Засвіти

58.

Всі курені на Січі поповнилися свіжими викотцями, і наказний отаман над ними Нестор Мороз винувато пояснював Сіркові, що він не міг не притулити їх, бо всі вони знані йому з Корсунщини, хоч і берлатними. Вибачався він і за отой рокош на Січі, запевнивши отамана, що ні один з них в отому ворохобстві не брав участі...

— Ще б не вистачало, щоб і вони ворохобилися,— вкинув на те оповідачу Сірко, і Нестор не знав, що тим хотів сказати отаман.

— Сталося те бозна і як,— ховав щось обачливо Нестор.— Тепер лишилося дуже мало харчу товариству, крім риби, то, може, щось старшини придумають, бо ж і Слимаченко, вважай, щодня бере щось для отих хуторян і викотців. Там же, кажуть, поспольства зібралося уже не на хутір, а на ціле селище, і більше ж — старі, малі та каліки...— бідкався він.— А пан Слимаченко, вважай, як кошовий тепер, хоч і не обирався та не призначався... Згодився на те на прохання деяких старшин та отця Михайла...

Знайомий січовий шарварок зустрів Сірка як знаного на Січі, то байдуже, то прихильно, то навіть вороже... Оті ворожі погляди він помічав уже на ходу і дивувався, бо, здавалося йому, жив лише товариством і нічого не жалкував для нього. Він навіть знав уже, що деякі його обзивали за мовчазність — букою, а за маєтність — дукою, можновладцем і навіть букартом-байстрюком. В очі, правда, казати те боялися, бо мав тут славу големого перебийці — великого забіяки, але позаочі те було, підтверджене ще й батьком Слимаченком, що того ж дня й навідався від Хуторів. Вражало не лише велике скопище новоприбулих, від якого прямо вирувало дворище, а й відсутність старшин, більш-менш відомих отут, що не знати куди й подалися. Частина, правда, була, мабуть, у своїх зимівниках, але де поділася решта — дізнатися тяжко було.

Ні Федора Лютая, ні Максима Гулака, ні навіть Данила Нечая, що був особливо знаним на Січі і числився ще кошовим суддею... Куренями керували то сотенні, то залишені наказними старшини із козаків. Товпища оті ходили по Січі як неприкаяні, збиралися в купки в безпорадності чи, махнувши на все рукою, забавлялися, відчувши безпеку, співами, танками, грою, реготом і гамом. Були між ними і такі, що лише приглядалися до всього, чулися вигуки, реготи, лайка і голосіння струн бандуристів та скрипалів біля корчемки.

З появою Сірка і отець Михайло помітно повеселів, приязно прийняв його у канцелярії і сам на сам дискретно поскаржився на непосильні йому вериги отут і на небачений розбрат серед козацтва.

— Кошовий — найбільший зачинщик всього того,— говорив він спроквола.— Бо хто ж потакав отій ораві?.. Він, Брюх!.. Всякого надивився, а такого од роду ще не бачив. Слава богу, що хоч трохи вгамувалося з твоїм приїздом.

— З моїм?..— зробив великі очі Сірко.— Даруйте, отче, але я не бачу, щоб тут на щось уплинув мій приїзд.

— Воно отак зопалу, то й не видно, але як об’явив позавчора старшинам, що посилаю джуру за тобою, то як смальцем по губах помазав. Так-так! Вір мені, сину!.. В тебе тут опінія така, що ні я її до вчора ще не знав, ні ти, звичайно, її не знаєш. Чура ж, певне, говорив тобі, що і старшини тебе бояться, і козаки. І не якось там бояться, бо бояться і Максима Кривоноса, а з повагою...

Отець Михайло примовк, підшукуючи слова, кашлянув.

— Диву гідна і чудоподібна поляризація отут на прихильність і ворожість до одних і тих же осіб. А коло тебе вона особлива, сину. До Брюха он пияки, збуйці і всякі гортаннобісці пнуться, а до тебе — більше лицарі, помірковані, слівні і чеснотні... Не гадай, що це лише мої думки... Мені про це ж говорили І Сомко з Ханенком, і Нестеренко...

— Та ж вони мене зовсім не знають! — заперечив Сірко.— Як же те може бути щирим?..

