Засвіти

55.

...Серпневі дні у Фландрії особливо чарівні, та козаки менш за все звертали на те увагу. Чи до розглядин і чарівності, коли близився час їхнього повороту на Материзну, де на них чекали і побратими, і рідні, і, напевне, свої, кревні суксцеси... Лишалося взяти тільки оту фортецю, що камінними очима дивилася із сірих стін у навкілля, вряди-годи одпльовуючись пострілами. Вона, щоправда, вже оточена звідусюд, бо Солтенків полк, напавши у темну північ з моря галерами по вогняних знаках заздалегідь висланих вивідців, при барабаннім тарахканні і нападі зоднобіч полку П’єра Шевальє з польськими піхотинцями, а з другобіч — Сіркового, у відчайдушній пальбі та різанині вночі захопив форт Ревер і став у ньому неприступною скелею-загородою для можливого поповнення. І небагато ворогів уціліло в отій різанині, але й ті не здалися: одні утекли з душею в темінь моря, а другі пробилися до фортеці, хоч і намагалися козаки та польські піхотинці не пустити їх туди.

Такого завзяття кастільці ще не виявляли в боях, як тепер. Змагалися до останнього подиху, билися на колінах, як не могли стояти, відбивалися уже лежачи, стогнали і лізли, і полонених майже не було... Чимало їх поклали козаки в отому відчайдушному пекеллі, але й самі лягли трупами поряд зі славним полковником Потієм Солтенком та генералом д’Аве наостанку, узявши і форт Мардик. Два дні хоронили козаки разом з міщанами полеглих на дюнкерському цвинтарі, ополами і шапками насипали землю, покривали могили хрестами, травою... Та вже третього дня міщани засадили пагорби з козацькими тілами живими квітами на знак дяки за звільнення... І не якими-будь квітами, а білими, з червоними обводами тюльпанами «Гуда», що були в ті часи надзвичайною рідкісною коштовністю у Фландрії, бо за цибулину оцієї квітки можна було купити будинок чи впряжену в чотирикінь карету...

Поховали козаки та польські піхотинці і своїх супротивників на околиці міста — також у спільну земляну домовину і почали осаду фортеці, отого грізного бастіону — замку!.. Щодень шарпали і гризли, щоніч скубли і шматували, а вона, зализуючи рани, стояла, ощирювалась і не здавалася...

На зібраній принцем Конде воєнній раді з участю маршала Тюрена і викликаного аж із Фонтенбло Христофа Приємського, після довгих суперечок був нарешті прийнятий Сірків план взяття отієї неприступності. З неговірким, ще геть моложавим полковником Сірком тепер рахувалися всі, навіть отой Христоф Приємський. Щоправда, Сірко не володів латиною і грекою, як інші, але серед козацтва, як і серед польських піхотинців та навіть фландрійців, був незаперечним авторитетом. Були й інші причини, що підсилили опінію Сірка серед усіх. На вимогу козаків і польських піхотинців оплатити їм останні звитяги дюк Конде відповів відмовою, і в полках забродило ворохобство. Припинив оте аж третього дня не П’єр Шевальє і не маршали, а таки він, Сірко, докоривши Шевальє через товмача Михая Ханенка, що козаки і польські пішці прийшли сюди не заради завоювання, а для звільнення люду.

Та вже й зовсім спантеличила всіх звістка про те, що козаки і навіть окремі поляки по намові отого ж Сірка роздали з таким трудом вирваний у дюка Конде останній зарібок хворим і зубоженим війною фландрійцям... Роздали без жодних умов і причин, ніби й не заробляли його своєю кров’ю й життям!

Дюк Конде стримав у собі гнів і на своїх ратників, і на Сірка, бо на узвишші ще бовваніла, розкинувшись високими і довгими стінами-мурами, сіра фортеця Дюнкерка, яку конче треба було взяти. Якщо це станеться, він виявиться вершителем тридцятилітньої війни в Європі... Мабуть, не вельми вірив, що буде саме так, бо спішно відлучився зі ставки, лишивши наказним замість себе Приємського...

Щоночі тепер під посиленою обороною поповнених фландрійцями полків велися підкопи під твердиню здвобіч. Велися здалеку, бо дотемна сипалося із-за валів каміння, хлюпалася смола, летіли ядра і вогненні смолоскипи. Закидали і нападці у відповідь просторе дворище фортеці тим же, коли вдавалося. Та вже за кілька днів копачі за зведеним насипом-пагорбом заглибилися у видовбані лази і в подальшому копали вже їх і вдень, і вночі, міняючись подобово тільки затемна.

