Засвіти

3

Опритомнів Дмитро аж уночі, не тямлячи, де він і що з ним. У вологому напівосвітленому лойовим сліпцем льохові на солом’яній потерті лежали розкидані покотом отакі ж, як і він, бранці. Та коли, перемагаючи біль, він схитливо звівся на ноги і окинув поглядом лежачих, то знайомих серед них не побачив. Ні односельців, ні однопохідців. Спершу не вірив тому і все пояснював темінню, що не давала гаразд розгледіти. Не заснув уже. Перед очі ставали то рідні місця, то батькові пишні вуса, то маслисті очі коня-мідногривка, а найбільше ота передсвітня страшносудна пожежа, веремія, сутичка-бійка, як зблиск у пеклі, безконечні степи у кіптяві шляхів, базарище і... Домна.

Аж застогнав при згадці про неї, аж подих йому здушило в грудях оте розпачливе її волання. Де вона? Що з нею?

Вдосвіта крізь щілини одвірків несміливо почав цідитися день, загриміли штаби, і бранці спішно позводилися. Після недовгого вовтузіння біля колодок скрипливо відчинилися двері, подали їжу, Дмитро, ледь рухаючись, узяв і свою частку поданих йому коржів-левашів, горня з нудливим молоком-айраном, попросив води і запив усе те. Але спраги так і не вгамував.

Незабаром усіх їх вигнали на залите сонцем подвір’я. Мружились з незвички очі, сльозилися. Дмитро також не міг дивитися на світ божий. Свіже повітря захитало його ніби п’яного. У тісному, огородженому кам’яною стіною дворі ясирники стали раптом табунцем, і Дмитро, оглядаючи бліді, порослі обличчя однодольців, завважив, що він один з-поміж решти без кайданів і, на відміну від них, свіжий, остуджений вітрами та запалений сонцем... Мимоволі уявив себе отаким, як ці бранці, і жаль клубком підкрався до горла. Якщо досі в ньому жевріла іскринкою надія на втечу чи звільнення козаками, то тепер вона раптом згасла. Невблаганна дійсність стояла ось перед ним, і годі було її відігнати геть, забути...

Аж ось слуги, порадившись, заходилися лічити їх, ставлячи в ряди. Дмитра котрийсь вихопив із гурту і повів у куток двору, до землянки-кузні.

Парубок не одразу зрозумів, що наказував ушкал горбоносому варпету-ковалеві з вірмен. Тоді аж, як той, зітхнувши, почав накладувати йому на ноги тяжкі поіржавілі кайдани, второпав, до чого йшлося: у нього збиті до крові ноги, вірменин відмовлявся виконувати волю наглядача. Та що він міг вдіяти? Наказано — мусить.

Аж ось їх вивели з двору й повели вузькою вуличкою. Прилипла до ран одіж і кайдани на зранених ногах завдавали Дмитрові нестерпного болю, та він пересилював себе і йшов, ловлячи на собі співчутливі погляди своїх чорночубих і жовтавооких сусідів.

— Нема косак? — чи то запитували вони, похитуючи головами, чи стверджували зі скрухою в голосі.

— Нема...— відповідав, догадуючись, що і вони гріли надію на звільнення з полону козаками.

А вуличка все вихляла та й вихляла, і Дмитро, перемовляючись з сусідами, дізнався, що всі вони з Кавказу, рамики і глехи, взяті в полон уже давненько; та вивідати, куди їх ведуть, йому так і не поталанило. За розкішним будинком той, що вів їх, круто повернув ліворуч, і бранці побачили за високими зубчастими стінами, що спускались униз, та вежами прохолодне море. Хвилі спроквола хлюпали в пологий піщаний берег. А там, при березі, чого тільки не було: фелюги, галери, бриги з різними штандартами і без них, з вітрилами усіх кольорів чи лише з голими щоглами, з гребцями, що визирали з-за бортів сумними очима, зі спаленими на вітрах лицями, пописаними рубцями на блискучих плечах і спинах. А над усім стояв запах в’яленої риби, що аж дух забивала бранцям.

Коло однієї з великих каторг он-баші знаком руки зупинив полонених та прокричав щось сорбазам, очевидно, наказуючи пильнувати бранців, і моторно пішов по крутому трапу-сходинцю нагору. Бранці бачили, як згодом, через облавок галери, їх оглянув якийсь ага у великому халаті і білій фесці з коштовним опалом над лобом, як він, щось наказавши тому ж таки он-баші, відійшов геть...

