Засвіти

57.

1648 рік по козацькому вересневому новоріччі був би терпимим для знедоленого люду, коли б не постої ненаситного жовнірства і найманих драбантів, їхні постійні грабунки і гвалти посполитих, а в останній час навіть реєстрового козацтва, безперервні стягнення податків, яким і лік пропав. Постої є, а навала людоловів не припиняється. Он скільки люду зникає щоліта в Криму, як у прірві. А скільки лишається без шматка хліба, як і без крівлі над головою.

А воно ж, як навмисне, зимно і зимно, холодно і сиро, і тягнеться отак, як вічність, ні кінця ні краю! І не зарадиш нічим, і не осилиш, і не зміниш!.. Здоровіші ішли в ліси і хащі, рили там землянки, ставили курені, оговтувалися, а вбогі, немічні й розорені геть, старі й малі брели краєм, куди очі дивляться, пухли, вмирали на шляхах, зникали безслідно в пазурах звірів і своїх же людоловів, перепроданців.

Таки в перші вже новорічні вересневі дні і тижні викотців так збільшилося, що не було сили і отим решткам заможніших і щасливіших прийняти їх, нагодувати, допомогти хоч якось...

В цілому краї отак. Ніби змова якась. Бо сейм благословляв грабунки, а король був безсилий щось вдіяти з магнатами-королятами, хоч і хотів. На Україні оте коронне свавілля особливо позначалося, бо гетьмана Миколу Зацвілиху, що посилав прохачем Макея до московського царя за поміччю, драбанти тихо задушили на бенкеті, яко кура якого, а гетьманом призначили черкаського осавулу Івася Барабаша. А той, обрадівши, сліпо слухався сейму і магнатів, із шкіри ліз, щоб вислужитися.

Єдиним спасінням для знедолених була ще десь нова Січ, що приймала всіх і вся, притуляла, гріла і зодягала одних під своїми свіжонасланими стріхами, а інших — поблизу, окіл, зодягала, як могла, бо й у неї можливості були неабияк великі. Та ба, добратися до неї на Микитин Ріг міг не кожний. Дужі і сміливі добиралися, звичайно, гурмилися, ділилися там на козаків і посполитих, і останніх було вже не менше, а чи й не більше, ріж козаків. І всі вони, розмістившись поряд із Січчю, вимагали уваги, одягу, хліба, притулку... По наполяганню отця Михайла Гунашевського січовики денно і нощно били ополонки в кризі Дніпра і тягли, як із бездонної криниці, оту поживу-рибу, а її все не вистачало, хоч плач!.. На прохання старшини кожний січовик віддавав всі свої ощадження на утримання отого шарварку і на Січі, і коло Січі... Давно вже віддав і Сірко всі рештки сулимівського скарбу, хоч ще й мав недоторканним отой зарібок із Фландрії у Капулівці. «До середини літа ще ой-ой як далеко, отож — успіється»,— роздумував він, слідкуючи, як животіє люд і січовий, і позасічовий...

Відвідавши родину в Мерефі, де втішався вже до втоми і старшенькими: Петриком та Мариською, і меншими: Ромчиком та Яринкою, він заскочив якось аж у Білгород, щоб побачитись із своїм кумом Іваном Диким, що був там сотником при воєводі, і те, про що довідався там, раптово зсудомило його і онімило... Бо Дикий, розповівши побратимові про всілякі утиски, що вводяться тепер слобідському люду царем, боярами і воєводою, сказав, що сам чув, як воєвода грозився напідпитку, що вони, його козаки, отакі ж шарпаки, як і оті втікачі із Москви, а тому треба їх негайно покріпачити і не возитися, як з писаними торбами. У Сірка аж чуб заворушився з того — та вже зовсім він здибився, коли Дикий, притишивши голос, ніби їх хтось міг почути, оповів, що Івана Разю зчетвертували у Москві за наказом самого царя.

— Івана Разю?!.— перепитав Сірко, відчувши, як раптом висох у нього в роті язик.— Чому в Москві?!. Івана Разю?..— не йняв він віри, відчуваючи, як терпне тіло і стискуються груди.

— В Москві, брате, в Москві!..— зітхнув той сумовито.— А де ж би ще?..

— Та ж чому — в Москві і за що? — не міг ніяк второпати Сірко того, що сталося з побратимом — таким воно було неймовірним.

— Викрали його, викликавши з хати вночі, старшини донські і передали стрільцям, а ті відпровадили скачем таємно аж туди,— чухав запаморочливо лоба Дикий.— Дізнався цар, що Іван ладує оту домову з Яїком, Астраханню, Кубанню та й з Запорогами і підіслав убивців з багатим ясаком, а донці й поласилися, вночі й схопили його з постелі теплого... Старий Тимофій за мить побілів, як провідав про отой злочин. Бачив його — сивий як голуб...