Гарячково йшов час у перестрілках, вилазках та відходах. А наблизитись до фортеці і досі не можна було. Оборонці, видно, не знали про підкопи чи, може, надіялися на прихід помочі збоку, бо захищалися уперто. Щоб прискорити взяття фортеці і вчинити його за відсутності дюка Конде, і Шевальє, і Приємський, і Тюрен пообіцяли козакам та полякам передати всі фортечні цінності разом із полоненими для викупу, хоч ті й так невпинно наступали, шукали ослаблених місць для кінцевої перемоги. Напередодні наміченого вибуху козаки Сіркового полку Кость Колішня та Гапон Гонивітер з гармашами навіть кілька бомбард та гаківниць викотили на отой свіжонасипаний вал, чим кінцево налякали боронців, бо, уздрівши раптом оте начиння на рівні своїх мурів, ті безперервно палили з бомбард, сподіваючись, очевидно, скинути його геть.

Тим часом були нарешті готові здвобіч і лази, занесена в них вибухівка, засипані і утрамбовані знову ходи. Натомлені копачі, помолившись перед завтрашнім боєм, залягли на спочин. Та неспокійним він був, бо обложені теж спробували зробити серед ночі вилазку, тихо відкривши брами. По знаку варти все раптом піднялося, ожвавилося, завозилося. Загахкала пальба, залунали накази, кинулися до брам за втікачами-вилазцями козаки, але дійти до брам не встигли і відхлинули геть під шпаркими цівками смоли...

Так настав і отой рокований ранок. Над розсіяним туманцем показалося охмарене сонце і вежі фортеці. Залягли лава за лавою в ровах і за валами козаки, за ними — фландрійці і збоку поляки. Тиша вчинилася така, ніби раптово вимерло все. Мовчали, мабуть чогось очікуючи, і обложені у твердині... І в цю мить гримнула десь звіддалік сигнальна бомбарда, їй умовлено відповіли здвобіч П’єрова і Сіркова, а слідом несамовито грякнули вибух за вибухом у фортечних стінах, піднявши в небо стовпи землі і мішанину каміння, пороху й диму. Ще й не розсіялася ота хмара, як у пробиті великі провали в мурі полетіли з кількох боків смертоносні вогні бомбард, гаківниць, камнеметів, а їм услід несамовито кинулися, посхоплювавшись, лави козаків і фландрійців.

Сірко йшов на чолі, першої лави і перший, відбившись на бігу від кількох переляканих астурійців, у самому проломі побачив аж ген зтогобіч, як вломилися в отаку ж проломину поляки і хлинули впереміж із фландрійцями у двір лавиною, а потім уздрів поряд із іспанською корогвою над палацом велике біле полотнище з хрестом. Побачили те полотнище й інші, і ревом та криком покрили все дворище. За мить, ще б’ючись з обложеними, всі почули звуки рога, що неслися з коридорів палацу, як наказ обложеним до капітуляції...

Битва не скоро вляглася. Стіною стали перед рештками обложених грізні і невблаганні лави обложенців, що, здавалося, заступили собою світ. Купчилися, вилазячи зі шпарок, виснажені і перелякані колись неустрашимі астурійці і кастільці. Та ось із палацу до Шевальє і Сірка, що стояли попереду переможців, тримаючись за рукояті мечів у піхвах, вийшла старшина твердині. Передній, уже зовсім сивий між ними маркіз Лейд ніс на простягнутих руках два великих мечі із золотими рукоятями. Зупинившись на віддалі, він поштиво уклонився козацьким лавам і, ступивши крок в бік старшин, промовив:

...— Здаємося на вашу лицарську милість, як осилені... Хочемо чути волю переможців, а не двору франкського!.. Якою буде вона, славні лицарі?..— закінчив він, подавши першого меча Іванові Сіркові, а другого — П’єрові Шевальє.

— Дозвольте порадитись нам з соратниками та з лицарством,— попросив Шевальє, захлинаючись від радості.— Де месьє Тюрен? — обізвався він до своїх розгубливо.— Де Приємський?..— повторив.

— Пане Михаю! — гукнув Сірко в гущу козаків, шукаючи очима Ханенка.

— Слухаю! — відізнався той, на ходу поправляючи одіж.

