Засвіти

22.

Скупане десь у розливних заплавах Дніпра-Славути, що скільки оком глянеш розляглись на обширі, осіннє сонце зводиться велетенською вогненною діжею із-за багряних дібров, лісів і гаїв, опалюючи промінням кручі, могили і узгір’я, вершки дерев і крутосхили степів...

З Черкаської камінної вежі, що височить над самим урвищем гори, його видно чатовим ще як в погнутих вуличках міста, наче у риболовних сітях, туманцем бродить сонний світанок. Та видно їм його і тоді, коли починає просипатися, випочивши, міський люд, заблимавши каганцями і скіпочками у вікнах, нагадуючи про себе зведеними стовпами диму над крутими чи пластатими дахами, поодинокими голосами, звуками.

Щодень однаково, як немає біди, скрипить ворітьми, клацає клямками дверей і хвірток, рипить візками і мажами ранок в Черкасах, поки поволі не заллється передзвоном ковалів і курликанням цибатих журавлів над криницями, поки не проснеться і не завирує вся гора, Поділ і Митнище...

Пищать немазані колеса на узвозах,— а їх же скільки тут! — гейкають погоничі і фірмани, ляскають батоги, дзвонять дзигарі над вежею, доки все не ввіллється у галасливо-гомінку веремію ринку, що гуде й клекоче, наче днедавній Ненаситець, зустрічаючи сонце, працю і торг.

Чатові тепер уже не перегукуються отим: «Чатую!», «Вартую!..» — як уночі, бо все одно нічого не вчують доокол, а лише завченими знаками час від часу подають вістки один одному, як заведені, ходять по помостах, ждучи ранкової зміни. Міщанам за якусь мить розвиднюється, а їм на вежах світання аж надто уповільненим видається.

У нагірних Черкасах, обкопаних ровищем і обнесених стрімкими свіжими валами, наче на островах, пташиними гніздами між узвозів розкинулися хати та халупи-ятки міщан і козаків, пострішшя кустарів-одинаків і цехових спольних гуртівень. Попід Замчищем виладженими рядами височать підчерепичні будівлі гендлярів, цехових майстрів, знакомитих можних козаків та старостинської райцівської знаті; а поза валом і урвищем, скільки сягнеш оком, в заростях дикоросту, вподовж Митниці, Поділля і Степу простяглися курені, шопи і приколобки та землянки бідноти, циганські, чумацькі чи й гендлярські намети на мажарах з припнутими до паколів, клеців та стовпів кіньми чи волами.

На Нагір’ї, що підходить своїм крутосхилом між двома узвозами найближче до Дніпра, поряд з трибанною церквою і кам’яною каланчею обік, в міській ратуші тепер будинок уряду і гетьмана. Вибілений і свіжовідбудований, він вабить око і черкащан, і приїжджих своєю величчю і життям у ньому. Недарма ж з його круглих очех-бійниць дивляться в усе навкілля жерлами гармати-гаківниці, недарма ж пахне дубовою свіжістю поновлений, тиблями скріплений міст через рів до дворища, рябіють свіжозалатані проломи в мурах, підсипаються вали, міняється окілля, вселяючи в міщан певність і віру в краще завтра.

А за валом, у окіллі міста і на митнищах, по оббитих та облізлих стінах, захаращених і поковбанених вуличках, дірявих гонтових і очеретяних дахах, обгорілих вушаках і клецах воріт пришельцю впадає у вічі і бідність міської скарбниці, і вбогість пожильців, і рештки недавніх веремій. Ідучи вуличкою, він, певно, може відгадати по купах наваленого шкураття, обрізків замші-хозу, сап’яну чи сиром’ятини-шкапини вулицю чоботарів, швейників та сідельників; по обрізках кожушини і сирового шмаття — кравців; по купах бляхи і брухту — бляхарів; по поритих печерах у яросхилах, над якими з ночі до ночі здіймається сизий дим,— гончарів і черепичників... Вулиці так і називаються: Кравецька, Бляшана, Черепична, Ковальська, Гендлярська, Кінна, Митна, козацька тощо.

І шевці та колесники, і кравці та ковалі, і лимарі та лудники, чинбарі та дроворуби, і гончарі та муляри, як бджоли, трудяться з ночі й до ночі, але живуть переважно вбого, бо не буває тепер року, прожитого спокійно, бо кожного тижня доводиться чекати непроханих гостей: як не людоловів-татарів чи турків, то панів-ляхів з жовнірами попереду, що часом перевершують у знущанні навіть невірних. В біді такій люди рятують тепер здебільше не скарби і начинки, а малих і старих з замученими безправ’ям і злиднями душами.

