Засвіти

40.

Наближалася зима. Все частіше чути було її холодні подихи, особливо ранками. Срібні приморозки білим оксамитом вкривали хвилясті крутосхили чигиринських косогорів, малювалися візерунками зашерхлі тясминські підбережжя. З півночі, із-за піщаних круч та діброви, проривалися пронизливо-колючі вітри, і чатові на гористім белебні, поряд з Байдиною дзвіницею, клали вночі у скелястих ущелинах-підошвах багаття, щоб зігрітися...

На Замчищі і під горою всю ніч палахкотіли смолоскипи, метушливо і гамірно вантажилися фіри-вози, в’ючилися тороки, іржали впереміжку зі зляканим окриком сичів коні... Дізнавшись від втікачів та дознавачів, що направлена з Бара Конецпольським армія Потоцького, поповнившись надвірними панськими кварцяними загонами та втікачами з Лівобіччя, після погамування жовнірства видачею довго затримуваної платні, вирушила чотирма рукавами на Білу Церкву, наказний отаман Карпо Скидан учора нагально розіслав гінців по волості до повстанських відділів з закликом поспішати до Мошен на військову Вальну раду.

«...А ще просимо і велимо вам не замешкуватися, бо ідуть, яко хижаки ті, ляхи на нас, знищуючи оселі, вбиваючи жінок і дітей, забираючи майно і худобу... Маємо порадитися, як те все обернути на спасіння, добру і хісну славу народу нашому православному принісши...» — писав Скидан в універсалах.

А сьогодні, відправивши ще запоночі декількох щойно призначених отаманів для сколочення додаткових загонів з покозачених посполитих в околицях Мошен, спішно і сам вирушив туди. Під вечір другого дня у передмошенських лісах його передові роз’їзди з’єдналися з першими загонами Павлюка, хоч сам він ще перебував на Січі.

На чолі колишнього куреня славного Івана Сулими, що на третину тепер підмінився посполитими, прибув до Скидана, гарцюючи на вигуляному Велесові, й Іван Сірко. Не вмовив його гетьман Павлюк залишитися на Січі з наказним Гунею, хоч і намагався. Сулимівські козаки відмовилися сидіти на Січі, нікого не бажаючи собі у ватажки, окрім нього, Сірка. Мусив змиритися з тим і погодитися Бут, маючи все ж сумнів, що такий молодик може упоратися з «куренем» у поважних наступних боях...

Перед самими Мошногорами, виславши дознавачів у навколишні села, а варту — у містечко Мошни і вибравши кілька нагірних балок у дубовому лісі, Скидан спинив козацькі шереги на постій і спочинок. Наметів не велів ставити, бо чимало їх ще десь правилося на волячих мажах, а наказав козакам нагребти побільше сухого дубового листя, наламати хмизу і розвести ватри та тут же, коло прив’язаних з вівсяними шаньками коней, чи внизу — коло волів — прилягти на довгожданий і бажаний усіма сон...

Солодкий він був і міцний під свитами, сіряками, чумарками, каптанами та попонами у затишних вибалках під морозним зірчастим небом не лише для скиданівців по третьоденнім переході, а й для хоругов Сіркових, що вже більше тижня провели в путі і тривозі, поповнюючись...

Наступного дня дознавачі та щойно прибулий охочекомонний загін стеблівчан оповістили Скидана, що армія Потоцького спішно переправилася Сахновим мостом через Рось, а отаман Коростель засів на путі драгунів перед Мошнами проти висланої наперед армади Самійла Лаща. Довелося наказному спішно направити у поміч Коростелю кілька кінних загонів на чолі з Риндичем, Бугримом, а згодом і Недригайлом, Чураєм та Іваном Сірком.

— Дійте на свій розсуд в початках... Будьте всі під рукою полковника Коростеля, а коли що — дивіться і давайте знати мені в Мошни,— давав він останні напуття всім привідцям.— Та не виривайтеся поодинці в пастки їхні!.. Чей же, знаєте, чекаємо головних військ і своїх, і ворожих...

Сталося так, що загони Гордія Чурая та Івана Сірка опинилися задніми і йшли по витоптаних слідах своїх попередників узліссями і чагарями. Пробиралися пиняво, бо ні шляху, ні навіть стежки не було, і тихо, бо таким був наказ загонам у путі через оцей праліс, сумовитий, затаєний, з невідомістю попереду. Ворожливо, із загадковим шумуванням і навіть підвиванням, гули у вже оголених верховіттях дерев холодні вітри, плакали і навіть голосили, а внизу між стовбурами та кущами було і привітніше, і затишніше. В сонячних пасмугах крізь туманець ряхтіло і блищало від морозної роси поодиноке просохле листя на галузках, лячно носилися між кронами дерев метушливі вивірки, монотонно і глухо стукали дятли, навісними і пророчими табунами кружляло крикливе гайвороння.