— Тлумач отут з переможеними, бо цей пан шукає боягузів! — сказав він, злобиво глянувши на розгубленого П’єра Шевальє.— Спитай спершу у лицарства, чи згодне воно з тим, щоб переможені вийшли якомога швидше з фортеці, сіли на галери і відпливли без зброї на свою батьківщину; переможені будуть трактувати всі свої претензії або милості з двором франкським на чолі з королем Людовіком Чотирнадцятим, принцем Конде, кардиналом Мазаріні та іншими, до того призначеними,— закінчив Сірко, глянувши ще раз на Шевальє, що не знав, як тому перечити.

— Хіба пан Сірко не буде чекати панів маршалів і дюка Конде? — цікавився Шевальє, поки Ханенко виголошував оті умови військам на польській, французькій і українській мовах. По певній мовчанці війська загули, даючи згоду.

Маркіз Лейд низько вклонився спершу обом старшинам, а потім і їхньому війську.

— Переможені дякують вам за гідну лицарів милість, приймають достойні лицарів умови і просять захисту в путі до порту Дюнкерка.

Тут-таки він наказав своїм підлеглим залишити тяжку і всяку, крім особистої, зброю і вилаштуватися якомога швидше для відходу з фортеці до галер. Маркіз не сказав своїм прибічникам, що поспішає вийти з фортеці, доки не появилися чільники франкські, котрі зажадали б неодмінно і контрибуції, і викупу, і ще хтозна-чого. Але його підлеглі, видно, й без того добре розуміли, бо за якусь годину вони вже відчалили від порту Дюнкерк...

Прискакавши наступного дня, дюк Конде рвав і метав у гніві за оті самочинства воєвод, грозився Сіркові неоплатою боргів, а Шевальє карою, але, порадившись із кардиналом Мазаріні і графом де Брежі, дальше погрози не пішов.

— Чи ж варто, шановний принце, рахуватися зі срібними дрібницями, коли в наших руках тепер золота перлина отакої величини і ваги? — заспокоював його де Брежі, показуючи на захоплений Дюнкерк.

— Еге ж, коли отака перлина прилучилася до нашого королівства! — повторив, перехрестившись, і кардинал Мазаріні.

Дюк Конде довго стояв і дивився на мурашливе вештання міщан на вуличках, оглядав проломи в мурах фортеці, дивився на білий прапор, що ледь полоскався над вежею палацу, і намагався відгадати: печаляться чи радуються мешканці отією подією, що сталася?.. І в грудях у нього влягалось невдоволення, вставала і росла радість від звершенця звитяги і не отут лише, айв Лотарінгії, в Мезі, Вогезах і Лозерських горах... Оте усвідомлення поволі п’янило його, як довго-вистояне вино, розбуювало серце, здіймало груди... Як добре він вчинив, що послав в оті Лозерські гори шефа-колонеля цих забіяк-козаків Богдана Хмеля, і як добре сталося, що лишився отут оцей мосьє Сірко, бо лише вони змогли винести на собі всю вагу боїв, не схитнувшись, подвоївши сили і самих фландрійців, і когорт польських... Він навіть забув про Сіркову милість до переможених іспанців і втішався, як малюк, баченим. Адже тепер уся Фландрія з фламандцями належатиме Людовікові, а там... А слава від завершення тридцятилітньої вовтузні буде пов’язана з ним, принцем Конде, і не на роки — на віки!..

Втішалася і Данія, бо надіялася, звільнена від занесеного Іспанією меча, здобути реванш над Швецією, розірвавши Любекський мир. Били перемогу дзвони у Франції, Данії, Швеції. Гули валторни і барабани у Дюнкерку, лунали і дзвеніли подячні молебні в Ліллі, Берзі, Дує, Брюсселі, Остенде, Гаазі і в інших містах і містечках Європи. В еглісах, катедралах, кірхах і костьолах тиждень звучала «Осанна» хорів і органів, як прелюдії до майбутніх «Різдвяної» і «Великодньої» ораторій Баха. Лилися вина і браги, порожнилися чани в льохах, гуляли поставці, гальби і пінти на бенкетах і тризнах... Завершилась бойня, замовкла, оніміла, умерла війна... Тридцятилітня війна!..