Ще недавно канівчанинові Тимошеві Орендаренкові, Поставленому Конецпольським тут за гетьмана, все складалося ніби й на добре. І рада була, і реєстри склали чималі, і поміч від Запорогів прийшла вчасно. Навіть митрополит київський, Йов Борецький, приїжджав молебень правити, благословив на мир і благодать, поповнив казну гетьманську... А бач, що вийшло?.. Поламав король слово своє, налетіли королята... Чорним круком впало на Черкаси горе, розлилося вуличками і яругами, витолочило все живе, спалило все надбане і зникло за Мошицею, як жахливий сон. Вслід тільки дим курив тиждень по тому та на самотніх захаращених вуличках, впереміжку з пуганням сов скрипіли шибениці...

Помалу, несміло, з боязню знову заявився люд у місті: один, два, десяток. Аж дивно, що ще звідкись він береться. Затихли сови та пугачі ночами, зацюкали сокири, тесла та долота в дворах, заляскали праники на Подолі й Митнищі, зарябіли рибальські сіті та ятери по березі, закурились димарі по кузнях, обізвались один до другого дзвонами в залізо ковалі: дзень-дзень, дзень-дзень, дзень-дзень... дзелень...

В якийсь день зненацька охрипло задзвонила до міщан і каланча з вежі: раз, удруге, поки не стала на чати як споконвік, будячи і вкладаючи люд на сон. А згодом вона ж скликала і міщан, і козаків на раду. Цілі три дні гуло, аж запоночі затихаючи, поки таки обрали міщани урядових райців, а козаки — гетьмана... Ото лише чи ж надовго те вчинили, нікому сказати...

Іван Петражицький-Кулага, теперішній гетьман, все диспозиції, супліки та протестації сейму пише; за будування взявся, і міські, і фортечні шляхи рівняє на всі боки, на кшталт Риму, сади та ліси садить, аж диву люд дається з того; з королем догодно і шанобливо листується, за міщан і козаків ніби вболіває, фундуші всілякі дає з благословення короля осадникам, вдовам і сиротам в поміч іде; а що в нього на душі, то, може, й сам до пуття не знає, бо — чувати — і на шведа дивиться, із січовим гультяйством заграє, і до київського братства, в пам’ять Сагайдаку, горнеться.

Новина ж не знати звідки й взялася у місті, та так скоро рознеслася, що й повірити не було коли. Спершу її ніби помітили, як ходила шепотом по Ринку, потім почули в перевулках і вуличках, пізніше, як підсніжна вода весняна, вона промила крижані кружала і блиснула то тут, то там вабливим блищиком на сонці... «Зигмунд при смерті... На ладан дихає, останні дні доживає... Магнати, що при ньому королятами були, тепер залементували, лаштуються до сейму, погрожують коронному гетьманові, що і ті куці пакти, підписані королями, що животіли для українського поспільства досі, зліквідують на ньому...» І зліквідують, не дарма ж пнуться аж так!

В міській ратуші метушно, суєтно. З самого ранку і їдуть, і йдуть туди якісь люди, повнячи дворище, а чого — не добереш. Хай, ще козача старшина, знакомиті товариші гетьмана, то тим тільки й діла, що до двірця їздити, а що всякій сіромі там робити, не второпаєш. Через скрипучий місток, що ще пахне духмяно свіжою корою, з самого ранку скачуть вершники, правляться мажі і фіри з начинням і зброєю, тупцюють постолами посполиті, туди — назад, туди — назад...

Зовсім лисий, хоч ще молодий, гетьманський писар Ярослав Вешняк і сотник ще з ночі пишуть універсали до поміських реєстрових залог і всякого знедоленого люду по містах, степових висілках, зимівниках, хуторах. Досвідчені гінці та кобзарі, як лиш просохнуть атраменти, ярами, гостинцями, дикими травостоями степу, лісовими хащами та нетрищами розносять їх по настороженому, повному очікувань краєві, і там вогниками загораються ватри охочекомонних і викотців, осадців, біженців, виписчиків та банітованих... По галявинах лісів, у ярах та степових балках гарячково ростуть, як уже не раз росли і раніше, гори кіс, кілків, довбень, списів, скопища возів у таборах і кузнях...

