Засвіти

2.

Дібровами, звивистими ярами та байраками, луками та перекалками плазував і повз на полудень татарський ясир з пішими бранцями, замикаючись волячими валками скрипучих дараб, навантажених всілякими скарбами, все далі від рідних обжитих місць і все ближче до отого рокованого людського нещастя, що відбирало літа, красу і силу, віру і надію, мрію і сподівання — до гендлярського ринку...

— Гіт! Гіт!.. Качйорум! Ідіть, поспішайте!..— горла нили охрипло людолови, б’ючи батогами зморених невільників, що зчаста вже падали з утоми і відставали від гурту. Знесилені ж затримували весь ясир, бо всі були зв’язані налигачами. Гуртоправи шмагали не лише зомлілих, а й тих, що йшли, трималися ще на ногах, щоб вони старанніше волокли за собою близьких і рідних, уже вкінець знеможених.

Окремим скопищем-валом, здіймаючи велетенську, мов хмара, пилюгу, слідом за людьми правилися й гурти-табуни скотини, що ревла і стогнала, мекала і плакала, проклинаючи тим свою безрадісну долю...

Отак, серед окриків погоничів та сторожі, під зойки бранців після довгого й мученицького переходу в невблаганну спеку наблизився ясир в кілька тисяч невільників до базару в Кафі, работорговельному місті, де сьогодні був тайхане — день торгівлі. Галас людоловів, ревище тварин, розпачливі плачі і зойки полонянок, жінок та дівчат, ба навіть дітей, а ще — голоси муедзинів на мінаретах, міняйл та шафарів заповнили не лише майданище базару, а й далекі околиці міста, збудивши з дрімотного напівсну навіть лінивих міщан. У душах невільників ревище те, навпаки, осідало наїжаченим страхом замість надії, що досі теплилась, дожидаючись дива, яке вивільнить їх. Та не звільнили ясирників козаки ні в путі, як більшість сподівалася, ні ось тут уже, в Криму, і від усвідомлення цього отой рев і гармидер хилив донизу голови, смоктав страхом душі, висотував мозок бранців.

Підібгавши під себе криві короткі ноги, міщани досі сиділи в холодках біля саманних округлих лачуг-хаток під глиняними, очеретяними чи черепичними стріхами, цмулячи довгі засмолені люльки-цибухи; похитуючись, вони задумливо вдивлялися примруженими й застиглими очима в прозору далину неба, ждучи ясиру, цього постійного набутку їхнього. І ось він, слава аллаху, прийшов, і багатий, і різноманітний. Отож і зиск із нього, і робочі руки в хижах, дворах, городах та на пасовиськах, і забави-втіхи в цнотах дівочих, і... У найбіднішого міщанина тут по двоє чи й по троє рабів трудиться, а в багатших і по більше. З’явились корови, буде й молоко-айран дітям, а з ним і свято прийшло навіть у бідні родини.

Тайхане дотепер був тихим, самотнім. Пробіжить іноді злякано якась рабиня-слов’янка вузькою вуличкою по воду чи з водою — і знову тихо і ні душі, вранішня спека поволі розпалюється, волога випаровується серпанками, миготить на сонці, закрадається в тіні будинків, мурів, стін, поволі в’ялить і млостить усе, підбадьорене нічними прохолодами і спочинками.

Проте Кафа лише здається тихою. У затінених її кипарисових і тополиних холодках від Карантинної Слободи до Круглої Вежі, ба й далі, аж до перевалу Топе-Оба та річки Альми кишить юрмище. Уже зранку є тут всякого люду і зі всього світу. Більшість, зрозуміло, лише спозаранку показується на вулицях, пізніше всі ховаються від томливої смаги у запашні кав’ярні, прохолодні склепи, шинки, гостроверхі мечеті чи затінені гостинні двори. Але нині отой благодатний ясир порушує заведений порядок. Ще б пак! Ясир же прийшов! Ясир! Вмить зароїлися досі сонні вулички та стежки, поплив ними різноликий люд до майдану. Спершу поодинці, потім по кілька — поки не створився суцільний потік. Тут побачиш і турка, і грека, і караїма. Гаркавлять і жестикулюють гебреї, світять білими зубами негри, сперечаються єгиптяни та перси... Справжнісінький Вавілон!

Крім скотопродавців, шафарів, коробейників та невеликої частини скупщиків-гендлярів, сьогодні в повазі тут работорговці і безиргяни. Вони відрізняються від решти особливо барвисто розшитими різними прикрасами і оздобленими золотом та перлами дзюбами і кавадами, шовковими жовтуватими сариками на головах та коштовно-бісерними поясами навколо в більшості череватих талій... З них майже ніхто не йде пішки. Одні статечно похитуються в колісницях під широкими строкатими парасолями, інші в такт носіям гойдаються в ношах-лектиках, прикривши повіки, удають, ніби, сплять. Сторонньому важко й повірити, що в оцих підсліпуватих хижах та халупах, за глиняними та кам’яними огорожами тулиться, сусідячись, розкіш.