А в Фонтенбло, аж за Парижем, обраний рештками полка Лавріна Вовченка та своїми козаками Прокіп Шумейко в прокльонах домагався платні за звитяги в Лозерських горах і відправи козаків на батьківщину і, не домігшись, пішов тараном на своїх кривдників, гублячи в сутичках побратимів, доки й сам не поліг. І розпилились, як порошини в повітрі, пішовши хто куди, рештки його полку, та й сліду від них не стало в історії...

— Сильне королівство польське, коли тримає в покорі і залежі отаких безприкладно вмілих воїнів,— говорив дискретно принцу Конде кардинал Мазаріні по всьому.

— Сильне. Жаль тільки, що короля над ними, бузувірами, немає хорошого. Був би він, де б вона була, та Польща!..

Тим часом у Дюнкерк, незважаючи на всілякі перешкоди, зі щедрою винагородою повернувся щасливо із рештками козаків і Богдан Хміль... Тяжким було в нього оте повернення, і тільки відчайдушно уміла сміливість, знання мов та неабиякий військовий хист допомогли йому вернутися з отією жменькою побратимів. Навідавши могили полеглих соратників у Дюнкерку, він спішно подався до козаків та Івана Сірка, що вже посудився в далеку дорогу обік порту. Зустріч і козаків, і старшин була особливо теплою... Принц Конде, дізнавшись, що шеф-колонель уже в Дюнкерку, щоб згладити свої підступні дії отам, у Вогезах, дарував обом старшинам свою особисту берлину вчотирикінь на зворотну путь, та не поласилися на неї полковники, чемно відмовившись, а відпливли в день Воздвиження галерами між січових ватаг та переданих Сіркові мосьє Шевальє польських пішців додому, поспішаючи потрапити на рідну землю до свята своєї покровительки Покрови Параскеви...

У довгій одноманітній путі був час і поплакати в душі над долею залишених на чужій землі побратимів, і оглянутись назад та подумки осмислити пережите і пройдене на чужині. Отож, обидва уцілілі отамани — і не лише вони — в тривалій морській бовтанині думали одне і те ж, хоч і не змовлялися. Але як по-різному воно вимальовувалося і тлумачилося в обох. Якщо Богдан-Зіновій Хміль, якого ще за життя батька частіше й частіше стали називати на польський кшталт Хмельницьким, втішав себе придбанням у цих суксцесах протекторства і принца Конде, і кардинала Мазаріні, і П’єра Шевальє та колонелів, що, може, йому пригодиться в глибоко захованій від чужого ока мрії визволення рідного краю, в якому і ота ж Франція чи Данія та й Швеція стануть, гляди, у пригоді, якщо й не подадуть поміч, то принаймні не пошлють проти нього своїх драбантів, то Сірко, крім жалю за побратимами, що полягли в боях, віз із собою ще й прикре усвідомлення, що, визволяючи фламандців від іспанського ярма, вони, козаки, допомогли франкам накинути на них свіжі шори, що з огляду на близьке сусідство можуть виявитись із часом ще тяжчими. Думали про це і Вешняк та Ханенко осібно.

— Ніяк я оце, пане Богдане, не позбудусь думки,— не стримав своїх гризот Сірко,— що допомогли ми звільнити голандів від гішпанців, а вони під франками опинилися, то воно: не вмер Данило, як кажуть, то болячка задавила.

— Складне і морочне це все,— відповів по мовчанці Хміль.— Голандам, що ото нам тепер, хоч і в пекло, аби інше було. А там видно буде... Та гішпанців і не порівняти з франками прецінь... У тих ідол у душі хресній давно іконою засів, а в цих, бач, небесні емпіреї та краса всяка, як чув же отого маршала Сентерро... В тих експансія не лише сусідів, а й чужої чужини, а ці ще лиш про анексію тільки марять в непевності. Думаєш, лише із пихи дюк Конде пропонував нам оту свою берлину вчотирикінь?.. Ні-ні! Він навіть нами добутих скарбів не жалкував у душі, бо отримав їх на майбутнє вдесятеро більше... Поведу я польських пішців до Варшави, може, щось провідаю там, а ти іди з козаками на Січ... Та забери із собою і тих польських доброхітців-пішців, що побажають... Скарби поки що приховай надійно, а я не забарюся і сам на Січ...— притишив чомусь він мову.— Коли там крайня нужда буде, може, то дій з ними на свій розсуд, як із своїми,— додав він згодом.

— Дякую, ватаже, за довіру і прихильність,— відповів згодом Сірко.— Все, як велите, дотримаю...

