Ранкове осіннє сонце, як підбите закривавлене око під кучмами бровастих хмарищ, знялося вже ген над січовим майданом, коли кінчалась недільна відправа і козаки почали виходити з церкви. Святкова тиша в дворищі, що панувала досі причаєно, помалу купчилася і переростала в гамірну веселість неділі. Іван, що вийшов з церкви майже останнім, йдучи до трапезної за гуртом літніх козаків, не відставав від них.
— ...Підійду, було, до фіри з дровами, на вершині якої він сидить без обох ніг, загукуючи покупців,— розповідав котрийсь,— і придивляюсь непомітно до його культів.
«Ти ж чий оце такий?» — питає.
«Люциперів»,— кажу.
«Віскряки не продаєш часом?..»
«Ні. Хто ж купить?»
«Віскряки рідкісні, можуть купити,— оглядає він мене.— Так Люциперів, кажеш?..»
«Люциперів».
«Воно й видно. Не боїшся, що ворона в рота залежить?..»
«Ні»,— кажу.
«Ану смикни оту тітку за перісту запаску. Ту, що коло Бейбиної ятки крутиться»,— велить він, показуючи пужалном.
Біжу ярмарковим натовпом, оглядаючись на його пужално і розшукуючи в юрбі ту перісту запаску, а вони, як на зло, всі перісті там.
«О-ле-но-о! — кричить він, коли я вже нарешті смикнув оту запаску.— Ходи-но сюди, скорше!..»
І повіриш, злазить на край фіри, крекчучи.
«Посидь коло воза, а я по ярмарці пробіжуся»,— каже їй, сповзаючи на руках з полудрабків. Як це він, думаю собі, без ніг пробіжиться? Таке мене бажання візьме, така цікавість розбере, що ось-ось лусну. Коли, бачу, зліз він ото і на руках пішов, переступаючи як ступою тілом. Та ще швидко так, що й догнати не доженеш... А що вже любила ота Олена його отакого, то й казати нічого... Так-то воно,— закінчив згодом писклявим голосом оповідач, зиркнувши оком на Івана, що ув’язався за ними.— Знайдеться і нашому Омелькові отака, видужав би вже він якось тільки.
— То вже так... То вже так,— потакнув басом йому співбесідник.— Жінка — як тінь ота: ти за нею — вона від тебе, ти від неї — вона за тобою... Розбери її тямком...
В гамірній, наповненій козаками трапезній, куди слідом за оповідачами переступив поріг Іван, над довгими, заставленими полумисками столами висіла пелена сивого диму-пару. Гострий запах борщу аж дух перехоплював Іванові, будив жагу. «Попробую, як воно в них»,— подумав собі... Знайшовши вільне місце, він присів у кутку і ледь стримував себе, доки дочекався кінця молитви, що її проказував під темними образами божої матері якийсь старшина з сивим оселедцем за вухом, прозваний тут Завірюхою.
— А ти, Дороше, бачу, вже й джуру із собою прихопив,— обізвався до Іванового миршавенького сусіди через стіл хтось із гурту.
— Послав бог ради посту та святої неділеньки,— відказав миршавенький, поглянувши на Івана.— Ти ж з якого куреня будеш?..
— З третього, а хіба що?..— вдав хлопець наївного.
— Та нічого. Пообідай з нами,— посміхнувся в ус Дорош.— В нас воно смачніше, хоч і біда може лучитися.
Іван зрозумів, що вчинив недобре, але бажання перемогло, вирішив кріпитися і нічим не дати приводу до глузувань. Він прогорнув ложкою товсту плівку олії в полумиску, зачерпнув гущини, з жадобою, бо був уже досить голодний, влив у рот гарячу страву і завмер від несподіванки. Хоч борщ був і не зовсім гарячим, та, заправлений червоним перцем, він обпікав усе в роті. Сльози заслали зір, дихання перехопили спазми, та він, напруживши волю, витримав якийсь час, вкусив м’якої перепічки, заїв пекучу смагу, ледь стримуючи плач, приготувався те повторити ще раз, але сусіда, мабуть, зжалившись, поставив перед ним полумисок з саламахою.