Час ішов повільно і втомливо, втішаючи вершників хіба ледве помітним потеплінням та наближенням отієї рокованої миті бою, що десь причаїлася попереду. По обіді загони Чурая круто повернули праворуч, ще в густіший і значно більший ліс, і Сірко обраділо повів і свої хоругви слідом, ледь пробираючись між стовбурами та завалами вперед.

Що далі рухалися, то більшою була напруга в козацьких настроях, більше відчувалося тривоги в лицях, бо десь мав бути берег отого лісового моря, а за ним... Задні в загоні Сірка раптом помітили кількох наполоханих зайців, що стрімголов чомусь неслися з правого боку прямо на них. Наполохані вони були так, що, лише зовсім наблизившись, метнулися і не назад, а впродовж недбало розтягнутої колони вершників.

Сірко негайно приспинив свої загони і переказав те ж вчинити і Чураєві, пославши роз’їзд у той бік, звідки винеслися зайці. Дознавачі скоро й вернулися з новиною: Лащ близиться! Драгуни! Ціла тисячна цівка їх попід лісом! Аж коло Білоозера кінець видно!..

Само слово «Лащ» помстою заговорило в кожного козака, а Сірко, зачувши його, палився нею... Наспіх порадившись, він і Чурай послали погоню за рештою відділів, що, мабуть, заглибившись у ліс, прозівали ляхів чи вирішили йти краєм лісу назирці.

Та довго чекати вияснення обставин не довелося... Дознавачі незабаром вернулися і привезли наказ самого Коростеля: «Переслідувати Лаща назирці... Чекати мого знаку-пострілу з трьох гаківниць тричі підряд...»

Напруга, що досі наростала у загонах, поволі досягала межі. Козаки вмовкли, перевірили попруги, обмацали пістолі і шаблі, підтягнули пояси і, наготувавши начеплені ремінням до ліктів списи, підібрали поводи.

Поєднання хоч і нечисленних гаківниць із шаблями та списами завжди давало велику перевагу козакам над всіма тодішніми військами, що поспіль ділилися окремо на пікінерів і мушкетерів.

Хоч місцевість і заважала вершникам іти ладом, та лави зберігали лад і без наказів. Сірко, що опинився попереду, спершу відчув уже знайомий йому холодок страху в грудях, та, оглянувшись на посуворілі лиця Козаків, поволі вгамував його. І лише напруженість в тілі й ногах сковувала дещо.

Загони йшли весь час краєм гори. Лише поодиноке пофоркування кінське та тріск галузок під копитами будили тишу. Іноді проривалося через простори донесене вітром іржання, тупіт ворожої кінноти, що рухалася десь там за гущавиною, внизу, уривки наказів, стукіт коліс. Але очікуваного знаку Коростеля все не було та й не було, і бентега від того в загонах переслідувачів росла.

Сірко розділив свої загони на дольки по двадцять вершників, як і Сулима колись, об’їхав їх, оглянувши. Наче змовившись, те саме зробив і Чурай, а згодом, наблизившись, і вояки Недригайла, Бугрима та Риндича. Час, здавалося, спинився, затихли вітри, навіть отам, на самих верхах дерев, потепліло навколо, чагарі порідшали, особливо над косогором, іноді в просвітах було видно ворожі лави внизу... Вони рухалися спокійно, розтягнуто, впевнено, не відаючи про козацькі потуги, що йшли назирці.

Тільки потріскування сухих галузок під копитами, тільки поодинокі форкання коней видавали довгу поворозку отого козацького руху, причаєного і напруженого. І ось, десь далеко позаду, глухо відлунившись у лісі, гохнули тричі гаківниці, й одразу почувся лемент у польському строєві, з’юрмлення, брязкіт зброї і лайки... Понад цівкою козацьких військ пронісся вершник од Коростеля, на бігу кидаючи накази...

Давши помахом руки наказ своїм сотням наступати, Сірко кинувся виярком попереду однієї дольки-двадцятки униз і на скаку куточком ока побачив із лісового зазуб’я, що в зненацька розполохану довгу вервечку ворогів, як гострі леза, врізалися в драгунські строї козацькі лави, втішаючи йому лоскотом груди. А ще за мить він угледів, як погнуті отими лезами рейтарські ряди, не витримавши навальності, умліока розладналися, оточені з боків списами, шаблями і ятаганами, закрутилися у вихорі шаленої січі, лайок і прокльонів.

Не один із рейтарів, як і той, що зустрівся Сіркові в першу мить, збитий навальним гоном козацького коня, впав під ноги. А проте більшість їх, зборовши перший харапуд і розлад, дружно згрупувалася, і бій заскреготав і задзвонив, як рівний. Дзенькіт мечів, безладні постріли, іржання коней і смертельні крики вмить заполонили, як весняна повінь, підлісну долину, підняли з оголених крон дубів, беріз та вільх воронячі крикливі зграї, і не знати було вже, чого більше в цій веремії — людського чи пташиного галасу та рейваху.