Поспішають всі, доки ті шведи прив’язали коронне військо польське коло себе, доки не замирилися... Навіть постої реєстровиків по містах раптом забродили брагою по тих огульних ребеліях ката Лаща, що палить і нищить, вішає і мордує... А тут ще та чутка про короля шведського, як хміль у солод кинутий, забурлила, заграла... Недарма ж Густав Адольф прислав посланця в Черкаси до Петражицького-Кулаги... Щось негайне, видно, приніс він, коли так метушливо стало на дворищі гетьмана... Бо чого б ото стояли отак довго коні і Томиленка, і Онишкевича, і Павлюка-Бута, і Биховця та Скидана, і Кононовича, Небаби та Остряниці, і Оникієнка та Тетері, і навіть сотника Хмеля Суботівського чи Семена Перев’язки?..

— Нема лише з Переяслава та з Запорогів нікого,— дивуються гетьманські конюші в дворищі, переглядаючись заклопотано між собою...

Та ось вилясками з-під копит залунав Хрещатик, а за мить із-за рогу вулиці вилетіла вскач і четвірка вершників-січовиків та прямо на дворище замкове і внеслася скоком, заспокоївши чи, може, ще більше подивувати отих конюших. По замилених конях вони одразу зрозуміли, що пильна, видно, справа в січовиків до гетьмана... Аж перед двірцем оглядно спішилися посланці-вершники. Старший скочив на землю, розім’яв ноги по довгій їзді, передав повіддя товаришеві, щось шепнувши, і попрошкував до чатового гайдука:

— Артем! Сябринець! Побий мене сила божа, коли ти не Артем! Брате! — простяг він руки до оторопілого гайдука.

— Корній? Їй же богу, Корній! — кинув шапкою об землю гайдук.— Оце зустріч!.. Хлопці, гей, конюші, побратима зустрів! Коней і товаришів його приймайте, а ми почоломкаємося, як годиться православним,— крикнув Артем і пішов перевалком назустріч приїжджому.

Зблизившись, вони якусь мить видивлялися один на одного, поки нарешті, обмінявшись ударами в рамена, не почоломкались...

— Попутно чи навмисне до нас занесло тебе? — оглядаючи гостя, першим тихо заговорив Артем.

— Таке скажеш! Як би я міг не заїхати, коли в мене побратим старшим чатовим при самому світлому гетьманові? — попрошкував, жартуючи, гість з Артемом у глибінь дворища.— Признатися, і не повірив зразу, як забачив тебе, адже так і не знаю, як тебе пан біг врятував отам під Куруковим.

— Трохи пан біг, трохи ти, а трохи — добрі люди, та й, бачиш, живу,— присів на лавку гайдук.— Панові Сулимі дяка, а то б... замордував би Лащ у путі. А ти вже й чину, бачу, дослужив... Майонтек, либонь, маєш, кобєту слічну і...

— Майонтек будується, кобєта росте ще, а ти не кпи, бо як дам сап’янцем, то й пояса мого не побачиш... Краще пригости табакою, бо так хочу їсти, що й переночувати ніде,— присідаючи з Артемом на лавку, жартував Корній.— То як тут у вас,— споважнів він згодом, оглянувши чимале дворище замку,— після «Статей» та «Ординацій»?..

— Та як... Гетьмануємо в магнатів, як бачиш,— кмітливо повів Артем, теж споважнівши.— В гайдуках ходжу поки що...

— Надовго чи як бог дасть?..

— Кажу ж, поки що... Бо хто ж знає те?.. Гетьмануємо ніби надовго,— притишив голос Артем.— Шведських та московських послів ото приймаємо,— показав він на ридвани,— та й гостей, як бачиш, не бракує,— повів він головою на припнутих коней.— Батько Петражицький збирається ніби рушати з козаками за наказом короля і гетьмана польного на Волинь та Полісся, а що з того вийде і коли — побачимо... Вали ж ото поправив, бо геть були вже руїнами, цвинтарі по всьому нагір’ю полагодив, дубовий гай — Діброву під Сосницею толокою посадив, як повелів і заповів йому під час його причастя та посвяти в гетьмани митрополит Київський і Галицький Петро Могила, в пам’ять прийдешніх поколінь на кшталт підкиївської, хати для залог по місту ставить, тесові околи-заборола поновив під валами і на взгір’ї... А до того і млинове, мостове, митне та «врядне» повводив, зобопольним владцям у містах суди віддає... На минулому тижні братству київському відпровадив чимало сніді всякої і сукон та грошей, гендлярам за звільнення бранців і своїх, і чужих щедро платить. То ото й метикуй собі... Купує і продає разом... Береться і фортецю оцю святу відбудувати, як і Косинський ото колись, і отой Старий білокам’яний Замок Вишневецьких грозиться з руїн підняти, а чим, ким і коли, то — бозна... Богдана Косинського вдає з себе... А ти ж?..