— Сомко, то таки, мабуть, лише знає, а Ханенко, видно, й добре знає тебе...— тер руки від вільготи отець.— Та Яким, до всього, бував же тут і між людьми, з твоїм наказним розмовляв, з козаками в курених. Чував-же, може, що козаки і не лише твоїх куренім, а й поспіль ладять і мітять тебе на кошового... Є, правда, і заздрісники всілякі, і підступники, чи й такі, що намовляються кимось...

— Немає в мене умінь і хистів до того, отче, досвіду мало,— зітхнув Сірко по мовчанці.

— Того, мабуть, ні в кого тепер в отій скрусі немає,— задумливо забарабанив пальцями в стіл отець Михайло.— То, може, маєш яку пропозу?.. Щось же, чей, треба робити!..

— Жодної, отче, не маю... Батько Корній говорив мені якось, що завантажений отим будуванням хуторів для викотців, то, може, туди б направити юрбу, щоби чимось корисним зайняти її? Роботи там непочатий край: і теслярі аж як потрібні, і очерету б треба жати на дахи чи й на інші будівлі, і рибу б в достатній кількості таганити, щоб і для хуторян, бо голодні ж, і для козацтва, хоч тамтешнього, стачило...

— Про те ми з паном Слимаченком уже радилися, так одягти ж люд немає в що,— морочився отець Михайло.— Адже не лише викотці, а й козаки одягнуті абияк. А воно ж холод, прости боже, як кара на нас...

— І одягу, і трохи хоч деякого харчу під вашим напинанням, отче, ми дістанемо, як пошлемо шустрих і метких людей на волость.

— Під моїм напинанням?.. Та знаєш ти, що ми вже всі і січові, і церковні кошти геть витратили?..

— Кошти я дам,— зітхнув притишено Сірко.

— Це зовсім інша річ, ватаже! — обрадувався Гунашевський.— А як же те в натурі виглядатиме?

— Не відаю, бо ще не второпав, що воно й куди тут.

— Може, я попрошу наявну тут старшину та хоч їй відкриємося?

— Збирайте, але грошей тих не так і багато.

— А в подальшому ж що!..— м’яв пальці рук від клопоту отець Михайло.

— В подальшому?..— стенув плечима Сірко.— Гадаю, треба Вальну раду збирати, кликати люд зусюд: і козаків, і викотців, і поспольство, і, може, реєстрових... Чей же, отче, згинемо ми геть в отому розпорошші! — підсилював свої слова Сірко стиснутим п’ястуком на столі.

— Святі слова, ватаже!.. Хай береже тебе бог у здоров’ї та силі. Про сейм чув, може?..— згадав він щось по паузі.

— Говорив чура Петро щось, але не докладно... Та й, що він може дати, отче?

— Може, сину!.. Найперше, виграємо час і покажемо нашій старшині, а найпаче реєстровій, що її відколюють від поспольства і люду знедоленого...

— Хто ж їде від Січі на сейм?

— Нестеренко.

— Нестеренко? — зробив великі очі Сірко.— Іван Бут?.. Та ж чував про нього, як про мовчуна і...

— Правда, сину, мовчун... «Ні ти мене не чіпай, ні я тебе не зачеплю», але в отому й сенс найбільший для всього загалу, бо ніхто його не буде слухати на сеймі, а він, не запалившись, вислухає всіх і стерпить...

— Хто ж, даруйте, ще буде причетним до сейму? — поцікавився заморочений подіями Сірко.

— Ще, здається, Богдан Хміль, Караїмович і, звичайно, Барабаш...

— Богдан Хміль?.. Це — новина, отче! — пильно подивився на того Сірко.— То ж як і тому те припало?..

— Вони від реєстру будуть... Хміль ніби знаний королеві та й твоїй милості ж, мабуть? — подивився Гунашевський загадково на співбесідника.

— Не второпав я його, отче!.. Не второпав...

— В тому, може, й перевага його... Мабуть, тяжкий чоловік, але ж і сильний і кмітом, і бувальцями навіть... Правда, січового братства ніби цурається, зате в потрактуваннях всіляких, кажуть, має хист...

— Хіба що так...