— Чому ж ніхто не допоміг, не захистив? — не міг прийти до тями Сірко.

— Та хто ж би до такого додумався?.. Кажу ж, покликали його вийти на мить із хати, і всі, хоч і чули, як той вийшов, але отут же й поснули, як на біду, та й до ранку отак спали... Стенька і Фрол, вже аж за дня, кинулися вдогін, понишпорили по шляхах, а сліду так і не знайшли... Та й Корній, осавула і хрещений Стеньчин, запевнив їх, що нічого з ним не станеться, вернеться.

З отієї миті Сірко і дома, і в Капулівці, і на Січі не знаходив собі місця, бо перед очима, як докір, стояв Іван Разя і гудив і його ратство у Фландрії, і байдикування у Мерефі та Капулівці, і поведінку на Січі. Огуджував і докоряв, і не було сили в нього знехтувати тим, відігнати чи якось забути. Перед очима все вставала ота, якась там «Фролова вежа», а в ній на ланцюгах його побратим Разя кричав і волав про поміч, закутий у темному підземеллі. Вежа та чомусь нагадувала дюнкеркську, тільки була вона суворішою і неприступнішою...

— Скарали... Скарали!.. Кати-и!..

Якось, таки взимі, Сірко ловив хапкою у ополонці свіжої риби у Капулівці на прохання матері Домни... Риба, що скидав її в кошелик отут же, негайно примерзала, і він, забувши в роздумах, де він і що робить, почув лопотіння коня по льоду, а потім і вершника впізнав, бо їхав до нього його джура із Січі, отой кілька літ тому взятий із братами з Капулівки Петрусь Гук, що тепер і виріс уже, і змужнів досить.

— Ватамане!.. Добридень! — вітався юнак на віддалі.— Бог у поміч вам!..— спинив він коня біля ополонки, зіскакуючи на кригу.— Чи ловиться? — зазирнув до кошелика.

— Ти справу кажи!..— глянув на джуру Сірко.— Що там ще сталося?..

— Та так, щоб аж щось, то нічого-о...— зам’явся джура, не знаючи, з чого почати.— Послав мене отець Михайло просити вас прибути на Базавлук... спішно... Відбили ворохобники січову комору і пограбували її геть... І пана Болюка при тому геть побили, і пан Голуб утік, і кричали, що, крім вас, нікого не хотять кошовим над собою...

— А Суховій та Сулимка де ж були?.. А Лютай?..

— Та де ж би ще?.. Отам і були, але де ж їм те погамувати, коли вони реєстровці?

— Мене ж як знайшов? — спитався Сірко, ідучи в роздумі з начинням.

— Тітка Домна направили... Хотіла і Настуся зі мною їхати, бо гостила в них, так тій не дозволили,— зітхнув чомусь джура.

— Подобається тобі, Петрику, Настуся? — спитав Сірко мимоволі, думаючи щось своє.

— По-до-ба-є-ться-а! — розтяжливо відповів той, геть зашарівшись.

— Губа не дура в тебе, хлопче!..— жартома докорив Сірко і штовхнув джуру, ледь не збивши з ніг.— То, кажеш, і Кривоніс приїхав?..

— Приїжджав, а по тій заворусі і не стало його десь...

— А що ж писар Іван Демкович робив?..— спитав Сірко згодом.

— Писар також ледь живим лишився і більше писарем бути не захотів. Тепер колодка від канцелярії в Слимаченка, отця Михайла Гунашевського та ще в дяка Петра Буркуна,— намагався ознайомити отамана із становищем джура обрадувано.— Отець Михайло щось денно і нощно пише при свічках і скіпках. Не знати, коли й спить він. А Кривоніс чи Перебийніс отой... то, чував, ніби зібрав ватагу збуйців і рокошників чи сам уже, чи по намові, може, і пішов на Вишневеччину, бо хоче спіткатися там десь із Яремою...

— То ворохобці всі з ним пішли? — тішився кмітливістю джури Сірко.

— Та пішли ж буцім, бо боялися пареної лози... А ще частина пішла в якусь балку пиячити чи жебрачити, може... Про якийся сейм ніби слух був на Січі, а що воно, не відаю...— розводив руками Петро Гук.

В хаті Сірко заклопотано поставив перед матір’ю Домною кошелик із рибою, наказав тій готувати йому спішно білизну, кілька разів піддав догори Настусю, що геть підросла за цей час, вказав їй на нареченого, котрий геть згорів від сорому, і вийшов у другу половину хати перевдягатися в дорогу. А за пару годин, лише посидівши коло полудника, що нещадно змітався зі столу зголоднілим джурою, вони вирушили скачем з двору в путь. Вороний, лисий з білими підпалинами на ногах і в пахвах Шайтан, дарунок Івана Разі, невдоволено мотав головою, намагаючись ослабити поводи, і йшов чвалом так, що джурин Сивко часто був змушений наздоганяти його лише скачем.