— Снідай, хлопче, оцю страву. Вона хоч і пекуча від часнику, та все ж не така їдка... Жадоба, хлопче, в кожного ширша від рота, біда лише, коли вона ширша набагато.
Сірко ті слова старого козака запам’ятав на весь вік собі, як і отой випадок із сніданком...
Натішившись його горем, козаки сьорбали ситу їду, кректали від печії, відкашлювалися і терли очі, нарешті відставляли спорожнілі полумиски і бралися до саламахи і вареної риби. Іван першим наситився сніданком і, тихо сидячи в козацькому ряду, чекав за звичаєм решти. Йому і соромно було від тієї халепи, в яку отак необачно уліз, і приємно було бачити, як вели себе вже літні козаки.
Напившись по всьому з дерев’яного черпака, що висів у сінях на ланцюгові, холодної води, Іван вибрався на подвір’я. Вабливий, погожий ранковий день після приморозку кликав на дворище і жвавим грайгомоном, і барвистою святковою веселістю січового населення. То там, то тут юрмилися козаки, молодші на ристалищі грали вже в дучку, боролися чи й билися на кулаках, чублячись, ті — гойдалися на гойдалках, слухали кобзарів і співаків, носилися за м’ячем у гилці, ходили на руках, бігали наперегінки, скакали через перешкоди, а літніші — грали в кості й нарти, в «тисячу морок» — шахи і шашки — або простували до корчми, де вже було чимало охочих.
Повагавшись якусь мить, Іван звільна пішов до кола танцюристів, що манило зівак гупанням бубнів, дзвінкою грою сопілок, бриньканням кобз і свистами та реготами відчайдушних. Весела святковість так розбуялась тут, що ще на віддалі зманювала кожного, змушувала повторяти такти музики ходою, кликала і манила отими літаннями в танках. Широкі холоші козацьких штанів замітали майдан, підкидали рештки пороху в повітря, миготіли різноколір’ям, чоботи ж гримотіли і гамселили землю підковами. Пробравшися в коло, Іван побачив, як два присадкуваті, клишоногі, різні за зростом козаки, вистукуючи до блиску глянцьованими закаблуками, вели переспів:
...З нас рейтари гонорні
Глуз вели у Відні...—
виводив тенорком низький.
...Що ми бідні, бо дурні,
А дурні, бо бідні...—
вторив йому баритоном високий.
...А ми їм наперекір...—
почав було знову тенорок, та невідь-звідки скочили в коло третій і четвертий:
...Штани мої нові, сині,
Ще й семеро лежить в скрині...—
розтягнув показово на собі широченні халоші один.
«...Якщо в тебе є свої,
То... скидай мені мої!..» —
поривався стягти із хвалька шаровари побратима, несучись навздогін навприсядки з простягнутими для дії руками.
Хтось підспівував заповзятцям, хтось улюлюкав, хтось реготав з чиєїсь оповіді. Іван поволі виповз із отого казана-кола і попростував радницьким майданом під кронасту розлогу грушу, до корчми, де вже також по-своєму вирувала охмеліла юрба... Вже відійшовши геть, він чув, як з кола танцівників за ним неслася весело-журлива переспівка:
...Козак в морі тужить в горі,
Я ж — у тричі гіршому.
Росла йому, кохалася,
Дісталася — іншому...
Оце ущипливе «іншому» чомусь так боляче всмокталося Іванові в груди, що аж терпко було чути його.
Худий, горбоносий, із закучерявленими посивілими пейсами, лисий корчмар перекошено бігав навспотички поміж тесовими столами і лавами, розносячи в череп’яних куманцях і дерев’яних кінвочках-михайликах пінну брагу, вина чи оковиту. Уже літній, постійно скривлений і згорблений для послуг кожному, він навдивовижу був жвавим для своїх років. Великі, вирячкуваті, в прожилках очі, здавалося, вбирали в себе всю питну челядь, розгадували її сокровенну сутність на віддалі, пантрували в людській веремії власну хісну-вигоду, чарували і вплутували кожного в лабіринт отих заповнених лав і столів, витискали з глибоченних козацьких кишень шеляги, алтини, дукати, куруші чи й золоті і насуплено, грізно, з «дозволу пана кошового», відганяли все, що не несло їм того хісна, що було вже випотрошене геть. Та нерідко кінчалося все і так, що корчмар, забувши свої напої і товари, виносив із Січі лише свою душу в підштаниках, залишивши і цілоденний зиск, і одіж розбуяному козацькому тлумищу...
