати і всі острови навкруг Микитівської Січі.

— То що ж, товариство!..— по чималому роздумі і тиші за столом заговорив знову Богдан Хміль.— Будемо виконувати несхитно оту римську приповідку, що узгодили: «Гніт чужинців на всій нашій дідочній землі мусить бути докорінно знищений!..»

— Будемо! Будемо! Будемо! — тихо, як заговір, повторили всі свій рішенець.

— Я склав ось поклятьбу ще,— вийняв сотник якусь цидулу,— волів би, щоб те схвалили гідним для кожного старшини, козака і посполитого. Адже не лише старшини мусять присягатися перед своїми підпільниками, але й підлеглі мусять дбати і пильнувати за собою і старшинами про хосність людові і краєві із їхніх вчинків...

— Я думаю,— спинив Богдана Сірко рукою,— що коли це поклятьба, то, гадаю, добре було б послухати при святому отці і, може, дякові тутошньому...

— За здогад і кміт, щодо отця і дяка, найвища тобі дяка, брате,— розчулено положив руку Богдан на плече кошовому.— Накажи покликати їх сюди, як ласка твоя. Доречнішого чогось і придумати зась.

Гунашевський і дяк не забарилися переступити поріг канцелярії.

— Слава богу нашому і товариству чільному! — підніс, благословляючи, руку отець Михайло.— Не питущі ми, товариство,— брався він застерегти старшин, та не встиг договорити, угледівши коло столу Богдана.

— Чи тебе я, отче і друже, бачу коло оцих далеких пенатів? — пішов на нього здивований і обраділий Хміль.— Не дарма кажуть: гора з горою не сходиться, а чоловік...— поцілував він спершу отця, а потім і хреста в нього.— ...Вигнаний я із дідівського обійстя, яко ягнець із пастви, зірваний, яко лист із дерева, і є нині вітром носимий, ошарпаний,— надривно поскаржився Богдан, схилившись тому на плече.

— Все в божих руках, брате Зіновію,— розчулено притис Гунашевський Хмеля до грудей.— Та і не ти один, і не в пустелі ти, і не осиротілий аж зовсім! Скріпися думкою, брате, що на землі ще є і більше осиротілі, і з того напийся полегші!.. На покрайність ти ще маєш можність хоч Альманзором стати для покривдців, а інші й того не можуть... Може, в мою келію підемо? — відпустив він Богдана згодом, завваживши, що той силою волі узяв себе в руки.

— Ні, брате і отче!.. Не на учту покликали вас сюди, хоч і до тебе не відмовлюся і буду радий і колоса Вергілія, і мудреця Сократа, і чарівника Гомера послухати, але тепер — інша молитва в нас до тебе і пана дяка. Хочемо поклятьбу при вас прийняти і у звичай її для всього поспільства і козацького, і міщанського, і селищанського нашого впровадити, почавши із Січі,— розвернув знову аркушик Хміль.— Тож слухайте, товариство, читаю на ваш розсуд: «Клянуся богом нашим Всевишнім, святим Юрієм Побідоносцем і Параскевою Покровою,— розтягнуто і урочисто читав він,— ім’ям моїх кревних батька і матері, святою землею нашою і людом рідним, що буду стояти на смерть, захищаючи від чужинців і захланців поконні вольності народу мого рідного, дідівські вічові порядки, звичаї і обрядності до скончини; клянуся, що буду слугувати, скільки матиму сили і вміння, моєму людові, радити і чинити для нього лише все найсправедливіше і не допускати і помислів, не лише в себе, а й у інших, противних в усьому сказаному! Коли порушу цей зарік, нехай не прийме мене свята земля, хай проклятим буду і родом, і людом без прощення навіки!..»

— Амінь!..— сказав поважно Гунашевський по миті.— Це благородно і по-божому, мню я, бо клялися отак ще давні греці во времена оні.

Неймовірна тиша, що запанувала при читанні, була отакою ж і по словах Гунашевського. І голос Хмеля, і зміст поклятьби ще дзвеніли над головами присутніх, сковували усіх і своєю новизною, і вагою повіданого.

— Що я скажу ще? Хай бог Всевишній наш благословить твоє, Зіновію, начинання, а ми...— оглянув Ганушевський присутніх,— давайте приймемо уже тепер оцю поклятьбу. Бо не богопротивна вона, а богомила. Читай, брате Зіновію, ще раз, а ми будемо тобі вслід повторювати,— перехрестив він усіх і сам перехрестився.

Повторне читання звучало урочисто в устах кожного і залягало в душу, викликаючи сльози щирості і відданості.

Вже вийшов Гунашевський із канцелярії, вже розсілися всі знову за стіл, щоб запити по звичаю оте таїнство, як у двері вступив джура Петро Гук.

— Гості до вас, пане кошовий,— боязко сказав він.— З Дону аж!... Якийсь Стенька і Фрол, говорять... А отаман у них турок, чи що, як халява, чорний.

— Разі і Шикмаз,— здогадався Сірко, оглянувши присутніх в застіллі. Оце побратими! Оце поміч! І як вчасно відгукнулися на клич!