Прорвавшись нарешті разом із кільканадцятьма козаками на протилежний бік ворожої лави, ніби прокосивши собою заслону, Сірко уздрів на бігу багато вцяцькованого старшину, котрий вправно відбивався вкупі з жовнірами від його загону. У тому загоні найвідчайдушніше орудував списом і ятаганом кремезний, досвідчений козак Артем Нерід. Якусь мить курінний не знав, куди спрямувати Велеса, зрештою смикнув повіддя — і приострожений огир понісся в той ревучий клубок побоїща...

Велес вломився між ворожих вершників так навально, що Сірко навіть не встиг дістати шаблею якогось воєводиного старшину, як той уже полетів зі збитого коня в герцівну веремію. Його кінь, поточившись, звівся свічкою і, оскаженіло заіржавши, бо хтось похибки різонув його по шиї шаблею, бризнув кров’ю і повалився, стогнучи, на вершника. Сірко не уявляв собі досі, яке воно, пекло, але чомусь порівнював його з оцією веремією, що іржала і стогнала, кричала, верещала і голосила на всі лади, аж добрати щось у тому було годі.

Січа продовжувалася недовго. Купки драбантів, оточені з усіх боків, з криками і розгубленими лицями подалися вбік, намагаючись вирватися із кільця, та козаки обскочили їх, дружно натиснули з усіх боків. Сірко вже готувався вислизнути із юрми, щоб прослідкувати за перебігом бою, як раптом почув викрик Артема Неріда:

— Отамане!.. Драбанти праворуч! Драбанти-и!..

Отой викрик, що був почутий лише якимось аж надцятим чуттям Сірка, спинив його, він різко оступив Велеса назад, оглянувся. Із-за верболозу дійсно до розпорошених купками драбантів виносилася група вершників-рейтарів і старшин на чолі з якимось сановитим і вправним старшиною попереду. Уздрівши раптово розмаяну на вітрі розмальовану хоругву поряд із старшиною, Сірко здогадався, що то і є, мабуть, той вовк, як звали його козаки, полковник Самійло Лащ. Спалах помсти в його душі ледь не затьмарив свідомості...

Щось крикнувши і промчавшись краєм своїх сотень, що всюди переможно справлялися з ворогами, Сірко кинувся в гурті кількох заповзятливих сулимівців назустріч Лащеві, цілячись заскочити його крилом з бугра. Але дивно: Лащ ніби й не помічав його заходу і нісся вперед, розвіваючи полами малинового жупана. Оглянувшись, Сірко притримав коня, махнув рукою розкиданим своїм козакам і, коли ті незабаром приєдналися, знову приострожив Велеса, спрямувавши його прямо на хоругву... Бачив, з тогобіч у рейтарські лави уже врізалися клином бугримівці.

— Бий, панове, дзяблів!.. Рєзай агетів і збуйців!.. Край схизматів!.. Не позволям отступу!.. Не позволям!.. Сто тисенч дзяблув бидлу!.. Рицежі!.. Напшуд!.. Напшуд!.. Настемпуйте!..— почув Сірко захриплий голос Лаща, котрий на мент зупинився, наказуючи своїм підлеглим. Та за мить, і собі приспинившись, Сірко умліока розгледів пригнуту до луки дебелу постать з піднятою вгору шаблюкою, насунуті на розпалені ненавистю очі кошлаті брови, важкий палаш та запінену, оскаженіло перекошену конячу пащеку, що невідворотно близилася назустріч...

Від сильного і вправного Лащевого удару з Сіркової шаблі посипалися іскри, в руці відчув отруджену терпкість, але страху не мав. Навпаки, той перший іскристий дзенькіт шабель вселив йому якусь незрозумілу певність, окресленість, і він крутнув Велеса, намагаючись виманити якось воєводу на простір, де б зручніше було помірятися з ним вправністю. Удари досвідченого старшини падали градом, і Сірко лише встигав їх відбивати, поволі все дальше задкуючи з юрби і відчуваючи, як течуть по скронях краплі поту, як вони усолонили йому пересохлі уста і ліплять париною комір сорочки. Хтось поволі відрізував його збоку від гурту ліворуч, хтось звалив воєводиного джуру і хоругву, пробиваючись наперед. Аж ген лисками білів Риндичів білий кінь, а поруч Сірко пізнав Артемового коня і почув, як котрийсь із його козаків шаблиться праворуч. Це додавало йому сили, втішало, радувало, адже доля звела ось його із самим Лащем!.. З самим Лащем!..

Поволі оступаючись під градом ударів, він напружено стежив за кожним жвавим порухом досвідченого воєводи, що, видно, забув за все в цьому, мабуть, незвичному для нього поєдинку, відбивав із оскаженілим скреготом сильні воєводині удари, чув уже тяжке і хрипле дихання ворога, його осатанілу лайку і хижі прокльони...