Старому допомагав, метеликом юркаючи поміж козацтвом, сухий, з чорним, як халява, лицем, у вишитій колись хрестиком з вовни, заяложеній полотняній сорочці хлопець. Диву давалися козаки, як він устигав те все робити, що наказував безперебійно йому захоплений зиском корчмар. Співчував тому хлопцеві, дивлячись за його літаннями, і Сірко.
— Тевелю!..— кричали на старого з задніх столів пияки-козаки.
— Тевелю!.. Щоб з твоєї шкури біси в бубон заграли! вторили їм інші.
— Тевелю, меду!..
— Тевелю, браги!..
— Несу, зацний отамане!.. Юж несу, бачить буг,— ловив він поглядом замовця на віддалі.— Покруче, прендко панові браги! — в свою чергу наказував корчмар отому хлопчині.— Меду неси! — кидає вслід, поспішаючі і сам по оковиту.
— Лейбо, тобі лише смерть замовляти,— гукає літній вусач козак у розшитому синьому доломані Тевелеві назустріч,— Жду ж скільки!..
— Юж зараз, Харламе,— кидає він як своєму.— Явтуше!.. Покруче!..— кричить до хлопця в ятку.— Гйорс ду мех?..
— Біжу, пане!..
— Гіб ейн!..— вказує на вусатого корчмар.
— Зараз несу!..
І малий Явтух вітром летить у корчемку, стрімголов вискакує мов опечений звідти, несучи пиво замовцям, підмітає і прибирає столи, миє у великому дерев’яному кадубі посуд і знову упріло носиться від столів і до столів, ніби й утоми не знаючи.
— ...У тебе, брате, бачу, пущення,— присідає до столу вусатого якийсь сухорлявий козачок з кульчиком у вусі.— А в мене... все велика п’ятниця ніяк не кінчиться,— гойдає він головою, впершись очима в недопитий тим куманець.
— Допивай, я ще замовлю,— показує йому на питво схиленою на руку головою вусатий.
— Дай тобі боже здоров’я,— жадібно хапається за вушко куманця пришелець.— Бо думав — умру вже, як не про свіжу душі грішної... Були в мене вже отакі дні не раз колись, то кум рятували, бувало...— зітхає скрушно він.— Прогнівив я їх нестерпно.
— То ж чому? — повів байдужим поглядом вусатий на підсілого, вичавивши запитання.
— Та, бачиш, кума на мене кидала оком зчаста, бо кум старенькі були, а ще тому так сталося, що запасних сап’янців не мав...
— Запасних? — відкрив очі, пожвавившись, вусатий.
— Бачиш, я завжди від них вертав на руках і ногах після оковитої, яку кума вміла варити, а в морози, оце бачиш, і пальці довелося залишити дідькові. Були б сап’янці, як кума говорила, то взув би їх на руки та й був би Панько з пальцями, а так — маєш...
— Відморозив, чи що?..
— Еге ж... Кум застали у куми, пригостили і відпровадили з хати, а мороз був — не доведи боже!.. Хороші були кум,— поглядав Панько на корчмаря.— Одним разом ми цілий день одним злотим з ними торгували.
— Як то торгували? — примружив Харлам від люлькового диму око.
— А так... Літом те було... Їдемо волами ото з ними у Ведмедівку на торг з оковитою. Вони попереду, а я за ними. Коли це, бачу, злізли кум з фіри і чекають на збочині, поки я під’їду. «Кресало забули,— питаю,— чи так, сумно одному, може?»
«Ні те ні се,— відказують.— Коли твоя ласка, то відпусти на злотого самогону, бо лихоманить чогось».
