Засвіти

32.

Два тижні по весіллі, що відбулося у дворі Кривошапки-Гунди, Корній і Домна, тепер подружені, збиралися в дорогу. І два тижні бродили, як очакловані, молоді — Іван та Софія, домовляючись і перед омовляючись, заручаючись між собою і перед старими, як водиться споконвіку. Пані Мотря, що зовсім змінилася у ставленні до Івана, називаючи його сином, наполягала, щоб він кидав Січ і залишався жити в слободі, тихо та мирно. Та ні Іван, ні тим паче Корній, що тепер був у ролі батька, не хотіли навіть і слухати про таке... Мотря спиралася на те, що постійно он їдуть викотці з правобіччя, бо там немає життя люду, а Корній їй перечив, дратуючись і не погоджуючись:

— Не буде Січі, і вас не буде тут!.. Земля наша лише на Січі тримається!.. Та й цар іншої заспіває, коли не бачитиме сили за вашими плечима, і бояри душитимуть не легше магнатів,— апелював він до старого діда Ничипора, що був якось при цьому.

— Ні, ні! Без Січі, молодице, нам не життя на землі. Правду каже Корній, що бояри тільки тому з нами й панькаються, що за спинами в нас Січ, а не буде її — кріпаками пороблять. Вже й так ратні люди нам на шию, вважай, сіли: і на лінію ходи, і провізії дай, і без дозволу не відлучайся, і подушне, митне та ремеслове плати, і в службу ходи, в буртах та гутах відроби, ну чим не крулєвщизна тобі?.. Так що без Січі нам не можна ніяк,— зітхнув він, опустивши голову на висохлі груди.— Тільки й назви, вважай, що в слободі мешкаємо, а з тієї волі вже лише куций хвіст лишився...

По всіх радах та суперечках дійшли того, що переїдуть поки що Корній з Домною на припороги, отаборяться там у Капулівці на новому, місці, обживуться, а молоді, за рік побравшись і лишившись тут назавжди при матері, може, колись і переїдуть разом з Мотрею до них, якщо буде там життя можливим. Може статися і навпаки, тоді назад повернуть у Мерефу Корній з Домною.

На прощання Мотря подарувала Домні, що була в останній час її наймичкою насправді, молоду корову, кілька курей та качок, скриню всякого, придбаного таки Домною, майна, насіння, сокиру та начиння до городу, прядку до прядіння, череп’яний посуд та різне кухонне начиння, борошна та пшона, хоч того й накупив цілі міщата Слимаченко на торгах. Перед самим від’їздом проявила свій характер і Софія, наполігши, щоб Іван узяв собі напостійно Велеса, а буланого залишив їм для господарства.

— Він хоч і молодий ще, та зате в бігу і вітра обгонить,— розхвалювала вона свого пестуна.— Сама його з лошати молоком вигодувала. Ні в кого такого не буде, чорніший же за галку, а білі підпалини в пахвах чого варті, а хода яка, а голову як несе, а груди — мало не в аршин широкі! У сутичці ним любого коня повалиш як стій!..

Не подобалася Мотрі та похвала Софією Велеса, не радо згоджувалася вона на розлуку з конем, проте після тієї погрози дочки піти в монастир, коли не за Сірка заміж, не осмілилася перечити щасливій дочці...

— Ой же й спритний неглядів син,— шептала вона старій пані Катерині, що прийшла з Оришкою та Остапком на Домнині проводи.— І Софійку, й коня, і саму мене забрав у мене,— скаржилася на Сірка, що припасовував якраз із Сабрі нове сідло на Велеса.— Далебі, й повірити важко, що те сталося.

— Козак виріс нівроку, лиш заздрощів та втіхи вартий,— притишено освідчилася колишня кошовичка і тричі перехрестилася.— Хто б думав та гадав, що він отак хутко та гінко підніметься?.. Це вже по двадцять трьох йому, а ми й не помітили, як старими стали. Тільки Домна, нівроку, ще майже рівня йому...

Сябринної челяді найшло повний двір на ці проводи. Що була неділя, а що — півслободи знало тепер Домну, знали і Корнія: козаки по Січі, а посполитство — по тому, що понад двадцять літ він чекав на неї, в спеку й сльоту, в хлющу й мороз навідував, не дорікаючи і терпеливо ждучи її згоди на той довгожданий шлюб.

Сірко по намові Софії попрощався першим з челяддю, поцілував стару Катерину, приязно обняв Мотрю, аж та розплакалася, потиснув руки Сабрі та Христині, просячи їх ще трохи потерпіти отак, покатав на коні їхніх хлопчиків і приєднався до нареченої, що вже чекала його на вулиці вершницею на буланому.

— Всього вам, люди! — скинув шапку і вклонився він до міщан.— Доженете мене за слободою! — гукнув Корнієві, стримуючи Велеса, що нетерпеливо, почувши дорогу, гарцював під новим, ще незнайомим йому вершником.

— Щасти й тобі, сину! — вклонилися челядники.— Щас-ти-и!..— долетіло до нього, коли свічкою здибив коня і, заспокоюючи поволі його, рушив з місця.

Порівнявшись із нареченою, Сірко порадив завернути вбік, щоб уосібнитися. В зеленому байраку зупинилися обоє, зійшли з коней і, присівши на свіжій запашній траві, віддалися насолоді кохання. Говорили все більше почуттями, аніж словами, впивалися до нестями поцілунками, тиснулися і горнулися, як очманілі...

Через добру годину лише витолочена латка трави лишилася на пригірку та заливалися у гущавинах дикоростів солов’ї, випроводжаючи їх у два протилежні кінці, у два світи... Щедро сипало літнє сонце золотаво-срібним промінням їм на шляхи...

— Роз-лу-ка! Роз-лу-ка! Роз-лу-ка! — скрипіла кульбака під Софією, допомагаючи їй плакати на зворотному путі...

— Впе-ред! Впе-ред! Впе-ред! — відлунювалися звуки з-під копит Велеса, що нісся несамовитим чвалом в погоні за волячою фірою і вершниками.