Строкатіє торговиця, гамірніє базар. Рабів обступають, мов затравлених звірів, і торговці-покупці, і роззяви та гультяї. Набитими очима знавців работорговці вже здалеку пізнають у юрбі і астраханського рибалку та тмутараканського хлібороба, і польського жовніра чи хлопа, і молдавського пастуха, і винороба-волоха чи обвітреного в степах калмика. Та найбільше тут наддніпрянських і донських людей, козаків і козачок, працьовитих, в більшості вродливих і здорових. В людських гуртах їх виділяє з-поміж решти своєрідна засмага тіла і несказано-безмовна туга в очах, схожа на німий розпачливий зойк безсловесних істот.

Не один сьогоднішній бранець, утікши від ляського чи литовського можновладного пана або від московського кріпосника, погуляв на Січі, Кубані чи й на Дону без пана і наглядача, без визиску і побоїв, остерігаючи себе і ближніх від невблаганної постійної напасті, доки не зашморгнулась на ньому рокована петля татарської чи турецької неволі.

Жінок-бранок посадили окремо на базарищі, в гарячому піску під палючим сонцем. Немилосердне воно було для них, пекло, як на пательні, додаючи усім страждань. Хоча б краплю води, хоча б ковток її, холодної, із глибокої рідної криниці, чистої і прозорої, як сльоза! Хоча б краплю! Облизують пошерхлі спражні уста невільниці, а в ротах навіть слини не добути. Щастя ще, що їх поки що не роз’єднали з рідними та знайомими, бо Тоді — не доведи боже! Ото он мати, видно, з різнолітками-доньками; там в однаковісінькому вбранні, як вилиті, дві сестри рідні; а там он — молодиця, мабуть, шукає шастанням очей в чоловічому, посадженому неподалік гурті мужа чи сина.

Бранцям не дозволяють навіть розмовляти, і вони звіддалік надивляються розпачливим від горя поглядом на рідні обличчя, втирають сльози, відчуваючи наближення жахливої миті — розлуки. Та ось під схвальний гомін юрби появились і водоноші з глеками та бордюгами. Полонянки квапливо схоплюються і, замучені спрагою, кидаються до них. Та дарма — не для пиття ця вода. Наглядачі примушують бранок митися, щоб кращими виглядали вони перед покупцями. Тільки декому із спритних вдається вловити пересохлими устами краплю благодатної вологи, і вже крик, уже погроза. Тим, що помились, білою глиною фарбують литки ніг — покупці ж бо полюбляють білотілих.

— Отурнус! Отурнус! Сидіти! — наказують сміливішим, і нагайка-камча з вогняним жалом в’їдається в тіло то там, то тут...

Нарешті почався й торг. І боялися його, і ждали вже геть замучені спекотою бранці. І чоловічий гурт, і жіночий враз був поставлений на ноги, вишикуваний в ряди для кращого огляду покупцями живого товару.

— Гюзель кадин! Хороше дівчисько! — улесливо посміхаючись, вихваляє струнку бранку вдоволений сьогоднішнім ясиром продавець і веде, не маючи сили приховати радість зиску, покупця до гурту.— Ось ця, що поруч із старшою. Аллах свідок, в збитку не будеш, ходжо! В гарем годиться і всього за п’ятсот аспрів,— підохочує він — п’ятсот, дорогий ходжо!

— Дорого, сагіб-киране — непереможний лицарю, правиш,— роздумливо відказує низенький огрядний бей у дорогих браслах на руках, запухлими очима шастаючи по статурах бранок.

— Річ, взята у гяура, поцінюється втрикрат, даут-бею,— нагадуючи приписи Корану, стоїть на своєму продавець.— М’язи що сталь Дамаска, і стан як у сарни. Якраз для твого славного гарему, дорогий бею...

— Стара... Не візьму, задорога для мене...

— Збавлю, аллах свідок, збавлю, ага-бей! — кидає навздогін баєві продавець, коли той нарочито суне далі поміж ряди.