«Це можна,— кажу.— Давайте злотого». Та й налив їм. Випили, крекнули вони, зітхнули та й кличуть мене на свою фіру. Не хотілося мені, але так уже припрошували, що не міг відмовитись. Перейшов я, всівся, а мене, повіриш, так і трясе пропасниця, то й кажу до них: «Налийте ж і ви мені, куме, на злотого...» — «Давай, кажуть, його». І налили мені врівень з вінцями... Всю дорогу ми їхали та все на один злотий грілися: то вони в мене, то я в них, пересідаючи з фіри на фіру, аж поки, недоїжджаючи торгу, таки спорожнили і в мене кварту, і в них. Жаль тільки, що мені довелося останнім того злотого в них лишити...
— Буває й таке,— вибив об стіл люльку Харлам.— Тевелю, налий меду побратимові, ображеному кумом! — гукнув він до корчмаря.— А в мене одного разу було ще краще,— почав він, щось пригадавши.— Ти що, крутію, оце приніс? — раптом мстиво накинувся він на корчмаря, коли той поставив перед ним одного кухля.— Хіба тобі повилазило, що нас двоє тут?..
— Таж, пане, майте бога,— закотив під лоба вирячкуваті очі корчмар.
— Неси, паскудо, назад кунтуша,— підвівся обтяжливо з лави Харлам.
Тевель благально склав на грудях руки, метнув суворий погляд на хлопця Явтуха, і той притьмом поставив на стіл другого кухля.
Іван, тихо сидячи обіч, слухав оту розмову Харлама і Панька і не міг від неї відірватися ніяк. Та ось обіч нього почулася ще чиясь, не менш цікава. Два козаки, вже добре підпивши, між собою теревенили:
— А ти ж це в кого, Стецю, грошей розжився?..— питав один, таранкуватий, у сябра-застільника.
— В курінного...— з притиском видушує з себе згодом Стецько, підливаючи товаришеві оковитої.
— Доброго маєш курінного, бачу...
— Доброго-о, не дай бог тобі такого... За подвійну віддачу згодився...
— За подвійну?..— ніби не вірить той.— Треба його переобрати небарно! — стукає він п’ястуком по столу.— Конче треба-а!..
— Еге, переобереш, коли вже півкуреня отак прикупив наперед...
— Півкуреня?! О мироїд гаспидів!.. О сатана, побий тебе татарин!.. А ти ж чого це сюди, на Січ подався?..— перемінив він раптом мову.
— Та чого ж?! Життя не стало вже зовсім у нас... Панства наїхало більше, аніж нас, і цмулили хто за що... Ми сябрували, вчотирьох мали коровку, по дійці на брата, так і ту якоїсь ночі жовніри поцупили... От і живи. Жінки в неділю на вигоні ськалися, так жовніри серед білого дня їх погвалтували цілою чотою. Ну хто таке витерпить?! Вирізали ми їх тієї ночі до ноги та й сюди оце... Жінок з дітками в курені у Великому Лузі приховали... А самі...
Іван, вслухавшись, аж здригнувся, уявивши оту картину з погвалтуванням і наступною різаниною вночі...
А невдалік, на наспіх зрихтованому тесовому помості-лаштунку, перед навмисно напнутим на ньому для всіляких штукарств наметом, два переодягнені в убогих посполитих козаки, зафарбовані сажею на обличчях, з начепленими вовняними вусами і чубами, розважали цікавих дотепами і кпинами:
— ...Скажи, Лук’яне, що ти робитимеш, коли тебе обере товариство кошовим чи, не дай боже, гетьманом? — запитує сухарюватий, цибато-високий, як жердина, штукар у низенького, опасистого, їжакуватого сябра.
— Що робитиму?.. Хай лиш оберусь, то... дивитимусь на них з вікон високого замку, і то лише по п’ятницях, як на бидло яке...— лукаво коситься той, облизуючись.
— Ах, ти ж, гусак обскубаний! А стонадцять кіп твоїм матері лиха! А я думав тебе в осавули порадити товариству,— шипить худий, дивлячись зизом на малого.