— Від кошового я... Від Варлама Нетеси. З Криму оце вертає на Січ, а мене послав розвідати, як воно та що тут... Такий ясир звільнили, що і не полічити! Ляхів, болгар, литвинів та московитів багато відпустили, а наші з козаками до Січі правують. Просить Нетеса гетьмана, щоб благословив по звичаю його. Питає, мо’ які повеління будуть?

— Так-таки й питає? — глянув смішком у вічі Корнієві Артем.— Адже повеління тепер дає лише круль...

— Видно, не лише круль, коли мусимо крюка давати аж такого.

— Ночувати ж залишишся в мене? Горпина зрадіє, діти втішаться. Виросли, нівроку, вже.

— Мабуть, брате, не буде в мене до того можності. Наказано зголоситися тут, та й назад. Повідом про нас писаря,— підвівся з лавки Корній, споважнівши.— Горпині кланяйся, дітей цілуй,— зітхнув по паузі він,— а писареві скажи...

— Сказати то скажу, а який з того хос буде? — підвівся й Артем.— Сам же бачиш, ціла зборня у нас сьогодні,— розвів він руками.

— На Січ не тягне тебе, чи, може, й тягнути нема за що? — гнув своєї гість.

— Де не тягне? Так діти ж у мене, жінка. А з ними... наймитом у лакузи ляського треба бути поки що. Ти пожди, я зараз,— пішов він у канцелярію.

Здивувала Артема поведінка писаря, Федора Вешняка, що ніби чекав Корнія, бо не встиг він, Артем, і доповісти належно, як той велів уже кликати. Позаздрив Артем і тій повазі, що її виказав писар до гостей із Січі: «Коням побільше засипати вівса, козаків нагодувати, а тороки на три дні заправити харчем...» Та найважливішим, подиву гідним, було те приймання Корнія. Вже чимало поїхало гостей з дворища, пообідали Корнієві супутники, почистили коней навіть, приторочили тороки, а його все не було. Аж як сонце з обіду стало клонитися, він вийшов заклопотаний від самого гетьмана...

— Чарував він тебе там, чи що? — зустрів Артем побратима на східцях двірцевої канцелярії.— Думав уже, що в яму кинув.

— І він мене, і я його,— віджартовувався звично у відповідь, оглянувшись, Корній.— Самому набридло те, а що поробиш?.. Мусиш!.. А в яму — бог милував...

— Так-таки набридло?..

— А то ж що? Ніч скоро, а в мене отакий шлях попереду,— узяв за плечі побратима Корній.— То готові коні?..

— Давно нарихтували хлопці... Може, пообідаєш?..

— Пообідав уже,— думав щось своє Корній. — Ось передай по дукатові дітям від зайця... Їх же п’ятеро в тебе чи, може...— подивився запитливо гість на побратима.

— Та п’ятеро ж... При такому житті про більше й гадати не дай бог.

— А це Горпині на хустку,— потер він об полу золотого.— Подякуй їй за онучі, що поклала в торок, як заночував. Я аж на Січі взнав про них тоді. Гей, козаки, поїхали! — гукнув він січовикам, що очікували вже коло коней.

— В мене й дарувати тобі нічого,— засмутився Артем.

— Я й так перед тобою ще в боргу... життя ж порятував мені...

— Гай, гай! Коли те було, брате!?

— Давніше було, то більша ціна наросла... Ну, лишайся здоровим... Ще, дасть бог, зустрінемося... Не забувайте тут мене...

Знову залопотіло і луною рознеслося по місту тахкання копит, поки не затихло у широкому степу. Не доїжджаючи вже аж Смілої, козаки зупинилися в переліску полуднувати, пустивши самопаш коней.