Дмитро почув: бранці назвали того капудан-агою і, хоч не знав значення отієї назви, зрозумів, що він і є віднині його невільничий господар. Нило від болю тіло, особливо боліли кісточки, і Дмитро, стоячи, час від часу позирав на ланцюг і оті кільця, що коло них чомусь особливо довго возився варпет. Та, як не придивлявся, помітити нічого не міг, тим паче, коли вони були закривавлені і притрушені дорожнім порохом...

Вантажилась прісна вода у велетенських кадубах, тикви й барила та ханьки з винами і олією, тюки прядива та канати, живиця і коломазь, і капудан-ага час від часу появлявся над облавком каторги перед бранцями як з’ява, подовгу дивився застиглим поглядом в розпечене серпанкове марево Кафи і знову зникав десь з виду, щоб згодом появитися там же. Нарешті прозвучало його веління вантажити і людей-бранців.

Дмитро, ніби прощаючись зі світом, обвів поглядом захаращений приплав і рушив по трапу слідом за іншими. Сходинки були благенькі, гнучкі і, ступивши на них, він ніби кінцево втратив силу і певність, бо раптом сам собі здавався і меншим в оточенні отих каторг та галер, і мізернішим, хоч, в порівнянні з іншими співдольцями, і виділявся статурою.

Як уже всі зійшли на ту каторгу, ряди припнутих до облавків гребців завозилися і заговорили на різних мовах, відшукуючи в такий спосіб земляків, загелкотали, аж добрати щось було неможливо. Та проте Дмитро вловив обрадувано чимало зрозумілих слів і окриків, що хлюпнули йому в груди бентежливим хвилюванням, ніби то були його рідні. В першу мить йому навіть горло стиснулося не знати з чого, але зібрався з духом і заговорив. Були то чехи, болгари, поляки, литвини, українці і навіть московські люди. Вони так засипали Дмитра питаннями, що він не встигав відповідати, де вже було дізнатися, куди ж їх правитимуть в оцій каторзі.

— То, кажеш, з Грушівки? — перепитував пописаний синіми рубцями зчорнілий велетень з довгими посивілими вусами.— Онопріїв син?! О боже! Знаю батька твого... В Трапезонт ходили разом на Теплого Олекси торік. А він же тепер де?.. Забитий?.. О кати! О нехристи, окаянні! Отакого чоловіка!.. Чого ж козаки не вборонили?.. Козаки, кажу, де ж були, що допустили до отого?.. Я?.. З Кам’янки... Лоцманівки... Після Сорока святих потрапив... Весь час оце на гребках сиджу.

— Сябре! Братку! Облегчі душу!.. Не бачив кого з Мартинівки альбо Погорільців?.. Одтуль серед вас хто-небудь йость?.. Коли б же то!.. Якщо погуторимо, дасть бог!.. Гетакий льос наш, братку!..

— Полякув тутай немає?.. Полякув?.. Шкода!..

— А Січ як там?.. Січ, кажу, як там?..— питався другий земляк.— Хто кошовим, гетьманом?.. Що вони, сучі сини, собі думають, що про люд хрещений не дбають? — злостився він.— Може, втрапиш раніше, то скажи і Федорові Барабащері, і самому бісовому, батькові Сагайдакові, що нічого, катзна-де і чого ходити, а свій люд занапащати... Що?.. Гибієм?.. То так, але і поквап, бач, ні до чого... У вірі надібок є, а вона велика сила... Та викупи хай роблять!.. Викупи, кажу...— кричав він услід, коли вже Дмитро спускався в напівтемний трюм за бранцями.

На сирому дні каторги-галери він дізнався від невільників, яких у напівтемноті ледь можна було розгледіти, що пливуть вони в Сіноп, а там або будуть продані, або сядуть припнуто на каторги і галери, яких у капудан-аги є кільканадцять ще...

За якусь годину чи дві бранці почули, як залунав ріжок, йому вслід почулись накази, каторга захиталася, зрушила з місця і поволі пішла від шумливого й жвавого берега геть, монотонно поскрипуючи кочетами... Куди? І чи надовго? Невже до кінця визначених долею днів?