— А цей Арслан — справжній лев, незамінним мулом буде тобі,— цьвохкаючи карбачем кремезного козака в чоловічім гурті, приговорює, оскалюючи зуби, інший продавець; улесливо зустрівши того ж бея.— За дві тисячі аспрів матимеш найкращого галерника собі,— вговорює він, топчучись обік і роблено всміхаючись. Та зненацька оперезаний карбачем козак, на якого продавець навіть не глянув, пантруючи покупця, здригається, як ужалений, видушує з грудей щось подібне до гарчання і вмліока б’є постолом в пухке підборіддя набундюченого продавця. Ойкнувши, той, як рептух, глухо валиться на пісок, бей відступається, а з гурту жінок раптом виразно зривається смертельний зойк.

— Рятуйте, людоньки, його, рятуйте! — голосить котрась.— Спасіть Дмитра!..— І, ніби вжалені від того окрику, заревли невільники, закрутились; заметушились, борсаючись в шнурах, потягли на себе за налигача сміливця Дмитра і заступили його своїми тілами перед навалою наглядачів, що, як з-під землі, появились тут. Та дозорці не спинились від того, вони розлюченим клином врізалися всередину юрби, в’юнкими таволгами шматуючи оборонців, поки таки обрізали сирицю і виволокли убік відчайдушного — до ласого на всілякі видовища юрмища роззяв і торгівців. Розв’язаний козак звіром борсається в борні і гармидері, відкидаючи від себе нападників, шукає в тісному кільці, як в ступі, шпарину, падає і схоплюється. Йому на поміч, глухо стогнучи, напирає злигана лава невільників, але свист таволг і карбачів скоро гасить запал відважних, кидає їх назад і всаджує...

— Дмитре! Дмитрику! Боже! Рятуйте його, хрещені! — знову виривається з жіночого гурту розпач отієї стрункої бранки, яку щойно, прицмокуючи, торгував бей. Вона борсається в руках посестер, доки сильний удар в лице не валить її на пісок. Несамовито скрикнувши, вона мовчки опускається на тіла подруг і ціпеніє.

— До-м-но-о! Дом-ну-сю-ю! — вже не кричить, а стогне молодик під ударами київ, заюшений кров’ю.— Се-бе-е, ди-ти-ну-у гляди!.. Роз-кажеш... Знай-ду-у те-бе! — нарешті замовкає він, ніби опускається під воду.

Не почула тих останніх Дмитрових слів Домна — знепритомніла, а коли згодом мати їй розповіла все і спитала, про що натякав їй Онопріїв Дмитро, вона у відповідь лиш затряслася в плачі, як у лихоманці, так нічого й не сказавши матері.

«Певне, з гарячки вже, бідний,— плела собі здогади жінка.— Але чому до нього кричала Домна? Свят, свят, свят! Не доведи, боже! — глянула докірливо-пильно вона з часом на доньку.— Чи ж те можливе?. Свят, свят!» — перехрестилась.

Пізнього вечора у сарай, куди на нічліг пригнали ще не розпроданих бранок, тихо вступила якась жінка в смугастому вбранні з чималою таріллю-стяблом. Мовчки прихиливши браму, вона оглянула бранок і почала подавати кожній по грудці бринзи, і по шматку смердючої тарані. Видом вона нагадувала волошку чи циганку, лише ота мовчазність і відчужувала її та лякала невільниць. Лойовий чадничок світив погано, і розгледіти її було майже неможливо, проте оте пригощання та якісь пошепти мирні викликали в душах невільниць прихильність.

— Води б нам! Води б,— обізвались кілька зразу.

Жінка вдала, що не почула їхнього благання, і у відповідь лише довго вовтузилася з колодкою брами, повторюючи якесь незрозуміле їм слово: «Гезлев... Гезлев...»

— Чуєте, сестриці? Лається, чи що, вона отим словом «гезлев» чи, мо’, натякає на щось,— звернула всіх увагу одна з бранок.

— Вона казала «гезлев»? — перепитала одна зі старших.— Гезлев — це ж місто таке десь тут... Мого чоловіка того літа в ньому продали людолови в Єгипет. Може, й мене бог приведе до нього нещас-но-го-о! — раптом заголосила жінка.

— Поженуть нас, Одарко, світ за очі,— заспокоювала її сусідка,— та не до чоловіків уже, а від них, не до захисників, а до напасників... Недарма ото струс землі був, і звізда, кажуть, стояла над Чорноморем...

— Спаси, боже, й помилуй нас, грішних! — зашептала Домнина мати, все ще не спекавшись отого здогаду, що його посіяла в ній донька. Отче наш...— почала вона проказувати вслух молитву, підхоплену рештою бранок. Довго шамротіло те моління, доки не поснули полонянки, не дочекавшись води. Тільки тяжкі сонні стогони, часті схлипування та акання чулися коли-не-коли в занімілій тиші сарая. А надворі срібним заливистим дзюркотливим дзвоном коники допилювали літню коротку ніч... Точнісінько, як вдома!..