— А ти чого тут розсівся гави ловити? — накинувся злобливо раптом на Івана Тевель, відірвавши його увагу від штукарів.
— Та я...
— Ідзь геть! Прендко ідзь!..— нагримав Лейба, зганяючи свою злість на молодикові.
...А в неділю пораненько
Зібралися громадоньки
До козацької порадоньки:
Стали раду радувати...—
дзвеніла тужлива пісня з гурту козаків, що, взявшись за плечі, співали неподалік корчми, коли Іван відійшов, до сліз ображений Тевелем, від корчми. Сповненому вражень, йому хотілося кудись заховатися від цього невгамовного гамору, пісень, веселих вигуків, дзвону струн і тужних кобзарських голосів, побути в самотині, зосередитись, осмислити почуте й побачене за оцей період його козакування на Січі, спочити від усього. І дорогим, як ніколи, йому згадався двір у Мерефі, вигін і луки, де можна було завжди загубитися від всіляких гармидерів.
Зупинившись на мить коло худого, як скіпка, живописця, що малював одноокого Мамая — козака з довгими гострими вусами і кобзою в руках, Іван непевно почвалав поза пральнею та мийнею вузькими вуличками між куренями, кугами та ятками до кручі-валу. Гамір і гомін неділі сюди долітали менше, і, вибравши густий кущ трави, наче купину, він присів, зразу ожвавившись видивом гостиного двору, що був якраз навпроти, за затокою.
У чималому дворищі біля довгих корит-ясел стояли коні й воли, мабуть, приїжджих гостей і гендлярів. Перед двома довгими, свіжозбудованими куренями-домками під гонтом за тесовими столами сиділи на лавках впереміжку молодші і літні вже гості. Одні з них були простоволосі, інші — з косами, як у жінок, ще інші — в шапках і капелюхах з пучками пір’я замість шликів, ті — в кунтушах і киреях, опанчах і доломанах, в бурнусах і накидках, в телесах і лапсердаках... На певній віддалі група від групи вони забавлялися хто чим: одні грали, видно, у карти, зібравши біля себе зівак служків, викрикували і сперечалися, схоплювалися і метушилися або знову примовкали, інші — кидали кості тихо і так же тихо віддавали їх сябрам, а ще інші — чипіли подовгу в задумі над шахами, зібравши навкруг себе юрби уболівальників...
Обік отих перших, під стрімким широченним явором і двома гінкими, як швайки, тополями, на посланих на зеленій траві килимках сиділи, мабуть, ординці, кизил-баші чи татари в чалмах впереміж із козаками і також грали в кості-нарди. Ці іноді сперечалися, ковтаючи слова, але спокійно, стримано.
Іван дивився звіддалік і на тих,і на інших і диву давався. Дивував його і обнесений густим спичкуватим частоколом двір отой, і панчохи гостей з червоного гарусу доколінні, ніби на сонці згорені, коси з буклями в окремих гостей. Та найбільше дивувало оте панібратство з ворогами своїх козаків. Він не міг уяснити і зрозуміти, чому кошовий і старшина дозволяють своїм недругам — і магометанам, і ляхам — жити під Січчю, видивлятися на козацькі укріплення і частоколи, а козакам — отак мирно сидіти з ними в круту і грати, розмовляти, сперечатися. Йому навіть козаки, що сиділи в тих групах, здавалися несправжніми, бо який же справжній козак зможе спокійно бачити те.
З валу-пагорба за гостиним отим двором видно було і безконечні далі погнутого вибалками і горбами степу, що розтавав і ховався в сірому мареві далини, і поодинокі козацькі бекети-вежі, і розкидані по степу купки верб чи стуракинь-тополь, і безконечний праліс дніпрових заплавних лоз та очеретів, і самотину чатового, що чипів і гибів в отакий день на високому бекеті під двором.