В якусь невловиму мить йому пригадався, неначе в сні, пахучий степ коло Січі, сотник Шуліка, вабливий бій з Островерхою і Шулікою... Втому як рукою зняло те видиво, лише завзяття подвоїлося, росло, клекотало в грудях і виривалося час від часу хехканням. Досі всі Лащеві удари, часто з підступністю, Сірко вдало відбивав, не раз дістав і своєю шаблею воєводу, та броня захистила ворога. Одначе тепер Лащ, здається, нарешті зморився, і вони вже вибралися в отому шаблюванні з гурту. Сірко кинув погляд ліворуч, метнув праворуч, виждав, відбивши кілька ударів, мить, різко осадив раптово Велеса і смикнув набік, перекидаючи на льоту шаблю в ліву руку і затискаючи остроги. І — диво: угледів божевільний переляк в очах Лаща, його наглий відступ конем і... втечу. Десь аж із дна грудей вирвався нерозбірливий клекіт втіхи, і Сірко, спохопившись, хапливо приострожив коня і погнався за ворогом. Та Лащ не гаяв часу, скористався тим ментом і встиг віддалитися. Більше того, Сірко зауважив, що віддаль між ними не зменшується, хоч і стогне з натуги під ним Велес. Схопивши на бігу волосяний аркан, що, здавалося, цілу вічність не відв’язувався, він напружив тіло, пустив коня в обхід, прицілився і метнув за вітром петлю. Вона фітьнула, наздогнала воєводу і накрила, але той двома меткими ударами шаблі перетнув її і, блиснувши божевільно втішним оскалом рота, понісся вперед з утинком-петлею, що розтріпано заметлялася у нього на шиї...

Як у сні, Сірко спинив коня, досадливо розглянувся, сплюнув гіркоту втрати, зрозумівши, що подальша погоня небезпечна: попереду були втікачі, що могли і його прихопити з собою. Витер відтилком руки піт з чола, ослабив з довгої напруги тіло і спрямував Велеса тюпцем назад... Різкий морозний вітер приємно продував лице, лоскітливо і щемно наповнював розпалені груди, сушив змокрілого коня, вкритого милом, що час від часу глибоко віддихував парину і форкав...

— Жаль, отамане, що ти випустив отого хижого птаха Лаща,— почув Сірко слова Артема Неріда, коли під’їхав до вкритого трупами побоїща.— Вся Україна віки славила б тебе, віки ставила б свічки, молячи бога за поквит з отим катом. Велика шкода!..

Сірко промовчав, тупо дивлячись, як його й Чураєві козаки бабралися між трупами, несли до купи посічених, виносили і вкладали на розриту копицю сіна поранених, дошкуляли прокльонами рейтарам і жовнірам, що не мали вже змоги втекти геть. Він ловив себе на тому, що час від часу глибоко зітхає, аж ніби з хлипом, і ніяк не може прийти до себе, лихорадячись. Поодинокі рештки Лащевого полку зникли за гаєм, ніби здиміли раптом.

В отетерілій тиші, що раптово наповнила долину, уже крикливо кружляло чорними зграями вороння, знижувалося віялами і зривалося вгору, нетерпляче пробувало сідати осторонь трупів і зривалося гамірно й злякано хмарками, щоб знову якось прилаштуватися коло багатої здобичі. А вона була аж задуже багата...

Сірко дивився на покриту трупами людей і коней, шматтями одягу, зброєю і сідлами осріблену морозцем луку і мов не бачив її. Після першої переможної радості чи нерадості — він і сам не назвав би, що то було,— в душі лишилася якась глибока пустка, якої ніяк не міг, не знав чим виповнити.

Десь там, за гаєм, ще шаблились, падали і вмирали поодиноко козаки в загонах Недригайла, Бугрима і Риндича, десь відпльовувались гаківниці Коростеля від ляських, а тут...

— З майном по бойовищі, осавуле, що накажеш робити? — підступив до нього одноокий Оксен Чіп, чухмарячи потилицю. Сірко несвідомо торкнув острогами коня, що так же, як і він, вершник, чомусь віддихувався час від часу, і той пішов, ніби розумівся, за козаком. На розісланій під невисокою густою грушею дорогій попоні перського виробу лежала купа різноманітного начиння. Сірий в яблуках під багатим сідлом моложавий огир нетерпляче тупцював поруч на прив’язі, неспокійно стрижучи гострими вухами, вивертав окривавлене око на прийшлих. Сірко, повагавшись, зіскочив на землю, розминаючись, засидженими і окривілими ногами переступив до тієї купи, гидливо розвернув ятаганом дорогі вцяцьковані ронди, нахилився і підняв блискучого, по-турецьки інкрустованого запоясника, запхнув за пояс і знову скочив у сідло...

— Чиє право на коня? — спитав згодом, стримуючи тупцювання Велеса, в роздумі.

— Твоє, пане осавуле! — виступив з примовклого гурту віспуватий сулимівець Зінько Жменя.