— Візьми, Остапе, оцю цидулу,— подав Корній одному з козаків пакета за підвечірком.— Поїдеш з Хомою в Корсунь до полковника Шкурая чи до його заложних товаришів — Путили або Летяги. Даси їм і скажеш, що і Нетеса, і Кулага пишуть їм, щоб готували виписчиків у похід до початку сейму. Хай і самі неодмінно будуть з порохом і гаківницями готові...

А незабаром, проскочивши вибалками Смілу, козаки розділилися: Остап з Хомою берегом Медянки повернули на Корсунь, а Корній із сябром понад Ташликом погнали коней у рідний хутір Топильне...

Неслися манівцями, щоб добратися до хутора, поки сонце не сховалося. Перед останнім пагорбом, поряд з гайком, Корній притримав коня, пождав товариша.

— Матері не розповідай про Цибульник, коли спитає,— попередив він сябра.— Вони в мене й без того слабі вже...

— Мовчатиму, чого б дарма базікав...— буркнув неговіркий товариш.

Коні натужно підіймались на крутий пагорб, і Корній уже поглядав наперед, як і завжди те робив, щоб побачити в червоному вечірньому сонці вершок даху своєї хати з велетенським лелечим гніздом, та раптом зупинив коня, потер очі і онімів від подиву і жаху. На велетенському майдані колишнього хутора, до самого озера, замість хат і будівель пусткою лежало мертве попелище з обгорілими чорними стовпами димарів та рештками стовбурів від колишніх дерев... В червоному сяєві вечора з криком кружляло гайвороння.

Корнієві згадалося, як, під’їжджаючи сюди, він завжди чув схожі на курликання скрипи журавлів над криницями, виляски і вилунки праників коло озера, крики охриплих півнів, мекання худоби і гавкіт собак... Згадав і галас дітлахів, що котили разом з ним колись по пильних вуличках-шляхах висілка порохняві стовпи пилюги за собою і веселі клубки гамору та криків... Як в сні те було тепер.

Немає хутора. Погнутими лініями повили його, як траурні стрічки, чорні змії вуличок аж ген скільки оком докинеш. Корнієві здається, що й площина хутора менша тепер, коли оголилась отак. В кінці попелища, де озеро розширилося плесом в річище, онімілі вершники забачили, як з рову здіймався, бовваніючи, одинокий віхтик сірувато-світлого диму. Глянувши на побратима, Корній смикнув за поводи мовчазного коня, і той, зітхнувши, рушив неквапно, ніби також боявся розхлюпати непомірне горе свого господаря.

— Кого бог послав там до мене? — відгукнувся глухий старечий голос із землянки, коли вершники постукали в ляду.

— Вийдіть, будь ласка, діду,— обізвався Корній, відгадуючи в думці, хто б з дідів міг жити отут.

— Ох-ох-ох! Лишенько моє! — висунулася із дверцят стареча біла голова.— Ви хто ж будете?..— роздивлявся він гостей, приклавши козирком руку до лоба.

— Я, діду, Вусті Слимачки син, а це побратим із Січі.

Господар знову приклав острішком руку до лоба, довго вдивлявся в козака, нарешті виговорив:

— Корній, здається?..

— Корній, діду, Корній! — губився той в здогадках, не пізнаючи старого.— А ви ж, пробачте, хто будете? Ніяк не втямлю вас...

Дідусь піднявся по земляних пообвалюваних сходинках, кволо наблизився до гостя і, судорожно заридавши, незграбно припав до дужого стану козака. Якусь мить вони отак стояли обоє, онімівши, в судомнім риданні.

— Вустим я... Капулою дражнили колись односельці, може, чував? Коло Дівочої балки була хата моя. Може, пам’ятаєш?..

Корній ще тугіше стис немічного старого.

— Де ж мати мої?.. Вустя Слимачиха, може, знаєте?..

— По-хо-вав її... Не її, а огарок з неї, на вашому городі. Тижнів три тому було те. Всіх поховав, царство їм небесне, і старих, і малих, і... бодай було не дожити до того.

Козаки забили під копицю пакола, припнули коней, набрали по оберемку сіна і спустилися у дідів курінь. В напівтемному куточку в черепку ледь блимала соснова скіпка, виповнюючи землянку чадом.

— Стеліть на діл сіно та й сідайте, бо ж бачите самі, як живу...

— Татари чи?..— спитав Корній, як всілися.