— Не сумніваюся в тому,— ще раз зітхнув Хміль, глянувши з-під лоба...— Повернуся, намагатимусь якось потрактуватися з ханом чи й з султаном,— став ділитися з Сірком найпотаємнішим.— Хондкар, щоправда, більше загилить, хоч і надійніше може допомогти, бо хан — це ні те ні се... Але коли б якось уплутати вже в наші потуги хоч його, це теж би було щось на безриб’ї!.. Жити ж без потуг, Івасю,— зітхнув він тяжко,— нам уже не можна. Ніяк, хоч сказися, хоч умри, не можна!..

— Не знайду терпіння в собі до людоловів,— відповів йому по роздумі Сірко.— Навіть при бажанні не зможу!..— додав.

— Знаю про це, тому й ділюся з тобою найпотаємнішим у собі. Маю вже однодумців з десяток, тебе, якщо згодишся, прилучу. Було б тільки до того поспільство і козацтво прихильне та ще, може, донці б через тебе згодилися... Чував, що ти з ними в приязні великій...

— Не з ними, а лише з малою частиною хіба...

— І частина може стати у чималій пригоді, коли вірна тобі по-справжньому.

— Та частина не зрадить.

— То вельми добре і цінно для нас,— сказав він і затягся люлькою.— Зізнаюся тобі, що надумався я вже давненько,— продовжив він згодом, помовчавши,— таки на ханові зупинитися. То, видно, так треба й учинити мені.

— Чим же ви думаєте омингунити хана для потрактовки, коли вирішили? — ожвавився Сірко.

— Не знаю толком і сам, як те дешевше і надійніше зробити,— роздумливо відповів Хміль.— Може, подарую оцього дюкового ланцюжка і пістоля йому та пообіцяю щось на прийдешнє. В його, бач, інтересі, крім нас, лежить також і ослаблена Польща, як і в султановім, то, може, піде, як повірить... А щоб повірив мені, то сина, Тимка, віддам у заклад.

— Бог з вами, пане Богдане! — зробивши великі очі, перехрестився Сірко.— Синоубивцею наречуть вас люди!.. Відсахнуться ж!..

— Досить мені докорів і від недругів, щоб слухати їх ще і від друзів, Іване! — відказав спокійно.— Ношу те давно вже. І хіба синоубивство більший гріх від братоубивства?.. А ти його чиниш поспіль не лише з чистою совістю, ведучи на смерть побратимів у боротьбі з поневолювачами, а часто — й з гордістю ж!.. Мушу якось стримати ханову петлю над нашими головами чи й направити її у поміч. Мушу, чуєш? Можеш ти це зрозуміти і іншим пояснити? — загорівся.

— Хай би комусь, а то ж — татарам!.. Людоловам!..— безжалісно дошкульно шмагав Сірко, не догадуючись, що Хміль аж кривиться від болю.

— Твоїм язиком більше говорить серце і кров, і менше — розум,— після паузи відповів Хміль.— Думаєш, в ляськім закладі йому було б легше і краще?..

— Чому ви конче бачите спасіння лише в закладі та ще отакім, а найбільше зло — в ляхах, а не навпаки, може?

— Бо ляхи страшніші людолови, ніж татари. Тому знімаю руку на них, а не на татарів, бо останні далекі нам вірою і мовою, а ляхи ближчі, ці не ділять нас, навпаки, з’єднують і зв’язують поволі унією, а тепер уже почасти й мовою, мисленням та уподобаннями, що набагато жахливіше в конечнім рахунку.

— Ви зв’язуєте себе з татарами на день лише. Січ і волость того не поцінять, не виправдають, як дізнаються.

— Хай і так... Знаю це, але знаю й те, що коли виправдає себе мій намір, виправдає й поспільство. Для поспільства ж і для січовиків стараюся. Ти ж, даруй, не посоромився настояти перед покійним Сулимою послати в Кодак корчмаря з мальвазією, про що він мені сам оповідав. Ти ж не вважав той пропоз ганебним?.. І ніхто ж вам не докоряв та й не докоряє, що ви, пославши не одного закладника, а сотні побратимів, взяли тоді фортецю?.. Успішно здійснена мета виправдовує будь-які ярмуси-засоби, Іване.

— Мізком, може б, і згодився я,— признався Сірко,— але душею не можу!..

— Потерпи і допоможи... Час і бог нас розсудить І..