Блукаючи очима по отому довкільному безмежжі, він знічев’я звернув увагу на густу шпичкувату рядкасту стіну гострих стовпів, що обрамляли Січ у вісім пасом, на закриту ряскою затоку-рів, що чомусь називався «старцем», на порослий мітлицею крутосхил валу, нагорнутого на каміння недавно, кажуть, за кошового Нечая та гетьмана Дороша. Грізною, мабуть, здається оця твердиня-фортеця Січ отим гравцям-чужинцям, що про все забули, захопившись грою. Нелегко перебратися через оці заборола ворогам без порома, моста.
Приклавши дашком до лоба руку, Сірко довго вдивлявся в чатових на подальших бекетах, що вартували степ, і співчував їм, самотнім серед безмежного мовчазного простору. Думки снувалися, пливли повільною течією, доганяючи одна одну, на якусь мить зупинялися, ніби застрявали, і знову в’язалися в мережива та вузлики, кудись спливали, як оті хмарки в небі.
Хлопцеві не вірилося, що буде колись час, який відкриє йому все, що він зможе колись збагнути і зрозуміти оту січову веремію, що стане над нею і огляне її згори, освідомлено зв’яже отут звичаї і події... Не вірилося, бо поволі мінялася його дотеперішня уява суцільного братства січовиків, мінялися і звичаї отих стосунків в його голові, які носив досі, заповнюючись поки що якимось маревом, якого і розгадати зась...
Духмяність листя млостить, стомлює, і Іван, потоптавшись, присідає на лавку. Тихо навкруг, затишно, а ось же чомусь сумно. Чи то, може, ота велич одкриває очі на людську мізерність, чи... Він мимоволі нагорнув пригорщами цілу кучугуру листя на столі, припав до нього лицем, принюхався до його пахкого трунку, аж сп’янів од того і знічев’я згорнув його на землю. Дивне почуття спокою огорнуло хлопця, розслабило всього, ніби з тим листям він змів і образу Тевеля, і січове безугав’я, і складність всього, досі незбагнутого ним отут життя. Тільки нудьга за матір’ю, домом та Софією в’язкою прилипливістю в грудях теплилася, смоктала, стукала потиху і в груди, і в скроні, нагадувала. Чи ж тільки йому оцей дуб про найсвятіше нагадував і нагадує?.. Адже, може, й тисячі приходили вже до нього з своїми радостями і печалями, і всіх він утішив, мабуть, заспокоїв своєю незворушною величчю, напутив чи збив з путі!..
Вдалині над зеленою кроною сосни кружляє табун гайвороння, а над ним, у високості, у тиху безвість на схід пливуть підбиті багрянцем поодинокі хмаринки, такі ж, як там пливли, у Мерефі, разом з його дитинством не знати й куди. Чи не їх проводжав він, бувало, на луках за Мжу? Це вони, як говорила Домна-мати, забрали бодні з салом і м’ясом, «поки піст кінчиться, щоб обавити людей від гріха»... Недавно це було, але й давно, бозна й коли... Аж пече, аж коле в груди жаль не знати й за чим, а в очах так і стоїть Софійка з докором в очах: «Потррочо ти нещасний!..» І мати... Мотря, що зненавиділа його за любов до доньки... В Іванових вухах і досі звучить її злоба, вилита Софійці тоді, коли вони допізна затрималися на луках... «Чого ти п’явкою пристала до жебрака?!. Хіба тобі такого коханого треба?! Чей же, он скільки їх із посагом і ремеслами в руках?! Чим Вустам тобі осоружний?! А бурмистрів Остапко чим?!»
— ...Про що згадав, козаче, у цій святій самотині? — перервав Іванові думки-маєва чийсь хриплуватий літній голос, аж той стрепенувся, як пійманий на гарячому.— Матір згадав, братів та сестер чи, може, вже й дівчину встиг полишити хорошу?
Зненацька захоплений, молодик таки знайшовся і підвівся, хоч невчасно і розгублено, проте шанобливо. На нього дивився пишновусий, в добірному одязі старшина. Товсте сивувате пасмо оселедця закучерявленим ковтком вибилося у нього з-під шапки.
— Згадав матір, бо сестер не мав, а стосовно дівчини... не навчився ще про таке думати-и,— поперхнувся нещирим словом Сірко, зашарівшись.