— Хто добув його, питаю? — блиснув дражливо очима Сірко.

— Не встановимо належне... і в Чураєвих не признають його,— розвів руками той же Зінько.— Всі на тебе звертають.

— Візьміть його, Жмене, собі, передавши свого посполитству, а решту...— подивився він на попони,— також посполитству,— знайшовся він, смикнувши повода.— Нужда й закони змінює, як батько Сулима казав... Щоб не було чвар, все — посполитству...— кинув, від’їжджаючи, і понісся, як очманілий, геть, ніби втікав від гріха.

Не було поразки, але й перемога лише часткова, бо десь ще є Потоцький з основними силами, і хто знає, як воно буде.

Вечоріло, як козаки, схоронивши разом з іншими посіченими звитяжцями полковника Коростеля у примерзлу землю під кручею, відіслали поранених, уклавши на ноші, проказали молитви, пошапкувалися з полеглими побратимами і повернулися під проводом Недригайла у Мошни. Разом з ними сюди прибули і піші та кінні з сокирами, рогатинами, косами та кілками охочекомонні, покозачені посполиті із загонів Коростеля та стеблівчан... Слабі, похнюплені, обшарпані...

Перед самим містечком на пагорбі стояли Павлюк з булавою і Скидан із пірначем, під хоругвами, в кіннім гурті старшин. Сулимівці і Сірко ще звіддалік зауважили їх там, хоч і не чули їхніх вітань. Аж коли зовсім наблизилися, почули, як ті по черзі вітали переможців, наказували козакам допомагати посполитим-біженцям, розподіляли і означували покозаченим їхні сотні і курені...

Сірко десь глибоко в душі втішився отими закликами, а особливо тому, що він уже допоміг сіромі і без звернень старшини...

— Лицарі славні! — закінчив по всьому Бут.— Січовики-брати, рідні посполиті, дорогі міщани! Дякувати богу, нам, може, першим під оцією булавою припала втішна нагода бачити вас усіх в одних лавах непереможеними... Це спільна ваша, початкова звитяга над душогубом-ворогом... Хай же Всевишній принесе нам фортуну і в подальших боях з поневолювачами. Одностайно борімось за віру, землю, батьків, дітей і жіноцтво наше... За наше спасіння!.. Амінь!..— перехрестився він тричі.

— ...Побратими мої! — рвав північний вітер слова Скидана.— Благословляє вас бог на визвольну боротьбу з ляхами, поневолювачами нашого краю. Побачив Всевишній безлічну офіру нашу і показав у днешнім суксцесі ознайменням, що довгождана воля наша в спаї наших синів під одними хоругвами.

Іван Сірко слухав отих казань і відчував у грудях і тепло, і подвійну віру в святість боротьби, але десь у закутках душі маленькою мишкою, хробачком точився докір і старшинам, і собі, що не влаштували вони заздалегідь засідки, не погналися за недобитими рештками драгун, не напружили останніх сил, щоб вщент розбити їх... А ще, приглядаючись до близьких і далеких загонів, він не бачив канівців, що давно вже мали бути тут, як не бачив і потойбічних потуг, що також мали б уже приєднатися. «І погода — ні те ні се...— злостивився він, підіймаючи очі догори в сірувату моторош неба.— На Дніпрі при ній ні крига, ні вода... Як переберуться сюди?»

Пізно ввечері у ставці гетьмана, оточеній кількатисячним військом, скликалася Вальна рада. Сірко, розставивши варту і обійшовши, як колись те робив Сулима, свої сотні на спочині, наспіх проковтнув суху вечерю, навідався в клуню-шопу до Велеса і подався на раду.

— Ти, отамане?..— почув він голос Неріда.— А я вороного прикрив рядном, бо щось зимніє надворі.

— Спасибі! — зупинився Сірко.— Я завважив. Тобі спочивати вже пора, брате,— притримався.

— Живі будемо — спочинемо,— засвітив Артем люлькою з потемку.— По такому пошаткуванні тих пічкурів, то й на сон не бардзо тягне. Даруй, що не став у помочі тобі на того шибайголову. Два драбанти як напали, то ледве й сам упорався... Один ще й гнатися за ним спонукав... Перістий мій — орел, а не кінь,— похвалився він,— чи гнатися, чи й утікати, серед перших іде, хоч, може, й не рівня твоєму вороному.

— Як дивишся, Артеме-брате? — після роздуму заговорив у темноту Сірко.— Не згодився б ти мені поджурувати трохи?

— Чом ні? Давно гадаю собі. Такий лицар, а без джури,— присвітив він знову люлькою.— Я хоч і не люблю старшинських забаганок та хотінок, бо натерпівся їх доста, але тобі, отамане, спробую, бо дуже до душі ти мені,— сказав він згодом.— Будуть якісь накази вже?..

— Накази?.. Спочивать іди!.. Я скоро вернуся,— посунув Сірко перевальцем від клуні.