— Та ні, християни. На постої стояли... Оце три тижні учора було. Я-то всього й не бачив. Ходив того дня по шелюг та рогіз, заробляючи з бабою тим на життя собі. Вертав уже смерком додому, бодай було і не вертіти! Зоддалік бачу — сяйво в небі над хуторищем. Покинув в’язки та навпростець, добігаю, а воно кружало, де лежало, немає хутора. Та й то сказати, при такому вітрі та весь день горіло... Баби своєї не знайшов... У Волоховому дворі кричало дитя, та поки виніс його, то й пам’ять втратив. Прийшовши до себе, спохопився, аж воно лежить уже мертве збоку. Пробую піднятися — і не можу: попечений увесь. Так і пролежав на стежці до ранку у згарищі. Аж дивно, що не задихнувся...

Старий зачерпнув у пітьмі з кадуба води в коряк, змочив губи.

— Другого дня ще диміло всюди... Роздер сорочку, обмотав ноги і руки — та й на попелище. Аж увечері одрив на тому місці, де стояв стіжок, свою бабу, спечену вже. Цілий тиждень сяк-так закопував трупи, а їх же — як після бою ото! Натрапив і на трьох польських жовнірів. У двох були провалені голови, а третій — із паколом у животі лежав... А рядом — купа жінок і дівчаток погвалтованих... В деяких груди повирізувані, в інших носи та вуха постинали, іроди. Дві дівчинки, ще зовсім діти, видно, згвалтовані,— додав він, поправляючи скіпочку.

Тріскав, догораючи світець, туманом стояв димок у землянці, міхом сопіли подихи примовклого діда, тупотіли за землянкою спросонку коні...

— А сталося, гадаю, все так. Платили ж ми чинші і триденною панщиною та збіжжям, і м’ясом та птицею, і прядивом та крашанками, і овечками та третім бузівком, і десятиною та годівлею жовнірів на постоях. До всього й жіноцтво терпіло оте п’яне щоденне розпутство, отой блуд повальний і невситимий... На Покрову мав бути у нас храм ото... А десь за тиждень підпоручник привів у хутір від економа гебрея... Церковку жовніри опечатали, а колодки дали йому на відкуп, яко орендареві. Люд розбурився та орендаря вбив, а підпоручник з жовнірами за те вдерлися вночі до попа в хату і отця забили, а попадю і трьох попівен гвалтом замучили... По тому ніби все вляглося... Я, правда, тієї ночі в досвіток, ідучи за рогозом та шелюгою, чув якусь заворуху, але не надав їй уваги...

Старий замовк, ніби раптом заснув, глибоко і сонливо дихаючи, та ось він знову обізвався:

— Прогнівили ми бога нашого, і нема нам захисту від нього на цій землі грішній,— хрестився він, шепчучи молитву.— Отаке... А матір твою, Вустю, третього дня знайшов у попелі. Догадався, що то вона, по хрестику та по малому зросту... Опісля приходили якісь люди, а де поділися — не знати. Кожний, хто вцілів якось, поніс своє горе у світ великий... А позавчора бродила отут, курчат ціп-ціп кличучи, по печищах якась юродива з розпущеними косами. Обізвався до неї, то, вздрівши мене, подалася в степ та більше і не появлялася... Могли й вовки десь розідрати, бо щоночі виють, як неприкаяні...

— Що ж ви їсте, діду? — поцікавився Корній по мовчанці.

— Та, їжі, слава богу, доста... Я ж і їдець такий уже... Льохи ж цілими, вважай, лишилися. І ріпа, і буряки, і просо та гречка знайшлися. Навіть вино у Ранковому льосі стоїть... Ви натомилися в путі, а я...

— Куди ж приткнутися думаєте? — аж згодом дав про себе знати Корній.

— А куди ж, сину?.. Коли б якось прийняв бог... Молю його цілоденно...

— Поїдемо завтра, діду, зі мною...— вирішив Корній не лишати старого на цьому згарищі.

— Куди ж я з рідного хутора поволочуся?.. Кому я потрібний отакий...— захлинувся дід слізьми.

— Тут вас одного не лишу...

Спалахнула востаннє скіпка яскравим блищиком і погасла. Ніби жалкуючи її, зітхнув по паузі в темноті виплаканий господар, пошелестів сіном, кахикнув і влігся на сон... Мовчки сиділи, майже не склепивши до ранку очей, козаки в горі... Хрумкали сіно, час від часу пристукуючи, форкали припнуті за куренем їхні коні... Пахло згарищем і плесом навкілля... Чорними бовванами обгорілі димарі пнулися в небо...