— Присядь, може... Куди ж ти? — затримав гість Івана, присідаючи і собі навпроти. На мить запанувала незручна і томлива мовчанка. Старшина загайно розстебнув розкішного кунтуша, відкинув набік з лавки криву, оздоблену в наруків’ї шаблю, дістав неквапно з кишені засмалену люльку, вибив її об стіл обавно, засмаленим пальцем натоптав тютюну і, викресавши добрим начинням вогню, запихкав. З-за каламайкового пояса, що оперізував його на диво тонкий стан, Сірко побачив блискуче поруччя дорогого пістоля. Устиг помітити і дорогий тонкий ланцюжок, що виблискував золотом, звисаючи з шиї, і ховався за кармазиновим коміром сорочки під шовкову стрічку...
Іван знав, що треба щось говорити хоч для годиться, але чим довше думав, тим більше губився і мовчав. Мовчав, видивляючись на молодика, і старшина.
— ...То, кажеш,— не витримав, видно, гість мовчанки,— нема ні братів, ні сестер у тебе, молодче? — знічев’я заговорив той, віддаючи всю увагу люльці.— Воно кому що... Та краще тим не перейматися, бо козакові, попри все, за матір є Січ, повна сябрового товариства та побратимства вірного, а в ній прихітно можна придбати і хисту молодецького, і скруту обійти.. Посполитому з тим значно гірше. В нього жінка, діти, господарство та, хоч яка там би мала, земля... І праці, й поту, і серця до того треба доста... А вже коли говорити про жіноцтво та дівчат, що не завжди можуть себе обстояти, що мусять відробляти панщину, піклуватися дітьми і старими, та ще й гвалти терпіти, то й зовсім треба радіти, що носиш штани та ще й на Січі. Тепер, правда, і до Січі...— затягнувся він.— Тепер, правда, і до Січі магнати пробують руки простягати, та, слава богу, вони в них, на наше щастя, куці ще...
Старшина на якийсь час замовк, ніби щось пригадуючи, цмулив люльку, аж дим йому заходив у вічі, тарабанив по столу пальцями.
— А волость нищать,— продовжив він нарешті, ніби пригадавши попередню думку.— Коли так піде, хлопче, то за десяток років і Запороги спорожніють. Чоловіків татарин та турчин на ланцюги до каторг припне чи шляхта на палях та шибеницях винищить. Знайдуться й такі, що в перекинчики підуть, забувши чи відцуравшись і мови матірної. А жінки в неволі панській та бусурманській яких народять синів? Хіба отих же перекинчиків та покручів-потурнаків, що пожадливістю своєю та власним хосом донищать і нарід наш, і край сплюндрують... Адже чув, певно, і за Балик, і за Чемерисів, і за Чорнобаїв?..— сплюнув він.— Та... нужда й закон міняє, отож побачимо... Була б лише одностайність та розуміння, куди ми дійдемо без неї.
Він говорив так впевнено і мов завчено, ніби вже не раз повторював, а в обличчі світився і розум, і гнів, і розпач, що здалися Іванові і дивними, і незрозумілими, бо нарікати отакому козарлюзі-старшині ніби й не пасувало, тримаючи пістоля й шаблю при боці.
— Отак воно, сину,— додав він згодом, покивавши в роздумі головою.— А ти ж звідки й чий тут?.. — роздивлявся на випнуті хлоп’ячі рамена.
Розпитавши про все Івана, що чомусь довірливо і приязно зізнався йому, старшина замислився й примовк:
— Слобожанщина, слаба богу, ще покіль в спокої перебуває. Там і совокупні грунти надільні, і мливо спольне, і люди як сябри на отих грунтах сидять, бо від магнатів та їхніх посіпак відірвалися, а до бояр московських та тих же посіпак при них ще не прив’язалися... Та й те сказати, натерпівшись татарщини, московити співчуття і мир до нас мають, найпаче чорний та біглий люд до нас приязний. Та й з ясирів здебільше лиш ми їхнього брата звільняємо, як щастить, і віри ж однієї. Посполитому в них також не з медом живеться. На барщину спину гне, оброки всілякі платить, побори безмірні терпить, а катувань всіляких та знущань... Наслухався їхнього брата до оскоми... Та й цар ніяк не ліпше короля польського, коли ще не гірше в кілька разів, бо короля королята-магнати в’яжуть, а цей — самодержець...