Висвистував, завиваючи, пронизливий східний вітер надворі, сипав у вічі омахами колючкуватої снігової крупиці, клав у пориті колії і грудкасті виямки білі латки першого снігу... Бралося на мороз і негоду, і, ніби відчуваючи те, десь вили лисиці і дружно їм підвивали пси... Сірко чвалав натомленими ногами по примерзках-шпичаках, ковтаючи досадливу гіркоту дня, і роздумував. «Ні, не перемогли ми сьогодні ляхів... Не перемогли! Чогось бракувало з нашого боку в тій січі. Лише чого?.. Відчайдушної навальності всім огулом, проворної рухливості усіх і звідусіль, оманливості в двобоях і додаткового свіжосилого загону, хоч би й канівчан?.. Що з ними? Де вони?.. Появилися б під кінець та вдарили б у спину — і ляхи не вислизнули б. Ех, козаки!» — сплюнув він за вітром.

З порога просторої станової світлиці на Сірка війнуло теплом і їдучим тютюновим димом. В наповненій людьми хаті вікна були завішені ряднами-писанками, під челюстями печі жваво палахкотіли соснові скіпки, на просторому, вкритому убрусом столі горіли три ярі свічки, поруч лежали гетьманські клейноди, а по лавах, ослонах, стільцях і навіть на сіні долі коло припічка розташувалася старшина.

Гетьман Павло Буг, як прозивали його всі в очі — Павлюк, сидів на покуті, читаючи якісь папери, між Скиданом і сухорлявим, з короткими, загнутими вгору вороними вусами писарем Василем Томиленком. Помітно було, що старшини чогось чекали, бо одні довільно тихо перемовлялися, інші — мовчазно палили, решта — просто куняли, втомливо похиливши голови.

Сірко потоптався коло дверей, розглянувся, збочився трохи до печі, і, постоявши, несміло сів навпочіпки біля порога. Загайне чекання перервав раптом глухий тупіт під вікнами і дзвінке клацання дверної клямки. Пригнувши голову, обвішаний тяжкими доспіхами, поріг переступили полковник Боюн з Кіндратом Бурляєм, Запалієм, Гайдаревським та обозним гетьмана Антипом Сучевським.

— Просимо пробачення у товариства за затримку,— знайшовся Боюн і, нахилившись, щось тихо сказав до сусіди, в якому Сірко пригадливо впізнав отого колишнього чигиринця Богдана-Зіновія Хмеля.

— То що ж, здається, всі зійшлися? — пробасив, моргнувши розкиданими в боки, пишними вусами, головастий і широкоплечий Сучевський.— Починай, пане гетьмане!..

— Егеж, починай уже! — гукнув хрипло від кочерг Риндич.— Пора, чей же!..

— ...Знамо вам,— підвівся, прокашлюючись, Павлюк,— який глум і які тортури чинять ляхи над людом українським. Саме вони і змусили нас виступити на борню З поневолювачами. Найпаче купчиться супротив їм на Правобіччі... Та з години на годину чекаємо покозаченого люду і з Лівобіччя. Одначе й вороги наші матимуть підсилення, то мусимо знайти, брати мої, шлях, яким мудро поведемо полки свої до звитяги... Днешній побій отого зухвальця й вампіра... Не досадуй, сину, від кари божої йому не втекти,— знайшов у гурті він Івана Сірка,— ...кажу, побій того вампіра, може, і є перстом божим, що вказує не чекати ляхів, а йти з усією армадою на них... Чи, може, хтось інакше порадить? Зібралися ж на цю Вальну раду для того,— обводив він поглядом присмерки світлиці.— Чув такі пропози настійні я...

— Мало нас, Павле!.. Сам же Потоцький прямує з Бара! — розважливо, виждавши мовчанку, обізвався Скидан.— Йому вслід і поміч не забариться, то й зваж...

— Потоцькі всі три, чув же ти, поповнилися маєтниками та реєстровцями-недоляшками,— більше для присутніх, аніж для гетьмана, докинув Гримич...

— Якщо правда, гетьмане,— по чималій паузі почулося із кутка,— що в ляхів без драбантів Конецпольського п’ятнадцять тисяч, то з десятьма нашими менший ризик стояти у відбої, аніж іти в напад...— говорив завжди поміркований Панько Гайдаревський.

— Та ще з якими десятьма, даруй, гетьмане?.. Одні ж коси, оскарди, сокири та коли! — ткнув цибухом з-під припічка полковник Риндич.— А їстиво яке в нас?.. Раджу чекати, поки люду накупчиться до нас, втікаючи від ляхів... Канівців же немає...

— Ви чуєте, брати мої?.. Оружно чекати! Чекати, доки ляхи вигвалтують і виріжуть безоружних?.. Чи ж від тебе ми чуємо оце, Саво?! Не коли й сокири будуть рішенцем між нами, а гвалти і крик дітей, братове, додадуть ратної звитяги християнському посполитству! Не від ситості підіймається люд, а від смертельної багатолітньої наруги над ним на смерть піде один — на п’ятьох.

Павлюк вибив люльку тремтливою рукою, набив її тютюном і припалив до свічки.

— Будемо стояти — і тих розгубимо... Читали ж, який рай обіцяє Ілля Караїмович зі своїми запроданцями-реєстровцями?.. Він на свій срібний рай під булавою мітить, а я булавою дорожу, як довір’ям вашим, а не владою, тож ще раз кажу: іти треба не зволікаючи!.. Невідкладно іти, поки люд трохи перепочив, а ляхи не оговталися і не зібралися...

— Не чекаючи загонів з Лівобіччя? Без канівців? — обурливо заговорив Запалій.— Ні, що не кажи, а я за вшанцювання тут чи деінде ще і за відбій, а не напад!..

— Ми вже втратили чимало тим, що не перешикувалися і не вдарили на ляхів зразу ж, а тепер і зовсім все втратимо, коли не послухаємось гетьмана,— не втримався від порога Сірко.— Адже скупчаться вороги і вдарять армадою, чим тоді зустрінемо їх?..— осікся він, не знайшовши однодумців поблизу.

— Має рацію і пан гетьман, і оцей молодик-отаман,— докинув розважливо Богдан Хміль, обвівши поглядом присутніх,— треба нам уміло нападати, а не чекати ворога...

Всі затихли, як оніміли ніби. Чулося навіть, як ходив під вікнами вартовий, похрускуючи першим сніжком під ногами.

— Шанцюватися, Паньку, тут чи відходити деінде — суть сіяти невіру й розбрат у війську і краї,— підвівся з лави полковник Риндич.— Я підтримую Бута,— вказав він правицею на гетьмана.— Іти нам треба, нападати, а не боронитися! Посполиті й козаки по доброхоті йтимуть, а жовніри й рейтари — по примусу. То й зважте всі,— розвів він руками перед старшинами.— Іти і тільки!..

— Я теж з паном Хомою за похід,— підтримав Риндича Бугрим.— Бачили ми, як ті рейтари ниньки матку боску просили... За похід я!..

— Пане гетьмане,— виріс раптово на порозі вартовий, не вступаючи в світлицю.— Якогось діда Кестора лиха принесла, на шпига в подобі змахує. Каже, що ти знаєш його і ніби чекаєш...

— Нестор?.. Який ще там Нестор? — блиснув очима Павлюк.

— З дівчиськом він,— злякано зам’явся в дверях вартовий.— Не можемо відігнати ніяк...

— Пропусти!..— нетерпеливо звівся над столом гетьман.

— Не вмреш, шатано і витрішню, як і в ямі жа мене пошидиш! — переступаючи поріг, долаювався з вартовим білий як сніг дідуган.— Че ти, Павлюк?..

— Я... я... А ви що хотіли, діду?..

Пришелець неоковирно висякав м’ясистого бурякуватого носа, пооббирав бурульки крижинок на білих довгих вусах, оглянувся.— Понаштавляли шатанів на причілках, і не пройдеш до тебе! — приклав він стрішком руку до лоба.— «Куди», та «чого», та «до кого»! А щоб тебе бенеря побила отакого!.. Воно так...— обвів він світлицю поглядом, тамуючи в лютих очах гнів.— Шидите тут в теплі та в добрі, а ми, як пацюки по норах, в лішах нидіємо... Надію на тебе мали... з ушіх шіл у Лелевій балці зібралися, хто від Лаща душу виніш... Надію, кагу, на тебе мали, а ти — так ото?.. На Лівобіччя жадумав податись! Га?!

— На яке Лівобіччя? Хто вам таке сказав, діду?

— Не обдуриш... Ж Коршуня моя невіштка прийшла. Так їхній Книша паперами об’явив, що ти втікаєш ж войшком...

— Бачите ж, не втікаємо, а ще з Лівобіччя великої підмоги чекаємо,— прояснилося лице у Павлюка.— І ще що вона говорила, діду?

— Вона?.. Нічого... Баби і молодичі — то прошили твого заштупу жа них, то...— глянув він на дівчинку в кожушку,— хоч по коряку проша чи вівша дав би на душу, бо ж голоду мремо... До двохшот же наш...

— Направ, Антипе, їм з галетку борошна і з пару — проса чи там ще чого! — розпорядився Павлюк, звертаючись до Сичевського.

— Борошна, проса, та ще галетками! — повторив розпачливо обозний.

— Виконуй, пане обозний! — дражливо наказав Бут, сідаючи на своє місце.

Коли Сичевський вийшов за прохачами, в світлиці знову все стихло, як оніміло.

— Бути по-твоєму, гетьмане,— підвівся по паузі Скидан.— Наказуй! Підемо!..

— Вели, гетьмане! — звівся й Боюн з місця.— Видно, так треба.