— ...Пане курінний отамане!.. Ідіть уже!..— почувся раптом чийсь поклик із-за кручі.— Пане курінний!..
Старшина примовк, неквапно оглянувся:
— Що там скоїлося?.. Приїхали вже?..— запитав він у джури, що, задихавшись, бігцем поспішав до них.
— Еге... депутації наїхали... Вже в зборню пішли... Гонець доповів, що кіш з походу ось-ось має бути. Пан наказний веліли розшукати вас небарно.
— То ж для чого я там?..
— Не сказали, прошу пана...
— Отак-то, молодче, кидай журбою об землю та придивляйся і прислухайся до всього, колись пригодиться. Нужда закон виправляє, а то й міняє,— підвівся він і пішов повагом у бік майдану, проведений зачудованим поглядом Івана.
— А ти з якого ж куреня будеш? — поцікавився джура, коли вони лишилися на самоті.
— З третього...
— Батько Сулима тобі земляком чи родичем буде?
— Оцей?..— видихнув злякано Сірко.— То він і є отой Сулима?.. Галерник? Що не є найсправжнісінький? Той, що потопив при Галіль-паші, втікши з турецької каторги, десятьма чайками сімдесят галер турецьких? Що ходив на Константинополь і Боспор у Хотинську війну? Той, що ледь не полонив роздітого Гусейн-пашу в наметі?..— не вірив хлопець.
— Він же, він, їй-богу! — клявся здивовано джура.— А ти, бачу, обізнаний...
— Дід Ничипір оповідав мені. То це він із донцями був і в Трапезунді, і Азові?..— не вірилось юнакові.
— А то ж ще хто?.. Двісті знакомитих турок папіжові Павлові подарував. Золоту ікону від нього має за це... А болгарів скільки звільнив, ляхів та литвинів, а ясиру!.. Зачурканий, характерник він! Ні кулі, ні ядра його не беруть,— притишив таємничо голос джура.— Болгарам в поміч як пішов, то звільнили такий ясир, що турецький ага втопився з того на очах у всіх... Позатого літа козаки під його орудою по троє і більше татарських коней привели на Запороги і на волость... Всю буджацьку сірому, що захопили тоді, батько наказав відпустити з душею, а за башів тринадцять монахів у візира виміняв... Я також був з ним у тому поході,— похвалився згодом джура.— Батько взяв мене до себе, бо його джура у бою загинув. А під Хотином ото він з отаманом Неродичем, Яцьком Бородавкою та Сагайдаком воював. В намет самого султана, як чув же ти, з куренем своїм ускочив уночі... Сагайдачиху, що була вже султановою, вивіз із бою на коні і віддав Конашевичу... До Києва їздить, бо братчиком там записаний, на монастирі пожертви дає, з самим митрополитом знається, сам чув, як оповідав... Мене також того літа посилав туди з фурами,— хвастливо торохтів джура Іванові, що заздрісно пив, а не слухав його оповідь.— А сьогодні приїхав гонець нашого кошового, Слимаченко, то таке оповідає, що й повірити тяжко. Сам ніби реєстровий гетьман Кулага з почтом на Січ правиться алярмово... Я ще не бачив гетьмана, а ти?..
— Також не бачив...
— Ну, то побачимо... Скочу ще до вежевого бекетника,— повернув джура на збочину, залишивши Івана в якійсь приємній, ніби аж радісній розгубі і щасті.
Піднявшись по відході джури на стрімку кучугуру, Сірко окинув зором здалік курені, інші будівлі січового містечка і пішов повагом униз, дивуючись, що тихим і мовчазним чомусь стояло воно, ніби застигло в чеканні чогось. Аж страх брав хлопця від того.