— Хіба, пане гетьмане, ви не почекаєте звістки від канівчан чи й з Лівобіччя? — встряв знову у рішенець Хміль.

— Та хто ж знає, коли вони прибудуть...

— Наказуй, Буте,— завозився в сіні Панько Запалій.— Беру свої слова назад.

— Моя з Тумар та Калганда готофі юж,— підвівся на ноги Тугай, блиснувши щілинами примружених очей.

— Прошу уваги! — встав, споважнівши, і Павлюк.— Завтра в досвіток попрямуємо через Кумейки купно на Білоозеро. Всім до рана зрихтуватися і чекати мого наказу!.. Ти, Паньку, до рана маєш розвідати шляхи, а Запалій — потуги ворога!..

— Тут, гетьмане, знову якийсь до тебе! Каже, що з козаків він,— з’явився знову на порозі вартовий.

— З козаків?.. Веди його!

З клубками сивого морозцю в світлицю вступила проворна постать пришельця в обмерзлому кіндяці і башликові.

— Від батька Остряниці я,— звільнив голову від вилоги башлика козак.— Ось каблучку-бирку привіз,— рився він незграбними, закоцюрбленими руками в пазусі.

— То що ж, товариство? На тому й порішили,— роздивлявся каблучку гетьман.— Скидан, Томиленко, Боюн і Гримич на поки залиштеся, а решту прошу іти до війська.

Виходячи із світлиці, Сірко зауважив якусь тривогу в очах гетьмана, проте відповідного значення їй не надав.

— Як думаєш, сину? Добрий чи недобрий знак привіз нам Мирін Поклад? — догнав його надворі Гордій Чурай, запахуючись полами кіндяка.

— А хто той Поклад є? — поцікавився Сірко, згадавши іскорку клопоту в очах гетьмана.

— Джура в Яцька... колишній конюший магната Вишневецького... Важливе щось, коли нікому не довіривши, самого джуру прислав Остряниця...

А в накуреній світлиці пришелець-посланець, роздягнувшись і викрутивши мокру одіж, хильнувши з мідного кухля оковитої, оповідав:

— Ні старий Кизим, ні Кріпець чи Куща, ані Дукренко, переказав батько Яцько, в поміч тобі не приїдуть... Скробець і Кизименко, по його наказу, вчора були під Дніпром і аж під Супоєм, але, почувши ремство у війську і не знайшовши поромів, пішли в Налісні, може, там, як вода досить скується морозом, переправляться на Худяки... А ще скажу, що чув, як Скребцеві козаки нарікали, що на Правобіччя не підуть від своїх домівок, доки весь край свій не вивільнять,— додав він згодом, помовчавши...

Павлюк скреготнув зубами і, вилаявшись, схилився на стіл.

— Даруй, гетьмане, за недобрі вісті мої... Радше б не ніс їх тобі... Мусив же виконати батькового наказа я...

Ніби не чуючи сказаного, гетьман заходив по світлиці, стискував у злобі уста, грав жовнами і хрускав у неспокої пальцями, мовби хотів повикручувати їх геть. Край столу, схилившись на руку головою, принишк Боюн, тихо сиділи поряд, впершись у безвість поглядами, Скидан, Томиленко і Гримич...

— Нічого, ватаже,— підвів голову і подивився на Павлюка Боюн.— Воно і те треба комусь і колись робити, Хоч розпорошеність наших сил — це втрата непоправима для всіх.

— Шукай папір та каламар, Базилю! — спинився, зітхнувши, по роздумах Бут.— Свята глупота д’недавня гірше ворога нищить нас,— сказав він скрушно, виглянувши крізь відхилене рядно у примальовану морозцем шибку.— Хоч би мороз поміцнішав, чи що,— виказав він свою затаєну думку й надію.

— Коли б же то,— зітхнув досі мовчазний Мирін Поклад.— А то ні се ні те. Хлябанина одна на воді.

— «Дорогий брате! — диктував писареві гетьман листа до Остряниці.— Вирішували ми купно йти на ляхів таки в цей засвіт, та коли ж ні з чим. Тому, мабуть, відступимо вже завтра до Боровиці і там чекатимемо Вашої підмоги, бо без неї — не переможемо. Не переможете і Ви без нас у розпоросі та розбраті. Отож, прошу й наказую, негайно посилай все, на що буде змога, на Правобіччя, як домовлялися спершу. Виконуй!..»

Скидан ожвавлено підвівся, переглянувся із Гримичем і заходив по хаті, ніби не знаходив собі місця. «Не прибудуть уже, мабуть, канівчани, не прийде підмога з Лівобіччя, не пришле Гуня у підкріплення чайкарів із Січі. Що ж буде?..— катувався він, як загнаний у клітку.— Що буде?!.»

Глуха підпівніч скупо притрушувала поземкою двір, завивала стиха вихорцями-вітрами, будилася ледь чутними далекими і тривожними гавканнями поодиноких собак десь із-під лісу і знову мовкла лиховісно й причаєно...